В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание 411 Розділ 6. Держачи і прано України в період десталгнізаціі

Подобный материал:

• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора, 4657.11kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Зміст, 8231.73kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.

§ 1. Десталінізація

талін був стрижнем тоталітарної системи. Після його смерті 5 березня 1953 р. почалося визволення народів Со­юзу РСР, у тому числі й України, від жорстокого режиму культу особи Сталіна. Це явище дістало назву деста­лінізації. Воно було головним змістом розвитку держави і права України, як і інших республік СРСР, приблизно упродовж десятиріччя.

Перші ознаки десталінізації стали очевидними незабаром піс­ля смерті Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 р. про­голосив курс на відбудову внутрішньопартійної демократії, припи­нення зловживань законністю. Пленум ЦК Компартії України, що

401

»мм

Розділ 6. Держава і право України в період дгсталітлаци

§ 1. Десталінізація


відбувся 29—ЗО липня 1953 р., повністю підтримав рішення червне­вого пленуму ЦК КПРС.

Процес десталінізації особливо пожвавився після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р). На ньому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М. Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків. Уперше на весь голос було сказано прав­ду про становище в країні та партії, про необхідність радикальних змін.

Через чотири місяці після з'їзду — ЗО червня 1956 р. — ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його на­слідків», де висловлювалася рішучість держави і партії продовжу­вати боротьбу проти культу особи, тобто викривати й усувати нега­тивні наслідки цього режиму¹.

Викриття культу особи Сталіна — найграндіозніша подія в житті радянського суспільства в період, що розглядається, яка за своїм значенням виходить далеко за його межі. Вона вплинула на весь наступний розвиток радянського суспільства і держави, а та­кож на подальший перебіг світової історії.

М. Хрущов виявив велику мужність, коли переконав або при­мусив членів ЦК партії, а згодом і делегатів XX з'їзду зрозуміти необхідність викриття культу особи, відмови від нього. Однак зараз, коли минуло більше сорока років з часу роботи з'їзду, не можна не бачити, що дії партії та уряду з розвінчування культу особи були половинчасті, непослідовні, суперечливі, особливо на місцях, у тому числі й в Україні. Причин цьому було немало. Одна з них — очеви­дний страх людей з оточення Сталіна, що у процесі боротьби з культом його особи буде виявлена й їхня причетність до сталінсь­ких злочинів; друга — відсутність у той час необхідних наукових і фактичних даних про режим культу взагалі й тоталітарний режим в СРСР особливо. Внаслідок цього на XX з'їзді культ особи поясни­ли як явище, пов'язане з особливостями характеру Сталіна, а та­кож з тяжкими умовами становища Радянської держави (з капіта­лістичним оточенням, наприклад), і справа обмежилася засуджен­ням зловживань владою, одіозних крайностей режиму, таких як масові незаконні репресії, девальвація моральних цінностей, ідео­логічний тиск тощо.

Відповідно до цього намічалися заходи боротьби з культом особи, але вони не могли бути ефективними, бо не пов'язувалися зі справжніми причинами прояву культу особи, його природою. Культ особи с об'єктивним соціально-політичним явищем, що з'явилося в

умовах позаринкової економіки, будівництва казарменого соціаліз­му, явищем, яке всіляко підтримує командно-адміністративна сис­тема. А на з'їзді модель соціалізму, що будувалася, стратегія і так­тика її будівництва сумніву не піддавалися, навпаки, проголошува­лися єдино правильними, були схвалені. Звичайно, що за такого підходу до культу особи питання про відповідальність осіб та орга­нізацій, винних у створенні і підтримці режиму культу, не Стави-

Непослідовна позиція XX з'їзду виявилася і в тому, що мате­ріали з'їзду щодо культу особи приховувалися від громадськості. Повний текст таємної доповіді М. Хрущова був оприлюднений ли­ше у 1989 р., тобто через 33 роки після з'їзду. Членів партії знайо­мили з ним спеціальним закритим листом. Проте і країна, і світ діз­налися про доповідь тоді ж. Повідомлення про засудження культу особи в країни сприймалося неоднозначно, і в Україні також. Втім у постановах вищих партійних органів, які приймалися після XX з'їзду, відсутня будь-яка значна реакція на засудження культу особи. Тут лише з літа 1956 р. стали з'являтися окремі, досить стримані критичні висловлювання про культ особи¹. Проте слід ви­знати, що XX з'їзд дав радянському суспільству могутній імпульс, який породив процес руйнування тоталітарного режиму, що дістав назву десталінізація.


¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 500—502. 402

• Косьлнов Г. Незгодні: Українська інтелігенція • русі опору 1960—1980-х років. — К. 1995 — С. 15.

403

•»-«-

Розділ 6. Держала і право України в період десталіниици

2. Суспільно-політичний лад





§ 2. Суспільно-політичний лад

№. начною мірою залікувавши рани війни, відновивши на-|,^ родне господарство, радянські люди створили необхідні 7» умови для подальшого руху вперед у масштабах, які пе-

Р-Л ревершували довоєнні. Підтвердивши правильність роз-• витку радянської економіки на шляху соціалізму, XX з'їзд КПРС накреслив програму створення єдиного народ­ногосподарського комплексу, який би охоплював усі ланки суспіль­ного виробництва, розподілу й обміну на території усієї країни. Умовами успішного виконання цієї програми були безперервний технічний прогрес, швидке зростання продуктивності праці, по­дальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення мате­ріального І культурного рівня радянського народу. Передбачалося, що виконання цієї програми стане великим кроком уперед на шля­ху розв'язання головного економічного завдання СРСР — в істори­чно стислий строк наздогнати і перегнати найбільш розвинуті краї­ни з виробництва продукції на душу населення. 50-ті роки, особли­во період після 1956 р., були найрезультативнішими в розвитку народного господарства за весь час існування радянської влади. У ці роки виявилося прагнення змінити пріоритети економічного розвитку. Більше уваги зверталося на галузі, пов'язані зі сферою споживання, задоволенням насущних потреб людини. Щоб збіль­шити хлібні запаси у країні, майже 1 млн її громадян працювали на освоєнні цілинних земель. Тільки у 1954—1955 рр. українці створи­ли у Казахстані 54 зернових радгоспи. Не зайвим буде додати, що участь України в піднятті цілини коштувало їй чимало витрат¹.

Україна разом з усім Союзом РСР вступила в епоху науково-технічної революції. Розвиток галузей економіки, був досить гармо­нійним, забезпечувалася кредитно-грошова збалансованість. Темпи зростання були вищими ніж усі попередні. Наприкінці .їО-х років у народному господарстві була одержана найбільша сума прибутків Уперше національний дохід перевершив рівень 1928 р. Успіхи нау­ки і техніки дали змогу досягти стратегічного паритету, приступи­ти до освоєння космічного простору. У 1957 р. в СРСР було виведе-

¹ ЗП УРСР. — 1956 — М 11—12. — Ст. 118; Украинска* Социалнстическая Респуб-лика. Оішиклсш.-лическиГі слравочник — С. 129, Гордеев Б. В. Социально-зкономи-ческое и политическое развитие Украйни в 50—60-х годах // Страницьі истории Украйни — Запорожье, 1993. — С. 28.

404

на на орбіту перший штучний супутник Землі, у створенні якого брала участь й Україна.

XXI з'їзд КПРС (1959 р.) констатував, що соціалізм одержав у нашій країні повну і остаточну перемогу, став реальністю. На XXII з'їзді КПРС (1961 р.) була затверджена нова, третя програма партії. Проте не слід забувати, що у другій половині 50-х — першій поло­вині 60-х років соціалізм в СРСР, як і раніше, будувався за сталін­ською моделлю. І ні М. Хрущов, ні інші керівники партії та держа­ви не мали сумніву в її правильності. Завдання розроблення теорії соціалізму, створення нових економічних структур не ставилося. Досить сказати, що при обговоренні проекту програми партії в Україні було висловлено 48 тис. пропозицій та зауважень, але се­ред них не було жодної пропозиції замінити командну економіку ринковою¹. Отже, соціалізм справді було побудовано, але то був державний (або казармений, чи воєнно-комуністичний) соціалізм, який уявляв собі Сталін і який може бути лише в екстремальних умовах.

