Проблеми аналізу та вдосконалення

1   2   3   4   5   6

Доцент Загуменник В.І, Гуреїв О.Ю. Київська державна академія водного транспорту

імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного

Одним з пріоритетних завдань на сучасному етапі розвитку місцевого самоврядування в Україні є створення належних умов для здійснення громадянами свого конституційного права обирати органи місцевого самоврядування та бути обраними до їх складу. Стаття 140 Конституції України передбачає здійснення місцевого самоврядування територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні та міські ради. Безумовно, що право та реальна можливість обирати своїх представників до органів місцевого самоврядування, які покликані здійснювати поточну діяльність та вирішувати безліч нагальних питань на місцях, є одним з найголовніших для розвитку демократичних процесів в Україні та наближенням українського законодавства (зокрема з питань організації місцевого самоврядування) до високих європейських і світових стандартів.[1]

Верховна Рада України, враховуючи всю складність питання та необхідність реформи системи місцевого самоврядування та муніципального управління загалом, останнім часом прийняла низку законів, зокрема Закон України «Про місцеве самоврядування», які мають сприяти децентралізації влади та перетворенню (в перспективі) органів місцевого самоврядування на важливу та самостійну гілку влади, головним завданням якої буде забезпечення прав і свобод відповідних територіальних громад, своєчасне та повне вирішення питань місцевого значення в інтересах людей, створення умов для вільного розвитку територіальних громад.[2]

Одним з найважливіших законів у цій галузі є Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 06.04.2004 року. Оскільки проблематика виборчого законодавства загалом є надто складною та об’ємною, аби її можна було розглянути в цій статті, автори ставлять за мету зробити порівняльний аналіз попереднього Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», який був ухвалений Верховною Радою 14 січня 1998 року і нового закону, який набирає чинності з 1 жовтня 2005 року. Аналіз стосуватиметься, насамперед, основних (базових) відмінностей між цими законами, а також спільних рис, які збереглися в новому законі. Автори не претендують на вичерпність та повноту аналізу, однак вважають, що він буде цікавим з точки зору порівняльного правознавства для всіх, хто цікавиться питаннями та проблематикою розвитку місцевого самоврядування і виборчого законодавства в Україні.

Передусім, слід звернути увагу на те, що до ухвалення Верховною Радою 6 квітня 2004 року Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» виборче законодавство в галузі місцевого самоврядування складалося з окремих законів про вибори депутатів до органів місцевого самоврядування загалом по Україні та про вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Новий закон дозволив уніфікувати виборче законодавство та усунути певні протиріччя між законами, оскільки в ньому прямо передбачено, що вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим є фактично різновидом місцевих виборів.[3, 4]

На думку авторів, кардинальною відмінністю нового виборчого закону є наявність пропорційної виборчої системи (слід зазначити, що така виборча система передбачена і новим законом «Про вибори до Верховної Ради України») на всіх виборах до органів місцевого самоврядування, за винятком виборів депутатів сільських та селищних рад та сільських, селищних міських голів, які відбуваються за мажоритарною системою, тоді як Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 року передбачає винятково мажоритарну систему відносної більшості, яка застосовується при виборах до всіх органів місцевого самоврядування.

Отже, в новому законі існує певний розподіл: депутати до «первинних» органів місцевого самоврядування, таких як сільські та селищні ради, які апріорі мають бути ближчими до народу, обираються так само за мажоритарною системою, яка дозволяє виборцям «знати в обличчя» своїх обранців, тоді як депутати до районних, районних в містах, міських та обласних рад, а також до Верховної Ради Автономної Республіки Крим обираються за пропорційною виборчою системою, тобто за списками від політичних партій та виборчих блоків. Це є наближенням до європейської практики, оскільки саме через політичні партії та виборчі блоки досягається реальна можливість конкуренції політичних ідей, а не тільки особистостей, як це відбувається за мажоритарної системи.

