Канигін Ю. М. К19 Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. 5-те вид., допов

Мається на увазі насамперед дивовижно стрімкий похід Александра Македонського на схід. Його мотиви, цілі, результати не можна аналізувати без урахування "арійського чинника", Скіфії та її ядра — Придніпров'я.

У середині IV століття до н. е. арієзація тодішнього світу сягнула дуже далеко, терези світової історії вочевидь хилилися на користь Персії, Аратти і Скіфії. Після греко-перських війн, у яких, як уже говорилося, брали участь майже всі народи Середземномор'я, еллінський світ конав у руїнах міст-держав. Над Елладою свою гегемонію встановила крихітна Македонія. Навіть в Афінах верховним правителем був скіф — Демосфен.

І тут на історичну арену виходить, точніше — вдирається юнак незвичайної долі. Він так вразив уяву істориків усіх часів, що навіть про його коня Буцефала буде написано силу-силенну літератури. Ім'я його — Александр Македонський. Кожен учень, кожен гімназист згідно з навчальною програмою мусив знати, що цей освічений, жорстокий і запальний юнак (вихованець Арістотеля!) народився о 9-й ранку 12 березня 357 року до н. е., прожив 32 роки. У 19 літ вступив на царський трон, 12 років воював, здолав і підкорив 14 еллінських і 22 варварські народи, заснував 17 Александрій — міст, розкиданих від Єгипту до Гіндукушу й Гангу, пройшов зі своїми доблесними гоплітами 20 тисяч кілометрів, став царем Азії. Більш непереможних полководців історія не знає, — далеко Наполеонові! Його можна було б назвати царем усього тодішнього світу, коли б... коли б не Скіфія... Велика Скіфія, що встала на його шляху.

Однак дуже багато невідомих подій, пов'язаних з походом Александра, західні дослідники чомусь намагаються не помічати. Так, спочатку був кидок на північ, до задунайських степів, до володінь скіфів. "Переправившись через Дунай і знищивши невеличке містечко, Александр скорив ворожих йому готів і скіфів", — пише француз Анрі Боннар, повторюючи придворних літописців Македонського. Але ж ні! Він їх просто не наздогнав. Повторилася історія з Дарієм І. Летючі кінні загони скіфів баражували степ на обрії і зникали, щойно македонці наближалися до них. Проскакавши від Істру [Нижня течія Дунаю] до Тирасу [Давня назва Дністра], юний завойовник, як у вас кажуть, плюнув та й повернув туди, звідки прибув. Тільки й сказав: "Такий народ перемогти не можна".

Потім розпочалася "грецька місія", мета якої — об'єднати, оживити вимотаний війнами і внутрішніми чварами еллінський світ, прогнати персів з берегів Егейського моря, закрити їхні бази в Середземномор'ї. Розгромивши війська Дарія III при Іссі, Александр з тріумфом пройшов до самого Єгипту, де приніс жертви богам і виявив знаки щонайглибшої шани до тисячолітніх обрядів і містерій. Жерці Єгипту дарували йому всі титули фараонів, обожнювали його.

Александр був більше сином своєї матері Олімпії, нестямної вакханки, що віддавалася богові Діонісу в безумстві танцю, у сп'янінні екстазу, ніж сином царя Македонії Філіппа. Він хотів за всяку ціну одержати відповідь на питання, що мучило з дитинства: хто ж його справжній батько? У пустинному святилищі Амона під час ушанування святих храму, куди полководця допустили жерці, йому підпопів сам Бог: він син Амона-Зевса, він "подвійного народження", зачатий Олімпією від самого Громовержця [Зевс — грецька назва єгипетського бога Амона]. І саме він долею покликаний стати на шляху арієзації світу, порятувати справу Єгипту, зупинити натиск яфетичних народів. З того моменту, як душа Александра пізнала таємницю, його переконаність у своїй єгипетській місії, вважають деякі історики (А. Боннар та ін.), надзвичайно зростає і стає непохитною.