У промисловості, як завжди, переважала група А, а в ній — воєнні галузі. Сільське господарство хронічно відставало, його ста­новище було підлеглим щодо промисловості. Економіка була розба-лансованою, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, мала мілітаристський та затратний характер. Соціальна сфера була за­пущеною. Безпосередній виробник так і не став господарем вироб­ництва. Перебуваючи у полоні сталінської моделі соціалізму, про­довжуючи лінію XVIII та XIX з'їздів партії, керівництво держави не здійснювало ґрунтовного наукового аналізу економічних показ­ників, М. Хрущов всіляко підтримував утопічне завдання безпосе­реднього переходу, «стрибка» в комунізм. Це нереальне завдання було закладене в третю програму партії. М. Хрущов навіть по­обіцяв, що у 1980 р. усі радянські люди житимуть при комунізмі. Такі волюнтаристські настанови створювали хибне уявлення про простий і легкий рух до нього.

XX з'їзд КПРС у боротьбі з наслідками культу особи заклав нові демократичні — підвалини під зовнішню політику Союзу РСР. Саме з'їзд визначив як довгострокову стратегічну зовнішньопо­літичну лінію — настанову на мирне співіснування держав з різни­ми соціально-політичними режимами. Звідси витікає животворна

запобігання війнам у сучасну епоху. З'їзд відкинув сподівання Сталіна на світову революцію і обґрунтував рух компартії до влади жирним шляхом. Подібні програмні засади і заснована на них зов-

¹ Шляхами віків: довідник я історії України. — К . 1993. — С. 248

405

Розділ 6. Держава і премо України в період Оесталіниацч

§ 2. Суспільно-політичний лад


нішня політика послаблювали напруженість, створену «холодною війною». Ускладнились і урізноманітнились контакти СРСР та його суб'єктів зі світовим співтовариством. Це відбилося й на зовнішньо­політичній діяльності України. Вже в 1957 р. Україна заснувала своє постійне представництво при ООН і вступила до МАГАТЕ, а в 1958 р. Україні було надано право мати свого постійного представ­ника в ООН.

Проте зовнішня політика СРСР та його суб"єктів також хара­ктеризувалася непослідовністю. Незважаючи на урочисте проголо­шення принципу мирного співіснування, саме в ці роки ведеться напружена робота, спрямована на досягнення паритету з капіталіс­тичними державами у створенні та накопиченні найновіших видів смертоносної зброї. Нагадаємо, що восени 1962 р. не без участі СРСР виникла реальна загроза ядерної війни. Щоправда, в остан­ній момент керівники двох наймогутніших держав — СРСР і США — М. Хрущов та Д. Кеннеді виявили витримку й розсудливість і звер­нулися до політичних методів урегулювання конфлікту.

Не можна не згадати і про проблеми у відносинах з країнами соціалістичного табору. СРСР здійснював тиск (аж до застосування зброї) на союзників із соціалістичного табору, які були з ним не зго­дні. Так, у 1956 р. були введені радянські війська в Угорщину, яка заявила про відмову будувати соціалізм сталінської моделі.

Суспільний лад. У 1953—1964 рр. збільшується загальна кіль­кість народонаселення України. У 1960 р. була досягнута його дово­єнна чисельність — 42 млн осіб. Особливо швидко зростав робітни­чий клас і його частка в населенні. Зростала й кількість інтелігенції.

Водночас кількість селян помітно зменшувалася. У 1961 р. чи­сельність міського населення України зрівнялася з чисельністю сільського, а потім і перевищила її (відбулося це головним чином за рахунок зростання чисельності робітничого класу).

Крім цього спостерігалося зростання такої соціальної групи, як службовці управлінського апарату (партійні, радянські, госпо­дарські керівники різного рангу). Деякі соціологи виділяють цю групу в самостійний так званий новий, або політичний, клас, або номенклатуру, протиставляючи йому всі інші класи і соціальні про­шарки.

Різко зростає і чисельність, а також суспільна роль соціальної групи людей, які одержують пенсію за віком. У 1956 р. число пен­сіонерів в Союзі РСР становило 18 млн.