Участь партій та виборчих блоків у виборах до органів місцевого самоврядування є чи не головною відмінністю нового закону. Зокрема, в ст. 10 чітко вказано, що «право висування кандидатів… реалізується… через місцеві організації партій (блоки) або шляхом самовисування у випадках, передбачених цим Законом». Таким чином тільки представники реальних політичних сил (або самовисуванці) можуть балотуватися до органів місцевого самоврядування. Нагадаю, що в старому законі (ст. 7) висувати кандидатів могли збори виборців, трудові колективи, громадські організації; новий закон такої можливості не передбачає.

Важливе значення щодо участі політичних партій та блоків у виборчому процесі має стаття 21 нового закону, в якій чітко вказано, що «територіальні виборчі комісії формуються… за поданнями керівних органів (не більш як на одну особу) відповідних місцевих організацій партій (блоків) за умови, що ці місцеві організації партій (блоки) зареєстровані в установленому законом порядку». На відміну від цієї норми, в попередньому законі територіальні виборчі комісії формувалися місцевими радами за пропозиціями голів відповідних рад «з урахуванням пропозицій легалізованих відповідно до закону місцевих осередків політичних партій… громадських організацій… а також зборів виборців» (п. 2 ст. 14).

Оскільки тлумачити термін «з урахуванням пропозицій» фактично можна було як завгодно, створювалися передумови для застосування «адмінресурсу» на виборах до органів місцевого самоврядуваня з боку місцевих рад та їх голів. Така можливість усунена новим законом, в якому головну роль у формуванні виборчих комісій мають партії та виборчі блоки. Для забезпечення рівності можливостей під час виборчого процесу був введений, зокрема, п. 12 статті 21, де вказано, що «кожна місцева організація партії (блок) має право на пропорційну частку керівних посад у територіальних виборчих комісіях».

Також відбулися суттєві зміни, пов’язані з самим виборчим процесом. Наприклад, стаття 19 нового закону не передбачає створення окружних виборчих комісій, а в статті 20 чітко прописано, на відміну від попереднього закону, що територіальна виборча комісія є юридичною особою.

В новому законі значно розширено й конкретизовано поняття суб’єктів виборчого процесу (ст. 12), статус та порядок утворення виборчих комісій (ст. 20, 21, 22), повноваження Центральної виборчої комісії (ст. 23), статус членів виборчої комісії (ст. 27) та інші конкретні питання організації виборчого процесу. Водночас слід зазначити, що відсутність нового закону про Центральну виборчу комісію не дозволяє кардинальним чином реформувати сам виборчий процес, зокрема відносини ЦВК з місцевими виборчими комісіями.

Важливим нововведенням є зазначена в п. 2 ст. 14 норма про те, що чергові вибори депутатів та сільських, селищних, міських голів відбуваються одночасно з виборами народних депутатів України, що дозволяє майже одночасно сформувати чи не всю владну вертикаль в Україні.

Надзвичайно велику роль для демократизації виборчого процесу, а особливо для запобігання різноманітним порушенням в частині ведення передвиборної агітації, має стаття 56 нового закону. В ній порівняно з ст. 38 попереднього закону значно обмежені можливості зловживання службовим становищем під час ведення передвиборної агітації. Взагалі, розділ VIII («Передвиборна агітація») нового закону є набагато повнішим та конкретнішим, ніж відповідний розділ попереднього закону.

Слід звернути увагу на питання статусу та повноважень офіційних спостерігачів на виборах до органів місцевого самоврядування. В Законі України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 року офіційні спостерігачі згадуються (побіжно) тільки в двох статтях – 21 і 43. Таким чином, в старому законі статус офіційних спостерігачів був фактично невизначений, що створювало певні правові колізії. Така невідповідність європейській та світовій практиці була усунута новим законом, який містить досить детальний перелік повноважень та обов’язків офіційних спостерігачів (ст. 61) та їх правовий статус (ст. 60). Отже, норма нового закону відповідає сучасним вимогам та слугує як для запобігання порушенням виборчого законодавства на виборах до органів місцевого самоврядування (шляхом діяльності офіційних спостерігачів), так і для уникнення правових суперечностей в майбутньому.

