Л. В. Багрій-Шахматов доктор юридичних наук, професор, академік

Вид материала

Документы

Содержание Принципи кримінально-виконавчого права — Принцип демократизму Принцип гуманізму Принцип невідворотності призначення і виконання покаран­ня Принцип підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених. Принцип диференціації та індивідуалізації виконання пока­рання Поєднання покарання із заходами виправного впливу Участь громадськості у виконанні покарання, виправленні засуджених. За формою За соціальним призначенням За характером встановленого правила норми криміналь­но-виконавчого права Юридичні факти Суб'єкти правовідносин Зміст кримінально-виконавчих правовідносин Об'єкт правовідносин Особливості кримінально-виконавчих правовідносин

Подобный материал:

• Парламентське видавництво, 5723.42kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.
• Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
• Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією академіка, 15341.53kb.
• Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
• Задорожній Олександр Вікторович, Буткевич Володимир Григорович, Мицик Всеволод Всеволодович, 3357.97kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Л. К. Воронова фінансове право україни підручник Рекомендовано Міністерством освіти, 6508.38kb.
• Борисов Вячеслав Іванович, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових, 1062.14kb.

§ 2. Кримінально-виконавче право: предмет і метод правового регулювання, система норм і принципів

Сьогодні здійснюється трансформація виправно-трудового права у кримінально-виконавче. Поняття "виправно-трудове право" стало застосовуватися із середини 20-х років XX ст. До того воно включа­лося у зміст поняття "пенітенціарна чи виправно-трудова політика", під якою розумілася сукупність заходів щодо виправлення та пере­виховання засуджених, до яких відносилося і прийняття відповідних юридичних норм.

Прийняття в 1925 р. Виправно-трудового кодексу України та практика застосування його норм засвідчили фактичне існування

16

виправно-трудового права. У 1931 р. в Україні був підготовлений но­вий проект Виправно-трудового кодексу, однак остаточно він не був прийнятий. Із середини 1930-х років у зв'язку з масовими репресія­ми та грубими порушеннями законності у сфері кримінальної відпо­відальності та її реалізації норми Виправно-трудового кодексу (1925 р.) фактично підмінялися відомчими нормативними актами. Хоча на нього й робилися посилання, він був формальним. Іншими словами — виправно-трудове право перестало існувати.

Такий стан зберігався до 50-х років XX ст. Відновлення, а фак­тично, друге народження виправно-трудового права відбулося в си­лу принципових політичних рішень 1954—1956 рр. Дістали розви­ток нові положення виправно-трудової політики, відновилося пра­вове регулювання виконання покарання, насамперед, у вигляді позбавлення волі. Спочатку на рівні Положення, яке було затвер­джене урядом України в 1961 р., а потім — Виправно-трудовим ко­дексом України, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і вступив у силу з 1 червня 1971 р. Цей законодавчий нормативний акт з відпо­відними змінами і доповненнями діє, як підкреслювалося вище, і сьогодні.

Зазначимо, що до прийняття діючого виправно-трудового зако­нодавства в юридичній літературі була вже висловлена думка, згід­но з якою нормами цього законодавства варто урегулювати порядок і умови виконання всіх кримінальних покарань. Вперше цю точку зору ще у 1964 р. висловив Л. В. Багрій-Шахматов.

Знову це питання постало після прийняття діючого Виправно-трудового кодексу України. Справа в тому, що в ч. 2 та 3 ст. 2 Ви­правно-трудового кодексу України передбачалося створення законо­давчих актів про порядок та умови відбування покарання засудже­ними в дисциплінарному батальйоні та інших видів кримінальних покарань, крім тих, які передбачені Виправно-трудовим кодексом. У зв'язку з цим постає запитання: до якої галузі законодавства треба віднести ці законодавчі акти? Сам Виправно-трудовий кодекс указує на можливість включення їх до складу виправно-трудового законо­давства, оскільки в ст. 1 Виправно-трудового кодексу України по­ставлено завдання "забезпечення виконання кримінального пока­рання". При такому формулюванні закону можна зробити висновок, що мова йде про покарання взагалі, а не лро якесь конкретне пока­рання. Ця думка підтверджується положенням Закону України від 15 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін у деякі законодав­чі акти України", у відповідності з якими ч. 2 ст. 2 Виправно-трудо­вого кодексу України викладена в такій редакції: "Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування по-

17

2 — 2-659

карання і застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон, по­рядок і умови виконання та відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ та органів, які вико­нують вироки до цих видів покарання...".

