Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119. С. 3-6 2007. Issue 119. Р. 3-6
| Вид материала | Документы |
- Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2)., 4217.57kb.
- Проблеми слов’янознавства problemy slov´ianoznavstva 2007. Вип. 56. С. 112-119 2007., 188.23kb.
- Камчатский государственный технический университет, 33.59kb.
- Публичный доклад муниципального дошкольного образовательного учреждения детского сада, 71.26kb.
- Лещинская, В. В. Альпинарии и камни в саду / Лещинская В. В.; [ ред. Рубайло, 14.35kb.
- Інформаційний вісник, 993.03kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 120.44kb.
- Доклад моу «сош №119» г. Перми за 2008-2009 учебный год Общая характеристика моу "Средняя, 974.94kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 265.54kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 274.81kb.
^ THE NARRATIVE NATURE OF THE ONTOLOGICAL SEARCH FOR THE
CHILDREN’S TEXT
Lidiya Matsevko-Bekerska
Childhood as the subject of an artistic personal interest has been present in the literature since the oldest times. Genesis of literature for children and about children testifies to the pronounced presence of profound world-view issues in the text specific enough in terms of the themes and their articulation in the text. As we see our task in the narrative typologization of the artistic world of childhood, we concentrate the attention on a few works which present different periods in the history of literature, different stylistic manners and mentality of different peoples and generations. The focus of our attention is the story Fed’ko-khalamydnyk (Fedko the Joker) by Volodymyr Vynnychenko, Mykhailo Kotsiubynskyi’s sketch Tsvit yabluni(The Apple-Tree’s Blossom), the short novel In a Mirror, in a Riddle by Justein Gorder. The shaping of these works’ artistic realm is based on the category of life/death built up through differing narrative models. The plane of being comprises the sense of human existence, man’s predestination in the world, the ‘oneself-to-oneself’ and ‘oneself-about-oneself’ questions are projected via an identical particular-event model. The plot pivot of every work is a tragedy of the family related to the death of a child. To provide an example, Fedko, the character from the Fed’ko-khalamydnyk (Fedko the Joker) story dies after saving a friend of his during the ice-breaking time. The sketch Tsvit yabluni (The Apple-Tree’s Blossom) exemplifies a ‘stream-of-consciousness’ novella thus ‘making audible’ the consciousness and subconsciousness of the father who loses and has lost his daughter. The short novel In a Mirror, in a Riddle personifies, in a way, mythologizes and encodes the state of mind of the seriously ill Cecily whose life is slowly but inevitably drawing to a close, nearing the eternity. Of interest is the resolution of the conflict between life and death – when the illness took an upper hand and childhood was not followed by adulthood – and this resolution appears paradoxical especially within the context of the pervasive presence of an optimistic enthusiasm. To sum up, the analysis of the works by V. Vynnychenko, M. Kotsiubynskyi, J.Gorder, whose essence-forming is constituted by childhood and character-sketches of children, makes it possible to maintain that irrespective of differing narrative models and specificity of interpretation of the artistic realm all of them prove the ontological value of childhood as a category of aesthetics, ethics, and world outlook enabling the correlation of each of them with a kind of artistic-psychological analysis.
Key-words: narrator; narrative structure of the text; artistic realm of the work; typological paradigm; semantic construction of a literary work; a set of climaxes.
УДК 821.111(73)’06-312.1.09 Д. Юдженідес
^ НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ІСТОРІЇ: ТРАНСФОРМАЦІЯ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ ДИТИНИ
У ПРОЦЕСІ ТВОРЕННЯ НОВОЧАСНОЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
(на матеріалі роману Дж. Юдженідеса “Мидлсекс”)
Марта Коваль
Львівський регіональний інститут державного управління
На прикладі роману сучасного американського письменника Дж. Юдженідеса “Мидлсекс” (2002) розглянуто процес творення новочасної американської ідентичності. Розповідь протагоністки роману, Келлі/Кел Стефанідес, про своє дитинство і юні роки, дає підстави виділити такі маркери ідентичності, як пам’ять, власне нарація та чинники матеріальної культури. На основі концепції самості Ч. Тейлора актуалізується безумовна пов’язаність дискурсу пам’яті, особистого суб’єктивного і персоналізованого колективного історичного досвіду як чинників формування ідентичності й базових компонентів системи ціннісних світоглядних розрізнень, а також обґрунтовується неможливість артикулювати ідентичність поза межами нарації.
^ Ключові слова: ідентичність; пам’ять; травма; матеріальна культура; історія.
Для сучасної літератури США, як, зрештою, і для європейських літератур, естетизація сприйняття дитиною світу дорослих не є чимось незвичним чи новаторським. Американська література має і власну традицію розвитку цієї тематики, що сягає джерелами XIX ст., і віхові для її творення тексти – “Хатина дядька Тома” Г. Бічер Стоу (Uncle Tom’s Cabin,1852), “Пригоди Тома Сойєра” Марка Твена (The Adventures of Tom Sawyer, 1876), “Над прірвою у житі” Дж. Селінджера (The Catcher in the Rye, 1951), “Убити пересмішника” Г. Лі (To Kill a Mockingbird, 1960), романи Т. Моррисон та низка інших.
Про естетизацію процесу творення новітньої американської ідентичності та пов’язану з нею трансформацію історії пишуть і вітчизняні, і зарубіжні американісти: Т. Денисова, Н. Висоцька, Ю. Стулов, Т. Остапчук, Я. Машевська, В. Соллорс, Е. Еліот, Д. Лакапра, М. Ламбек, В. Б. Майклз, Е. Лотт та інші. Актуальність і новизна нашого дослідження в тому, що аналіз трансформації дитячого світосприйняття, яке експлікується в дискурсі пам’яті протагоністки, дає підстави розглядати пам’ять дитини й підлітка як важливий культурний чинник. Він безпосередньо впливає на конструювання ідентичності й бере участь у творенні екзистенційної (суб’єктивної) історії. Це дає змогу висвітлити низку складних світоглядних проблем сучасної людини, зокрема, важливість матеріальної культури як одного з засадничих елементів ідентичності системи якісних розрізнень. У статті введено до наукового обігу творчість сучасного американського письменника й літературного оглядача Дж. Юдженідеса, яка була поза увагою вітчизняних літературознавців.
Американські письменники кінця ХХ – початку ХХІ ст. продовжують національну традицію наративної естетизації сприйняття дитиною світу дорослих, про що свідчать романи Дж. Фоєра, Дж. Франзена і Дж. Юдженідеса. Водночас вони проблематизують нові аспекти, продиктовані досвідом попереднього літературного розвитку й новими ідеологемами.
