Geum.ru

Урок-Про-Рок

Вид материалаУрок
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Ледокол


Тут також некоректна з мовного боку ситуація. Гурт, звісно, став називатись “Ледокол” – від одно­ймен­ної пісні (“…прорываюсь через тучи ледоколом песни… раско­лоть бы эти тучи…”), а “Криголам” писали у газетах, де тоді перекладали росій­сько­мов­ні назви (“Машина часу”). Відтак отрималася не­од­нозначна ситуація, й той же Цигіпа у своїй книжці ділить нас ніби на два гурти – “Ледокол” до 1989 року та “Криголам” – після. Певно, він правий…

Отже, через рік відбувся якісний (та й кількісний зрештою) перелом : Пух знайшов двох хлопців у селі Веселе, що під Новою Каховкою. Юрчик Масюк був бас-гітаристом і відразу став нашим (пізніше – моїм кумом) та відіграв улітку кілька концертів, а Вовчик Ядлось (Хох) був універсальним музкою – гітара, клавішні та головне – співаком добрим і веселим. Він поки що був в армії, проте вже ми на нього чекали.

Літні концерти – то були виступи у таборах студентів, які приїжджали на сільгоспроботи (помі­до­ри, виноград, яблука). Зрозуміло, що всі функціо­нери від культури та комсомолу були тільки раді, що ми самі зголосились там виступати.

Це відбувалось таким чином: вантажили на Пухового “Москвича” з причепом апарат із бара­ба­нами. Якимось чином і ми залазили (Хох навіть у багажнику, бувало, лежав) та їхали до табору. Там все це виставляли, пробували, а тоді грали. Руки, звісно, були як лопати грубі, але що ж… Після виступу навіть не розслаблялись. Якось по-дурному, чесне слово! Відразу все збирати та вантажити! Це від мене йшло. Я й зараз так: виступили і бігом змотувати проводи.

Зрозуміло, перед виступом поставало питання допінгу. Ми, як звичайні сільські хлопці, вибирали самогон. Існувало тільки питання, коли краще випити, за який час перед виступом. Бо було ковтали прямо перед виходом (як “Піснярі”, хе-хе), то подих ще був паралізований, а вже грався вступ! Тому Пух нас ганяв за це. А я спеціально при­ду­му­вав вступ довший, щоб співати починати пізніше.

Це окрема тема – допінг музк. На той час були звичайною справою п’яні на сцені – на будь-якому рівні, навіть у виступах зарубіжних гуртів. Хіба що за кордоном наші, певно, так не пили. Зараз цього на­багато менше, хіба що пиво чи косяк. Я помітив, що дорослі (хе-хе) рокери більше курять перед ви­сту­пом траву, аніж випивають чогось міцного.

Я після сорока трохи почав себе переоцінювати у цьому плані – перед концертами міг пити й пити, курити й курити (…сигарети, бо трава мене геть ніколи не вставляла), бувало що виходив на сцену з сигаретою. А тоді відбувся злам і я відчув, що втрачаю над собою контроль. Зрештою одного разу був у такому стані, що не міг співати, та відчув сам себе зганьбленим і безпомічним (ще й падав мені тоді на голову софіт, який дуже вчасно підхопили), а тому відразу кинув пити – спочатку перед ви­сту­па­ми, а тоді й взагалі.

Стала вже легендарною історія, коли перед кон­цертом у Корсунці я захворів на ангіну, але це ж не зупинить нас! Поставили мені за колонку чайник із гарячим вином і я пив ту гидоту протягом усього виступу, потіючи та червоніючи. Бабці думали, що змерз, неборака.

У новому складі з’явилося й чимало нових пісень – уже в класичному рок-варіанті. Особливо нам подобались рок-н-роли. Співаючи “несчастный стонет человек: когда пройдет позорный век, где без бумажки ты какашка, а с бумажкой человек, а выручить лишь сможет рок-н-ролл”, ми аж пищали від задоволення. “Завидуйте герою Мопассана, как ловко умудряется прожить”, – то були мої погляди на літературу та життя, а “Мой сосед Пиявкин Вася совершен­нолетним стал, поползли в Москву кол­ба­сы, Вася в МГУ попал” – сама правда життя!

Взагалі варто сказати, що за рік ми змінювали по дві концертні програми – так мені хотілося зіграти побільше своїх пісень і спробувати різні музичні фішки. Гітара тоді була німецька “Мюзима” (важка дровиняка з купою залізяк на ній), цікавий фуз із вау-вау (зараз навіть шкодую, що віддав його колись дітям) та інші різні гітарні “примочки”.

Додавав я вже тоді губну гармошку та сопілку (пізніше – цуг-флейту). Колись грали ми сольний концерт прямо на вулиці в Новій Каховці. Зібралося чимало дорослих людей, які уважно слухали пісні, що також іще довго буде нашою ознакою. Але коли заграли блюз “Облом” із моїм гармош­ковим соло, то частина тих людей аж запищали від кайфу!

У місті ми вже були відомі – виступали де могли, проте більше ніде не виїжджали. “Рок-н-рол Таврійський” ще був попереду. Спочатку був проб­ний фест у міському БК, де ми, звісно, грали, а разом із нами – і новостворений гурт “Парк”, який представляв парковий комплекс відпочинку, де ті хлопці грали на танцях. Тут же “парківці”, з якими ми надалі були добрими друзями, зіграли свої пісні у стилі тогочасного совкового року (“Альфа”, Кузь­мін, Барикін). І все одно то був наш вплив! Пізніше “Парк” навіть зробить велику власну композицію-мюзикл, яку покаже в Літньому театрі на березі Дніпра (найбільше мені тоді сподобався Юрчик Купець, який більше у них не грав).