Розширення предмета правового регулювання виправно-трудово­го законодавства є цілком допустимим, оскільки відображає реальну тенденцію розширення предмета цієї галузі права.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював по­рядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також примусових робіт (сьогодні — виправні роботи), то пізніше виправно-трудовим законодавством стали регулюватися порядок і умови виконання інших кримінальних покарань: заслання, висла­ння, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбав­лення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

З прийняттям у 1984 р. Положення про порядок і умови вико­нання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням покарань. Іншими словами, сьогодні виконання усіх видів кримінальних покарань повинно рег­ламентуватися єдиним документом — Кримінально-виконавчим ко­дексом України.

Розглянемо поняття, ознаки і предмет правового регулювання виконання покарань.

Кожна галузь права, в тому числі і кримінально-виконавче, за­кріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, на­прямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій со­ціальній сфері. Кримінально-виконавче право закріплює основні по­ложення політики держави у сфері виконання покарання.

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносять власне предмет і методи правового регулюван­ня, а також систему норм. Традиційно вважалося, що предметом да­ної галузі права є регулювання порядку і умов виконання (відбуван­ня) покарання, пов'язаного із застосуванням заходів виправно-тру­дового впливу. Внаслідок суттєвих змін у законодавстві змінювався предмет правового регулювання виправно-трудового права, воно все менше ставало виправно-трудовим. Тому сьогодні до предмета пра­вового регулювання цієї галузі права можна віднести виконання

18

(відбування) всіх видів покарання, передбачених кримінальним за­конодавством.

Тобто, предметом кримінально-виконавчого права є відноси­ни, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів криміналь­ного покарання; відносини, що виникають між установами і органа­ми, які виконують вироки до різних видів покарань, і засудженими; відносини, що виникають у зв'язку з участю громадськості і трудо­вих колективів у виправленні засуджених; відносини, що виникають між адміністрацією підприємств, установ і організацій і засуджени­ми, які там працюють, з приводу виконання покарання; відносини, що виникають між установами і органами виконання покарання і ок­ремими громадянами з приводу виконання певних видів покарання.

Самостійність галузі права характеризується наявністю власно­го методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета. Хоча ця ознака допоміжна, все ж вона впливає на ха­рактер суспільних відносин, що виникають між суб'єктами, а також на співвідношення їх прав і обов'язків. Оскільки покарання є фор­мою державного примусу, його виконання визначає характер основ­ного методу правового регулювання — імперативний, який передба­чає нерівність суб'єктів правовідносин. Однак це не виключає засто­сування й інших методів правового регулювання — диспозитивного, заохочувального тощо.

Як на ознаку самостійності галузі права в теорії права вказуєть­ся на наявність особливої системи правових норм, які прийняті для регулювання певного виду суспільних відносин. До системи норм кримінально-виконавчого права входять норми Виправно-трудового кодексу, а також Положення про порядок і умови виконання кримі­нальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, прийнятого на підставі ч. 4 ст. 2 ВТК Украї­ни; норми, записані в Положенні про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, яке затверджено Указом Президента Ук­раїни від 5 квітня 1994 р. за № 139/94, та Законі України "Про дер­жавну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. і Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права обумовлює постановку питання про його співвідношення з ін­шими галузями права. Це питання можна розглядати в кількох аспектах.

Співвідношення кримінально-виконавчого права з іншими галу­зями права в рамках кримінально-правового комплексу, тобто з кри­мінальним правом і кримінально-процесуальним правом. Криміналь­но-виконавче право входить до загального комплексу галузей права,

19

що регулюють боротьбу зі злочинністю. У зв'язку з цим важливе значення набуває місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримі­нальним правом і кримінально-процесуальним правом.

Кримінальне право — базове стосовно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає його первин­ність і одночасно єдність цілей, принципів і методів правового регу­лювання, однаковий понятійний апарат цих галузей.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при застосуванні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна ви­ділити пріоритети кримінального права стосовно кримінально-вико­навчого. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчо­го права регулювання суспільних відносин у сфері виконання (від­бування) покарання.

