Л. П. Бортнікова Економічна історія Навчально-методичний посібник
| Вид материала | Навчально-методичний посібник |
- Л. А. Родіонова економічна історія навчально-методичний посібник, 1216.83kb.
- Красота О. В. Політична економія. Економічна теорія: Навчально-методичний посібник, 13.57kb.
- Навчально-методичний посібник (друге видання), 1764.23kb.
- Навчально-методичний посібник Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, 3103.88kb.
- Навчально-методичний посібник Донецьк 2010, 664.64kb.
- Історія україни, 785.11kb.
- М. Б. та інші практикум з проходження практик студентами вищих навчальних закладів, 3048.19kb.
- Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
- Унавчальному посібнику вміщено тематичний план І програму курсу «Історія України»,, 1020.6kb.
- Г. М. Лавренчук задачі з географії навчально-методичний посібник, 726.53kb.
3.5. Світове господарство в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. та період Першої світової війни
- Основні тенденції розвитку світової економіки та особливості економічного розвитку країн Західної Європи, США та Японії.
- Особливості економічного розвитку у дореволюційній Росії.
- Економічний розвиток України. Столипінська аграрна реформа.
- Світова економіка у роки Першої світової війни та перші повоєнні роки.
3.5.1. Основні тенденції розвитку світової економіки та особливості економічного розвитку країн Західної Європи, США та Японії
В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. у техніці промислового виробництва провідних індустріальних країн світу відбулися суттєві зрушення, які мали великий вплив на всі сторони життя людства. Підкреслюючи глибину та значення цих зрушень у галузі науки і техніки багато економістів та істориків кажуть про новий промисловий переворот, який поклав початок сучасному промисловому виробництву.
Саме в останній третині ХІХ ст. відбувається заміна парової енергії на електричну. Винахід динамо-машини та електродвигуна, вирішення проблеми передачі електроенергії на відстань дали можливість підвести електроенергію до окремого верстата та машини, що забезпечило нарощування швидкості верстатів, продуктивності праці, підготувало передумови для автоматизації виробничих процесів та створення електротехнічної промисловості.
Технічні зрушення відбулися і в металургійному виробництві, у виплавці сталі. В 1861 р. впроваджується “мартенівський”, у 1879 р. – “томасівський” способи виплавки сталі. В 70 – 80 рр. ХІХ ст. винайшли електротехнічний спосіб виплавки кольорових металів – міді та алюмінію – шляхом електролізу, були створені нові види двигунів.
Великі досягнення на рубежі ХІХ – ХХ ст. були зроблені у розвитку хімічної промисловості. Це, перш за все, крекінг нафти, одержання штучного бензину, барвників, каучуку, добрив, лікарських препаратів. Одним із суттєвих досягнень у промисловості стала організація поточного виробництва – масове виготовлення стандартизованих виробів шляхом установки машин за технологічним процесом. Технічні зрушення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. торкнулися транспорту, зв’язку та культури. Справжня революція відбулася в галузі зв’язку. В 1895 р. О.Поповим було винайдено радіо. І, нарешті, великим досягненням був винахід електричної лампочки (Ладигін, Едісон) та кіно (Люм`єр). Цей перелік винаходів, які були поставлені на службу людства, далеко не повний. Усі ці технічні зрушення мали величезний вплив на розвиток продуктивних сил та процес індустріалізації в країнах Західної Європи та США. Головним змістом цих зрушень було величезне зростання обсягів промисловості виробництва. Розвиток промисловості привів до її переважаючої ролі над сільським господарством. Технологічні зрушення, які мали місце наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., фактично призвели до “другої світової революції”, прискорили процес індустріалізації після промислового перевороту.
Технічний прогрес у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. активно вплинув на процес утворення великих промислових підприємств, які впроваджували у виробництво нову техніку та технології, що вимагало великих капіталів. Це сприяло об’єднанню та концентрації капіталів з метою організації виробництва, що призводило до створення монополій – об’єднань, які передбачали встановлення контролю над ринком. Процеси утворення різних монополій набували тоді масового характеру, а банки в утворенні монополій стали відігравати все більшу роль. Перша монополія виникла в 1872 р. у США. Це був нафтовий трест “Стандарт ойл”, заснований Дж. Рокфеллером. Згодом на частку цього тресту вже припадало 90% переробки нафти. Утворення наприкінці ХІХ ст. великої кількості монополій сприяло остаточному формуванню світового ринку, на якому завдяки зовнішній торгівлі відбувався обмін товарами між національними ринками різних країн.
