Становлення школи "Анналів" (1929-1947 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
вищевикладеної схеми, певний рівень спільних колективних досліджень можливий лише на завершальному систематично-узагальнюючому етапі історичного дослідження. Наперед хочеться зазначити, що для вивчення історії ХІХ початку ХХ ст. характерним був індивідуальний підхід до роботи, основною формою якого було дисертаційне дослідження та написання монографії як результату власного копіткого пошуку фактичного матеріалу. П. Уваров так описує карєру типового історика ХІХ ст.: гарне домашнє виховання, навчання в коледжі чи ліцеї, вступ після тяжких іспитів до Вищої нормальної школи, потім роки асистентства, захист дисертації, університетська кафедра (на перших порах в провінції, потім в Сорбонні) і, нарешті, в ідеалі, місце професора в Колєж де Франс.
Звичайно, певні проекти спільної роботи істориків почали зявлятися ще у ХІХ ст. Зазвичай вони реалізувалися при певних установах. У Франції до найбільш значних серед них відносимо Вищу нормальну школу, засновану в 1812 р. і за задумом Наполеона покликану готувати шкільних вчителів. Але дуже швидко школа переросла у справжній інтелектуальний центр країни. До першого її випуску належали знамениті історики О. Тєррі та В. Кузен.
З метою збереження памяті нації була створена система Національних, департаментних, муніципальних архівів, система публічних музеїв. Для обслуговування цих інститутів потрібні були спеціалісти, тому в 1821 р. виникла Школа хартій, яка готувала архівістів-палеографів. Це заняття було надзвичайно престижним, особливо для вихідців з дворянських сімей.
З метою наслідування німецької моделі освіти та науки, орієнтованої на семінари, у 1868 р. міністром В. Дюрюї була заснована Практична школа вищих досліджень. Від самого початку вона мала історико-філологічну секцію, яка відігравала ключову роль в академічних реформах Третьої республіки.
Спільною рисою всіх вищезгаданих інституцій було те, що попри той досвід спільної роботи та співпраці, який вони давали історикам, створювалися вони все ж таки з іншою метою, найчастіше вона мала освітній чи прикладний характер. Такі установи ще не бачили своїм завданням організацію саме науково-дослідної діяльності, хоча вона, звичайно, присутня як складова частина.
На жаль, попри певні практики, спільні колективні дослідження на всіх етапах історичного пошуку методології позитивізму були неможливі в принципі. Відшукування фактів, верифікація документів, групування подій часто цього просто не потребували, а на етапі узагальнення і синтезу колективні висновки могли робити лише загальновизнані історики метри. Методика цього синтезу позитивістами була розроблена найгірше, та й мерти на практиці працювали поодинці, виконуючи свою частину роботи. Як правило, великі узагальнюючі праці виходили за редакцією одного чи двох відомих істориків.
Найвідомішим прикладом узагальнюючого типу дослідження у французькій історіографії методичного напряму вважається 10-ти томна серія Історія Франції (Париж, 1900-1912) за редакцією академіка Ернеста Лявісса.
Фактично історики методичної школи у Франції, додержуючись позитивістських постулатів, намагалися просто віднайти спосіб тієї адекватної верифікації, яка б зробила дослідження з історії таким ж прозорими для перевірки, як і в природничих чи математичних науках. Таким шляхом історії повертався статус науки. Колективні ж дослідження істориків-позитивістів мали частіше всього формальних характер. Зверталися до такого типу роботи у виключних випадках.
Слід відмітити, що практично відразу в середовищі французької інтелігенції зароджується критичне ставлення до методи методичної школи позитивістів. Гострій критиці її перш за все піддавали за однобоке політичне трактування історичного процесу, за одноманітність джерел (лише писемні документи) та за недосконалість і суперечність синтетичних та узагальнюючих практик.
Одним із перших від пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХ ст. Жюль Мішлє. Головним його твором стала 17-титомна Історія Франції (Париж, 1833-1867), вона була просякнута ідеями романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, а народу Франції, людини як соціальної істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. він поставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їх інтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активно залучати до своїх досліджень елементи географічного, кліматичного, демографічного аналізу.
Ідеї, висловлені Ж. Мішлє, підхопили представники інших наук в тогочасній Франції.
У 1891 р. Поль Відаль де Ля Бляш засновує школу географії людини та її друкований орган Аннали географії, на сторінках якого послідовно популяризувалися ідеї зближення між географією та історією. Представники школи Ля Бляша розробляли такі напрямки досліджень, як звязок між суспільством та середовищем, людиною та кліматом.
Одна з нових соціальних дисциплін соціологія приступила до поглибленого вивчення станів колективної психіки, й на початок ХХ ст. філософ-антрополог Люсьєн Леві-Брюль розробив теорію примітивної ментальності.
Однак найбільш шквальна критика методик французької позивістської школи в історії лунала з уст французьких соціологів. Їх лідер Еміль Дюркгейм у Правилах соціологічного методу (Париж, 1895) постулював неохідність злиття історичних, економічних, географічних, психологічних методів дослідження суспільства, поклавши ї