Базова роль кримінального права відносно кримінально-виконав­чого визначається ще одним принциповим положенням. Формою життя матеріального права є процесуальний закон. Для криміналь­ного права такою формою його реалізації є не тільки кримінально-процесуальне, а й кримінально-виконавче право. Маючи загальні з ним інститути, кримінальне право визначає їх матеріальний зміст, а кримінально-виконавче — процедурний.

Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавств дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галу­зей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, прин­ципів і загальних положень понятійного апарату, а також інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, сис­тема виправно-трудових установ, підстави звільнення від покаран­ня). На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Криміналь­ний закон лише визначає характер правового регулювання виконан­ня (відбування) конкретних видів покарання. Він визначає сутність і зміст конкретних видів покарання і делегує повноваження вико­навчому закону встановлювати в певному обсязі позбавлення чи об­меження прав і законних інтересів засуджених при визначенні по­рядку виконання конкретних видів покарання, але в межах, вста­новлених ним же. Зокрема, в Кримінальному і Виправно-трудовому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифі­кацією засуджених до позбавлення волі і системою виправно-трудо­вих установ. На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосе­редковується. Кримінальний закон створює лише нормативні пе-

20

редумови для розвитку окремих Інститутів І норм кримінально-вико­навчого права, наприклад оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину, визначає умови відбування засуджени­ми покарання.

Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежуван­ня, що дозволить усунути конкуренцію і дублювання суміжних ін­ститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми — розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчо­го — як процедурної. Іншими словами, кримінально-виконавче пра­во як процедурне стосовно кримінального, являє собою форму реа­лізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння по­карання з точки зору його матеріального та виконавчого (процедур­ного) змісту.

Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з кримі­нально-процесуальним правом, насамперед, по лінії виконання виро­ків суду. Виконання покарання є складовою частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набрання ним чинності починають реалізовуватися норми кримінально-виконавчого права. Криміналь­но-процесуальне право покликане забезпечити здійснення правосуд­дя: певною мірою кримінально-виконавче право забезпечує реаліза­цію результатів правосуддя, оскільки регулює виконання вироку в частині покарання. Обидві галузі права оперують спільним понятій­ним апаратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від від­бування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Розмежування названих га­лузей права визначається тим, що кримінально-виконавче право ре­гулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститу­тів, а кримінальне-процесуальне право — їх судову процедуру.

Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конституційним правом при регулюванні правового статусу засуджених, з адмініст­ративним правом у сфері управління установами і органами вико­нання покарань, проходження служби співробітниками цих орга­нів, застосування ними фізичної сили, спецзасобів і зброї до засу­джених.

Норми кримінально-виконавчого права помітно втручаються у сферу трудового, цивільного, шлюбно-сімейного, фінансового та ін­ших галузей права. Тією чи іншою мірою вони закріплюють правила поведінки, які в умовах звичайного життя врегульовані нормами Цих галузей. При створенні відповідних норм кримінально-виконав­чого права за основу брали норми названих галузей права, які набу-

21

ли при цьому новий зміст і лише за формою нагадували норми за­значених галузей права. Іншими словами, частина норм криміналь­но-виконавчого права є результатом "трансформації" норм інших га­лузей права. Така видозміна спричинена виникненням у громадяни­на статусу засудженого.

Викладені вище положення дозволяють визначити кримінально-виконавче право як установлену згідно з вимогами кримінально-виконавчої політики систему юридичних норм, що регулює сус­пільні відносини, які виникають у процесі виконання покарання, в інтересах виправлення осіб, які скоїли злочини, та попере­дження здійснення нових злочинів (рецидиву) як самими засу­дженими, так і іншими особами.

У цих відносинах беруть участь установи й органи, які викону­ють вироки до різних видів покарання, громадськість і трудові ко­лективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адмі­ністрації підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а також окремі громадяни.

В основі будь-яких суспільних явищ і права лежать певні прин­ципи. Вони відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визнача­ють політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі у сфері боротьби із злочинністю. Норми права, які не відпові­дають цим принципам, не мають права на існування.

Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, має свої ос­новні засади.

Содержание