Одним з найголовніших підсумків технологічних зрушень кінця ХІХ – початку ХХ ст. було прискорене зростання економіки в провідних індустріальних країнах, а особливо – відносно молодих держав (США та Німеччини) і, навпаки, зниження темпів економічного розвитку Англії і Франції.
Уже під кінець 80-х років ХІХ ст. США за обсягом промислового виробництва посіли І місце в світі, випередивши Англію. Водночас швидко розвивалася економіка Німеччини, що дало їй можливість випередити за обсягами виробництва промислової продукції спочатку Францію, а потім і Англію та зайняти друге місце після США. Європейські держави Англія і Франція втрачають свою економічну першість, і центр світової економіки переміщується з Європи в Північну Америку, а саме в США.
Таким чином, основні тенденції розвитку провідних країн світу в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. полягали в тому, що під впливом кардинальних та технічних зрушень відбулися суттєві зміни в промисловому виробництві, що вплинуло на обсяги виробництва та галузеву структуру промисловості, привело до укрупнення підприємств завдяки концентрації виробництва та капіталу. Все це створило сприятливі умови для виникнення монополій, які почали відігравати провідну роль в економіці країни.
В першій половині ХІХ ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов’язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв’язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислово розвинуті і економічно відсталі країни.
Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь (метрополій). Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія та Франція. Провідною й найстарішою формою світогосподарських зв’язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни. Важливою формою зовнішньоекономічних зв’язків були міжнародні міграційні процеси, пов’язані з переселенням європейців до Америки.
На початку ХХ ст. співвідношення сил між великими державами зайшло у винятково гостру суперечність з тим поділом світу, який склався в кінці ХІХ ст. Зокрема, одна з найбільш економічно розвинутих країн Європи – Німеччина – виявилася “обділеною” колоніями. На порядок денний у світі стало питання про перерозподіл зон впливу, насамперед ринків збуту, джерел сировини, сфер вкладання капіталу, початок якому поклала перша світова війна.
^
3.5.2. Особливості економічного розвитку у дореволюційній Росії
Наприкінці ХVІІІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії. Ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 р. він становив у Правобережній Україна, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі – 35%, у Південній Україні – 25%. Найменше кріпаків було в Таврійській губернії (Криму) – 6%.
У першій половині ХІХ тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком – усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Розширення поміщицького господарства, прагнення збільшити прибутки призвели до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов’язані, починає занепадати і поміщицьке господарство.
Таким чином, з 30-х років ХІХ ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва. У своїх господарствах поміщики почали впроваджувати машини: косилки, молотарки, віялки тощо. Але більшість цих спроб закінчувалося невдачею. Все гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Тому промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Повільно йшло нагромадження капіталу. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили: 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був і ринок сировини для промисловості. Промисловий переворот зумовив утворення основних класів капіталістичного суспільства – буржуазії і пролетаріату. Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини приводило до посилення експлуатації селянства. Основною формою експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини ХІХ ст.
Панщинна система господарювання в Східній Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили до складу Австрійської імперії, була так само, як і в Східній Україна, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації кріпацтва. Хоча становище західноукраїнських селян було значно кращим.
Розвиток капіталізму в економічному житті й невпинна боротьба селян проти кріпацтва зробила вихідним питання про його скасування. Вирішення цієї проблеми було прискорене буржуазною революцією 1848 р. в Західній Європі і, зокрема, в Австро-Угорщині. 7 вересня 1848 р. було підписано закон про скасування кріпосного права в Австрії. Селянська реформа 1848 р. мала грабіжницький характер, але разом з цим реформа й полегшила на дальший розвиток капіталізму.
