Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
розпочався розпад колоніальної системи. Ще першого червня 1945 р. лідер Індонезії Ахмед Сукарно опублікував "пять принципів" ("Панча сила") майбутнього індонезійського державного націоналізму: інтернаціоналізм, демократія, загальний добробут, націоналізм і віра в бога в конкретних умовах країни. 17 серпня 1945 р. Сукарно проголосив незалежну Республіку Індонезію.
2 вересня 1945 р. голова Національного комітету визволення і керівник комуністів Індокитаю Хо Ші Мін проголосив утворення ДРВ. Але утвердити державу не вдалося, почалася французька агресія (1956 1954 рр.), як і в Індонезії агресія голландців (1946 1949 рр.), а в Малайї до 1957 р. Перша закінчилася Женевськими протоколами, які зафіксували незалежність ДРВ на Півночі Вєтнаму, обіцяли референдум на Півдні в 1956 р. (не проведено), незалежність Лаосу і Камбоджі. Індонезія теж відстояла свою незалежність. Надія була на СРСР, його авторитет і сильний вплив комуністів. Але боротьба за сфери впливу на Далекому Сході і в ПСА була на користь СРСР тільки в Китаї та Вєтнамі, Північній Кореї. Інші КП потерпіли поразки через авантюризм у діях і нерозумні рекомендації з Москви і Пекіну: в Індонезії 1948 1949 і 1965 рр. на Філіппінах 1952 р., в Малайї на середину 50-х р.
- Рух афро-азіатської солідарності
Блокова система привела до формування руху "неприєднання" ідейним батьком якого був Й.Б. Тіто. В оформленні цього руху були зацікавлені Індія (Неру) і Китай (Чжоу Еньлай). У квітні 1955 р. в м. Бандунг (Індонезія) було скликано першу конференцію голів держав і урядів 39 країн Азії і Африки. Конференція підтвердила курс позитивного нейтралітету і неприєднання до блоків, підтримку визвольної боротьби народів і невтручання у внутрішні справи один одного та співробітництво у різних галузях економіки, медицини, освіти та культури. У грудні 1957 січні 1958 р. в Каїрі була скликана економічна конференція 45 країн Азії і Африки. На ній було вирішено створити постійні органи руху афро-азіатської солідарності. Організаційне оформлення цього руху відбулося на конференції в столиці Гвінеї Конакрі у квітні 1960 р. де був прийнятий статут руху і сформульовані його мета "обєднати і узгоджувати боротьбу народів Азії і Африки проти імперіалізму, прискорити визволення народів і забезпечити їх економічний, соціальний і культурний розвиток". СРСР зразу прагнув включити цей рух в орбіту своєї великодержавної політики.
Афро-азіатська солідарність не позбавлена була протиріч погіршення Індокитайських відносин, протистояння Індонезії і Малайзії в 60-х роках, індо-пакистанські війни 1966 і 1971 р. і утворення Бангладеш, напруга між Індією і Пакистаном із-за Кашміру, вимога держави сикхів Халі стан радянсько-китайські протиріччя 60-70-х рр. між Вєтнамом і КНР 1977 р.
Ще один конфлікт як реальне зіткнення інтересів великих держав, свої прагнення ДРВ була американська агресія у Вєтнамі 1965 1973 = Паризькі угоди, США програли війну, але Вєтнам залишився розколотим. Весна визволення Вєтнаму квітень 1975 р. і обєднання країни у СРВ (з 1976 р.) Режим Пол Пота в Камбоджі і його падіння шляхом введення вєтнамських військ загострили відносини СРВ і КНР. В грудні 1979 р. почалася радянсько-афганська війна, яка знову загострила міжнародні відносини в Центральній Азії. Всі країни, що розвиваються засудили в ООН введення радянських військ в Афганістан. Війна мала трагічні наслідки для СРСР і продовжувалась до 1989 р.
Розпад СРСР і блоку соціалістичних країн кардинально змінили геополітичну ситуацію на Сході і створили нові умови для еволюції політичних та ідеологічних структур Азії в останнє десятиліття ХХ ст. Ортодоксальними соціалістами залишились лише керівники КНДР, КНР, СРВ, Лаос, Камбоджа стали на шлях лібералізації влади та ринкових реформ, хоча позиції держави залишаються вагомими, а керівництво залишається в руках комуністів. У зовнішній політиці встановлюються звязки з Заходом і США, інвестиції звідти. Збільшилася міграція зі Сходу і Африки в Європу, загострилися міжнаціональні протиріччя як на Сході так і на Заході. Виникли нові зони наркоторгівлі "Золотий півмісяць", який обєднав Іран, Пакистан, Афганістан і Середню Азію.
На теренах колишнього СРСР виникло 15 незалежних держав, серед них на Кавказі Грузія, Азербайджан і Вірменія, в колишній радянській Середній Азії Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан і Киргизія. Всі вони ввійшли до складу СНД. Ще одним результатом розпаду СРСР стало посилення етнонаціонального сепаратизму. На пострадянській території він зачепив багато регіонів від Чорного і Каспійського морів до Поволжя і Тянь Шаня. Ще прагнучи зберегти імперію керівництво СРСР силовими методами придушувало виступи студентів і молоді Алма Ати 1987 р., Тбілісі 1989 р., Баку 1990 р. Етнонаціональні конфлікти на території СРСР, які почалися з 1988 р., поступово перетворилися в затяжні війни (в Нагірному Карабасі, Абхазії, Таджикистані) або в перманенті зіткнення (грузин з осетинами, осетин з інгушами і т.д.), замахи на президентів Узбекистану Карімова, Туркменії Ніязова, Казахстану Назарбаєв, Гамсахурдія Шеварднадзе у Грузії, провал народного руху в Азербайджані зміцнити владу. Найскладнішою проблемою для Росії стала проблема Чечні, де були сильні клани, мафія, память про кавказьку війну 1817 1864 р. (Шаміль), сталінську депортацію 1944 1956 рр. Помилки центрального уряду дозволили генералу Дудаєву захопити владу, а в 1994 р. вирішили силою ліквідувати авторитарно-мафіозний сепаратистський режим Чечні. Війна закінчилась (перша) в 1996 р.