Роман “Мидлсекс” (Middlesex, 2002) – другий у письменницькій кар’єрі Дж. Юдженідеса. У рік виходу в світ твір був удостоєний престижної Пулітцерівської премії. У центрі сімейної хроніки, що охоплює період від 1922 року до наших днів, – життя трьох поколінь американських греків Стефанідесів. Хоча текст написаний у чітко вираженій реалістичній манері, треба мати на увазі, що мова йде про “post-постмодерністський” реалізм. Це реалізм, який відродився після розчарувань і перенасиченості експериментаторством попередніх літературних десятиліть, але є їх спадкоємцем і не може звільнитися від їхніх впливів. Келлі свідома своєї місії оповідача: нарація переривається коментарями, відступами, поясненнями, особа оповідача може змінюватися впродовж одного епізоду. Все це наголошує на суб’єктивності, персоніфікованості та сконструйованості оповіді.
Досвід деконструювання метанаративів, “великої Історії”, також мультикультурна реконтекстуалізація понятя “whiteness” (під останньою мали на увазі моральну онтологію і систему цінностей білої раси), філософські й політичні дебати 1980 – 1990-х, теденції соціального розвитку американського середнього класу, урбанізація та індустріалізація Середнього Заходу інтерналізуються текстом роману і створюють компаративне тло. Сприйняття дитиною колізій дорослого світу актуалізується через призму проблеми ідентичності та персоналізації історії, які тривалий час залишаються чи не найбільш запотребовані в літературі США.
Попри той факт, що критика початку ХХІ століття тлумачить ідентичність як поняття вичерпане й неактуальне [1, с. 541], художні тексти, написані в той самий час, надалі звертаються до концепту ідентичності. Останнє свідчить не стільки про невичерпність цієї проблеми, скільки про величезний спектр її імплікацій.
У нарації протагоністки твору, гермафродита Келлі / Кел Стефанідес, проблематизується концепція ідентичності відомого філософа і культуролога Чарльза Тейлора. Він зазначав: “Знати, хто я – це різновид знання про те, де я перебуваю. Моя ідентичність визначається зобов’язаннями та ототожненнями, що створюють рамку або обрій, в яких я щоразу можу намагатись визначити, що становить для мене благо чи цінність … Інакше кажучи, це обрій, в якому я здатний зайняти позицію. Знати, хто ти такий – це орієнтуватися у моральному просторі, у просторі, в якому постають питання, що являє собою добро і зло, що варто робити, а що ні, що має для нас сенс і є важливим, а що є банальним і другорядним” [2, с. 44–45]. У романі ідентичність постає в найрізноманітніших формах – колективна й індивідуальна, етнічна, культурна, статева, ідентичність родини, міста тощо.
Історію життя сім’ї емігрантів з Малої Азії розповідає дитина, потім підліток, а далі – дорослий. Келллі/Кел свідома суб’єктивності своїх коментарів. У романі можна чітко простежити персоналізацію тих сторінок американської історії, з якими безпосередньо пов’язане її життя: “I’ve never had the right words to describe my life, and now that I’ve entered my story, I need them more than ever… From here on in, everything I’ll tell you is colored by the subjective experience of being part of event. Here’s where my story splits, divides, undergoes meiosis. Already the world feels heavier, now I’m a part of it. Up until now it hasn’t been my world. Not my America. But here we are, at last” [3, с. 217]. Пам’ять, ідентичність, соціально-культурні реалії, політичні перипетії – все це стає об’єктом нарації і лише в такій формі набуває сенсу: “I … persist in believing that these black marks on white paper bear the greatest significance, that if I keep writing I might be able to catch the rainbow of consciousness in a jar. The only trust fund I have is this story, and unlike a prudent Wasp, I am dipping into principal, spending it all…” [3, с. 297]. Отже, нарація стає одним з чинників творення ідентичності, а реалізація самості в романі можлива тільки на вербальному рівні.
Вся розповідь Келлі – це історія становлення нової ідентичності її родини як групи та її особисто як члена цієї групи. Перед нами розгортається широка картина турецького завоювання Малої Азії, втечі Дездемони й Лефті Стефанідесів з Європи до США, складний і суперечливий процес їхньої асиміляції в американському суспільстві й, нарешті, життя “білої” Америки другої половини ХХ століття. Дитячі переживання дівчинки з Детройта переповідає дорослий чоловік, яким вона стала після зміни своєї статі. Ретроспективність надає оповіді епічної неквапливості й розважливості. Власний життєвий досвід, помножений на колективну пам’ять і формальні знання, стає своєрідним фільтром, через який перепускаються переживання дитини й підлітка Келлі Стефанідес.
Ретроспективність визначає і те, що навіть дитяче сприйняття персонажа позбавлене безпосередності й має чіткий оцінний характер. Поведінка та вчинки Келлі-дитини аж надто правильні й цілком відповідають і духові часу, і стандартам поведінки й мислення її віку. Очевидно, виникає сумнів, наскільки “чистими”, неопосередкованими є спогади протагоністки, якою мірою на них вплинули події її наступного життя. З іншого боку, артикуляція “сирих” спогадів, що не наклались на соціально-культурну канву життя індивіда, навряд чи може істотно вплинути на формування ідентичності [4, с. 185]. Значення таких спогадів не співвідноситиметься із загальним життєвим досвідом: “It’s often said that a traumatic experience early in life marks a person forever, pulls her out of line. My time at the Clinic did that to me. I feel a direct line extending from that girl with her knees steepled beneath the hotel blankets to this person writing now in an Aeron chair. Hers was the duty to live out a mythical life in the actual world, mine to tell about it now. I didn’t have the resources at fourteen, didn’t know enough … I hadn’t gotten old enough yet to realize that living sends a person not into the future but back into the past… In this life we grow backwards” [3, с. 424].
Дитинство і юні роки дівчинки припадають на цікавий та складний для США період 1960–1970 років. Роман не є історичним, проте всі найвагоміші суспільні події цього часу проектуються на життя родини Стефанідесів і мають свою суб’єктивну оцінку в оповіді Келлі. Оповідач звертається і до тих епізодів історії своєї сім’ї, учасником яких була вона сама, і до тих, до яких причетна через колективний досвід. У процесі нарації про останній особливо чітко простежується інтерналізація історії: моделі “Кадилаків” Мільтона гармоніювали з політичним настроєм у країні, Келлі не дозволяла обрізати свого волосся, протестуючи проти законів буття свого тіла так, як студенти протестували проти війни у В’єтнамі тощо.