Варто наголосити: "єгипетська місія" Александра (саме так вона відклалася у пам'яті багатьох поколінь) — то "анти-яфетична" (антиарійська), а зрештою, антискіфсько-сколотська місія. Справа в тому, що яфетичні народи в основному заселяли великі північно-східні простори, що йменувалися Великою Скіфією. На південь від Великої Скіфії лежала Персія, теж яфетична країна — антипод хамітського Єгипту [Єгипет у Біблії іноді називається "землею Хамовою". Його також називають ім'ям Міцраіма — одного з синів Хама].

У Єгипті йому було сказано: "Справа Амона, твого справжнього батька, в небезпеці. Не цар Філіпп, котрого ти допоміг убити, твій справжній батько, а Громовержець — Амон". І напівп'яний Александр (до речі, він завжди перебу вав у стані алкогольного сп'яніння, тому й не дивно, що помер у 32 роки від білої гарячки) кинувся у бій.

Македонський рушив у глиб Азії, маючи військо приблиз но в 100 разів менше, ніж у "царя Азії" Дарія III. Уявіть собі: від 1 до 100 за однакового озброєння! Його блискучі перемо ги просто неймовірні, якщо підходити до них традиційно. За бігаючи наперед, скажемо: так само важко пояснити з позицій здорового глузду і його наступні поразки та відступи в Індії, Середній Азії, які звели нанівець попередні тріумфи полко водця.

Що я хочу цим сказати? А ось що. Візьмемо для прикладу одну з битв — битву під містечком Гавгамели, неподалік руїн Ніневії. У Дарія — дуже досвідченого полководця — більш як мільйон воїнів, у тому числі до 50 тисяч кіннотників, що за ймали досить зручні позиції. Александр мав у своєму розпо рядженні близько 5 тисяч кіннотників і 30 тисяч піхотинців. Результати битви: розгром Дарія, котрий тікає і ховається в горах; у македонців втрати становлять 100 чоловік убитих, у персів — 400 тисяч.

— Та як це можливо?.. — перебиваю Гуру питанням.

— Це втручання чинника X, який ви, матеріалісти, нази ваєте збігом обставин. Однак тут ніякого збігу обставин не було. Мільйонна, добре озброєна армія оточила 30 тисяч гоплітів. І раптом.., напівп'яний Александр з палаючими очима, яскраво-білим султаном на шоломі, із загоном охоронців врі зається в щільні шеренги противника. Він, як богатир у били ні: "Праворуч махне — ляже вулиця, ліворуч махне — провулочок". Куди Александр не ступав на полі бою в радіусі 20 метрів, якась невідома сила збивала з ніг і відкидала маси воїнів, перекидала на спини коней. Панічний жах передавався від ближчих до дальших рядів, і незабаром вся мільйонна маса перського війська почала тікати, знищуючи в товкотнечі сама себе.

— Але чому? Як?

— Це Шамбала — невидимий парапсихологічний вплив... Характерно, що цього разу він був видимий — над рівниною, де роїлися в битві люди, завис НЛО (про це йдеться в багатьох хроніках). Однак за всім цим стояла Шамбала — покровитель хамітського Єгипту. Не вірите?

— Ні, звичайно.

— Тоді поясніть самі, — посміхнувся Гуру. Я не знав, що відповісти.

Від автора:

