Л. П. Бортнікова Економічна історія Навчально-методичний посібник

Вид материала

Содержание

3.3. Становлення та розвиток феодальної системи господарства
3.3.1. Основні риси та періодизація феодального господарства
3.3.2. Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху середньовіччя
3.3.3. Середньовічні міста. Ремесла. Торгівля
3.3.4. Господарство України–Русі періоду роздробленості та в польсько-литовський період (ХІІІ – ХVІ ст.)

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16

3.3. Становлення та розвиток феодальної системи господарства

Основні риси та періодизація феодального господарства.
Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху середньовіччя.
Середньовічні міста. Ремесла. Торгівля.
Господарство України–Русі періоду роздробленості та в польсько-литовський період (ХІІІ – ХVІ ст.).

3.3.1. Основні риси та періодизація феодального господарства

Господарство епохи середньовіччя (феодальне господарство) характеризується перш за все пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі, яка вважалася головним багатством.

Домінувало натуральне господарство. Обмін відігрівав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними.

В основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників – закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов`язані були за це обробити панську землю за допомогою своїх знарядь або віддати йому додатковий продукт своєї праці – ренту. Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк).

Основними формами феодальної діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій.

Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V – Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). ХІ – ХІІ ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.) зароджується ринкове господарство, з`являються ознаки індустріальної цивілізації.

Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на соціально-економічній спадщині Римської імперії та господарських досягненнях германських племен.
^

3.3.2. Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху середньовіччя

Протягом V – ІХ ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин.

Феодальні відносини у .Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в ХІ – ХV ст. В ХІ – ХІІІ ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів: королівська, світська, церковна.

З ХІІІ ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Тому феодали здійснюють масовий перехід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав назву “комутації ренти”. Його економічною основою була вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли поширенню грошової ренти.

У ХІV – ХV ст. з`являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами – оренда, найом тощо, орієнтовані на ринок. За допомогою податків, інших засобів посилює свої економічні можливості держава.

Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Любек, Гамбург, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з ХІ ст.

Основними причинами процесу урбанізації було загальне економічне піднесення, успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільнення частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби людей у промислових виробах, розвиток торгівлі, товарно-грошових відносин. З кінця ХІ ст. зростанню і процвітанню міст сприяли “христові” походи.

Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в ньому був торг (ринок). У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша – адміністративний осередок. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги.

В ХІ – ХІІ ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. В ХІ – ХІІІ ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля “комунальних” революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності і самоврядування.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла – текстильне виробництво, виплавка і обробка металів, виробництво зброї, гірнича справа.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація – об`єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки-цехи. Серед основних причин їхнього виникнення такі: необхідність згуртування проти об`єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях, зростання конкуренції з боку сільських ремісників.

У першу чергу цехи були об`єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників.

Цехова організація була економічно-раціональною у ХІІІ – ХV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості.

У ХІV – ХV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва – мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні.

В ХІ – ХV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація.

Формування феодальних відносин на Сході мало свої особливості. В країнах Давнього Сходу (Індія, Китай, Єгипет) затвердження феодалізму порівняно полегшувалося тими обставинами, що протягом тисячоліть тут існувала експлуатація всього общинного селянства східною деспотією.

Сталість східної общини відобразилась і на феодальному устрої в цих країнах. Тут і при феодалізмі державною формою експлуатації залишалась східна деспотія. Земля була власністю царів, а феодальна рента виступала у вигляді державного податку.

Зміна рабовласницького устрою феодальним проходила “еволюційним” шляхом. В цих країнах не було таких різких потрясінь, як, наприклад, завоювання Рима варварськими племенами, котрі стояли на стадії родового устрою. Тому східні народи також підлягали завоюванням менш розвинутими племенами.

Таким чином, феодальний устрій виник в різних країнах різними шляхами. В країнах Південної Європи і Франції він був прямим результатом синтезу колонату і розкладу родового устрою завойовників-варварів. В Німеччині, Англії, слов`янських державах він виник внаслідок розкладу первіснообщинного суспільства: ці країни не пройшли стадії рабовласницького суспільства, тому що в період формування у них класів і держави рабство вже історично себе віджило.