Ідентичність стає наскрізним стрижнем розповіді головної героїні. Спочатку її зацікавленням є лише культурно-історчина ідентичність родини, членом якої вона є. Утім згодом, у намаганнях осягнути причини своєї фізичної та емоційної відмінності від ровесниць і з’ясувати власну статеву ідентичність, він набуває глобального філософського звучання: “My grandparents had fled their home because of the war. Now, some fifty-two years later, I was fleeing myself. I felt I was saving myself just as definitely. I was fleeing without much money in my pocket and under the alias of my new gender. I ship didn’t carry me across the ocean; instead a series of cars conveyed me across a continent. I was becoming a new person too, … and I didn’t know what would happen to me in this new world to which I’d come” [3, с. 443]. Отже, особисте настільки тісно переплітається зі суспільним, що їх можна розглядати лише комплексно.
Мільтон і Тессі, батьки Келлі й представники другого покоління емігрантів, з усіх сил намагались довести стовідсотковість своєї американської ідетичності. У цьому процесі чітко виявляються суперечності й конфлікти “білої” Америки. Батько Келлі в побуті сплачує формальну данину своєму грецькому походженню, але для Келлі в дитинстві її грецька ідентичність є, радше, чимось непотрібним, надлишковим і дратівливим.
Лише в підлітковому віці, усвідомивши власне місце в соціумі (це престижна приватна школа в передмісті Детройта) дівчинка зауважує, що існує інше розуміння Америки, аніж те, з яким вона виросла, інше розуміння американського, яке визначається етнічним походженням і соціальним становищем: “Ethnic girls” we were called … Until we came to Baker & Inglis my friends and I had always felt completely American. But now the Bracelets’ unturned noses suggested that there was another America to which we could never gain admittance. All of a sudden America wasn’t about hamburgers and hot rods anymore. It was about the Mayflower and the Plymouth Rock. It was about something that had happened for two minutes four hundred years ago, instead of everything that had happened since. Instead of everything that was happening now!” [3, с. 298–299]. Проте навіть такий неголосний протест, як і спадковий зв’язок з однією з найдавніших цивілізацій світу, не компенсують для Келлі відчуття другосортності. Однак найтравматичніші спогади для дівчинки пов’язані з іншим.
Перебування в нью-йоркській клініці статевих розладів і гендерної ідентичності доктора Луса й наступна втеча з дому до краю загострюють світосприйняття протагоністки. Визначальними для нього чинниками стають страх перед власною незвичайністю, яку дівчинка бачить як потворність, і незнання, як можна жити зі своєю інакшістю і як вийти за межі травматичних спогадів. Щоб подолати страх, Келлі мусила свідомо контролювати емоції і критичну дистацюйованість. На відміну від, наприклад, Дездемони, яку повністю поглинули спогади про пережиту ще в Європі трагедію, чи Мільтона, котрий намагався відмежуватися від свіжої травми, пов’язаної зі зникненям доньки, Келлі робить спробу узгодити своє подальше існування з реаліями, спричиненими травмою. Фактично, її ідентичність, що зумовлює ставлення до навколишнього світу й ціннісні орієнтири, полягає у визнанні та прийнятті своїх суб’єктних позицій, їх координації, тестуванні та транформації. Згідно з концепцією травматичної пам’яті та ідентичності Д. Лакапри, ідентичність, сформована в такий спосіб, характеризується внутрішньою діалогічністю й самокритичною зв’язністю [5, с. 61–62]. Це можна чітко простежити у процесі конструювання в романі ідентичності Келлі.
Попри переважно ретроспективний характер нарації, пам’ять для Келлі, і колективна, й індивідуальна – тільки один із чинників у формуванні ідентичності, а отже, й основи її системи якісних розрізнень і моральної онтології. До інших належать сама оповідь і чинники матеріальної культури.
Світосприйняття Келлі/Кел об’єктивізуєються, тобто актуалізується через мову матеріального, артефактів. Останні, без сумніву, є важливим чинником творення соціально-історичного тла оповіді протагоністки. Водночас увага до матеріальних деталей і чинників фізичного світу стають одним з визначальним параметрів її світосприйняття. Борода Мільтона, яка росла, символізуючи його неспокій і тривогу під час расових заворушень в Детройті, запах постелі з натуральних матеріалів, мініатюрні фігурки від Тіфані й маленькі бутерброди на хрустких булочках у домі заможної подруги Келлі, що контрастували із знайомим для неї запахом килимового покриття, блиском одежі з поліестеру і гарячими бутербродами в ресторанах швидкої їжі, передзвін срібних браслетів на зап’ястях її однокласниць як символ вибраності їхніх власниць, дірявий дах над новозбудованою православною церквою, який недвозначно вказував на стан справ у грецькій громаді – це тільки деякі з численних прикладів, коли елементи матеріального світу і ставлення до яких персонажів використовуються у творі як маркери ідентичності.
Життя протагоністки від її народження і до закінчення нарації пов’язане з містом як концептом буття. У романі чітко виділяються топоси п’яти міст – Детройт, Нью-Йорк, Сан-Франциско, Смирна і Берлін. Три перші мають безпосередній стосунок до життя Келлі, у них екстраполюються її переживання й досвід. У кожному з цих трьох міст позиція Келлі як суб’єкта змінюється, у зв’язку з чим змінюється і засадниче для ідентичності світосприйняття.
Детройт – місто дитинства, світ майже безхмарного існування. Це місто є відправною точкою в американській історії родини Стефанідесів: саме сюди приїхали 1922 року Дездемона і Лефті, тут вони жили впродовж десятиліть, сюди повертається після втечі Келлі/Кел. Саме детройтський Greek Town, який невідворотно занепадає і поглинається іншими, могутнішими етнічними субкультурами міста, уособлює проблеми місцевої грецької громади. Поступове витіснення грецької спільноти та її культури з Детройта є для Келлі підтвердженням неминучості культурної асиміляції і водночас стає стартовим майданчиком для майбутнього, яким би воно не було. Не випадково, на гербі Детройта викарбувано слова: “Speramus meliora; resurget cineribus” (“Ми сподіваємось на краще. Ми постанемо з попелу”). Для Келлі Детройт був містом, яке розуміло її настрій і переживання, що стало особливо очевидним після повернення туди із Сан-Франциско після загибелі Мільтона: “Grow up in Detroit and you understand the way of all things. Early on, you are put on close relations with entropy. Returning to Detroit from bright climes usually depressed me. The blight eased the pain of my father’s death, making it seem like a general state of affairs. At least the city didn’t mock my grief by being sparkling or winsome. .. On one corner a man stood impervious, cutting a fine figure against the winter sky… Not part of my suburban world, this figure; therefore exotic. But nevertheless familiar, and suggestive of the peculiar creative energies of my hometown” [3, с. 517–518].
