Питання буття СЦ свСЦдомостСЦ в фСЦлософСЦi
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
ий звязок бездушного СЦ тСЦлесного безжиттСФвого механСЦзму з душею, що володСЦСФ мисленням СЦ волею. З усСЦх здСЦбностей людськоi душСЦ вСЦн висував на перше мСЦсце волю. Головна дСЦя афектСЦв чи пристрастей, полягаСФ в тому, що вони нацСЦлюють душу на бажання тих речей, до яких пСЦдготовлене тСЦло. Сам бог зСФднав душу з тСЦлом, вСЦдрСЦзнивши тим самим людину вСЦд тварини.
Декарт бачив кСЦнцеву задачу знання в пануваннСЦ людини над силами природи, у вСЦдкриттСЦ СЦ винаходСЦ технСЦчних засобСЦв, у пСЦзнаннСЦ причин СЦ дСЦй, в удосконаленнСЦ самоi природи людини. ВСЦн шукаСФ, безумовно, достовСЦрне вихСЦдне основоположення для всього знання СЦ метод, за допомогою якого можливо, спираючи на це основоположення, побудувати настСЦльки ж достовСЦрний будинок усСЦСФi науки.
ВихСЦдний пункт фСЦлософських мСЦркувань Декарта сумнСЦв в СЦстинностСЦ загальновизнаного знання, що охоплюСФ усСЦ види знання. Однак сумнСЦв СФ не переконання агностика, а тСЦльки попереднСЦй методичний прийом. Можна сумнСЦватися в тСЦм, що СЦснуСФ зовнСЦшнСЦй свСЦт, СЦ навСЦть у тСЦм, чи СЦснуСФ моСФ тСЦло. Але сам мСЦй сумнСЦв, у всякому разСЦ, СЦснуСФ. СумнСЦв СФ один з актСЦв мислення. Я сумнСЦваюся, оскСЦльки я мислю. Якщо, таким чином, сумнСЦв достовСЦрний факт, то вСЦн СЦснуСФ лише, оскСЦльки СЦснуСФ мислення, оскСЦльки СЦсную я сам у якостСЦ мислячого.
Цю лСЦнСЦю розвиваСФ нСЦмецький фСЦлософ Г. ЛейбнСЦц, що виводить поняття буття з внутрСЦшнього досвСЦду людини, а крайнього вираження вона досягаСФ в англСЦйського фСЦлософа Дж. БерклСЦ, що заперечуСФ СЦснування матерСЦального буття СЦ висуваСФ субСФктивно-СЦдеалСЦстичне положення бути це значить бути в сприйняттСЦ.
РЖ. Кант. Не заперечуючи СЦснування речей самих по собСЦ, И. Кант розглядаСФ буття не як властивСЦсть речей, а як звязування суджень. ...Буття не СФ реальний предикат, СЦншими словами, воно не СФ поняття про щось таке, що могло б бути додане до поняття речСЦ.тАж У логСЦчному застосуваннСЦ воно СФ лише звязування в судженнСЦ. Додаючи до поняття характеристику буття, ми не додаСФмо нСЦчого нового до його змСЦсту.
ДисертацСЦя Про форму СЦ принципи почуттСФво сприйманого й розумоосяжного свСЦту явилася початком переходу до поглядСЦв критичного перСЦоду, головними здобутками якого стали Критика чистого розуму, Критика практичного розуму СЦ Критика здатностСЦ судження.
Основу всСЦх трьох Критик складаСФ вчення Канта про явища СЦ про речСЦ, як вони СЦснують самСЦ по собСЦ, - речах у собСЦ. ПСЦзнання наше починаСФться з того, що речСЦ в собСЦ впливають на органи зовнСЦшнСЦх чуттСЦв СЦ викликають у нас вСЦдчуття. У цСЦй передумовСЦ свого вчення Кант матерСЦалСЦст. Але у вченнСЦ про форми СЦ границСЦ пСЦзнання Кант СЦдеалСЦст СЦ агностик. ВСЦн стверджуСФ, що начебто нСЦ вСЦдчуття нашоi чуттСФвостСЦ, нСЦ поняття СЦ судження нашого розуму не можуть дати нСЦякого теоретичного знання про речСЦ в собСЦ. РечСЦ цСЦ непСЦзнаваннСЦ. Правда, емпСЦричнСЦ знання можуть необмежено розширюватися СЦ поглиблюватися, але це нСЦ на йоту не наблизить нас до пСЦзнання речей у собСЦ.