Через два роки після тієї розмови, навесні 1976 року, до новосибірського Академмістечка приїхав нікому не відомий тоді історик Л. Гумільов з циклом публічних лекцій під загальною назвою "Проблема царів" [Інтелектуали, що групувалися довкола Будинку вчених Сибірського відділення АН СРСР, тоді мали можливість запрошувати до себе "екзотичних особистостей". У листопаді 1972 року вони запросили навіть О. Солженіцина, що спричинило переполох у місцевих парторганах. Солженіцин, правда, так і не потрапив до Академмістечка (каюсь, я разом із секретарем райкому партії Р. Т. Яновським брав участь в акції "недопущення" опального письменника до наукового центру Сибіру)]. Йому з великими ваганнями дозволили прочитати лише 5 лекцій (про Цезаря, Македонського, Чингісхана, Наполеона), і то з умовою: не торкатися історії Росії XX століття і взагалі нової історії, особливо радянського періоду. Мені доручили опікати, точніше — стежити за ним. Ми зблизилися: після лекцій я двічі запрошував вченого на вечерю. В домашній обстановці він говорив мені те, чого не міг сказати в аудиторії. За його словами, Македонський мав унікальне (сильне) біополе. Перебуваючи в граничному збудженні, він вводив людей у транс в радіусі до 20 метрів. Такими здібностями, але меншою мірою були наділені Наполеон, Гїтлер, Сталін. Це нагадує масовий гіпноз, але не зовсім... Лев Миколайович підтвердив розповідь Гуру про дивний перебіг битви Македонського з персами, але пов'язав ці химери не з НЛО та Шамбалою, а з біополем полководця.

— Після здобуття титулу царя, — вів далі Гуру, — Александр мав проміжну мету — ліквідувати Великий арійський пояс (Гімалаї — Алтай — Кавказ — Карпати) й розгромити Скіфію, заснувавши безліч грецьких міст — Александрій — з єгипетськими богами та святилищами на Алтаї, у Північній Припонтиді, особливо в Подніпров'ї.

Куди втік Дарій III з рештками перського війська? Виявляється, на північ, до тих самих скіфів, своїх братів по духу. Македонський рушив до Каспійських воріт, потім увійшов у зону арійського поясу і тут наштовхнувся на гнучку, наче вібруючу, але міцну, непорушну стіну. Такою стіною були скіфи, котрі нависали з півночі, з берегів Борисфена й Танаїсу, вимотували військо й, нарешті, повністю розбили передові загони завойовників. Це сталося на берегах Яксарту (Сирдар'ї).

Численні радники намагалися втягнути Македонського в скіфську кампанію, підштовхували його піти на захід і зруйнувати арійський пояс.

Але скіфи поставили надійний заслін завойовникові, повели війну на знищення фаланг Дворогого (так звали скіфи Александра).

Великий степ, від Каспію до Карпат, населений різними народами, виявився, на диво, монолітним. Повсюдно на сходках князів-степовиків переважали одні й ті самі розмови — про небезпеку з південного сходу, про Дворогого завойовника, котрий гірший за Дарія І, хоче знищити наших богів, наші звичаї, віддати в рабство дружин і дітей; Папай .[Папай — бог скіфів] не хоче, щоб Борисфен і Танаїс були обсаджені Александріями з їхніми язичницькими вівтарями. І вібруюча стіна дедалі міцнішала.

Геніальним чуттям Александр зрозумів, що північний похід призведе до поразки, й вирішив повернути військо на південь, до Індії, сподіваючись досягти глибинних районів Тибету. Дійшов до берегів Інду, священного Гангу, І тут йому почала зраджувати фортуна. Наміри Македонського іти далі, до Тибету, Небесних гір, до заповітних районів великих махати, перестали здійснюватися. Чому? Агарті почала вважати, що "єгипетський місіонер" надто далеко зайшов, надто багато пролив крові. Індійські мудреці відмовлялися спілкуватися з завойовниками. Погрози не діяли. Один із мудреців, аби виказати свою зневагу до страждань і самої смерті, попрохав Александра запалити вогнище. Потім ступив у нього і згорів без єдиного зойку на очах украй збентежених македонців.

Александр організовує низку експедицій для обстеження течій Інду й Гангу, пошуку маршрутів до Шамбали. Та раптом — наслання! — збунтувалася армія. Воїни зажадали негайного повернення додому. Після тривалих розмірковувань наодинці у своєму наметі полководець звелів поставити колону з написом: "Тут зупинився Александр".