Нью-Йорк для протагоністки – це уособлення страху й невизначеності, що експлікуються в реаліях матеріального світу, насамперед, описах інтер’єрів (готель, ресторани, клініка доктора Луса тошо), та увазі до тілесності.
Cан-Франциско, місто туману (“identity-cleansing mist”), стає маркером початку усвідомлення своєї нової самості, містом дорослості, де можна загубитися, щоб змінити свою сутність.
Питання досвіду і потреба поділитися ним стають для Келлі/Кела імперативом дорослого життя. Очевидно, лише так, через артикулювання досвіду і спогадів, кристалізується ідентичність. Сам факт нарації стає важливішим, аніж її сприйняття можливими реципієнтами: “I’ve given up any hope of lasting fame or literary perfection. I don’t care if I write a great book anymore, but just one which whаtever its flaws, will leave a record of my impossible life” [3, с. 302].
Келлі, американка з візантійськими рисами обличчя, народжена в грецькій cім’ї, але вихована й асимільована американським суспільством, розповідає в романі “Мидлсекс” незвичайну історію свого життя, яка засвідчує безумовну пов’язаність наративів пам’яті, особистого суб’єктивного та персоналізованого історичного досвіду як чинників формування ідентичності та маркерів сприйняття світу.
1. Millner Michael. Post Post-Identity // American Quarterly. June 2005. Vol. 57:2. 2. Тейлор Ч. Джерела себе. К., 2005. 3. Eugenides Jeffrey. Middlesex. New York, 2002. 4. Kirmayer Laurence J. Landscapes of Memory. Trauma, Narrative, Dissociation //Antze Paul & Michael Lambek, eds. Tense Past. Cultural Essays in Trauma and Memory. New York; London, 1996. 5. LaCapra Dominick. History in Transit. Ithaca & London, 2004.
^ AT THE CROSSROADS OF HISTORY: TRANSFORMATION OF CHILDREN’S PERCEPTION OF THE WORLD AND THE MOULDING OF THE PRESENT-DAY AMERICAN IDENTITY IN J. EUGENIDES’S NOVEL MIDDLESEX
Marta Koval
The paper refers to the novel Middlesex (2002) by J. Eugenides to address rhetorical, cultural and ideological strategies of the American identity construction. The narration encompasses the period from the early 1920s up to the present and centers on the story of three generations of the Greek-American Stephanides family. Their microhistories, aspirations and traumatic memories resonate in a broader cultural and political experience of the epoch and inform the representation of identity construction of the protagonist, Callie/Cal Stephanides. Her identity emerges from the complex and contradictory relationship between her individual memory, the collective memory of her family, segments of material culture and narration itself. The way Callie constructs her identity ultimately demonstrates changing concerns of the identitarian policy. With memory and language losing their initial influence as identity-preserving and identity-constructing elements, material culture has acquired a particularly distinct character. Artifacts and the attitude of characters towards them substitute ideational frames of reference. In Callie’s narration artifacts frequently tell their own stories. The social, historical and cultural (ethnic) background in the novel enhances the interdependence of the public and the individual that underlie the non-exclusiveness view of the American identity and the multivocality of its ideology.
Key-words: identity; memory; trauma; material culture; history.
УДК 821.161.2 “19”-1.09
^ ПРОЯВЛЕННЯ АРХЕТИПУ ДИТИНИ
В ПОЕТИЧНІЙ ПРОЕКЦІЇ 30- і 90-х РОКІВ ХХ СТ.
(ТВОРЧІСТЬ Б.-І. АНТОНИЧА ТА Р. СКИБИ)
Наталія Лебединцева
Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили
У статті проаналізовано особливості проявлення архетипу Дитини в поетичній творчості Б.-І. Антонича та Р. Скиби як представників двох найінтенсивніших періодів у розвитку української літератури ХХ ст. Вирізняються характерні мотиви творчості Б.-І. Антонича та Р. Скиби, пов’язані з проблемами самоідентифікації, та основні символічні рівні реалізації архетипу Дитини як дикуна, маленької дитини та юного героя. Зосереджено увагу на специфіці протікання процесів індивідуації, засвідчених у поезії письменників, через співвідношення материнського (поганського) та батьківського (монотеїстичного) аспектів світовідчуття.
^ Ключові слова: архетип; індивідуація; само ідентифікація; язичництво; мотив.
Психоаналітичні дослідження в сучасному українському літературознавстві набувають дедалі більшої популярності, і це не дивно, адже українська література останніх десятиріч переживає серйозні світоглядні трансформації, пов’язані з ідентифікаційною кризою культури. Як зазначила Н. Зборовська, систематичне вивчення української літератури в психоаналітичному аспекті варто починати з класичного психоаналізу як “національної стратегії дослідження, тісно пов’язаної з аналізом материнсько-батьківського коду” [1, с. 469], що дасть змогу розрізнити “національні психотипи” та особливості їх функціонування в культурі а, відтак, сприятиме процесам самоусвідомлення, які відбуваються в Україні. Цілком погоджуючись із такою позицією, ми пропонуємо паралельно застосувати й інші психоаналітичні підходи до тлумачення літературних явищ для досягнення повнішого й усебічного їх осмислення.
Тому звернемось до теорії учня З. Фройда К. Ґ. Юнґа – архетипної критики, яка дає змогу виявити деякі закономірності фунціонування культурної свідомості на основі несвідомих процесів на різних етапах літературного розвитку. За теорією К. Ґ. Юнґа, про активізацію ідентифікаційних процесів, які відбуваються в психіці людини або цілої культури і мають привести до індивідуації особистості / культури на певному етапі психологічного розвитку, свідчить проявлення архетипу Дитини, оскільки саме “мотив дитини репрезентує передсвідомий аспект дитинства колективної душі”, вона “антиципує в процесі індивідуації той образ, який утвориться в результаті синтезу свідомих і несвідомих елементів особистості” [2, с. 175–179].
