Становлення школи "Анналів" (1929-1947 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
Становлення Школи Анналів
Розділ І. Радянська та пострадянська історіографія школи „Анналів”
Феномен школи „Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практично відразу після своєї появи. Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст. не написано так багато, як про цю школу. „Аннали” викликають і захоплення, і неприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають у світовій історіографії і до нашого часу.
Попри свою безперечну орієнтацію на марксизм-ленінізм, осторонь впливів „Анналів” не змогла залишитися навіть радянська історична наука. Школа „Анналів” це один з дуже небагатьох зарубіжних історичних напрямків, про який в СРСР щось було достоту відомо. Стійкий інтерес до школи „Анналів” та французької історіографії в цілому сформувався завдяки існуванню сильної радянської школи вивчення французької історії, зокрема Французької революції, тяглість якої поширювалася ще з дореволюційних часів завдяки творчості відомого російського історика Миколи Івановича Карєєва. Він досить ґрунтовно вивчав як в цілому епоху Французької революції, так і її історіографію, переважно французьку та російську. В 192425 рр. вийшло в світ фундаментальне дослідження М.І.Карєєва про істориків Французької революції (3 томи), в якому містився аналіз значної кількості праць з даної проблеми. Другий том праці присвячений французькій історіографії другої половини ХІХпочатку ХХ ст. В ньому дана характеристика наукової діяльності А. Олара і Ж Жореса.
В 20-30 рр. традиції вивчення французької історіографії в СРСР продовжив Н.М.Лукін. Велике значення мав цикл його статей, присвячений А. Олару, Ж. Жоресу, А. Матьєзу, Ж Лефевру.
Перша згадка про власне „Аннали” в СРСР відноситься до 30-х рр. ХХ ст. Вона належить перу В.М. Даліна, який ще в 1936 р. в журналі „Історик-марксист” опублікував невелику замітку, де зазначив, окрім всього іншого, і про існування школи „Анналів”.
Однак в цілому довоєнна радянська історіографія школою „Анналів” не цікавилася, як й іншими зарубіжними напрямками, які всі переважно кваліфікувалися як буржуазні, на противагу марксизму, що саме в своїй ленінсько-сталінській формі утверджував позиції в науці СРСР.
Початок нового етапу дослідження школи „Анналів” в радянській історіографії припадає на другу половину 50-х рр., коли в суспільному та науковому житті настає період так званої хрущовської „відлиги”. Певне потепління спостерігається і в історичній науці. Історики відкривають для себе нові теми досліджень та нові методологічні принципи роботи.
В 1955 р. на Міжнародному конгресі історичних наук в Римі відбувся перший контакт радянських істориків зі своїми західними колегами. Це сприяло тому, що на початку 60-х рр. значно посилюється інтерес до теорії та методології історичної науки. За ініціативи М.Я. Гефтера, А.Я. Гуревича, Б.Ф. Поршнєва та інших істориків в 1964 р. при Інституті історії АН СРСР виник сектор методології історії. Перша після довгих років перерви дискусія щодо проблеми методології історії відбулася між істориками і філософами в січні 1964 р.
При секторі були створені проблемні групи теоретичного джерелознавства, соціальної психології, структурного аналізу і типології, культурології. Таким чином, в переосмисленому на матеріалістичній основі вигляді відроджувалася дореволюційна традиція систематичної розробки теоретико-методологічних проблем історичного пізнання. І хоч всі проблеми, що обговорювалися в секторі, залишалися в межах марксистської концепції, сама атмосфера відкритих дискусій, „нове прочитання” теоретичного спадку основоположників марксизму, не могли не стимулювати певної ревізії деяких традиційних постулатів марксизму і сприяти усвідомленню його недостатності для дослідження нових нетрадиційних проблем та сюжетів.
На цій хвилі значно активізується інтерес радянських дослідників до французької історіографії. Однією з перших після війни великих історіографічних праць, присвяченій цій темі, була „Політичні ідеї французької історіографії ХІХ ст.” М.А. Алпатова (1948).
В 1952 р. побачила світ колективна праця „Революції 1848-49 рр.”, в історіографічному розділі якої А.І. Молок і Н.Є. Застенкер вже згадували Ж.Лефевра і Е.Лябрусса. Однак оцінювали їхні погляди як „антинаукову тенденцію” і „крайню методологічну безпорадність”.
Ця ж тенденція зберігається і у фундаментальній праці І.С. Кона, що чи не вперше знайомила читачів з відомими немарксистськими теоретиками ХХ ст, загальна концепція якої зводилася до прагнення показати глибоку кризу немарксистської історіографії та її ворожість „справжньому науковому історичному знанню”.
Однак, розглядаючи радянські історіографічні праці в цілому і щодо французької історіографії та школи „Анналів” зокрема, слід обов`язково враховувати одну важливу обставину. Прямі оцінки зарубіжних істориків та їх концепцій загалом мали чисто політично-кон`юнктурний характер. Але крізь призму марксистської критики до читачів, хоч і в препарованому вигляді, доходили концепції немарксистських істориків. Часто саме це й був єдиний спосіб з ними ознайомитися широкому загалу істориків. Справедливим дане твердження є і щодо школи „Анналів” в радянській історичній науці.
В другій половині 50-х рр. вийшла друком велика стаття В.М. Даліна про Люсьєна Февра, де автор