Становлення школи "Анналів" (1929-1947 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
дещо однобоко лише щодо сфери історії ментальності.
Розділ ІІ. Становлення практики дослідження школи Анналів у французькій історичній науці (1929 1947 рр.)
Традиційно в історіографії зародження школи Анналів відноситься до 1929 року дати заснування Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу Аннали економічної та соціальної історії, а появу самої школи асоціюють з революцією в історичній науці першої половини ХХ ст., різким відходом від позитивістської історіографії та абсолютно новим якісним явищем в науці.
Аналіз останніх публікацій показує, що дослідники французької історичної науки нині формують зовсім інший погляд на зародження школи Анналів, яка, на їхню думку, була результатом поступової еволюції від позитивістської до модерної наукової парадигми та світоглядних уявлень. Тому ми вважаємо за потрібне дещо розширити хронологічні рамки нашого дослідження і почати з короткого аналізу французької позитивістської історіографії кінця ХІХ початку ХХ ст.
Позитивізм як філософська течія поставив перед історичною наукою складне завдання ідентифікаційного характеру. З погляду представників цієї течії науками могли вважатися лише ті галузі знання, які в своїх методиках дослідження використовували природничо-математичні методи, тобто ті, які піддаються верифікації у будь-який спосіб дослідником, що бажає таку перевірку здійснити. Гуманітарні науки, до яких тоді входила й історія, такої надійної та однозначної верифікації запропонувати не змогли. Відповідно до цього, вони втрачали статус науки, перетворюючись на белетристику.
Такий позитивістський постулат практично був стимулом для того, щоб історики замислилися стосовно своїх наукових методик та піднялися на захист історії як науки, яка такою є і має право (а то й просто необхідність) на існування.
Не обминули ці бурі й французьку наукову спільноту. Саме в колі французької позитивістської історіографії і зароджуються ті ревізіоністські ідеї, які стали поштовхом подальшого перегляду наукової парадигми вже анналістами.
Глибинні причини перегляду історичних концепцій у Франції мали свою специфічну форму, повязану з особливостями національної історії у ХІХ ст.
Після поразки у війні з Німецькою імперією у 1870-1871 рр. суспільство франції перебувало у тяжкій моральній кризі. В інтелектуальних колах Третьої республіки практично одностайним було переконання, що виправити ситуацію можна лише активним реформуванням всіх сфер життя і, насамперед, науково-освітньої галузі. Надання історії національного та професійного характеру мало сприяти процесу оновлення французького суспільства, формуванню національної гордості та патріотичного духу її громадян. У цей час підвищується роль як шкільної історичної освіти, так і її академічної складової.
Значна група авторитетних французьких істориків пропагувала класичні позитивістські постулати по підношенню до історичної науки.
У 1876 р. відомими медієвістами Габріелем Моно та Гюставом Фаньє було засновано практично перший фаховий журнал істориків Історичний огляд, у першому числі якого Г. Моно опублікував програмну статтю під назвою Про прогрес історичних досліджень у Франції з ХVІ ст.. Остання стала маніфестом позитивістського (або як ще називають французи, методичного) напряму у французькій історіографії. За ним головними принципами нового історичного дослідження проголошувалися достовірність фактів та історизм, який передбачав аналіз подій та явищ в конкретних умовах їхнього розвитку. Г. Моно наполягав на тому, що сучасний історик мусить проникнути в час, який він вивчає, та відчути симпатію до досліджуваного обєкту, бо без цього не вдасться збагнути його сутності, але водночас він пропагував безсторонність у ставленні до подій.
Найвідомішими представниками позитивістського напряму у Франції були професори Сорбонського університету Шарль Сеньобо і Шарль Лянглуа. У в своєму творі Вступ до історичних студій (Париж, 1899) вони підсумували ті висновки, яких досягла позитивістська історіографія в теорії історичного пізнання.
Дослідники відмовлялися в науковому дослідженні від літературності, теологічного світобачення. В науковому історичному дослідженні будь-яке твердження мало вважатися вірогідним лише тоді, коли воно було підкріплене документами, а сам історик мусить поступитися авторитетові джерел і стати їх коментатором.
Історичне дослідження, яке мало ґрунтуватися лише на документальних джерелах, складалося з кількох етапів. Перший ретельна археографічна робота з писемними документами (лише вони означалися поняттям історичне джерело). Документи належало класифікувати, скласти їх реєстр, щоб врятувати знищення часом для наступного розгляду критиками.
Наступним етапом наукової роботи вважався аналіз класифікованих документів з метою зясування фактів. Сюди належала як зовнішня критика джерела з метою визначення автентичності документа, так і внутрішня критика аналіз змісту та виявлення вірогідних історичних фактів.
Завершальною стадією історичного дослідження був синтез фактів у систему. Найкращим методом такого синтезу вважалося обєднання фактів у серії, або хронологічно чи тематично звязані ланцюги. Потім досвідчені дослідники-редактори мали поєднувати їх у загальну історію в колективних працях. Вважалося, що таким чином історія пишеться обєктивно, без субєктивного втручання дослідника.
Відповідно до