В українській літературі ХХ ст. можемо виокремити два особливо інтенсивні періоди, пов’язані з ідентифікаційними пошуками, – це 20−30-ті та 80−90-ті роки (за винятком діаспорної літератури, яка має свою специфіку й ще чекає на цілісне осмислення), порівняння яких дасть змогу краще усвідомити ті психологічні проблеми, з якими зіткнулась українська культура сьогодні. Ми зосередимо увагу на творчості двох яскравих представників означених періодів – Б.-І. Антонича та Р. Скиби, у художньому світі яких архетип Дитини проявляється через лейтмотив язичництва.
Зазначмо, що Богдан-Ігор Антонич і Роман Скиба – одні з небагатьох українських письменників, які свідомо артикулювали язичництво як основу світовідчуття і життєвої гармонії. До того ж, обидва вони належать до західноукраїнського культурного середовища, що, на наш погляд, суттєво впливає на характер язичницьких мотивів у їхніх творах. Як зауважила з цього приводу С. Андрусів, “Антонич справді один із перших звернувся не тільки до живого міфу, а й сам творив чи радше імітував творення міфу” [3, с. 292] Характеристика сутності поетичного світобачення Р. Скиби суголосна І. Старовойт: “Раннє захоплення міфологією переросло в емблематичну метафорику завтра ” [4, с. 231]. Обидва поети означують себе як вогнепоклонників, Антонич – “п’яний дитвак із сонцем у кишені” [5, с. 81], Скиба – “останній вогнепоклонник” [6, с. 51], і сонце в художньому світі поетів дуже важливе, якщо не вирішальне – воно уособлює тепло, життя і мудрість природи.
Характер спільних рис у творчості Б.-І. Антонича та Р. Скиби на рівні світовідчуття досить відмінний, різнорівневий. Передусім це стосується мотиву втрати, який відрізняє творчість Р. Скиби як представника “постчорнобильського покоління” українських митців [7; 8] – з усім супровідним комлексом ідентифікаційних пошуків. У його світі природний порядок речей – це втрачений рай гармонійного існування людини як частини природи, і головна проблема героя – неможливість повернутися до цього раю: “Довгий світ лишився заповітом…/ Дощ упав лицем на ясени,/ Раптом осягнувши, що над світом/ Не передбачалося весни.” [6, с. 15]. Весна – як символ життя, відродження/повернення, творчої сили не може відбутися, і “довгий слід” – шлях у минуле – так і лишається “заповітом”. Натомість поетичний світ Антонича перейнятий позитивним утвердженням молодості, весни й краси як наявної дійсності, яку герой не мусить відшукати, а лише цінувати й плекати як найвищий дар (наприклад, збірка “Три перстені”).
Ця різнорівневість світосприйняття позначається на проявленні архетипу Дитини, який у поезії Антонича реалізується через образ юного героя – тобто дитини, яка невпинно дорослішає [2, с. 180], а в поезії Скиби виступає власне дитиною – маленькою і наляканою, яка ще не готова до зіткнення з жорстоким світом дорослих. Це розуміння природи як життєдайного джерела, співвідносного з материнським / жіночим началом, властивому язичницьким віруванням і міститься в поезії обох митців, також передбачає ідентифікації самого поета з дитиною, яка або бореться з матір’ю, супротивиться її впливові (Антонич), або ж потребує і прагне материнського захисту (Скиба).
Оскільки поетичний світ Б.-І. Антонича засвідчує вже зрілий розвиток свідомості (стадія юного героя), то логічно розпочати аналіз із творчості Р. Скиби, ліричний герой якого швидше тяжіє до розчинення в несвідомому, ніж до подолання його.
У поезії Р. Скиби зв’язок із материнським аспектом природи реалізується на рівні матір-дитина, причому дитина розгублена, наївна і беззахисна. “І якось не зумів я випасти/ Із тремтячих долонь землі” [6, с. 65], яка прагне повернутися в первісний стан гармонійної єдності з природою (наприклад, у поезії “Ностальгія”). І в такому контексті дуже чітко протиставляється затишний світ дитинства та ворожий дорослий світ, пронизаний самотністю і відчуттям втрати:
Теплі щоки вікон Востаннє ця облізла електричка.
У пожовклій ваті, Старенький ранок кашляє в перон.
Незнайомий присмерк Є в осені така невчасна звичка:
Так знайомо зблід. Гасити небо розпачем ворон.
Котику сіренький, А місто, що готується до свята,
Не ходи по хаті: Покутує торішній перегній, –
Котику сіренький, Є в осені властивість забувати
Буде все як слід [6, с. 10]. Усіх, навік загублених у ній [6, с. 11].
У першому прикладі “теплі щоки вікон”, “пожовкла вата” та колискова відсилають до спогадів про “знайомий” світ дитинства, в якому “все як слід” і який можна повернути (“Я не весь забувся/ І не все зоставив”). У другому ж вірші, який відтворює теперішній психологічний стан героя, що опинився сам на сам зі світом, атмосфера пронизлива, хвороблива, майже непридатна до життя (навіть свято “присмачене” перегноєм). Згідно з теорією К. Ґ. Юнґа, це протистояння засвідчує труднощі процесу реалізації особистості в дорослому житті, що й актуалізує архетип дитини як спробу повернутися в гармонійне минуле. У такому разі погляд на себе як на дитину пов’язаний зазвичай із “дисоціацією між станом теперішнього та минулого”, коли людина стає “недитинною і штучною, тобто такою, що втратила своє коріння” [2, с. 175–176].
Як ми вже зазначали, тема втрати й неможливості повернення надзвичайно актуальна для поетичного дискурсу 1990-х років загалом, однак саме в творчості Р. Скиби ми виявляємо не лише досить чітке й послідовне розгортання цієї проблеми, а й чітко зорієнтовані пошуки шляхів повернення до втраченої цілісності. Тема дитинства в Р. Скиби тісно пов’язана з прапервісним станом існування людини, коли вона ще вміла розуміти мову звірів і природних стихій (“А був я звіром і жив в печерах,/ І підкорявся лиш небесам” [6, с. 35]; “Сивий вітер любив мене / Добрі звірі по снах стрічалися” [6, с. 13]). Це той первинний рівень захищеного буття, коли, за К. Ґ. Юнґом, “сама природа, сам інстинктивний світ піклується про дитину: її годують і захищають звірі.” [2, с. 183]. І саме туди – в стан дикунства – прагне повернутися ліричний герой.