Таким чином, підводячи підсумок, можна підкреслити, що основні особливості феодальних виробничих відносин такі:

Панування натурального господарства. Товарні відносини були слабкими і стали відігравати більш-менш помітну роль в період розквіту і розпаду феодалізму.
Безпосередній виробник (селянин) був наділений землею і мав у своєму розпорядженні деякі засоби праці. Завдяки цьому була досягнута відома зацікавленість селянина в результатах своєї праці і поліпшенні засобів і методів сільськогосподарського виробництва.
Для феодального устрою характерні та чи інша ступінь і форма позаекономічного примушення.
Низький рутинний стан техніки.

Упродовж V – VІІ ст. у східних слов`ян відбувався процес становлення сільської сусідської громади, яка найбільш відома під назвою вервь. Вона складалася з окремих сімейних дворищ, тісно зв`язаних господарськими стосунками. У VІІІ – ІХ ст. майнове і соціальне розшарування, яке і перед тим мало місце, поглиблюється, виділяється племінна знать – князі, воїни-дружинники. Так виникає приватне землеволодіння, яке утверджується у ІХ – ХІІ ст. разом із розвитком держави Київської Русі. Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як князівське, боярське та монастирське. Більшість населення Київської Русі проживало у сільській місцевості й називалося смердами. Термін “смерд” означає вільний селянин, який займався землеробством, працював у власному дворищі. Проте слово “смерд” означало все населення, крім князя, всіх княжих підданих. Смерди господарювали в основному на своїй землі, що є свідченням їхньої економічної самостійності. Поруч із смердами були ізгої – люди без суспільного становища, що з різних причин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали, та не ввійшли до іншої. Вони вважалися вільними, проте не мали власного господарства. Закупи були відомі як наймити – люди, які відробляли позичені гроші. Рядовичі – селяни, які укладали угоду з феодалами, визнаючи свою залежність від нього. Холопи – це невільники, раби. Раби були об`єктом купівлі-продажу. Поступово (починаючи з Х ст.) більшість рабів, крім двірських, отримали земельні наділи і своїм становищем наблизилися до селян. Однак рабство в Київській Русі відігравало другорядну роль в економіці і поступово зникло.

За часів Київської Русі відбулися значні зміни в головній галузі економіки країни – землеробстві. Розповсюдження рала і плуга з залізною робочою частиною, а також інших знарядь праці помітно підвищили продуктивність праці і дозволили збільшити площі орних земель.

Розвивалося городництво і садівництво.

Значні успіхи були в розвитку скотарства, що було пов`язано з розвитком землеробства. Розвиток землеробства збільшив запаси кормів і потребував розводити велику рогату худобу і коней як тяглову силу.

Важливе значення мали промисли. На першому місці серед них стало мисливство. На території Київської Русі було багато лісів, там водився найрізноманітніший звір, хутро якого мало великий попит на зовнішніх ринках (хутро білок, куниць, лисиць, песців, соболів, ведмедів тощо).

Слід підкреслити і велике господарське значення бортництва – лісового бджільництва. Борть – дерево з дуплом, де оселилися дикі бджоли. Законодавство Київської Русі суворо охороняло “борті” і бортні ділянки, з порушників стягували високі штрафи. Мед і віск, як і хутро, були найважливішими предметами зовнішньої торгівлі.

Основною рисою феодального господарства була натуральність. Усі потреби феодала задовольнялися у його власному господарстві або продуктами, що приносили смерди як ренту. На ринку феодал купував тільки те, що неможливо було виготовити у вотчині: сіль, зброю, дорогі тканини, прикраси тощо.

