Той самий епізод викриття Люсі очима Айана має дещо інший ракурс. Результат розмови Айана з Денні стає насправді катастрофічним. У момент самогубства Денні трансформується в Іншого, який самозанурює Айана, змушує його вдивитися в самого себе, щоб усвідомити втрати останньої зачіпки безхмарного дитинства-юнацтва (цією зачіпкою й був Денні, оскільки своїм існуванням дозволяв Айанові залишатися молодшим, малим), а також неминучості змін, що тягне за собою дорослішання: “Десь в кінці кварталу, біля кам’яної стіни мали увімкнутися гальма, але замість того, все гучнішим ставало ревіння мотору. Сила звуку зростала, аж доки щось трапилось <…> Айан продовжував вдивляться у власні очі. Він не міг відвести погляду. Не міг ані блимати, ані зрушити з місця, оскільки, як тільки він це зробить, час знову розпочне свою ходу, і він вже знав, що більше нічого в його житті не залишиться так, як раніше” [3, с. 494]. Після цієї зустрічі з Денні образ Айана на деякий час наче завмирає в очікуванні наступного поштовху, що зрушить його з позиції пограниччя (між дитинством і дорослим життям). У цій ситуації вплив Іншого та іншості на Айана спостерігаємо й у “пасивності, резюмованій в досвіді (його – Г. П.) власного тіла”: фізична застиглість, нерухомість тіла Айана, як “посередника між самим і світом”, засвідчує той проміжний стан, у якому він перебуває [4, с. 380]. Від цього моменту, після цієї тілесної коми, має розпочатися “внутрішнє інтимне конституювання” Айаном себе і свого онтологічного сенсу [4, с. 392].
Завдяки Денні, разом з Люсі до життя Айана мають увійти її діти від першого шлюбу, перша зустріч з якими відбувається за знаковим для тайлерівської романістики обіднім столом. Величезна кількість дітей, яку авторка випускає на початку роману, дещо заплутує, налаштовує на досить дивний лад. Але згодом стає зрозумілим, хто з них має зіграти провідні ролі, а хто другорядні. Саме діти Люсі, Агата і Томас, а потім і Дафні (донька Люсі та Денні) мають наповнити життя Айана, обравши його одного разу за няньку, визначивши тим його майбутній статус соціального батька (“А ти так сподобався Томасу і Агаті. Це вони тебе запропонували” [4, с. 481]).
Кожен із них втілює Іншого для Айана, виконуючи свою особливу функцію. По-перше, через Інших Агату і Томаса Айан мав подорослішати, навчитися відповідальності. Агата стає тим Іншим, на прикладі якого авторка начебто проторює Айанові шлях до дорослого життя. Дивно, але вона дорослішає раніше за Айана, оскільки змушена доглядати за братом і сестрою в моменти наркотичних відключень матері (феномен дорослої дитини – Агата, дорослий малюк – Айан). Для неї дитинство за одну мить трансформується з “обнесеного стіною саду” (“стіна” – це дорослі, батьки, що мають оберігати Агату та дбати про неї) у “в’язницю <…> віртуальне гетто” [5, с. 2, 163]. Дитинство Агати “позбавляється традиційних для цього періоду життя ритуалів” [5, с. 2, 163].
Образ Томаса для Айана є втіленням “іншої” пам’яті про Денні (Томасова пам’ять, як і свідомість Айана, видалила спогади про смерть Денні: “Томас сказав, що Денні, мабуть, був їхнім справжнім батьком <…> потім він вже три дні поспіль забував, що Денні пішов і загинув” [3, с. 499]). І саме завдяки Томасові уможливлюється зустріч-відкриття Айаном Іншого-Дафні: це відбулося через традиційний фетиш дитинства і своєрідний знак культури – іграшку (ляльку Далсімер), яку Томас приносить до дому Айана (зазначмо, що “сам” пізнає себе опосередковано, через велику кількість знаків культури” (курсив мій – Г. П.) [6, с. 33]). Відомо, що іграшка для дитини, зазвичай, слугує замінником батьків, няньки, друзів, а також є ситуаційним тренажером-симулятором дорослого життя. Лялька Томаса, чий одяг він розірвав і розгубив, фактично викрила, оголила (лялька без одягу) правду про вагітність Люсі та народження Дафні, перетворившись на своєрідний стимулятор цього разу для Айана (“Тепер вона (Далсімер. – Г. П.) була голою, оскільки одяг інших ляльок на неї був замалий <…> Можливо, вона зможе носити справжній дитячий одяг <…> У мами є ціла купа такого одягу, вона його купує в дитячому магазині, там і нічні сорочки, і памперси, і багато речей, які будуть до вподоби Далсімер, але мама не дозволяє їх брати” [3, с. 476–477]). Вартий уваги і вибір Томасом своєї іграшки. Якщо припустити, що “світ дитини від трьох років не є гендерно нейтральним” [7, с. 1] і, усвідомивши “свою належність до тієї чи тієї статі, дитина робить гендерно-зумовлений вибір відповідних іграшок” [7, с. 1], тоді сценарій того, як Томас вибирає іграшку, вочевидь, не відповідає його стереотипізованій гендерній ролі (традиційно лялька – це іграшка для дівчат). Пояснити його вибір можуть декілька чинників: по-перше, брак належної уваги та впливу з боку батьків, що є найвагомішим елементом у формуванні в дитини відповідної гендерної ролі. Ляльку Далсімер можна розглядати як засіб, яким Томас демонструє неувагу з боку матері (слугує замінником матері), і відсутність батька (мати-лялька замінює батька). Отже, лялька є тим Іншим, завдяки якому акцентується, окрім батьківського провалу (Люсі), ще й уникнення стереотипізації гендерних ролей, адже в романі немає відповідного “декору дитячих кімнат (Аґата, Томас і Дафні живуть в одній кімнаті. – Г. П.), одяг, іграшки, добір традиційних кольорових схем: рожевий для дівчат, а синій для хлопчиків” [7, с. 1] (“Рожева стрічка. Для хлопчиків має бути синя <…> Рожева чи синя для тебе не має значення, так? <…> “Так,” – запевнив Айан” [3, с. 695]). Це відповідає тенденції, що виникла в американському “соціальному інституті дитинства” [5, с. 2] останніми роками (розмивання меж гендерних ролей).