Водночас до нового закону потрапила норма з Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”» від 16 лютого 1999 року, де передбачене скорочення тривалості голосування на 3 години (з 8 до 20 год.). Нагадаю, що в попередній редакції тривалість голосування була встановлена з 7 до 22 години. Як свідчить практика, зокрема, на виборах 2002 року багато виборців не встигли взяти участь в голосуванні саме через скорочення його тривалості й були змушені лишатися на дільницях навіть після їх закриття. Таким чином, на думку авторів, норма про скорочення тривалості голосування, хоча й дозволяє певним чином полегшити роботу виборчих комісій (оскільки скорочується тривалість їх робочого дня), є невиправданою з точки зору інтересів виборців.

Новий закон передбачає інший механізм фінансування виборів. Так, в Законі України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 06.04.2004 року зазначено, що «чергові та позачергові вибори… проводяться за рахунок коштів Державного бюджету України» (ст. 51). Водночас в новому законі є також норма про те, що фінансування виборів та виборчої кампанії здійснюється «за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету, отриманих як цільова субвенція з Державного бюджету України та коштів виборчих фондів місцевих організацій партій (блоків), кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови». Таким чином, існує певна відмінність в підходах до формування коштів для проведення місцевих виборів, пов’язана, зокрема, з прийняттям Бюджетного кодексу України.

Слід звернути також увагу на особливість нового закону, який встановлює головним розпорядником коштів, отриманих як цільова субвенція з Державного бюджету України територіальні виборчі комісії (ст. 83). В попередньому законі головним розпорядником коштів виступала Центральна виборча комісія (ст. 51). Отже, норма, яка передає повноваження в сфері формування виборчих фондів до територіальних виборчих комісій, які знають ситуацію «на місцях» і є безпосередніми активними учасниками виборчого процесу, на думку авторів є прогресивною та необхідною для усунення втручання у виборчий процес з боку ЦВК.

Водночас, за новим законом контроль за правильним та цільовим використанням коштів відповідного місцевого бюджету здійснюється місцевими радами, відповідними органами Міністерства фінансів України та Рахунковою палатою (п. 9 ст. 83). В попередньому законі ці функції взагалі не були визначені, а натомість контроль за формуванням і використанням коштів власних виборчих фондів кандидатів був покладений на територіальні виборчі комісії, податкові органи (незрозуміло які) та – і це взагалі викликає подив – «банківські установи, в яких відкрито відповідний рахунок». Питання про те, як банківські установи могли здійснювати контроль (!) над використанням кандидатами власних виборчих фондів, досі лишається відкритим…

Отже, в новому законі ці суперечності усунені, а порядок формування, використання виборчих фондів та контроль за ними прописаний більш-менш чітко й однозначно (ст. 84-86). Важливою з цього погляду видається норма про виборчі фонди місцевих організацій партій (блоків), які в попередньому законі взагалі були відсутні.[5]

Таким чином, на підставі викладеного та проаналізованого матеріалу можна зробити висновок про значне вдосконалення українського законодавства про вибори до органів місцевого самоврядування та наближення до європейських стандартів у цій галузі. Водночас не слід забувати про необхідність прийняття нового нормативно-правового акту про Центральну виборчу комісію, який дозволить у майбутньому уникнути тих негативних наслідків виборчого процесу, свідками яких ми стали під час надзвичайно складної кампанії по виборам Президента України. В ньому повинні бути передбачені вдосконалені норми щодо повноважень Центральної виборчої комісії та її ефективної взаємодії з іншими учасниками виборчого процесу. Отже, залишається дочекатися наступних виборів, які відбудуться вже за новим законом «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» та пересвідчитись на практиці в його ефективності й досконалості. Час покаже.


Література:

1. 
   Конституція України. // ВВР України.. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
   
2. Закон України «Про місцеве самоврядуванн” // ВВР України. – 1997. – № 24 – Ст. 170.
   
3. Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» // ВВР України. – 1998. – № 3-4. – Ст. 15.
   
4. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» // ВВР України. – 1998. – № 6-7. – Ст. 24.
   
5. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» // ВВР України. – 2004. – № 19. – Ст. 54.
   