Замість тріумфального походу додому (до Македонії) через Скіфію було обрано шлях на Вавилон. Македонський хотів повсюдно, і в Персії, і в Індії, прищепити культ Геракла (свого улюбленого героя). І це в країнах Авести й Махабхарати з їх тисячолітніми традиціями арійської мудрості. Примітивний Геракл з його подвигами, що виказують не інтелект і духовність, а фізичну силу, чоловічу потенцію, не міг замінити Заратустру чи Ману, Вішну чи В'яса.

Реваншистська місія Єгипту закінчувалася дивними маскарадами й оргіями у Вавилоні, що знову набув статусу "розпусниці". Спочатку Александр улаштував бенкет на 9 тисяч персон, потім масове одруження (80 пар і він з донькою Дарія на чолі шлюбної процесії). І тут раптово помирає у 32 роки "від лихоманки" (насправді — від білої гарячки).

Чи був Александр на землях України? Був, двічі. Перший раз, як уже говорилося, дійшов до Дністра із заходу, рухаючись від Істру. Другого разу, переслідуючи Дарія південноукраїнськими степами, дістався Дону. Його полководці (це добре відомо) доходили до земель Полтавщини. "Я, — з гордістю промовляв Александр, — переможець персів і мідян, бактрян і саків, парфян і хоразміїв, котрі живуть до самого Каспійського моря, я, котрий перейшов Кавказ за Каспійські ворота, переправився через ріки Окс, Танаїс (Дон), Інд, перейдений раніше тільки Діонісом..."[Цит. за: Боннар А. Греческая цивилизация. — М., 1992. —Т. 3. — С. 217].

Існує думка, що Александр хотів замкнути кільце своїх походів, тобто рушити додому зі сходу землями України й дійти до Істру (Дунаю). Але скіфи завадили.

Завершуючи свою розповідь про завойовницькі походи Македонського, Гуру знову торкнувся біблійних тлумачень походження та еволюції народів земної кулі. На його думку, лише так можна зрозуміти особливості розвитку арійської ідеї в кінці І тисячоліття до н. е. В цей період основним представником правоарійської місії виступали скіфи-сколоти, що мешкали на землях сучасної України.

— Отже, — продовжив Самден, — після походів Македонського в Припонтиді з'являється народ Тувал — праукраїнці. В апокрифічних частинах Біблії подано більш докладний перелік нащадків Яфета: гікси, луви, кельти, галли, анти, венеди, франки, бургундці, англи, сакси, лужани, бодри, дреги, поляни, в'яти, радими, ляхи, криви, словени, тираси, тували, мешехи (махи). А от про германські племена говориться якось непевно. В цілому вони не були арієзовані. Лише їх частину, яка дала порості англосаксів і пруссів, можна вважати "арійською". Тому, як виявляється, Гітлер не там шукав представників чистої арійської раси. "Чистої" взагалі немає від часів країни Куш. Але якщо під чистотою розуміти, так би мовити, найближчу генетичну належність до біблійного Яфета, то це кімри, скіфи-сколоти, анти, роши (расени, або "слов'яни"), руси ("русичі", або "українці"). До лівоарійців належали готи й тевтони. Вони завжди боролися з правоарійським світом, особливо русичами.

Слова "слов'яни" і "українці" я беру в лапки, бо в біблійних текстах таких термінів немає. Є Рош у канонічному тексті, "расени" й "руси" — в апокрифах. Але термін руси стосується корінного південноруського народу, тобто сучасних українців, а нинішні росіяни представлені як Мешех і мосхи ("московити").

— А чому ж у біблійних текстах немає імен слов'ян і українців — прямих, як ви сказали, нащадків аріїв? — запитав я.

— Тому, — відповів Гуру, — що це імена не власні і не історичні, тобто не "справжні", і біблійні ясновидці бачили це. Як ми вже говорили, слов'яни спочатку не називали себе слов'янами, їх так називали інші, недоброзичливі до них народи. Слов'яни називали себе Рош (расенами). А українці спрадавна називали себе русами (русинами). Ось ваше власне законне ім'я. І в біблійних текстах воно позначене. То потім вас назвали українцями й малоросами, а з часом знову українцями.