За часів Київської Русі ще більше розвинулася зовнішня торгівля. Важливе значення мав торговий шлях з півночі на південь, так званий шлях “із варяг у греки”. Він розпочинався у Фінській затоці, йшов по Дніпру, а потім Чорним морем до Константинополя, найбільшого торгового центру Європи у середні віки. Торгівля з Візантією і арабськими країнами посідала перше місце у зовнішній торгівлі Київської Русі. Особливістю зовнішньої торгівлі в період панування натурального господарства було те, що вона мало впливала на сферу виробництва і розрахована була на задоволення потреб панівних класів суспільства. Зовнішня торгівля відіграла велику роль в розвитку таких міст, як Київ, Львів, Галич, Новгород, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк.
^

3.3.3. Середньовічні міста. Ремесла. Торгівля

Міста на Русі, як і у всій Європі, виникли внаслідок відокремлення ремесла від землеробства, в результаті скупчення значної кількості ремісників і торгових людей – купців. У VІ – ІХ ст. це були городища – невеликі укріплені поселення. Середньовічні міста України – Русі утворювалися по-різному: були це, найперше, центри племінних союзів. Чимало міст (Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир, Холм та ін.) заснували князі. Виростали міста із боярських поселень, часто у них перетворювалися окремі села. Найбільше міст виникало на перетині сухопутних торговельних шляхів, а також на берегах судноплавних річок – Дніпра, Дністра, Дону, Волги та їхніх приток.

ХІ – ХІІІ ст. – це період урбанізації Русі і найбільшого розквіту її міст. Літопис “Повість времєнних літ” нараховує у ХІІІ ст. майже 300 міст. У них проживали 13-15% населення.

Місто, як правило, складалося з кількох частин: власне міста, оточеного стіною, яке називалося ще “дитинцем”, і передмістя, що виникло внаслідок нових поселень і в якому проживали ремісники, торговельники, розміщувалися склади, майстерні тощо. Передмістя ділилися на кінці, а кінці – на вулиці.

Керівними особами в місті були: в стольному місті – князь, в настольному місті – посадник; тисячник, сотник, десятник, старости кінців, вулиць, старости для окремих промислів. Крім місцевих жителів у містах проживали іноземні громадяни: євреї, німці, поляки та інші. Міста належали державі, церкві та князям і зберігали тісний зв`язок з сільським господарством.

З розвитком торгівлі і поширенням міст розвивалися ремесла, вдосконалювалася грошова система. Гроші у східних слов`ян з`явилися ще до Київської Русі. Раніше вартість речей вимірювалася худобою. З ХІ ст. з`являється “гривня” – злиток срібла близько 400 г. Гривня поділялась на почати, резани. 1 гривня дорівнювала 20 початам, 50 резанам. Були і золоті гривні, але вони не набули поширення. В ХІІІ ст. гривня зменшилася у вазі в 2 рази. У другій половині ХІІІ ст. з`явився карбованець, який поступово витіснив гривню.

На території Київської Русі були в обігу і монети інших країн: римські, східні, візантійські, датські, англійські, чеські, німецькі тощо. За часів князя Володимира Святославича (980 – 1015 рр.) почалося карбування власної монети. Розвиток торгівлі змусив упорядкувати грошову систему.

З ХV ст. почали продавати товари в кредит, під великі відсотки, зародилася іпотека, з`явилися перші банківсько-торгові доми, розквітло лихварство. Торгівля розширилася і еволюціонувала.
^

3.3.4. Господарство України–Русі періоду роздробленості та в польсько-литовський період (ХІІІ – ХVІ ст.)

Економічний розвиток України в ІІ половині ХІV – ХVІ ст. був зумовлений її бездержавним статусом, перебуванням українських земель у складі сусідніх держав: Великого князівства Литовського та Польського королівства, а з 1569 р. – Речі Посполитої.

У період ХІІ – ХІV ст. мала місце тенденція до відокремлення руських князівств, їх роздробленість, причинами якої були: прагнення окремих князів до економічної самостійності; постійні напади степовиків; неможливість контролювати з єдиного центру таку велику територію як Київська Русь.

Отже V – ХVІ ст. в економіці України – це період зародження та розвитку феодального господарства. З кінця ХV ст. в Україні, як і в європейських країнах на схід від р. Ельби, розпочалося юридичне оформлення кріпосного права, фільваркової системи (фільварк – це багатогалузеве товарне господарство, в якому крім землеробства, займалися також різними промислами). Продукція фільварків була орієнтована на ринок – внутрішній і зовнішній. Саме на фільварках вироблялася чи вирощувалася основна маса продуктів і товарів держави.