У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р. Реформа була підготовлена всім ходом економічного розвитку Росії, який витягував її на шлях капіталізму, а кріпацтво перетворилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського господарства. Кримська війна 1853 – 1856 р., в якій Росія зазнала поразки, виявила гнилість кріпосницької системи; селянський рух, який набув широкого розмаху, також створював необхідність скасування кріпосного права. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав маніфест і “Положення про селян, звільнених з кріпосної залежності”. Реформа торкалася трьох найголовніших питань: 1) особи селянина; 2) наділення селян землею; 3) викупної операції.
Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Селяни сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, їх могли піддавати фізичним покаранням. 9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі і виходити зі складу селянської общини (усі члени якої були пов’язані круговою порукою). Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю землі, продаж і купівлю робочої сили. Господарства селян стають товарними, починається швидке розшарування селянства, з’являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія і сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування тому, що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і тому селянин, в якого вона була низькою, одержував більше прибутків, збагачувався і навпаки.
Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої господарства. Поміщики мусили:
- перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці;
- придбати власний інвентар, робочу худобу;
- остаточно відмовитися від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.
Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширився внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали мінімальні наділи; прискорилось нагромадження капіталів. Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 70 – 80 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: піднесення, кризи, депресії. 60-ті – початок 70-х років ХІХ ст. позначилися піднесенням у розвитку промисловості. Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині ХІХ ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. Видаткова частина бюджету значною мірою мала непродуктивний характер. Хронічний дефіцит бюджету покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей.
У таких умовах російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. З цією метою в 1839 – 1843 рр. було проведено фінансову реформу, яку проводили через вилучення асигнацій і введення твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Впровадження кредитних білетів на рівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитися від срібла, громіздкого в обігу (до того ж монети в обігу сильно стиралися). Однак у зв’язку зі зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд знову вдався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. У 1862 р. було зроблено спробу чергової грошової реформи, за якою дозволявся розмін кредитних білетів на золото та срібло. Але вже в кінці наступного року розмін було відмінено.
^
3.5.3. Економічний розвиток України. Столипінська аграрна реформа
Господарський розвиток України у ХІХ ст. значною мірою визначався її колоніальним статусом. Економіка, незважаючи на істотні зміни в другій половині ХІХ ст., залишалася аграрно-індустріальною. Упродовж 60-80-х років в Східній Україні завершився промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів.
Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов’язані з сільським господарством. У першу чергу це стосувалося цукрової промисловості, в якій господарювали підприємці-представники різних національностей: Терещенко, Семиренко, Харитоненко, Бобринський, Потоцький, Гінзбург та ін.
Процес монополізації став особливо активним на початку ХХ ст. Переломним моментом стала економічна криза 1900 – 1903 рр., внаслідок якої збанкрутили сотні дрібних і слабких підприємств, натомість виникла низка великих монополістичних об’єднань: “Продамет”, “Продвагон”, “Продвугілля” та ін.
Ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний поступ уперед у своєму розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвиненіших у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район.
Незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку Першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишилася аграрно-індустріальною.
Промисловість західноукраїнських земель розвивалася повільно. Галузева її структура залишалася однобокою і мала колоніальний характер. Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперії мали багато спільних рис. Насамперед вони створили сприятливі умови для індустріального розвитку. Земля стала об’єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, розширювалися ринкові відносини.
Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі питання були розв’язані на користь поміщиків. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарювання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.
Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами незатухаючої боротьби у пореформеному селі. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено видатного реформатора Петра Столипіна. Найвидатнішою в діяльності П.Столипіна була аграрна реформа. Вона мала не меті розв’язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов’язкові “земельні общини” і надавав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримало назву “відруб”. Селяни могли переносити туди свої будівлі і створювати “хутір”. Цей захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян-фермерів. Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі тощо.
Ще один важливий напрямок реформи – переселення селян із густонаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал і на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі. Українські губернії протягом 1906 – 1912 рр. дали близько млн. переселенців. Хоча через погану організацію переселенської компанії більша частина українців змушена була повернутися назад. У цілому столипінська реформа мала успіх в Україні: був прискорений перехід українського села на індустріальну основу, створені сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювався розвиток аграрних заходів. Однак модернізація українського села була перервана війною 1914 р.
Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Однак Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії. У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція, масштаби якої особливо зросли на початку ХХ ст.
Незважаючи на значний прогрес у господарському розвитку України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., кардинальних змін у її економіці не сталося. Причинами були колонізаторська політика Російської і Австро-Угорської імперії, які зберігали за українськими землями статус сировинного придатку, та, до певної міри, Перша світова війна, яка завадила завершенню процесу індустріалізації.
^
3.5.4. Світова економіка у роки Першої світової війни та перші повоєнні роки
Перша світова війна тривала з літа 1914 р. до осені 1918 р. Вона принесла людству важкі економічні, матеріальні і моральні страти, численні людські жертви, призвела до загострення міжнародних економічних відносин.
^ Основні бойові дії відбувалися на європейському континенті, де були розташовані головні центри фінансового життя, промисловості та сільського виробництва.
Німеччина, зазнавши поразки, за рішенням Паризької конференції повинна була, крім значних територіальних поступок, сплатити значні репарації країнам-переможницям.
Дещо кращим було становище країн-переможців, які отримали можливість частково компенсувати воєнні видатки за рахунок переможених країн. Проте втрати кожної з них у війні були також надзвичайно великими. Так, війна досить боляче вдарила по економіці Англії, яка в роки війни втратила близько 750 тис. чол. вбитими та 1,7 млн. чол. пораненими, а також близько третини національного багатства. Англія з кредитора перетворилася на боржника американських банків і за втратою промислової монополії починає втрачати і свою фінансову рівновагу, поступаючись США.
Надзвичайно сильно постраждала від війни Франція. Вона втратила загиблими 1,3 млн. чол., 750 тис. чол. залишилися інвалідами. На території Франції протягом війни велися бойові дії, і тому країна зазнала значних руйнувань. Загальні збитки оцінювалися в 134 млрд. франків.
Що ж до США, то Перша світова війна стимулювала їх економічний розвиток. Воєнні дії не велися на їх території, США вступили у війну лише в квітні 1917 р., а тому людські втрати не перевищували 50 тис. убитими та 230 тис. пораненими. США виступили головним постачальником воєнних матеріалів, продовольства та сировини для воюючих держав, вартість американського експорту за рік війни збільшилася більше ніж втричі. Змінюється і фінансовий статус США: вони перетворюються на основного кредитора європейських держав. Війна дозволила США захопити основні світові ринки збуту та джерела сировини.
Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Була паралізована зовнішня торгівля. Скорочувалися посівні площі, знизився валовий збір зерна, почалися перебої з продовольством.
Економічна і політична криза на початку 1917 р. призвела до краху російського самодержавства. У березні 1917 р. представники української інтелігенції утворили Центральну Раду, що ставила за мету домогтися автономії у складі Росії. Остаточне банкрутство економічної політики соціалістичної Центральної Ради стало очевидним після окупації України німецькими та австро-угорськими військами. Рада виявилася неспроможною гарантувати виконання умов Брестського мирного договору, тобто забезпечити вивезення до Німеччини продовольства. Внаслідок цього та інших причин Центральна Рада перестала існувати.
Уряд гетьмана Павла Скоропадського та його оточення складалися з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів дореволюційного часу. Вони прагнули побудувати нову за формою Українську державу зі стабільним устроєм, що базуватиметься на засадах приватної власності. Але відновлення старорежимних порядків призвело до ліквідації держави П. Скоропадського.
Економічний курс Директорії не відзначався послідовністю. Директорія одним із перших заходів оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Непослідовність курсу Директорії виявився у розробці аграрної політики. В умовах більшовицької агітації заходи Директорії були розцінені як пропоміщицькі та прокулькурські й відкидалися.
Бойові дії Першої світової війни, хаос і дезорганізація, що панувала в усіх сферах економічного життя, агресія з боку “білої” та “червоної” Росії, Польщі, непослідовність та нерішучість українських національних урядів у проведенні економічних перетворень були найголовнішими причинами поразки національної революції і втрати державності.