Новітні інформаційні технології

у виборчих процесах України та дистанційне навчання


Оніпко О.Ф., Хомовненко М.Г.

Українська Академія наук


Люди народжуються різними, досягають різного соціального і матеріального стану, але виборче право всіх зрівнює. Конституція України гарантує усім її громадянам загальне рівне і пряме виборче право. Своє право обирати повноважних представників до органів влади і бути обраними громадяни реалізують на виборах шляхом безпосереднього спілкування з посадовими особами і членами виборчих комісій 1,2. На всій території України Центральна виборча комісія (ЦВК), окружні виборчі комісії (ОВК), дільничні виборчі комісії (ДВК) мають однакові повноваження і відповідальність перед законом, а їх члени і посадові особи повинні мати достатню кваліфікацію.

Відповідно до Законів України “Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента України” ДВК утворюються за рішенням сільських, селищних, міських, районних, у містах рад не пізніше як за 45 днів до дня виборів, у складі голови, заступника, секретаря і членів комісії за поданням відповідно сільського, селищного, міського голови чи голови районної в місті ради, або за поданнями, підписаними щодо кожної кандидатури не менш як однією п’ятою депутатського складу ради відповідного рівня 1,2. Для гарантованої реалізації виборчого права всіма громадянами України необхідно, щоб посадові особи і члени виборчих комісій діяли однаково відповідально і кваліфіковано на всіх виборчих дільницях незалежно від місця їх розташування.

Досвід проведення останніх виборів до Верховної Ради і органів місцевого самоврядування засвідчує наявність проблем, які виникають у зв’язку з довільним трактуванням окремими членами виборчих комісій своїх обов’язків і повноважень, а подекуди і виборчого законодавства. Численні конфліктні ситуації і недовіра до результатів виборів лише підтверджують існування проблем.

Важливою причиною непорозумінь на виборчих дільницях, а часто – конфліктів, залишається хронічна некомпетентність членів виборчих комісій, яка крім людського фактора об’єктивно зумовлена обмеженим терміном існування виборчих комісій, постійними змінами виборчого законодавства, необхідністю впровадження новітніх інформаційних технологій у виборчі процеси. Все це диктує необхідність поновлення знань і підвищення кваліфікації всіх учасників виборчих процесів перед кожними виборами.

Існуюча система навчання посадових осіб і членів виборчих комісій шляхом вивчення виборчого законодавства, посадових інструкцій, проведення семінарів і конференцій не дають бажаних результатів. Формальний контроль рівня підготовки персоналу виборчих комісій усіх рівнів і відсутність єдиного центру сертифікації не сприяє розвитку почуття відповідальності за прийнятті рішення.

Особливо непевною виглядає проблема впровадження сучасних інформаційних технологій у виборчі процеси безпосередньо на виборчих дільницях. Персональні комп’ютери (ПК), інші технічні засоби, якими насичені ЦВК і ОВК сьогодні вирішують ті задачі, які до ери ПК вирішували за допомогою рахівниць і друкарських машинок, і досить успішно і відповідально.

Сучасні інформаційні технології і системи зв’язку мають потенційні можливості проведення виборів в реальному часі з необмеженим сервісом для виборців  6.7.8.9. Можливі два шляхи впровадження сучасних інформаційних технологій у виборчі процеси – революційний і еволюційний. Революційний – змінити все і водночас. В такий спосіб іде підготовка до наступних виборів президента США. Еволюційний – впровадження на кожні чергові вибори чітко обмеженого комплексу задач, у складі якого задачі навчання персоналу виборчих комісій новим виборчим технологіям.

Всі спроби створити рівні можливості для всіх громадян відповідно до законодавства демократичних держав далі марнотратства державних коштів не зрушились. Досить пригадати останні вибори президента Сполучених Штатів, а сучасна спроба провести вибори губернатора Каліфорнії за новітніми інформаційними технологіями закінчилась відкладанням виборів на півроку. Найпотужніша економіка світу виявилась неспроможною забезпечити всім виборцям одного штату рівні умови для голосування. Проблема навчання виборців користуванню новітньою технікою на виборчій дільниці у американців ще попереду.

