Історія Ружинщини
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ез отвору (XII ст) та інші речі.
Таким чином, логічно можна припустити і археологічно довести, що Скоргородок як такий існував, а походження назви його, очевидно, виникає від містечка, яке нашвидкуруч збудовується.
В 1177 році, за свідченням літописців, половці знову прийшли на Руську землю і забрали шість міст, в яких проживали берендичі, і підійшли до Ростовця (Білилівки). Тут їх наздогнали руські князі із своїми воїнами. Та битва для них була невдалою. "Половці, повернувшись, перемогли полки руські і багато бояр захопили, а князі вбігли в Ростовець".
Можливо, серед вищезгаданих шести міст, які були зруйновані половцями, був і Скоргородок.
В цей час, як засвідчують літописці, у верхівях річки Росі поряд з росами жили берендичі, чорні клобуки, тюрки та інші племена.
Берендичі, іноді берендії (кочові і напівкочові тюркські племена), в літописі часто ототожнюються з чорними клобуками. Як гадають науковці, можливо, що це була відусоблена орда половців, яка розселилась в основному в басейні Росі. У Ростовці проживали берендичі.
З розповідей літописців можна зробити висновок, що берендичі у цей час були організованою силою. І хоч підкорялися вони Київському великокняжному столу, у різні часи за підтримкою до них звертаються окремі князі, а деякі воюють проти них.
Як бачимо, за часів Київської Русі територія сучасного району (а саме, містечка Ростовець, Неятин, інші) постійно перебувають у полі зору князів, військові сутички тут відбувалися регулярно.
Тут була створена поросська оборонна лінія, яка фактично являла собою продовження дніпровської. На Росі від її витоків до гирла знаходилось 13 древньоруських городищ, які розміщувались впродовж лівого берега річки. Серед них і були Ростовець, Неятин, Скоргородок. Війни з половцями тривали майже до татаро-монгольського нашестя. В 1234 роді вони розорили Поросся і околиці Києва.
Русь і половці продовжували вести важку взаємну боротьбу, а тим часом над ними нависла нова хвиля кочівників, більш могутніша, ніж всі попередні. Це були кочові монголо-татарські племена.
В ХІІІ ст. на Київську Русь напали монголо-татарські орди. В 1240 році Вони штурмом оволоділи Києвом і увірвалися на Поросся і Волинь.
Передові загони хана Батия просувалися вздовж берегів Роставиці на захід. Ними були зруйновані Васильків, Юрєв (Біла Церква), Неятин (Ягнятин), Роставець (Білилівка), Скоргородок (Ружин) та інші міста Київської, Волинської, Галицької земель.
Всюди археологи знаходять великі шари попелищ, особливо під фортечними стінами. На вуглищах в будинках і площах знайдено сотні людських скелетів.
Для утримання загарбаної території завойовники будують укріплені хутори з гарнізонами. Історія зберегла їх назви: Татарський хутір (Бистрик), Чорний ліс (Карабчиїв), Карачунова гора (Ружин).
Іго монголо-татарських ханів тривало понад 100 років. Панування феодалів Золотої Орди надовго затримало економічний і культурний розвиток Південної Русі. Майже століття потрібно було, щоб населення Поросся почало повертатися до рідних місць, будувати нові поселення. На місці зруйнованого Роставця виникає містечко Білилів, Скоргородка - Щербів.
Походження назви містечка Щербів має дві версії. Перша - це від назви воєводи, чи отамана, який мав прізвище ІЦерба. До речі, таке прізвище в районі зберігається до цього часу. Друга - від старої назви відвару, або юшки з риби, яка у давнину називалася щерба. Ця версія теж має під собою основу, оскільки щерба із свіжою рибою була тоді повсякденною їжею.
Скориставшись тим, що з середини XIV ст. золотоординська держава вступила в період феодальної роздрібненості, на південноруські (українські) землі розпочали наступ литовські феодали.
Оволодівши Київщиною, литовські феодали почали захоплювати українські міста і села.
Так, наближений до київського князя Володимира Ольгердовича Юрій Іванович Половець одержує у свої володіння Сквиру, Ягнятин.
В XV столітті Туреччина і Кримське ханство посилюють військовий тиск на Велике Князівство Литовське.
Стривожені загрозою, що нависла над ними, українські феодали переходили на службу до київських князів Олександра Володимировича та Семена Олександровича (1455-1470). Внаслідок цього влада останніх поширилася на північно-східну окраїну Волині (Звяголь і частину Мозирщини, а також на східне Поділля (Брацлавщину).
В цей період продовжується роздавання земель боярам. Військовослужбове землеволодіння в ті часи було досить розвинуте. Крім роздавання земель боярам-землянам, в інтересах колонізації і воєнної оборони розвивається закладення громад військовослужбових, селянських на землях, які зоставалися у безпосередньому розпорядженні князя.
Український історик М. Грушевський зазначає: "Звісний нам опис Київщини, описаний по смерті Семена Олельковича, і перед татарськими погромами, кидає цікаве світло і на організацію сеї селянської військово-службової колонізації ї на тутешнє господарство... Значна частина імен сих осад зникла, і їхнє місце не можна означити".
Далі М. Грушевський наводить, документ, яким він користувався. "Фрагмент розпочинається селом Терпсеєвим "на Рси" (пізніше не звісне). Далі маємо с. Антонів нелодалік від Росі (над Березянкою), кілька сіл над Роставицею: Щербів (тепер Ружин), Вчорайше, може Радостів. Потім Почуйкове на Камянці, Сокольча на Унаві, Ходорків і Скочищів на Ірпені, Водотиїн у верхівї Здвижу... Осади сі й інші з ними названі, яких місця не можемо ближче означити (таких є ?/p>