Державне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Тема № 8. Права, свободи і обов'язки людини і громадяни­на в зарубіжних країнах Модуля №4 Інститут громадянства в конституційному праві зарубіжних країн Них країн Державне пра Державне право зарубіжних країн Державне право зарубіжних країн D ii. завдання для самостійної роботи Iii. додаткова література Тема 8. права, свободи і обов'язки Державне право зарубіжних країн D ii. завдання для самостійної роботи Які рішення мають приймати компетентні органи? Державне право зарубіжних країн Оцініть дії адміністрації, спираючись на конституційне законодавство Німеччини.

Подобный материал:

• Робоча програма дисципліни «Державне право зарубіжних країн» для спеціальності: 060101, 378.93kb.
• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Навчальна програма плани І методичні рекомендації до семінарських занять методичні, 1297.92kb.
• Опанувавши цей курс, студенти зможуть: на основі систематизації знань визначати законо­мірності, 320.21kb.
• Самостійна робота студентів з дисциплини «грошово-кредитні системи зарубіжних країн», 351.98kb.
• Державне регулювання економіки у зарубіжних країнах, 84.87kb.
• Назва реферату: Державне регулювання економіки у зарубіжних країнах Розділ, 86.04kb.
• Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн, 10400.57kb.
• Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 030401 «Право» Затверджено, 944.73kb.
• Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.

Тема № 7. Інститут громадянства в конституційному праві зарубіжних країн

Поняття громадянства в конституційному праві за­рубіжних країн. Набуття громадянства. Безгромадянство та багатогромадянство. Режим іноземців. Припинення громадян­ства. Інститут політичного притулку. Екстрадиція. Екс­патріація.

Тема № 8. Права, свободи і обов'язки людини і громадяни­на в зарубіжних країнах

Класифікація прав і свобод людини і громадянина в кон­ституційному праві зарубіжних країн. Особисті права і свобо­ди: право на життя, свободу, особисту недоторканність. Таємниця приватного життя і комунікацій. Недоторканість житла. Кримінально-правові і процесуальні гарантії особис­тих прав і свобод. Особисті обов'язки людини і громадянина в зарубіжних країнах. Політичні права людини і громадянина. Соціально-економічні та культурні права і свободи.


372

Після вивчення МОДУЛЯ №4 "Конституційно-право­вий статус людини і громадянина в зарубіжних країнах"

курсанти, студенти та слухачі повинні: а) знати: ♦ способи набуття громадянства в конституційному

373

С.К.Бостан, С.М.Тимченко



374

праві зарубіжних країн;

♦ основні права, свободи та обов'язки людини і громадя­
нина в зарубіжних країнах;

• гарантії прав і свобод;
  б) вміти:
  
• класифікувати права і свободи людини і громадянина;
  

♦ використовувати знання конституційних прав, свобод
гарантій громадян у професійній діяльності.

ТЕМА 7. ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСТВА В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

1. Поняття громадянства в конституційному праві за­рубіжних країн. 2. Порядок набуття і припинення грома­дянства у зарубіжних країнах. 3. Інститути політичного притулку та екстрадиції (видачі) у конституційному праві зарубіжних країн.

§1. Поняття громадянства у конституційному праві зарубіжних країн

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріпле­не в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті грома­дянства, принципах і конституційних правах і свободах.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадя­нин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зо­крема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сто­рони громадянства - державно-правову і міжнародно-право-

375

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖ НИХ КРАЇН


ву. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін "державна належність", який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Поняття дер­жавної належності є ширшим за громадянство, хоча у теорії терміни "громадянство" і "державна належність" розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'яза­ний з юридично встановленими правами й обов'язками, з пев­ним співвідношенням між особою і державою, яке у конкрет­них випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки поєднання прав і обов'язків особи і держави, а й на­явність в особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє тривалий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наяв­ності стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слід вказати на сталість відповідного правового зв'язку, що виникає між осо­бою і державою. Така сталість існує у просторі і в часі. У про­сторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадян­ства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі, зумовлені цим станом, права і обов'язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж пра­ва та обов'язки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Вона є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства вважається також те, що воно ґрун­тується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність в особи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має гро-

376

мадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

§2. Порядок набуття і припинення громадянства у зарубіжних країнах

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок на­буття і припинення громадянства.