Так мотиви дитинства та дикунства (як дитинства людства) в поезії Р. Скиби об’єднуються в спільному лейтмотиві втрати/повернення стану гармонійного злиття з природою. Дикун, як і дитина, – істота органічна, спонтанна й відкрита, вона має дуже важливу для поета здатність – довіряти життю, і тому сприймає світ безпосередньо, керуючись більше інстинктивними відрухами, ніж розумовими настановами. Окрім того, дитинство й дикунство можуть бути співвіднесені через стан невинності, безгрішності, що і є джерелом щастя й гармонії: “Це так дивно, коли/ Ти усміхнений і без вини…” [6, с. 63].
Однак у сучасному поетові світі образ дитини набуває ще й трагічного звучання, оскільки дитина значно глибше й безпосередніше за дорослих відчуває не лише сутність буття (“А я був маленьким вершником/ І бачив небесний знак” [6, с. 51]), а й жорстокість і несправедливість людського існування (“Ти іще був ніжний, ніби котик, / Ти іще був сильний ніби кіт. / Різко реагуючи на дотик, / Ти мовчав на цілий білий світ” [6, с. 62]).
Отже, для Р. Скиби дитинство – це не хронологічний, а радше психологічний вимір існування, стан душі – наївної, беззахисної, і водночас мудрої, “зрячої”. У цьому розумінні завжди має залишатися дитиною справжній поет – це досить поширене твердження. Проте для Р. Скиби дитинство та поетична творчість виявляються взаємозаперечними поняттями (“Я маленький – мені не пишеться” [6, с. 120]). Це протиставлення цілком зрозуміле, якщо згадати, що творчість є нічим іншим, як сублімацією витіснених бажань та емоцій, – відтак, дитина не потребує творчості (принаймні вербалізованої), оскільки не мусить нічого сублімувати.
Художній світ Б.-І. Антонича будується за принципово інакшою схемою. Для нього природа – насамперед жінка, коханка, і архетип дитини втілюється радше в образі юнака, який насолоджується своєю молодістю й силою. Хрестоматійний приклад – поезія “На шляху” (“Іде розсміяний і босий / хлопчина з сонцем на плечах”), а також “Веретено”, “Князь”, “Елегія про перстень молодості” та багато інших.
Для Антонича молодість (межовий стан між дитинством і дорослістю) є основою світовідчуття, вона нерозривно поєднується з весною – часом відродження природи, коханням – неодмінним супутником весни та натхнення – джерелом творчої реалізації особистості (“Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша…” [5, с. 78]). Характерний фізичний рівень світовідчуття Антонича (“біологізм” [9, с. 267]) обов’язково передбачає сексуальний аспект реалізації особистості – як потенційну творчу спроможність. Його ліричний герой – це юний бог, готовий злитися зі світом у гармонійному – рівноправному – єднанні. Тому образи юності, творчості, весни й кохання у його поезії стають взаємозамінними маркерами реалізованої гармонії буття. Відтак злиття з природою в Б.-І. Антонича відбувається на якісно іншому рівні, ніж у Р. Скиби, в поезії якого сексуальність практично відсутня (внаслідок дитинності, “недозрілості” інфантильного ліричного героя).
У такому контексті образ дитинства – як час безтурботності та яскравих вражень (“Елегія про співучі двері”) або ж як потенційне героїчне майбутнє (“Колискова”). Дитина як така бачиться Антоничеві в образі беззахисної, зворушливої, щасливої своїм незнанням істоти (“Бояться діти чорних сажотрусів, / за гудзики тримаються завзято” [5, с. 196], “Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята” [5, с. 203]). І головна цінність дитинства для Антонича – це безтурботність існування:
коли ще світ, мов серце, був широкий,
коли не снився сон лихий мені,
коли ще хлопцем сивооким
сміявся щиро й дзвінко
та без журби мантачив дні [5, с. 97].
Ці спогади практично завжди подаються в минулому часі – як приємний, але пройдений етап життя. Герой зовсім не прагне повернутися в минуле, хоча й зберігає пам’ять про нього. Натомість він намагається досягти повноти існування в теперішньому – через духовний розвиток і реалізацію творчого потенціалу: “Устами спраглими цю мить / всю хмільність світу хочу спити” [5, с. 101].
Цей рівень самоусвідомлення особистості, за К. Ґ. Юнґом, передбачає розрив із матір’ю, свідомий протест проти її опіки, коли “… дитина стає символічним вираженням чогось, що явно відмежувалося, тобто від’єдналося від фону (матері)…” [2, с. 183], – що й спостерігаємо в поезії Антонича:
О! Серце мріє вирватись із лона
тяжкої дійсності, із буднів грунту
в безкрає небо, в соколів околи.
Тут розсипатися в червонії грона,
в криваві розірватись букви бунту,
на землю не вернути вже ніколи [5, с. 44].
Розрив із матір’ю (землею) дає змогу героєві живитися її силою, але не розчинятися в ній. Саме за таких умов матір-природа може стати джерелом творчості, поетичного натхнення:
А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.
Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,
тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,
тоді слова найзвичайніші складаються самі у вірші [5, с. 81].
Звичайно, як і в художньому світі Р. Скиби, природа в Антонича постає джерелом гармонії й істинності буття – на противагу цивілізованому “рудому хробацтву” людей (наприклад, у збірці “Ротації”). Однак у нього природа не стільки язичницька, дикунська, скільки одухотворена: “Полярні янголи колишуть Божі води, / і звірі виють глухо, спраглі і неситі” [5, с. 143]. Показово, що мотив присутності божественного начала в природі посилюється після відверто “поганської” першої збірки поета “Привітання життя”. У віршах з’являються образи янголів, причому в досить характерному “буденному” оточенні (“Корови й дині. Білий янгол / на лопуха зеленій плахті” [5, с. 145]), та мотив молитви (“молитовно юний спів” [5, с. 93], “Корови моляться до сонця” [5, с. 104], “Хлоп’я молилось до весни” [5, с. 172]). Як зауважує Д. Павличко, Антонич свідомо “навертається” до християнської релігійності, вважаючи, що “пішов задалеко в своїх поганських захопленнях красою й спокусливою потужністю життя, погрішив проти християнства, проти всього, що поєднувало його відмалку з релігійним оточенням” [10, с. 17]. Тоді й з’являється в поетичному світі митця образ новонародженого “дитя Божого” (“Різдво”, “Коляда”), який в архетипному прочитанні постає символом народження нової цілісної особистості героя – Самості (див., наприклад, вірш “Confiteor”).