Було засуджено зневажливе ставлення до потреб трудящих. XX з'їзд партії накреслив масштабну соціальну програму. Усе це

406

давало змогу сподіватися на реальне, більш повне задоволення ма­теріальних та духовних потреб людей.

Під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в'язниць і таборів багато безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім'я тим із них, хто не дожив до волі. Відтак знач­но скоротилася кількість ув'язнених людей, підневільну працю яких використовувала держава.

Вже на початку 1954 р. Радянські громадяни, які рішуче засу­дили культ особи, з ентузіазмом включалися у боротьбу з тоталіта­ризмом, за демократизацію усіх сфер соціального і державного-правового життя, становили значну частину суспільства. їх стали називати «шестидесятниками». Це далеко не точна назва. З'явила­ся вона, очевидно, тому, що на шестидесяті роки припав час грома­дянського змужніння цих людей. «Шестидесятники» представляли здорові сили суспільства, які стали основною рушійною силою пе­ретворень. За своєю національною та соціальною належністю, ос­вітнім рівнем це були досить різні особи, але їх усіх об'єднували прекрасні людські та громадянські якості — незламний патріотизм, відповідальне ставлення до свого громадянського та професійного обов'язку, почуття нового, взаємодопомога, відданість своїм ідеа-

На жаль, процес духовного розкріпачення ще тільки намічав­ся. Існувало немало стереотипів, які перешкоджали повному духов­ному визволенню, суспільному прозрінню. Досить сказати, що все ще зберігалося зневажливе ставлення властей до інтелігенції. Пе­ріодично учинялися образливі публічні «проробки» або цькування відомих представників інтелігенції, в тому числі української. Знач­ною мірою таке ставлення до інтелігенції мало своїм джерелом «антиінтелігентський комплекс» М. Хрущова. Консервативні сили вміло користувалися цим і налаштовували його проти найбільш не­нависних їм представників інтелігенції. Збереглася також система суспільно-політичних відносин, в якій людина-творець, активна особистість все ще підпорядковувалася державі, була предметом застосування державної політики.

Ці та інші причини неминуче призводили до дисидентського руху, розвиток якого прийшовся на роки застою. У період, що до­сліджується, він лише починався.

Дисидентами стали називати людей, погляди та дії яких не збігалися з офіційними настановами. Тобто, дисидент — це незгод-ккй, інакомислячий. Дисиденти були людьми із загостреним почут­тю» людської та громадянської гідності, справедливості, моральнос->інн сміливо критикували дії властей і окремих посадових осіб,

407


Розділ 6. Держава і право України в період ііесталіниици

2. Суспільно-політичний лад


посягання на права людини, демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х років'. Українські дисиденти (серед них такі яскраві особистості, як І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, Д. Навличко, Є. Сверстюк, В. Симоненко та іп.) сміливо критикували тоталітарну систему, перекручення національної політики. Вони вимагали визнати українську мову як державну, виступали за очи­щення історії України від фальсифікації, проти посягань на права людини. Сміливо критикували дії влади і посадових осіб, закликали до послідовної демократизації держави.

Уже на початку дисидентського руху намітились його різні форми. Це насамперед підпільна видавнича діяльність — «самаи-дав». Першим документом українського самвидаву став відкритий лист до ООН українських політв'язнів з мордовських таборів. Про­водилися також симпозіуми, учасники яких науково обґрунтовува­ли, формували свої вимоги. Міжнародного резонансу набула кон­ференція з питань культури української мови, організована на по­чатку лютого 1963 р. у Києві держуніверситетом ім. Т. Г. Шевченка та інститутом мовознавства АН України². В її роботі брали участь 800 осіб, було заслухано 27 доповідей. Усі учасники вимагали у ви­щого політичного керівництва України надати українській мові ста­тус державної

У 1963 р у Кривому Розі в руслі дисидентського руху був проведений страйк робітників, які протестували проти підвищення цін на продукти. Були також створені групи, які розробляли свої економічні та політичні програми. З них найбільш відома група Л. Лук'яненка (створена у 1958 р.), яка виступала за мирний шлях виходу України зі складу СРСР.