І. Головним і об'єктивно найбільш реальним способом на­буття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами:

• "права крові";
  
• "права ґрунту".
  

Але у ряді країн Латинської Америки набуття громадянст­ва у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З момен­ту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Першим історично був прийнятий принцип "права крові", який бере початок ще з римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип "права ґрунту", що домінував у Європі до кінця XVIII ст. "Право крові" знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).

Законодавство про громадянство переважної більшості сучасних країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є "право крові", що узгоджується з елементами "права ґрунту". Так, за "правом ґрунту" визначається грома-

377

С. К. Бостан, С. М. Тимченко


ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


дянство дітей, батьки яких невідомі. "Право ґрунту" зберігає домінуюче або рівне з "правом крові" значення в латиноамери­канських країнах, а також у країнах, право яких історично по­ходить від англійської правової системи.

Використання у законодавстві різних підходів до визна­чення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевияв­ленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між "правом крові" і "пра­вом ґрунту".

У законодавстві більшості країн не визначаються юри­дичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбача­ються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для за­побігання випадкам біпатризму майже в усіх розвинутих країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іно­земцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оп­тації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встанов­люється в законодавстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'язку з територіальними змінами та ук­ладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.

Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямо зазначається в кон­ституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв'язки історичного характеру. Але біпатризм зви­чайно розглядається як аномалія не тільки в національному, але й у міжнародному праві.

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв'язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли

їхні батьки є громадянами різних держав. Законодавство ціло­го ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом "права крові" батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадя­нином держави громадянства батька. У більшості країн у цьо­му відношенні визнано рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.

II. Іншим способом набуття громадянства є нату­ралізація, або набуття громадянства за волевиявленням осо­би. Водночас натуралізація - це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в на­данні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматич­ну втрату попереднього громадянства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадянст­ва зазвичай здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляються випадки колективної натуралізації. Останні на­самперед пов'язані з оптацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різновид натуралізації.

Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) воле­виявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обста­вин таке волевиявлення практично відсутнє і лише домис­люється згода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами або вимогами:


378

379

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


а) головною умовою натуралізації є так зване укорінення.
Згідно цієї умови, особа, яка претендує на здобуття громадян­
ства конкретної держави, повинна до подання відповідної за­
яви протягом певного часу проживати на її території. Встанов­
лення відповідного терміну має на меті надання іноземцеві
можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середо­
вище і належним чином проявити себе. Конституції і законо­
давство про громадянство встановлюють різні терміни
укорінення. Звичайним є п'ятирічний термін, хоча в деяких
країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У сканди­
навських країнах термін укорінення визначений у сім років. З
іншого боку, в латиноамериканських країнах він дорівнює
двом рокам. З юридичної точки зору, умова укорінення
пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку
означає факт постійного проживання особи у відповідній
країні, а також намір обрати її місцем свого постійного прожи­
вання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Серед інших умов слід назвати:

б) певний рівень матеріального добробуту;

в) кваліфікацію та професійну підготовку;

г) повагу до закону;

д) відсутність заборгованості щодо сплати податків;
є) знання державної мови.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спроще­ний. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедура нату­ралізації, встановлена для осіб корінної національності (Бол­гарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.

Але навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавст­во зарубіжних країн не визнає за особою права на нату­ралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного сувереніте-

380

ту. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Зазвичай відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави.

Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадян­ства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

1. Вихід із громадянства здійснюється у вільному або
дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна
процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розгляда­
ють компетентні органи. Вони враховують юридичні й фак­
тичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за пев­
них умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих
країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах визна­ний принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з гро­мадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних служ­бовців та інших. Практично завжди не припускається або су­воро обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

2. Законодавством окремих країн передбачено втрату
громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за пев­
них умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є на­
туралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановле­
ний дозвільний порядок виходу з громадянства, не припус­
кається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний
принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата
його є звичайною процедурою.

381

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


3. Однією з форм припинення громадянства є його позбав­лення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення нату­ралізованого громадянства - денатуралізацією.

Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді призводить до виникнення такого явища як відсутність громадянства (апатризм). Як і подвійне грома­дянство, апатризм з позицій національного і міжнародного права сприймається негативно.

§3. Інститути політичного притулку та

екстрадиції (видачі) у конституційному праві

зарубіжних країн

З інститутом громадянства пов'язані інститути політич­ного притулку, екстрадиції (видачі) та експатріації (висил­ки). Вони також співвіднесені як з національним, так і з міжна­родним правом.

Конституції багатьох держав встановлюють основи право­вої регламентації притулку. "Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки", - записано в ст. 10 Конституції Італії. У ст. 27 Конституції Болгарії зазначено, що "Республіка Болгарія надає притулок іноземцям, переслідува­ним за їх переконання або діяльність на захист визнаних міжнародною спільнотою прав і свобод".

Водночас у деяких конституціях прямо забороняється ви­дача іноземців, які переслідуються за політичну діяльність. Нерідко в основних законах також забороняється видача іно­земним державам своїх громадян. Окремі конституції встанов­люють загальні засади правового режиму іноземних громадян.

D II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Підготувати реферат на тему "З консти-туційно-правового досвіду вирішення питань набуття грома­дянства у зарубіжних країнах".

Завдання 2. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:

• Громадянство - це...
  
• Філіація - це...
  
• Біпатризм - це...
  
• Оптація - це...
  
• Натуралізація - це...
  
• Денаціоналізація - це...
  
• Денатуралізація - це...
  
• Апатризм - це...
  
• Екстрадиція - це...
  
• Експатріація - це
  

III. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Арановский К.В. Государственное право зарубежных
   стран.- М.Д998.-С.343-354.
   
2. Конституционное (государственное) право зарубеж­
   ных стран: Учебник в 4-х т. /Отв. ред. Б.А.Страшун.-М.,1995;
   2-е изд.- М.,1996.- Т.1-2.-С.125-131.
   
3. Мишин АЛ. Конституционное (государственное) пра­
   во зарубежных стран: Учебник.- М.Д996.-С.56-65.
   
4. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных
   стран: Учебник.-М.,1997.- С.53-62.
   
5. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:
   Підручник. -К.Д997.-С.102-109.
   

382

383

ТЕМА 8. ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ

ЛЮДИНИІ ГРОМАДЯНИНА У ЗАРУБІЖНИХ

КРАЇНАХ

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

1. Конституційний статус особи та його основні принципи в зарубіжних країнах. 2. Особливості конституційного закріплення прав і свобод людини і громадянина в за­рубіжних країнах.

§1. Конституційний статус особи та його основні принципи в зарубіжних країнах

Обґрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою пов'язане зі змістом практично всіх політико-правових ідей загального характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав і свобод.

До цих ідей насамперед належить теорія природного пра­ва, а точніше - концепція прав людини і громадянина, що є однією з складових цієї теорії. Теорія природного права актив­но використовувалася новими соціальними силами у період революцій XVII-XVIII ст. у їх боротьбі за політичну владу. За цією теорією люди природно є носіями незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держава повинна дотримуватися і захищати їх. Для цього природні права і сво­боди закріплюються в законодавстві.

Такий підхід тією чи іншою мірою відображений у текстах основних законів. "Повага й охорона людської особистості є першорядним обов'язком держави", - записано в ст.2 Консти­туції Греції. "Людська гідність недоторкана. Поважати і захи-

384

____ ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

щати її - обов'язок державної влади", - проголошено в ст. 1 Основного закону ФРН. "Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод люди­ни і громадянина - обов'язок держави", - зафіксовано в ст.2 Конституції Росії.