Ваша нація, що зветься нині українською, почала формуватися на скіфській, точніше, сарматській основі одразу після походів Александра Македонського. Велику роль у цьому процесі відіграла також Галілея (батьківщина Ісуса Христа), про що згадується в Біблії, але докладніше про це трохи пізніше.


^ НА ПРАПОРІ АТТИЛИ — АРІЙСЬКИЙ ХРЕСТ

Воды старого Дона мы переплыли силою наших коней, Воды молодого Дона мы одолели силой креста и молитв. Впереди наш Ерак [Молодий Дон — то Волга, що у VIII столітті н. е. впадала в Азовське море. Єрак — стародавня назва Дніпра]...

Походная песня гуннов


^ ГУНИ — ВИЗВОЛИТЕЛІ?

Жестокий разгром гуннами многих европейских народов создал им на Западе репутацию головорезов и разбойников, в то время как китайские авторы характеризовали их как народ, наиболее культурный из всех "варваров".

^ Л. Гумилев


— Одна з нісенітниць історії стосується гунів. Досить часто їх характеризують як кровожерливих завойовників Європи [Міф про гунський народ як некультурний, жорстокий, ворожий європейській цивілізації етнос активно поширюють німецькі автори, починаючи з готського історика Йордана. Втім, воно і зрозуміло: свою „європейську історію" гуни розпочали з нищівного удару по готських племенах, що осіли на землях Праукраїни, а закінчили розгромом римських легіонів разом з тими ж готськими загонами (Каталаунська битва) і укладення союзу з галлами (племенами того ж кореня, що й нинішні прикарпатські галичани)], їхнього Аттилу — напівдиким, жорстоким царем. Навіть у підручниках розповідається, як Аттила їздив колісницею, куди запрягалися дівчата скореної Паннонії.

То все вигадки. Аттила — одна з найвизначніших, величних постатей історії, не менша за Александра Македонського й, безперечно, більш значима за Чингісхана.

А в суто людському плані ні Александр Великий, ні Чингісхан у жодне порівняння не йдуть з Аттилою. Александр — це вовкулака, особистість мстива, люта, глибоко розбещена, і коли про нього пишуть в основному добре, то це за принципом: "переможців не судять". Ми вже говорили, що він був причетний до вбивства свого батька, царя Філіппа, легко віддавав накази про знищення мирних мешканців багатьох переможених міст, занадто зловживав алкоголем, перед смертю залишив свою чергову дружину — дочку Дарія, "найкрасивішу дівчину Азії", незайманою і два дні пиячив зі своїм євнухом — партнером по гомосексу. В Бога не вірив: сам себе вважав за бога й вимагав, щоб йому поклонялися.

А Чингісхан? Це теж якась потвора. Для збереження свого здоров’я пив жир, топлений з тіл хлопчиків, убитих спеціально для нього. Не вмів ні писати, ні читати. Його навіть жорстоким назвати не можна, як не назвеш жорстоким вовка. Він просто нищив людей, не задумуючись над тим, жорстоко це чи ні.

Нічого такого не можна сказати про Аттилу. Він народився 401 року в місті, що стало потім Києвом. Батько його — Мундиух (син гунського царя Доната), мати — руська княжна з племені руськолунів, яке жило на узбережжі Азовського моря (до речі, з цього племені згодом пішов і рід князя Олега, засновника династії Ольговичів на Русі). А правив цим племенем за часів Мундиуха князь Кий, котрий і віддав за Аттилу свою сестру.

— Кий?