Як бачимо, поле діяльності дисидентів було досить широким, тому не можна погодитися із твердженням, що змістом дисидент­ського руху були переважно проблеми культури³.

Націоналі.мий склад населення. Зростає чисельність росіян серед населення України. У 1039 р. їх налічувалося 7 млн, що ста­новило 16 % усіх жителів України (перед війною, тобто у 1939 р. їх було 4 млн, тобто 12 %). У Західній Україні росіяни становили 5 % населення, тоді як до війни тут їх майже не було⁴. Безперечно, іс­нує зв'язок між зростанням чисельності росіян в Україні і політи-

¹ Див детальніше при ці- ІСм-і.ямім Г. Невгодні: Українська інтелігенція в русі опору
Ч9С0—80-х років. — К. 1995.

² Довідник. — С. 547.

¹ Грабовськип С, Ставрояні С, Шкало Л. Н.ірін и і історії державотворення. — 1995 С.419

⁴ Катрич В П. Украіша в нослсвоснньїе годи (1945—1950) // Страницм истории Украйни. — 1993. — С 6

МІ

кою русифікації, яку продовжував проводити союзний центр. З цією політикою пов'язані і гоніння на уніатську церкву, що не припиня­лися. В січні 1961 р. Україну відвідала повноважна комісія Москов­ської патріархії для перевірки реалізації заходів «з викорінення залишків уніатства».

Партійні та державні органи безпідставно перешкоджали по­верненню в Україну депортованих з Криму та інших її регіонів гро­мадян, які були визволені із спецпоселень. У березні 1954 р. секре­тар ЦК КГІУ Кириченко клопотав перед Хрущовим про заборону проживання в Кримській області всім особам, виселеним з Криму в 1944 р. і звільненим до 1954 р. із спецпоселень Тим, хто встиг пове­рнутися до Криму, він просив надати можливість виїхати на про­живання до інших областей СРСР.

Враховуючи це та інші подібні подання. Президія Верховної Ради СРСР 28 квітня 1956 р. прийняла Указ, яким визначила відсу­тність потреби зберігати в майбутньому обмеження в правовому становищі осіб, які перебували в специоееленні — кримських та­тар, балкарців і турок, виселених у 1943—1944 рр. з Криму, Північ­ного Кавказу та Грузії Тому Указ приписував зняти цих громадян з обліку епецпоселень і звільнити їх з-під адміністративного нагля­ду органів МВС. Але ари цьому встановлювалех-я, що вони не ма­ють права повертатися в місця, .чтдки були виселені.

Відповідно до зазначеного Указу 15 грудня 1956 р. Рада Мініс­трів УРСР прийняла постанову про розселення громадян, які про­живали раніше в Кримській області. Вона вказувала на труднощі розселення і працевлаштування у прилеглих до Криму районах та­тар, болгар, греків, німців, які раніше проживали в Криму, а тепер »56 р.) поверталися значною масою. Тому Рада Міністрів визна­ла недоцільним розселення цих громадян на території Запорізької, Миколаївської, Донецької і Херсонської областей.

Виконкоми місцевих Рад зобов'язувалися призупинити при­йом цих людей, але надавати їм необхідну допомогу для виїзду або за межі України, або з перелічених областей.

Пропонувалося також розглянути питання, щоб колишніх спец-оереселенців, які вже проживали в зазначених областях розселити а -і'іях УРСР або в інших республіках¹

Отже, Україна, як і раніше, в основному залишалася двона-зюнальною республікою.

..ональні відносним Украіни у XX ст. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 327, -336.

409

Розділ б. Держава і право України в період десталтізації

§ 3. Україна у складі Союзу РСР





§ 3. Україна у складі Союзу РСР

к, період, що вивчається, Україна перебувала у складі Сою­зу РСР. У лютому 1954 р. її територія збільшилася. Тоді Указом Президії Верховної Ради СРСР Кримська область була передана від РСФСР до складу України¹. Ця переда­ча обґрунтовувалася економічною і територіальною бли­зькістю України і Криму, їхніми тісними господарськими, культурними зв'язками. Акція присвячувалася 300-річчю Переяс­лавської Ради.

