Питання буття СЦ свСЦдомостСЦ в фСЦлософСЦi
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?и ейдоси, речей, тобто iхнСЦ субстанцСЦальнСЦ духовнСЦ прототипи СЦ принципи, яким Платон приписуСФ позачасову реальнСЦсть, але СЦ самСЦ речСЦ, iхнСФ становлення.
Краса життя СЦ реального буття для Платона вище краси мистецтва. Буття СЦ життя СФ наслСЦдування вСЦчним СЦдеям, а мистецтво СФ наслСЦдування буттю СЦ життю, тобто наслСЦдування наслСЦдуванню.
Аристотель. Аристотель виявляСФ типи буття вСЦдповСЦдно до типСЦв суджень: воно СФ. Але буття ним розумСЦСФться як загальний предикат, що вСЦдноситься до всСЦх категорСЦй, але не СФ родовим поняттям. Спираючись на проведений ним принцип взаСФмозвязку форми СЦ матерСЦi, Аристотель переборюСФ властивоi колишньоi фСЦлософСЦi протиставлення сфер буття, оскСЦльки форма для нього СФ невСЦдСФмна характеристика буття. Однак Аристотель визнаСФ також нематерСЦальну форму усСЦх форм (бога).
Аристотель розвинув вчення Платона про СЦдеi СЦ дав рСЦшення питання про вСЦдношення в буттСЦ загального й одиничного. Одиничне те, що СЦснуСФ тСЦльки де-небудь СЦ тепер, воно почуттСФво сприймане. Загальне те, що СЦснуСФ в будь-якому мСЦсцСЦ й у будь-який час (усюди СЦ завжди), виявляючись за певних умов в одиничному, через яке воно пСЦзнаСФться. Загальне складаСФ предмет науки й осягаСФться розумом.
Для пояснення того, що СЦснуСФ, Аристотель приймав 4 причини:
- СутнСЦсть СЦ суть буття, у силу якоi всяка рСЦч така, яка вона СФ (формальна причина).
- МатерСЦя СЦ пСЦдлегле (субстрат) те, з чого що-небудь виникаСФ (матерСЦальна причина).
- РушСЦйна причина, початок руху.
- ЦСЦльова причина те, заради чого що-небудь здСЦйснюСФться.
Хоча Аристотель визнавав матерСЦю однСЦСФю з перших причин СЦ вважав ii деякою сутнСЦстю, вСЦн бачив у нСЦй тСЦльки пасивний початок (можливСЦсть стати чим-небудь), але всю активнСЦсть приписував СЦншим трьом причинам, причому сутСЦ буття формСЦ приписав вСЦчнСЦсть СЦ незмСЦннСЦсть, джерелом усякого руху вважав нерухоме, а рушСЦйним початком бога. Бог Аристотеля першодвигун свСЦту, вища мета усСЦх форм, що розвиваються за власними законами СЦ утвореннями.
Християнство. Християнство проводить розмежування мСЦж божественним СЦ створеним буттям, мСЦж богом СЦ свСЦтом, що створений ним нСЦ з чого СЦ пСЦдтримуСФться божественною волею. ЛюдинСЦ надана можливСЦсть вСЦльного руху до створеного, божественного буття. Християнство розвиваСФ античне уявлення про тотожнСЦсть бога СЦ досконалостСЦ (блага, СЦстини СЦ краси). СередньовСЦчна християнська фСЦлософСЦя в традицСЦях аристотелСЦзму розрСЦзняСФ дСЦйсне буття (акт) СЦ можливе буття (потенцСЦя), сутнСЦсть СЦ СЦснування. ЦСЦлком актуально тСЦльки буття бога.