Коли наставали якість народні свята чи обжинки, ми виручали Пуха – одягали народне вбрання та грали й співали народні пісні біля БК: Пух на бубні, Хох на гітарі, а я на скрипочці чи сопілці.

Втім ми також зробили свого часу композицію хвилин на 30, куди увійшли цікаві пісні на зло¬бо¬денні тогочасні теми : “голубь мира, кем ты стал, прежний облик потерял…”, “черт возьми, да неуже¬ли, мы с тобой, американец, не нашли бы общий интерес?”, під час якої Коля Чопа читав вірш Андрія Вознесенського про кораблі, й було класно. Ми на¬віть возили ту композицію до педіну• й ви¬сту¬пи¬ли там. Але той виступ не дав кайфу, бо педін не при¬стосований апріорі для рок-музики (ні морально, ні технічно), і як би у подаль­шому рокери не про¬бу¬вали поламати цю тра¬дицію, того не вийшло (Ленін усігда живой, ги-ги). При¬кол там був, коли перед самим виступом у Пуха при¬хопило спину, і я йому натирав її маззю за кулісами .

До речі, я геть забув сказати (поганець такий), що у педіні був такий собі Ігор Скриль (Царство йому небесне), який був моїм справжнісіньким фа­ном! Він співав моїх пісень і їздив навіть колись на репетицію до нас у Корсунку. На ці репетиції я їздив, бувало, два рази на тиждень: до Нової Ка­хов­ки автобусом, а тоді “пазиком” до села. Це займало дві години та два карбованці. Назад їхав рано вранці іншим шляхом – авто­бусом до Цюрупинська, а тоді катером до Херсона. Встигав на другу півпару першої пари (таке жертвоприношення ).

Кілька слів про концертне життя в педіні. Ми з Вітьком продовжували виступати у всіх концертах. Також були там узбецькі танці та російський дівча­чий (звісна справа) ансамбль, який співав старовинні пісні, зібрані у фольклорних експедиціях. Був ще театр мініатюр, в якому й брали участь Чопа та Скриль (Царство їм обом небесне) та керував яким Олежка Мішуков – нині херсонська звізда, проректор того ж вузу, дохтуръ і прохвесоръ, а також режис­серъ всіляких заходів і навіть кількох вистав у міському театрі. Так от. Він вихований був бабусею і тому у 20 років уже був як у 40 – такий собі маленький диктатор, якого страшенно боялись усі підлеглі йому жінки у вузі. Проте ми не про це! Музичні його смаки були також відсталими, а тому й надалі в педуні, а тоді й в держуні головними музичними темами були популярні естрадні мелодії чи якісь полечки. Хоча треба віддати йому належне – мене він поважав і до моїх музичних смаків ста­вився терпля­че : коли я вже працював у тому –уні, він, запро­шуючи виступити на підсумкових річних концертах, ніколи попередньо мене не прослухо­ву­вав, чого в тих концертах просто не буває!

Почесною нам з Вітьком була поїздка до Віль­ню­са на студентський фест. Ми підготували дві мої пісні – “не верили мы в поколение и вроде нев­зна­чай судьба дарила приглашение нам на фестиваль” та “плач, земля : чигає смерть не та, бо ж і земля не та, поранення не ті – невиліковані, чи серце витрима несправедливості…” Попили там пива, потусу­ва­лись з іншими совковими студентами. Можна було й активніше, але все ж таки!

На той час кожна творча одиниця потребувала щорічної типу акредитації та тарифікації (коли вже претендує на платні концерти), в іншому випадку можуть бути навіть адміністративні санкції (що бу­ва­ло з “Браво” чи “Машиною”). Щодо першого доку­мента, то Пух, звісно, його отримав у місцевого комсомолу та управління культури. Що ж до дру­го­го, то тут я підготував обов’язкові ноти та тексти й пішов у Херсоні до того ж таки управління.

Був тоді там директором такий собі пан Сивцов – приємний на вигляд чолов’яга. Коли він грав ті ноти на піаніно, я ледь з трусиків не вискочив від кайфу : це грають мою музику!!! Тут він залишився задо­во­лений. Але коли дійшло до текстів, він був уже шокований: “Белый дом или Красный дом – дело разве в том? Лишь бы люди были в них добрые. А то, как на дело идут – под звездой или крестом, лишь бы дело было доброе. Тогда не станет углем ни Красный, ни Белый, ни Желтый дом”, – це ж що за порівняння? А ви знаєте, що жовтий дім – це божевільня?

Ну, коротше кажучи, він відмовив нам у тій тари­фі­кації. Сміх у тому, що пан Сивцов надалі був у лавах Народного Руху! Я його не звинувачую, не дай Боже, але який би це був для нього вчинок! І як би він на виборах міг би цим аргументувати: я дав шлях українській пісні! Ну а для нас на той час це був добрячий удар і, можливо, саме ця невдача стала тоді головним розчаруванням у музиці для того ж таки Пуха. Але тільки не для мене!

До речі, Мік Джагер, коли його років у тридцять спитали, чи уявляє він себе таким же рокером у шістдесят, відповів не задумуючись : звісно!…