— Так-так, той самий Кий, якого вважають засновником столиці України. Він доводився дядьком Аттилі, тому й турбувався про виховання, навчання свого улюбленого племінника. Своїм струнким станом, білим тілом, блакитними очима, темним волоссям Аттила відрізнявся від свого брата, котрий народився від іншої матері — кипчацької княжни. Аттила був письменний, сповідував кипчацьку мітраїстську релігію, тобто вірував у Тенгріхана (аналог арійського Мітри). Німецькі історики й літератори доклали багато зусиль, щоб показати Аттилу лише з негативного боку. В багатьох творах (наприклад, в романах Фелікса Дана "Битва за Рим", "Аттила") він зображується кривоногим, малим на зріст, нечепурою, жорстоким варваром, який навіть власних дітей ненавидів так, що міг задавити їх копитами свого коня. Це брехня. Йому більше підійшов би епітет не "жорстокий", а "суворий". За різні провини він виносив переважно одне покарання — смерть. Такі були часи.

Аттила рано виявив військові і дипломатичні здібності. 18-20-річним юнаком водив полки в походи, їздив навіть до Візантії й Паннонії як дипломат. Невідлучно при ньому був Кий. Коли ж Аттила посів царський трон, Кий став фактично "другою людиною" імперії і, звичайно, крім усього іншого багато зробив для зміцнення її столиці. Померли вони в один рік (453).

Про значущість Аттили в історії свідчить створена ним імперія, що простягалася від Атлантичного до Тихого океану, від Балтики до Середземного моря. її столицею був Київ. Тут, точніше — на південно-західній околиці нинішньої столиці України, на місці стародавнього міста Гелона, зруйнованого перським царем Ксерксом, стояв палац "короля Аттили" [Цю думку поділяють деякі історики. Див., напр.: Василенко І. К. Велика Скіфія. —К., 1991].

Історик того часу Йордан так описує цю місцину: "...Поселення (тобто Київ — Ю. К.) було як велике місто; дерев'яні стіни його були зроблені з гладких дощок. З'єднання між ними були такі щільні, що вони ледве помічалися. Виділялися й триклінії, що простягнулися на значному просторі, і портики, що розкинулися в усій своїй красі. Площа подвір'я була оточена парканом, і уже його розміри давали змогу скласти уявлення про палац. То було житло царя Аттили, котрий тримав під рукою весь варварський світ. Саме йому він віддавав перевагу над усіма іншими завойованими містами".

Як я вже казав, ми, адепти Агарті, сповідуємо смислову, аналітичну історію. А ваші історики часто знають багато, а розуміють мало. Дехто з них гунів повністю уподібнює монголам (прийшли, спустошили, підкорили, подалися далі), а дехто їх ототожнює зі скіфами, інші — із слов'янами або уграми (засновниками угорської нації) тощо. В кожній з існуючих версій є частка правди. Але для розуміння великої проблеми гунів (найважливішого чинника історії України, слов'янства і всієї Європи) конче потрібно враховувати кілька моментів:

1. Гуни (хуну) — то ціла доба (майже 3 тисячі років) в житті Євразії, доба, що розпочалася у XVIII столітті до н. е. в Китаї і закінчилась у XIII столітті н. е. в Європі.

2. Це суперетнос, до якого входило багато народів, різних за етнічними й соціальними ознаками, рівнем культури, менталітетом, мовою. Тому коли стародавні історики пишуть, що гуни голили бороди, дотримувалися певних правил гігієни, любили китайські шовки, делікатесне печиво, багато хто з них був письменний, а їхні царі мали палаци, то це правда. Але не грішать проти істини і ті дослідники, які говорять, що гуни — дикі степовики, які не злізають з коней, заросли волоссям і брудом, не визнають, крім халабуд, будь-якого іншого житла, споживають м'ясо після розпарювання його між власним стегном і спиною коня, зачинають і народжують детей у тісних кибитках. Такий "широкий" спектр характеристик зумовлений тим, що окремі гунські племена і народи розділяє географічна віддаль у 3—5 тисяч верст і часова відстань у 500—1000 років.