З іншого боку, ставлення митця до християнства неоднозначне. Власне релігійні мотиви особливо яскраво виражені в другій (за часом написання) збірці Антонича “Велика гармонія”, якої він так і не надрукував. Назви віршів цієї збірки написані латинською мовою, що зовсім не характерно для інших збірок Антонича і, отже, може свідчити про деяку відстороненість (відчуження) автора від текстів “Великої гармонії” чи, принаймні, їхню осібність у творчому доробку поета. Зважаючи на це, можемо говорити швидше про свідоме вольове зусилля автора, ніж про спонтанний вияв несвідомих психічних процесів.
Мотив єдності з природою в поезії Антонича також набуває своєрідного звучання, оскільки сам автор подекуди подає себе в третій особі (“Антонич теж звіря сумне і кучеряве” [5, с. 163], “Росте Антонич, і росте трава” [5, с. 182], “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях” [5, с. 183]). Цей прийом створює ефект відособленості автора від свого alter ego, а відстороненість сприйняття може не інтерпретуватись як свідчення незакінченої самоідентифікації героя.
Боротьба між поганським та християнським світобаченням на цьому етапі індивідуації особистості відображає боротьбу між материнським регресивним (несвідомим) і батьківським прогресивним (свідомим) аспектами психіки, які письменник намагається поєднати в гармонійну цілісність. Отже, маємо не саму реалізацію Самості як поєднання материнського (природного, язичницького) та батьківського (духовного, монотеїстичного) начал, а процес активного пошуку цієї Самості.
Архетип дитини, отже, набуває в творчості Антонича виразних рис потенційної реалізації особистості, про що свідчать також інші символи, співвідносні з цим архетипом. Як зауважив з цього приводу К. Ґ. Юнґ, “… мотив дитини може видозмінювати свої форми і виражатися, наприклад, через коло або кулю, або через четверицю як одну з форм цілісності” [2, с. 179]. Наприклад, у поезії Антонича виразно помітні символи мандали, яка найчастіше виявляється в образі сонця (“Запрягши сонце до теліги, / назустріч виїду весні” [5, с. 98]), а також четвериці (тетраграми) як гармонії буття (“Чортківський бридж”: “Навколо колиски чортів чотирьох посідало…” – і, як наслідок, – “Дитині приснився тоді вперше – рай”). Математичну тетраграму можемо простежити і в інших віршах, де “сім миль кохання і остання – смутку” (тобто разом – вісім, подвійна четвериця) символізують шлях героїв “по закляте руно” (“Руно”); земля, небо, день і ніч “все разом – велика гармонія Тебе славить” (“Te Deum laudamus I”); чотирирічна дитина порівнюється з двадцятирічною людиною, яка “наївно, мов дитина, / молиться до Бога” (“Свята простота”) тощо.
Досить важливим для Антонича є і мотив творчості як народження нової цілісності. У вірші “Весілля” маємо цікавий варіант ієрогамії – коли герой узяв шлюб із піснею, і в результаті “народились перші ямби” [5, с. 97]. Виявляємо також і безпосередній образ народження Самості: “У жолобі мойого серця / сьогодні народився Бог” [5, с. 208], що символізує успішну індивідуацію героя.
Отже, порівняльний аналіз дає підстави стверджувати, що художній світ Б.-І. Антонича засвідчує плідну творчу реалізацію особистості митця й досягнення ним гармонії буття через осмислене вивільнення природних інстинктів та імпульсів. Натомість поетичний світ Р. Скиби виявляє “комплекс втрати” гармонії буття й прагнення повернутися до стану несвідомого, дитинного (тваринного) існування в природному середовищі. Говорячи словами самих поетів, якщо основою світовідчуття Антонича є бажання “Бути вічно юним, / вічно молодим!” [5, с. 42], то для Скиби провідною стає ідея: “Коли ви безпомічні – ви святі” [6, с. 72]. Отже, можемо стверджувати, що, попри виразну подібність характеру світовідчуття обох поетів (язичництво, пантеїзм, безпосереднє сприйняття світу), вони перебувають на якісно відмінних рівнях самоусвідомлення – реалізованого (юний герой) та нереалізованого, хоча й потенційно присутнього (дитина) героїчного чину відповідно.
Повертаючись до психоаналітичних побудов Н. Зборовської, можемо виснувати, що творчість Б.-І. Антонича та Р. Скиби на архетипному рівні відображає загальні ідентифікаційні процеси, які відбувалися в українській культурі на початку ХХ ст. й відбуваються тепер. Але якщо Антонич іде шляхом “інтеграції національного характеру на основі батьківського коду мужності” [1, с. 319], то поезія Скиби засвідчує “несвідому регресію до материнського об’єкта, на параноїдно-шизоїдну позицію на основі синівської психології…” [1, с. 375]. І ця регресія є виразним симтоматичним явищем для сучасного українського культурного простору, що змушує задуматись: чи правильний шлях обирає наша Дитина.
1. Зборовська Н. В. Код української літератури: Проект психоісторії новітної української літератури. К., 2006. 2. Юнг К. Г. Психология архетипа ребенка // Юнг. Бог и бессознательное. М., 1998. 3. Андрусів С. Богдан-Ігор Антонич: “Росте Антонич і росте трава” // Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів, 2000. 4. Старовойт І. Замість діагнозу // Скиба Р. Хвороба росту: Поезії. К., 1998. 5. Антонич Б.-І. Велика гармонія. К., 2003. 6. Скиба Р. Хвороба росту: Поезії. К., 1998. 7. Гундорова Т. І. Післячорнобильська бібліотека: Український постмодерн. К., 2005. 8. Старовойт І. Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ століття. Дис. … канд. філол. наук: 10.01.06 – теорія літератури. Львів, 2001. 9. Моренець В. П. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. К., 2001. 10. Павличко Д. Незгасаючий перстень життя // Антонич Б.-І. Велика гармонія. К., 2003.
^ THE REPRESENTATION OF THE ARCHETYPE OF A CHILD IN THE VERSES
OF THE 1930S AND 1990S:
THE CASE OF BOHDAN-IHOR ANTONYCH AND ROMAN SKYBA
Nataliуa Lebedyntseva
The article analyses the peculiarities of the Child archetype representation in the poetic works of Antonych and Skyba. The analysis is based on concepts defined by Jung, the founder of the school of analytical psychology which enables us to reveal certain conformities of functioning of cultural consciousness based on unconscious at different stages of literary development. According to Jung, it is the Child archetype representation that provides evidence of identification process activization which takes place in human or the whole culture psychology and should lead to the personality or culture individualization at a certain stage of psychological development. According to psychoanalytical constructions of Zborovska, the works of Antonych and Skyba represent two particularly intensive periods of the archetype stage connected with the identification searches of the 1920-30s and 1980-90s, the comparison of which will open up better possibilities for the realization of psychological problems facing Ukrainian culture nowadays. In the artistic world of both poets, the archetype of the Child is displayed through the leitmotif of paganism as the basis for the world view and life harmony. Furthermore, both poets belong to Western Ukrainian cultural environment, which has a huge impact on the character of pagan motifs in their works.