РЖ. ФСЦхте. Для РЖ. ФСЦхте справжнСЦм буттям СФ вСЦльна, чиста дСЦяльнСЦсть абсолютного Я, а матерСЦальне буття СФ продуктом цСЦСФi дСЦяльностСЦ. У ФСЦхте вперше, як предмет фСЦлософського аналСЦзу, виступаСФ буття культури, буття, створене дСЦяльнСЦстю людини.
В основСЦ фСЦлософСЦi ФСЦхте лежить переконання в тому, що практично-дСЦяльне вСЦдношення до предмета передуСФ теоретично-споглядальному вСЦдношенню до нього. СвСЦдомСЦсть не дана, а задана, породжуСФ себе. ОчевиднСЦсть ii полягаСФ не в спогляданнСЦ, а в дСЦi, вона не вбачаСФться СЦнтелектом, а затверджуСФться волею. УсвСЦдом своСФ Я, створи його актом цього усвСЦдомлення така вимога ФСЦхте. Цим актом СЦндивСЦд народжуСФ свСЦй дух, свою волю.
ВСЦд природи СЦндивСЦд СФ щось непостСЦйне: його почуттСФвСЦ схильностСЦ, спонукання, настроi завжди змСЦнюються СЦ залежать вСЦд чогось СЦншого. ВСЦд цих зовнСЦшнСЦх визначень вСЦн звСЦльняСФться в актСЦ самопСЦзнання: його самототожнСЦсть Я СФсмь Я результат вСЦльноi дСЦi Я. Самовизначення зявляСФться як вимога, задача, до вирСЦшення якоi субСФкту призначено вСЦчно прагнути.
Ф. ШеллСЦнг. Цю тезу розвиваСФ Ф. ШеллСЦнг, вСЦдповСЦдно до якоi природа, буття саме по собСЦ СФ лише нерозвинений, дрСЦмаючий розум. У своiй працСЦ Система трансцендентального СЦдеалСЦзму вСЦн вСЦдзначаСФ, що воля СФ СФдиним принципом, до якого тут усе зводиться, СЦ в обСФктивному свСЦтСЦ ми не вбачаСФмо нСЦчого поза нами СЦснуючого, лише внутрСЦшню обмеженСЦсть нашоi власноi волСЦ дСЦяльностСЦ.
М. Гегель. У системСЦ Г. Гегеля буття розглядаСФться як перша, безпосередня СЦ дуже невизначена ступСЦнь у сходженнСЦ духу до самого себе, вСЦд абстрактного до конкретного: абсолютний дух лише на мить матерСЦалСЦзуСФ свою енергСЦю, а у своСФму подальшому русСЦ СЦ дСЦяльностСЦ самопСЦзнання вСЦн знСЦмаСФ, переборюСФ вСЦдчуженСЦсть буття вСЦд СЦдеi СЦ повертаСФться до самого себе, тому що сутнСЦсть буття складаСФ СЦдеальне. Для Гегеля справжнСФ буття, що збСЦгаСФться з абсолютним духом, СФ не вСЦдстала, СЦнертна реальнСЦсть, а обСФкт дСЦяльностСЦ, повний занепокоСФння, руху СЦ фСЦксований у формСЦ субСФкта, тобто дСЦяльно.
З цим повязаний СЦ СЦсторизм у розумСЦннСЦ буття, що бере свСЦй початок у нСЦмецькому класичному СЦдеалСЦзмСЦ. Правда, СЦсторСЦя СЦ практика тут виявляються похСЦдними вСЦд духовноi дСЦяльностСЦ.
Установка на розгляд буття як продукту дСЦяльностСЦ духу характерна СЦ для фСЦлософСЦi кСЦнця XIX початку XX столСЦть. При цьому по-новому витлумачуСФться саме буття. Основна тенденцСЦя в розвитку уявлень про буття збСЦгаСФться з тенденцСЦСФю розвитку наукового знання, що переборюСФ як