3. Гуни — це багато дружніх між собою племен і народів, що "осідлали" й зберігали арійський пояс — Великий степ. Л. Гумільов пише: "Межуючи на сході зі стародавньою цивілізацією Китаю, а на заході з культурою західноєвропейського напівконтиненту, Великий степ з півночі обмежений непрохідною тайгою, а з півдня — гірськими хребтами. Така географічна цілісність, населена різноманітними народами зі своїми господарськими навичками, релігіями, соціальними установками й мораллю, всіма сусідами сприймалась як своєрідна єдність, хоча зміст домінуючої ознаки ні етнографи, ні теоретики, ні соціологи не змогли визначити [Гумилев Л. М. Хунну. — СПб., 1993. — С. 8].

Це і є Велика Гунія, світова імперія Аттили, яка потім розпалася на низку каганатів. Л. Гумільов уловив те, чого ніяк не можуть збагнути інші: що ж "цементувало" багато століть цей різноликий, різноманітний, що розтягнувся на 10 тисяч верст, степ? Лише підхід до історії людства з позицій духовності дає правильну відповідь: домінуючим чинником тут виступала арійська ідея, духовна вісь Агарті — Аратта. Це великий шлях аріїв — шлях духовного зростання людства, що веде до єдиного Бога, до істини, до сонячних висот. Замикає його Припонтида — колиска слов'янства та української нації, яка ще скаже своє слово.

4. Гунами називалися арієзовані (натхнені аріями) народи. Серед них провідну роль — чимдалі, тим більше — відігравав етнічний субстрат хуно-сяньбі, з якого пізніше постав тюрксько-монгольський етнос. На початку IV століття н. е. хуно-сяньбі вийшли на землі аланів та угрів і звідти рушили до Європи, точніше, до Північної Припонтиди, поглинаючи безліч племен. 376 року вони вийшли з Кубані, форсували "два Дони"[Див. виноску до епіграфа цієї глави] й рушили до Борисфена. Саме таких гунів і знає Європа, їх ще називали білими.

Арійське ядро цих кінно-людських мас становила нечисленна хуно-сяньбі-кипчацька народність, що дозріла фізично й духовно у-степах Алтаю. Вона втілювала собою інтелектуальне й духовне єство білих гунів, які увійшли до Припонтиди.

5. Нам відомо, що гуни на чолі з Баламбергом на прохання антських князів розбили остготів і рушили до Дніпра. Готи стали васалами гунів, які об'єдналися з антами, іншими праслов'янськими племенами. Везеготи (західні), злякавшись, почали відходити з правого берега Дніпра до Дунаю. 376 року завершилось визволення всього Нижнього Подніпров'я від панування готів, які століттями пригнічували праслов'янські племена. Готи прийшли до Припонтиди з північного заходу, із земель Пруссії. Це був своєрідний удар "лівих" аріїв (згодом вони сформували тевтоно-рицарські антислов'янські ордени), завданий "правим" аріям. Він знаменує собою черговий етап протиборства Шамбали і Агарті.

Якщо скіфи-сколоти прийшли на землі України, щоб протистояти антично-грецькій експансії (експансії "єгипетського духу"), то гуни прийшли сюди, щоб протистояти лівоарійській експансії з північного заходу (експансії тих, нащадки котрих називатимуть себе "оберменшами" й носитимуть свастику). Гуни, як і скіфи-сколоти, не тільки не боролися з праслов'янами, а, навпаки, асимілювавшись з місцевими племенами, утворили з ними одне ціле.

Л. Гумільов, котрий ретельно вивчав гунську проблему, пише, що важко зрозуміти, чого й навіщо гуни знялися з родючих кубанських просторів і вирушили за Дон до Дніпра, А пояснення тут одне — духовна місія. Цей похід гунів — дуже важлива сходинка в історії слов'янського світу, він не дав загинути Великому арійському поясу: готи з півночі "свинею" вже врізалися в головну частину великого арійського тіла, що розкинулося від Гімалаїв до Карпат.


^ ВОНИ РОЗЧИСТИЛИ ШЛЯХ ХРИСТИЯНСТВУ