Іноді про обов'язки держави щодо особи йдеться у більш загальному плані, і вони пов'язуються із здійсненням держав­них функцій у соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов'язки декларовані у розділі 3 Консти­туції Іспанії під назвою "Про основні принципи соціальної та економічної політики".

Разом з тим у конституціях іноді вказується і на обов'язки особи щодо держави. У ст.2 Конституції Італії зафіксовано, "що Республіка визнає і гарантує невід'ємні права людини... і вимагає виконання непорушних обов'язків політичної, еко­номічної і соціальної солідарності". Майже аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції. Подібні надмірно узагальнені визначення обов'язків особи перед дер­жавою певною мірою деформують природу її прав і свобод і об'єктивно створюють ґрунт для довільного тлумачення їх у конкретних ситуаціях взаємовідносин держави і особи.

До сказаного слід додати, що деякими теоретиками вста­новлення конституційних обов'язків особи перед державою розцінюється як намір позначити межу відповідних вимог державної влади, тобто, знову ж таки, як самообмеження дер­жави щодо особи та її прав і свобод. З цією думкою навряд чи можна погодитись, адже існують зафіксовані в конституціях і деталізовані в законодавстві обов'язки особи захищати батьківщину, сплачувати податки тощо. Такі обов'язки не зу­мовлені самообмеженням державної влади і мають, по суті, об'єктивний характер.

385

С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


§2. Особливості конституційного закріплення

прав і свобод людини і громадянина в

зарубіжних країнах

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними тра­диціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Пере­важна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи та які зазвичай передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяль­ності державного механізму.

У преамбулі до Конституції Франції записано: "Фран­цузький народ урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтверд­женій преамбулою до Конституції 1946 року". Отже, тут має місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої їх деталізації.

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Такий підхід можна було б вважа­ти надто вузьким, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом. Слід також за­уважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60-80-і роки XX ст. май­же в усіх штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розширили обсяг консти­туційного регулювання прав і свобод особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великобританії. Тут немає акту конституційного значення, у якому б закріплювались основи правового статусу особи. Ок­ремі законодавчі акти відповідного змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Ве-

386

ликобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обме­жують дії особи. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Наведена схема формально відповідає відомому принципу "все, що не заборонено, - дозволено". Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг прав і свобод. Однак подібний вис­новок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як свідчить практика, далеко не всі права і свободи мо­жуть бути реально встановлені та ефективно забезпечені в та­кий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьо­му випадку норми конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а шляхом заборон визначають сфе­ру їх існування.

D II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Використовуючи тексти конституцій за­рубіжних країн, визначте способи закріплення прав та сво­бод громадян. Наведіть приклади.

Завдання 2. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, вирішить наступні задачі:

Задача №1. Громадянин Литви за скоєний злочин був за­суджений до виправних робіт. Він вирішив оскаржити дії су­ду, посилаючись на те, що Конституцією Литви заборонена примусова праця.

Які рішення мають приймати компетентні органи?

Задача №2. Сім'я Сіверсів прийшла до виборчої дільниці, щоб проголосувати за кандидата у президенти Дж. Буша, але їм не дозволили голосувати, мотивуючи це тим, що вони не­гри, нащадки колишніх рабів.

387

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


Чи мали право відмовити у голосуванні сім'ї Сіверсів на цих підставах?

Задача №3. Клаус Шульц стверджує, що діями підприємства "Мерседес" було порушено його права. Адміністрація підприємства не прийняла його на роботу і ар­гументувала це тим, що його віросповідання та світогляд не відповідають встановленим на підприємстві вимогам.

Оцініть дії адміністрації, спираючись на конституційне законодавство Німеччини.

11 МІ. СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