Показовим у цьому відношенні є використання найпотужнішої інформаційної системи INTERNET. Дуже ефективної для обміну інформацією між окремими її користувачами і майже непридатною з точки зору законодавців для проведення офіційних виборів у зв’язку з нерівними умовами доступу до INTERNET для усіх громадян. Відомі лише окремі успішні спроби на базі компромісних INTERNET-технологій при наявності виборчих кабін, зокрема на останніх виборах президента США для військовослужбовців, які знаходились за кордоном. Законодавці демократичних країн не вправі допустити необмежені зручності для громадян, яким доступні сучасні інформаційні технології (INTERNET, платіжні системи, захищені лінії зв’язку, кабельне телебачення, тощо) і обмеження для інших, що було б порушенням основних прав громадян.

Таким чином право на життя мають тільки ті пропозиції по удосконаленню виборчих процесів, які гарантують рівні умови для усіх виборців, в іншому випадку ситуацію характеризують як дискримінацію окремих верств громадян. Існує виборче право, гарантоване Конституцією України і не існує обов’язків громадян приймати участь у виборах, а тим більше обов’язків навчатися новим інформаційним технологіям. Таким чином перспективу на впровадження у виборчі процеси мають тільки ті інформаційні технології, які нічого процедурно не міняють для виборців і мінімальні зміни персоналу ДВК.

Головна мета впровадження сучасних інформаційних технологій у виборчі процеси скорочення фінансових затрат на підготовку і проведення виборів досягається за рахунок скорочення персоналу виборчих комісій усіх рівнів, скорочення терміну від рішення про проведення виборів до їх реалізації, гарантування достовірності підрахунку наданих голосів і мінімізації терміну від закінчення голосування до оголошення результату.

Запропонований Хомовненком М.Г. і запатентований Укрпотентом“ СПОСІБ ГОЛОСУВАННЯ НЕОБМЕЖЕНОЇ КІЛЬКОСТІ ВИБОРЦІВ” 5 передбачає послідовне впровадження сучасних інформаційних технологій у виборчі процеси, при цьому бюлетень для голосування залишається традиційної-звичної для виборців форми, але на ньому друкується випадкове число у вигляді штрих-коду. Числа для штрих-коду вибираються за допомогою генератора випадкових чисел із числового ряду, який значно перевищує можливий тираж бюлетенів. Надрукований таким чином бюлетень фактично перетворюється в одноразову кредитну картину для голосування. При електронному зчитуванні результатів голосування разом із унікальним кодом бюлетеня створюється технічна можливість ідентифікувати кожен результат голосування на всіх етапах підрахунку поданих голосів  5 . Залишаються незмінними і всі процедури спілкування виборців з членами ДВК – необхідність навчання виникає тільки для членів виборчих комісій в об’єму зумовленому змінами в виборчому законодавстві.

На першому етапі впровадження “СПОСОБУ ГОЛОСУВАННЯ”  5  підрахунок голосів проводять традиційним методом 1,2, а електронний підрахунок голосів використовують для контролю правильності заповнення бюлетенів, виявлення фальшивих бюлетенів, що дає можливість проконтролювати використання всього тиражу бюлетенів, а також ідентифікувати спроби втручання у виборчий процес. На цьому етапі навчання персоналу ДВК зводиться до попередження про відповідальність за недбале відношення до обліку і процедур видачі бюлетенів виборцям. Всі допущені порушення будуть ідентифіковані безпосередньо при електронному підрахунку голосів. На сьогодні не існує закону України про електронний спосіб підрахунку поданих голосів.

На другому етапі впровадження “СПОСОБУ ГОЛОСУВАННЯ”  5  реалізується задача електронного підрахунку голосів в реальному часі, для чого у кожній ДВК необхідно мати двох членів комісії, здатних виконувати обов’язки оператора електронного терміналу для зчитування даних з бюлетенів. Сама процедура зчитування даних з бюлетенів для голосування аналогічна зчитуванню штрих-кодів з упаковок товарів у супермаркетах, але навчання і сертифікація операторів для ДВК – обов’язкова.

