Юрисдикція судів України за спеціалізацією
Диссертация - Юриспруденция, право, государство
Другие диссертации по предмету Юриспруденция, право, государство
?ла система особливих військових трибуналів, які мали компетенцію по розгляду дисциплінарних проступків та кримінально-караних діянь військовослужбовців. Ця досить консервативна система судів була відокремлена від інших судових органів, перебуваючи під значним впливом військового командування, хоча субєктам їх судочинства надавалася можливість оскарження судових рішень до вищих судових інстанцій військової юстиції.
Виходячи з надзвичайної важливості транспортних комунікацій у період війни та відбудови народного господарства від наслідків воєнних дій, в Україні були створені військово-залізничні трибунали і залізничні лінійні суди. Ці фактично відомчі судові органи мали компетенцію по розгляду кримінальних справ на транспорті, вчинених працівниками транспорту та особами, які були повязані з його роботою. Наведене свідчить про поступове зміщення акцентів організації судової системи від субєктної спеціалізації судів до впровадження елементів їх спеціалізації за галузевим інститутом певної галузі права. Значимість цих судів підтверджується і тим, що діяльність, повязана з роботою чи з обслуговуванням залізничного транспорту, була пріоритетною умовою забезпечення дієздатності правлячого режиму, тому з утворенням СРСР вказані судові органи були вилучені із системи українського правосуддя.
Для подальшого розвитку системи правосуддя України у період 1922-1957 р.р характерним є відхід від усталених демократичних принципів правосуддя, що зумовлювалося каральною діяльністю владної верхівки.
Згідно з постановою ВУЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 року ліквідовувалася судова колегія ОДПУ при РНК СРСР і справи, які розслідувалися органами НКВС СРСР, НКВС союзних республік і їх місцевими органами, передавалися на розгляд спеціальних судових колегій обласних судів у складі головуючого і двох постійних членів [70] ). При колегії ДПУ УРСР існувала особлива нарада, що розглядала справи про адміністративне вислання так званих соціально-небезпечних елементів, застосовуючи адміністративну санкцію реального виконання, особливість якої полягала в застосуванні не тільки адміністративно-правових, а й кримінально-правових норм. Прикладом служить справа К., яка постановою особливої наради при ДПУ УРСР від 7 липня 1937 року була виселена на спецпоселення з конфіскацією майна у звязку з тим, що вона перебувала у громаді єговістів [71] ).
До підсудності спеціальних колегій відносилися кримінальні справи про державні (контрреволюційні) злочини. Спеціальна колегія Верховного Суду УРСР була касаційною інстанцією для спеціальних обласних судів та Головного суду Молдавської АРСР і судом першої інстанції по розгляду справ про державні злочини особливої важливості.
Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР в Українській РСР було створено два водно-транспортних суди: Чорноморського морського басейну і Дніпровського річкового басейну [72] ). До їх компетенції відносилися справи про державні і особливо небезпечні злочини проти порядку управління на водному транспорті; про порушення працівниками водного транспорту трудової дисципліни; порушення правил утримання шляхів, невиконання розпоряджень, що потягло аварію, пошкодження чи знищення шляхових споруд, нещасні випадки з людьми тощо. Водно-транспортні суди з часу їх організації були загальносоюзними судами і вироки виносили іменем СРСР. Касаційною інстанцією для них була водно-транспортна колегія Верховного Суду СРСР.
Війна поставила перед судовими органами нові завдання. 22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ Про воєнний стан [73] ), в якому було зазначено, що як виняток з діючих правил щодо розгляду судами кримінальних справ, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів. Згідно з цим Указом їм були підсудні справи про державні злочини; про злочини, передбачені Законом від 7 серпня 1932 року Про охорону громадської (соціалістичної) власності; про злочини, вчинені військовослужбовцями; про розбій; про умисні вбивства; про насильне звільнення з установ увязнення та з-під варти; про ухилення від виконання загального військового обовязку; про опір представникам влади; про незаконну купівлю, продаж і зберігання зброї та про крадіжки зброї.
Прикладом діяльності військових трибуналів в роки війни може служити справа Т., засудженого вироком військового трибуналу 7-ої стрілецької бригади Резервного фронту від 15 березня 1943 року за ст.ст.54-10, 216-16 п.в КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 20 липня 1943 року вирок залишено без зміни. Судом Т. визнано винним у порушенні правил несення служби в добовому наряді та висловлюванні у присутності бійців терористичних погроз щодо командирів. Пленум Верховного Суду України, розглядаючи справу в порядку реабілітації, зазначив, що Т. на слідстві і в суді визнав себе винним і показав, що в лютому 1943 року, будучи днювальним штабу, не виконав наказ командира роти П. щодо чистки зброї та образив його. Отже, дії Т. правильно були кваліфіковані судом за ст.216-16 п.в КК УРСР. Однак за ст.ст.54-10 КК УРСР Т. засуджено необгрунтовано, оскільки він не мав намірів на здійснення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади. Пленум Верховного Суду України скасував зазначені судові рішення щодо Т. в частині засудження його за ст.54-10 КК УРСР, а справу закрив на підставі п.2 ст.6 КПК Укра