Key words: an archetype; individualization; self-identification; paganism; a motif.
УДК 821.111(73)’06-312.2.09 Е. Тайлер
^ КАЗКОВИЙ ВИМІР ПРОСТОРУ ДИТИНСТВА В РОМАНІ Е. ТАЙЛЕР
“СВЯТИЙ “МОЖЛИВО”
Ганна Покидько
Київський національний лінгвістичний університет
Мета цієї розвідки – дослідити та інтерпретувати поетику дитинства в романі сучасної американської письменниці Е. Тайлер “Святий “Можливо”. Особливу увагу зосереджено на таких двох аспектах аналізу, як функціонування поняття “зустрічі з Іншим” у романі та використання авторкою казкового виміру простору дитинства як підсилювального інтерпретаційну амбівалентність елементу.
^ Ключові слова: дитина; зустріч з Іншим; казка (образи, сюжет, структура); стереотипізація ґендерної ролі (образ ляльки); діалогічність.
Поетика дитинства – одна з найважливіших у художній парадигмі американської літератури (твори Л. М. Олкотт, Т. Б. Олдриджа, М. Твена, В. Фолкнера, Т. Капоте, Дж. Селінджера та інших). І, безперечно, особливої ваги вона набуває в сімейному романі. У цій розвідці аналіз поетики дитинства матиме два взаємопроникні ракурси: перший з них – це ракурс поняття “зустрічі з Іншим”. Тому розгляд функціонування образу дитини здійснюватиметься через категорію Іншого, що зумовлено передусім його важливістю і своєрідністю потрактування в романному світі Е. Тайлер. Другий ракурс міститиме інтерпретацію зазначених образу та категорії в логічному (з огляду на об’єкт розвідки), але досить самобутньо використаному авторкою контексті казки.
Аналіз функціонування і трансформації образу дитини й поетики дитинства здійснюватиметься на ґрунті роману Е. Тайлер “Святий “Можливо”, оскільки саме в цьому тексті, на нашу думку, найцікавіше реалізовано образ дитини (відповідно категорію “зустрічі з Іншим”) у казковому вимірі простору дитинства. Ситуація “зустрічі з Іншим” (відповідно категорії Я та Інший) розглядатиметься на різних рівнях: зустріч з реальністю, зустріч поколінь, зустріч із собою тощо. Ці поняття розглядатимемо окремо і у взаємодії з такими категоріями, як казка (казковість), стереотипізація ґендерної ролі (лялька), діалогічність, самість, випадковість, присутність / відсутність.
“Зустріч з Іншим” – одне з ключових понять сучасності, “слово-відгадка” та водночас своєрідний філософсько-(онтологічно)-критичний комплекс, який може застосовуватись у будь-якій царині людського буття, а надто – літературній, де він утворив власний інтерпретаційний простір [1, с. 158]. Завдяки своїй поліаспектності та амбівалентності, поняття “зустріч” та “Інший”, окремо чи в поєднанні, – це об’єкт досліджень багатьох науковців. Ми спиратимемось на поняття “зустрічі” за М. Бубером та О. Больновим, які звертаються до нього як до засадничого, в описі процесу комунікації, наголошують за його допомогою на “діалогічній” засаді життя [2, с. 154]. Крім цього, під “зустріччю” розуміємо “взаємозв’язок двох принципово рівноправних і водночас сильних реальностей, а саме – Я і Ти”, засіб “здійснення Я” (адже “ніхто не може здійснити себе на самоті, а лише в зустрічі (курсив мій. – Г. П.) з Ти” [1, с. 159, 160]). Оскільки кожна зустріч з Іншим накладає на Я свій відбиток, то метою здійснення Я тайлерівського персонажа через Іншого-дитину є збереження власної первинної чистоти.
У романі “Святий “Можливо” своєрідним ключем до розкодування категорій “зустрічі” та “Іншого” стає постать Айана, молодшого сина в утопічно-ідеальній родині Бедлоу. Весь роман, на нашу думку, побудований на взаємодії світу дорослих (дорослості) та світу дітей (дитинства). Айан у цьому випадку – єдина людина, яка начебто застрягла між двома світами, зайнявши лімінальну позицію щодо них. Проте спочатку в його житті має статися декілька зустрічей, спрямованих на те, щоб виштовхнути Айана за межі дитинства. Перша зустріч відбувається з Люсі, майбутньою дружиною його брата Денні. До того часу сімнадцятирічний Айан ще залишався дитиною, молодшим, про якого усі дбають. Люсі стає тим Іншим, що знімає рожеві окуляри дитинства з його очей, тим примусивши Айана зробити перший крок у бік дорослішання. Навіть своїм виглядом Люсі дала Айану відчути себе старшим, дорослішим: (“Вона була схожа на дитину (курсив мій – Г. П.), попри те, що Денні описував її як “жінку” [3, с. 466]), визнати, що за старшого в родині тепер залишається саме він, а також усвідомити свою самотність у сім’ї (“Одружені! <…> він раптом усвідомив, що Денні це зробив. Тепер він одружений і вже ніколи не зайде до його кімнати вночі <…>, щоб побалакати про “Балтимор Кольтс”. Айан засумував” [3, с. 473]).
Остаточним кроком за межі дитинства та сімейної утопії для Айана стає наступна зустріч, яку слід назвати доленосно-значущою кульмінацією в його житті (та наративній канві роману). Роль Іншого в цьому випадку зіграють обидва брати один для одного. Присутність такого подвійного Іншого загострює момент зустрічі-перетворення (з дитини на дорослого) Айана, разом із зустріччю-відходом Денні. В епізоді, коли Айан спересердя через зіпсоване побачення з Сіселі видає Денні свої припущення щодо зради Люсі, він автоматично переходить у статус Іншого (водночас востаннє поводиться як ревнива дитина), через якого брат має побачити справжній стан речей у cвоїй сім’ї. Завдяки образові Айана відбувається зустріч-виведення на поверхню можливих несвідомих страхів Денні щодо деідеалізації Люсі, а також його розчарування у власній інтуїції щодо вибору жінки.