Подальше впровадження сучасних інформаційних технологій у виборчі процеси дозволить зменшити вплив людського фактора на результати підрахунку поданих голосів, скоротити кількість персоналу виборчих комісій, але підвищити відповідальність за виконання всіх процедур, визначених виборчим законодавством. Таким чином необхідність навчання і сертифікації членів виборчих комісій об’єктивно виникає перед кожними виборами.

Одночасне ефективне навчання за єдиною методологією великої кількості персоналу розміщеного рівномірно по всій території України і частково за її межами можливо лише за допомогою дистанційної форми навчання з використанням глобальних комп’ютерних систем типу INTERNET  3,4 .

Позитивний досвід використання заочної дистанційної форми навчання поряд з традиційними накопичено у Міжнародному університеті фінансів (МУФ), який входить до складу навчально-методичного комплексу “Національний технічний університет України “КПІ” – Міжнародний університет фінансів”. Дистанційне навчання – це освітній процес, в якому значна частина навчального впливу здійснюється викладачами, які віддалені в просторі або часу від тих, хто навчається  3 . Заочна, дистанційна освіта не обмежується використанням комп’ютерних комунікацій для простої передачі слухачам курсів, а являє собою якісно нову ступінь заочного навчання, яка передбачає постійне багатостороннє спілкування слухачів курсів і викладачів.

Найбільш характерними рисами такого навчання є:

• можливості навчання в зручний час, в зручному місці і темпі;
  
• навчання без відриву від основного роду занять;
  
• можливості одночасного звернення до потрібної інформації необмеженої кількості тих, хто навчається;
  
• ефективне використання навчальних планів, технічних засобів, послуг кваліфікаційних фахівців;
  
• концентроване уніфіковане надання інформації, що знижує витрати на підготовку фахівців;
  
• рівні можливості для отримання фахової підготовки незалежно від місця проживання.
  

Заочна, дистанційна форма навчання дає можливість організувати віртуальні курси для фахової підготовки посадових осіб і членів виборчих комісій за єдиними програмами, затвердженими ЦВК.

Програма фахової підготовки посадових осіб і членів виборчих комісій по заочній, дистанційній формі передбачає виконання кожним слухачем курсів в межах їх посадових інструкцій і виборчого законодавства виконання заданого об’єму тестів і контрольних завдань, участь у віртуальних конференціях і семінарах. За результатами тестів і контрольних завдань слухачі курсів допускаються до певних екзаменів для отримання сертифікату, який дає право на виконання певних обов’язків у виборчих комісіях, або визначеного об’єму робіт. Весь курс навчання, починаючи із складання картотеки претендентів на участь у виборчих комісіях, вхідного тестування, вивчення виборчого законодавства і інших обумовлених ЦВК, предметів проводять за заочною, дистанційною формою навчання з використанням глобальних комп’ютерних систем INTERNET. Сертифікаційні екзамени слухачі курсів складають особисто Державним кваліфікаційним комісіям, які призначає ЦВК. Централізоване дистанційне навчання посадових осіб і членів виборчих комісій всіх рівнів, крім контролю їх фахової підготовки безумовно підвисить їх розуміння відповідальності перед законом.

Для виконання програми навчання учасників виборчих процесів нема потреби закуповувати персональні комп’ютери. В усіх великих і малих містах України в навчальних закладах є достатньо комп’ютерних класів, які частково задіяні в навчальному процесі. Про використання парку ПК в ЦВК і ОВК сказано раніше.

В межах навчального процесу персоналу виборчих комісій проведення виборів слід розглядати як виробничу практику, яка закінчується ґрунтовним звітом. Накопичений у такий спосіб позитивний і негативний досвід буде використаний для подальшого удосконалення навчального процесу.

Наявність на кожній виборчій дільниці всебічно підготовленого персоналу дозволить виборцям легше орієнтуватись в процедурі голосування і, нарешті, виборче право одержить однакову реалізацію у всіх регіонах України.

.