Епоха ВСЦдродження. РСЦзкий вСЦдхСЦд вСЦд цСЦСФi позицСЦi починаСФться в епоху ВСЦдродження, коли одержав загальне визнання культ матерСЦального буття, природи, тСЦлесного. Ця трансформацСЦя, що виражаСФ новий тип вСЦдносин людини до природи, - вСЦдносин, обумовлених розвитком науки, технСЦки СЦ матерСЦального виробництва, пСЦдготувала концепцСЦi буття XVII XVIII столСЦть. У них буття розглядаСФться як реальнСЦсть, що протистоiть людинСЦ, як суще, освоюване людиною в ii дСЦяльностСЦ. ЗвСЦдси виникаСФ трактування буття як обСФкта, що протистоiть субСФкту як вСЦдсталСЦй реальностСЦ, що пСЦдлегла слСЦпим, автоматично дСЦючим законам (наприклад, принципу СЦнерцСЦi) СЦ не допускаСФ втручання будь-яких зовнСЦшнСЦх сил.
ВихСЦдним у трактуваннСЦ буття для всСЦСФi фСЦлософСЦi СЦ науки цСЦСФi епохи СФ поняття тСЦла. Це звязано з розвитком механСЦки головноi науки XVII XVIII столСЦть. У свою чергу, таке розумСЦння буття послужило основою природничонаукового представлення про свСЦт у той час. ПерСЦод класичноi науки СЦ фСЦлософСЦi можна охарактеризувати як перСЦод натуралСЦстично-обСФктивСЦстських концепцСЦй буття, де природа розглядаСФться поза вСЦдношенням до неi людини, як деякий механСЦзм, що дСЦСФ сам по собСЦ.
Б. СпСЦноза. Щодо поняття субстанцСЦi в нСЦдерландського фСЦлософа СпСЦнози можна помСЦтити, що це метафСЦзично перевиряджена природа в ii вСЦдСЦрваностСЦ вСЦд людини. У цих словах характеризуСФться одна з особливостей фСЦлософСЦi цього часу протиставлення природи людинСЦ, розгляд буття СЦ мислення сугубо натуралСЦстично.
СпСЦноза зробив центральним пунктом своСФi онтологСЦi тотожнСЦсть бога СЦ природи, яку вСЦн розумСЦв як СФдину, вСЦчну СЦ нескСЦнченну субстанцСЦю, що виключаСФ СЦснування будь-якого СЦншого початку, СЦ тим самим як причину самоi себе. Визнаючи реальнСЦсть нескСЦнченно рСЦзноманСЦтних окремих речей, вСЦн розумСЦв iх як сукупнСЦсть модусСЦв одиничних проявСЦв СФдиноi субстанцСЦi.
Це важлива особливСЦсть концепцСЦй буття в новий час. Вона полягаСФ в тому, що для них характерний субстанцСЦальний пСЦдхСЦд до буття, коли фСЦксуються субстанцСЦя (не знищуваний, незмСЦнний субстрат буття, його гранична пСЦдстава) СЦ ii акциденцСЦi (властивостСЦ), похСЦднСЦ вСЦд субстанцСЦi, минущСЦ, змСЦнюванСЦ.
З рСЦзними модифСЦкацСЦями всСЦ цСЦ особливостСЦ в розумСЦннСЦ буття виявляються у фСЦлософських системах Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка (ВеликобританСЦя), Б. СпСЦнози, у французьких матерСЦалСЦстСЦв, у фСЦзика Р. Декарта.
Р. Декарт. Але в метафСЦзицСЦ Декарта бере початок СЦнший спосСЦб тлумачення буття, при якому буття визначаСФться на шляху рефлективного аналСЦзу свСЦдомостСЦ, тобто аналСЦзу самосвСЦдомостСЦ, або на шляху осмислення буття крСЦзь призму людського СЦснування, буття культури, соцСЦального буття.
Теза Декарта - cogito ergo sum - мислю, отже, СЦсную, означаСФ: буття субСФкта осягаСФться в актСЦ самопСЦзнання.
Основна риса фСЦлософського свСЦтогляду Декарта дуалСЦзм душСЦ СЦ тСЦла, мислячоi СЦ протяжноi субстанцСЦi. Людина СФ реальн