Свiт рукописноСЧ книжностi КиСЧвськоСЧ Русi
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
?видатнiшим вiтчизняним лiтописом серед збережених часом СФ "Повiсть временних лiт", написана ченцем КиСФво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всi давньоруськi лiтописи, що дiйшли до нашого часу. До цього лiтопису ввiйшли всi попереднi зводи та рiзнi доповнення, зробленi самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити мiiе КиСЧвськоСЧ Русi в загальноiсторичному процесi, повязати СЧСЧ iсторiю зi свiтовою.
"Повiсть временних лiт" показово втiлюСФ найсуттСФвiшi риси, притаманнi всiй давньоруськiй лiтературi: релiгiйнiсть, патрiотизм, моралiзаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, минущий, недовговiчний характер мають усi подiСЧ земного свiту. Водночас оскiльки все на землi перебуваСФ пiд пильним оком Бога, цi подiСЧ наслiдок божественного провидiння, а не випадковий збiг обставин. Тому першим завданням монахiв-лiтопиiiв СФ "розяснення" на iсторичному матерiалi вищоСЧ волi. При цьому лiтописець залишаСФться патрiотом своСФСЧ землi, який не може не виявляти певних симпатiй спiввiтчизникам. У подробицях, iз ледь прихованим захопленням сповiщаСФ вiн про вдалi походи киСЧвських язичницьких дружин проти християнського Константинополя i про розмiри данини, яку мали сплачувати русам iмператори.
Аналiзуючи змiст твору, зазначимо, що вiн даСФ всi пiдстави вважати очевидним факт намагання культурних кiл сприяти утворенню на великiй територiСЧ КиСЧвськоСЧ Русi СФдиноСЧ нацiСЧ. Формування нацiСЧ сучасними соцiологами вважаСФться завершеним з появою нацiональноСЧ самосвiдомостi як спiльного для певного етносу свiтогляду, що вiддзеркалюСФ спiльнi економiчнi, полiтичнi, духовнi прагнення й вiдокремлюСФ "своСФ" вiд "чужого" в iсторичнiй перспективi: у проекцiях минулого та майбутнього. За часiв Середньовiччя такi проекцiСЧ потребували релiгiйного обгрунтування, а тому укладач "Повiстi временних лiт" багато уваги придiляСФ саме витокам словянського християнства, проте неодноразово торкаСФться i власне етнiчних проблем.
РЖсторична заслуга лiтопиiя Нестора полягаСФ в тому, що вiн створив другу, пiсля РЖларiона концепцiю осмислення давньоруськоСЧ iсторiСЧ та висунув питання про введення iсторiСЧ Русi до всесвiтньоСЧ iсторiСЧ. В центрi полiтичноСЧ iсторiСЧ епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежнiсть Русi вiд ВiзантiСЧ, СЧСЧ культурну самобутнiсть.
У лiтописах поряд iз дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологiчному порядку, знаходимо безцiннi творiння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дiтям", яке зберiг для нас суздальський монах Лаврентiй.
Повчання Володимира Мономаха своСЧм дiтям памятка давньоруськоСЧ лiтератури i полiправовоСЧ думки, вмiщена в ЛаврентiСЧвському лiтописi. Це, по сутi, заповiт великого киСЧв, князя Володимира II Мономаха (111325) спадкоСФмцям. Найбiльш iмовiрною датою написання твору вважаСФться 1117, хоча деякi дослiдники називають 1096. У Повчаннi Володимир Мономах засудив княжi мiжусобицi. Вiн рiшуче виступив проти беззаконня i тих лукавих государiв, якi чинять зло, викликаючи своСЧм правлiнням шумовиння кровi й нар. повстання. На його думку, княжу владу слiд обмежити радою дружини або радою з бояр, найвищого духiвництва i мiськоСЧ знатi. Суд маСФ здiйснюватися князем особисто, бути скорим i правим, рiвним для сильних i для слабких. Мономах не був прибiчником смертноСЧ кари i засуджував покарання, що мали на метi помсту. Судячи з Повчання, князь вiддавав перевагу свiтськiй владi перед владою церкви. Вiн закликав князiв до миру з сусiдами, однак описуСФ обовязки князя у разi вiйни. Значне мiiе у творi вiдводиться моральним якостям майбутнього правителя Русi. Претендентовi на цю посаду князь рекомендував задуми добрi мати, на добрi справи нацiлюватись. Зi змiсту Повчання видно, що Володимира Мономаха глибоко тривожив розпад держави; вiн вважав, що запобiгти йому можна тiльки через iдею СФдностi княжого роду.
У ньому князь Володимир закликаСФ своСЧх дiтей невтомно працювати, вчитися, бо це СФдина можливiсть бути господарем i утримувати державу.
Перед нами постаСФ мудрий державець, освiчена, вiдважна людина, яка не знала спокою i вiддавала всi сили на змiцнення i розбудову краСЧни. Такий заповiт мiг зявитися тiльки в середовищi, де культура посiдала чiльне мiiе в життi держави.
Видатним фiлософом i лiтератором СтародавньоСЧ Русi був ДаниСЧл Заточник (кiнець XII початок XIII ст.), гаданий автор "Слова ДаниСЧла Заточника" (в iншiй редакцiСЧ "МоленiСФ ДаниСЧла Заточника").
Вiн високо цiнуСФ розум i мудрiсть людини, часто посилаСФться на притчi царя Соломона зi "Старого Завiту", використовуСФ афоризми античних фiлософiв Плутарха, Демокрiта, Дiогена, Геродота, Арiстотеля, Пiфагора та iн.
Пiсля запровадження на Русi християнства зявився новий вид лiтератури житiя святих (агiографiя). У цих релiгiйно-бiографiчних творах розповiдалось про життя мученикiв, аскетiв, церковних i державних дiячiв, оголошених церквою святими: РЖоанна Златоуста, Афанасiя Александрiйського, князiв Бориса i Глiба, вбитих братом Святополком, засновника КиСФво-Печерського монастиря Антонiя Печорського. У житiях вiдбивалися iсторичнi подiСЧ тих часiв, моральнi, фiлософськi, естетичнi уявлення, вони становлять цiннi iнформацiйно-iсторичнi джерела. Наприклад, у "ЖитiСЧ Феодосiя Печерського" яскраво вiдображенi монастирський побут кiнця XI ст., норови, звича