Передача Кримської області Україні потягла зміни в правово­му статусі Севастополя. Раніше він, будучії містом республікансь­кого підпорядкування, підлягав Москві й фінансувався урядом Ро­сійської Федерації. З передачею ж Криму Україні він став містом республіканського підпорядкування в Україні і відтепер порядко-вувався безпосередньо Києву і фінансувався Києвом.

В Україні були перейменовані деякі міста й області. У січні 1954 р. стародавнє українське місто Проскурів перейменовано у Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область — у Хмельницьку. Розширюється компеті-нція союзних республік, у тому числі й України. Було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про від­несення до відання союзної республіки розв'язання питань її ад­міністративно-територіального устрою². Це мало стати гарантією територіальної цілісності союзної республіки. За Конституцією СРСР 1936 р. такі питання перебували у виключній компетенції Верхов­ної Ради СРСР. Але з огляду на те, що адміністративно-терито­ріальна система Радянської держави в цілому та кожної союзної республіки була досить усталеною, між ними існувала взаємна до­віра. Зберігання зазначеного права за Союзом РСР створювало б надмірну, зайву централізацію. Тепер вже СРСР не міг змінити чи зменшити територію України без її згоди на це. Крім того, зміц­нення територіальної цілісності України забезпечувало розвиток ініціативи та відповідальності її органів державної влади й управ­ління, надавало їм можливість вирішувати питання адміністратив­но-територіального устрою з урахуванням усіх місцевих особливос-геЯ

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 495—496.

² Відомості Верховної Ради УРСР. — 1954. -№«!- Ст. 80

410

Україна разом з іншими союзними республіками дістала та­кож нові права в управлінні своїм господарством. Це зумовлювало­ся потребою прискорення розвитку економіки, а також досягнення­ми України в господарському та культурному будівництві, наявніс­тю у неї власних національних кадрів керівників.

Були розширені права України в державному плануванні та фінансуванні її господарства. За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 травня 1955 р. «Про зміну порядку державного планування та фінансування господарства союзних республік» Рада Міністрів Украї­ни дістала право самостійно: 1) затверджувати плани виробництва та розподілу усіх видів промислової продукції, що виробляють під­приємства республіканських міністерств, відомств і промислової кооперації; 2) затверджувати титульні списки капітального будів­ництва республіканських міністерств і відомств, незалежно від ко­шторисної вартості; 3) передбачати для республіканських мініс­терств і відомств завдання з підвищення продуктивності праці, чи­сельності працівників, фонду зарплати тощо; 4) залишати у своєму розпорядженні 50 % будівельних матеріалів і низку промислових товарів широкого споживання, вироблених на підприємствах за­гальносоюзного та союзно-республіканського підпорядкування по-над квартальний план.

Тоді ж, у 1955 р., Україна як союзна республіка одержала право затверджувати проект бюджету республіки та звітувати про виконання бюджету. Тепер в загальнодержавному бюджеті СРСР зазначалася лише сума витрат за основними напрямками (фінансу­вання народного господарства, витрати на соціальні і культурні за­ходи, на утримання апарату управління) по СРСР в цілому, а Вер­ховна Рада УРСР самостійно розподіляла передбачені в бюджеті кошти між республіканським і міськими бюджетами. Раніше, як відомо, бюджет союзної республіки із зазначенням сум витрат по двох частинах — по республіканському і місцевому бюджетах за­тверджувала Верховна Рада СРСР. Цей порядок централізованого планування витрат обмежував самостійність союзних республік у роаподілі і перерозподілі коштів між республіканським і місцевим бюджетом, а також у фінансуванні окремих заходів.

Рада Міністрів УРСР одержала право залишати у своєму роз­порядженні резерви по праці, капіталовкладеннях, фондових мате-рилах, самостійно відносити тільки що створені підприємства і ор­ганізації до відповідної групи (категорії) в оплаті праці, надавати окремим колгоспам відстрочку від здавання державі сільгосипро-ггів за обов'язковими поставками, внесення натуральної та гро-оплати за працю МТС та ін.

Содержание