Проблеми аналізу та вдосконалення

Вид материала

Закон

Содержание Л і т е р а т у р а Богдан А. Футей Співак В.І. заступник Голови Ради Фонду сприяння Парламентський контроль

Подобный материал:

• Вдосконалення територіального самоуправління за допомогою аналізу ризику, 130.27kb.
• Науково-методичні засади аналізу академічної успішності студентів постановка проблеми, 182.09kb.
• План Основні етапи системного аналізу Метод побудови дерева цілей, 244.14kb.
• Формат опису модуля, 18.62kb.
• Проблеми І можливості входження України до глобального інформаційного суспільства, 178.38kb.
• Путий Т. Н., старший преподаватель, 100.4kb.
• Исследование влияния социо-психологической составляющей на результаты деятельности, 1960.15kb.
• Запрошення актуальні проблеми інтелектуальної власності, 130.75kb.
• Програма з підвищення рівня вдосконалення комунікативних вмінь та навичок під час проведення, 391.79kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми дослідження, 321.49kb.

Л і т е р а т у р а

1. Закон України “Про вибори народних депутатів України” . Офіційний вісник України, 1997р., №4, ст.2.
   
2. Закон України “Про вибори Президента України”. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999р. №14, ст.81.
   
3. Закон України «Про внесення зміни до Закону України «Про вибори Президента України». Урядовий кур’єр, 06.04.2004, №64, ст.3-17.
   
4. Анастасия Корна, Кира Латухина. “Тайны выборов —2004: 2 миллиона умерших и воскресших.” Независимая газета, 30.03.2004г., №63 (3176), ст.1.
   
5. Андрій Мегера. “Громадськість має спостерігати за виборами”. — Без цензури 2-8 квітня 2004р., №13, ст.4.
   
6. Оніпко О.Ф., Хомовненко М.Г. «Людський фактор і сучасні інформаційні технології у виборчих процесах України» // Винахідник і раціоналізатор, 2003р., №6, ст.18-20.
   
7. Хомовненко М.Г. «Новітні інформаційні технології у виборчих процесах України». Винахідник і раціоналізатор, 2003р., №3, ст.18-21.
   

Рішення Верховного Суду України: "Стрибок вперед"

Богдан А. Футей

суддя Федерального Суду Претензій США

В останні місяці, що передували виборам Президента України, висловлювалися глибокі занепокоєння з приводу того, чи рухатиметься Україна вперед, як демократична держава, що функціонує на засадах громадянського суспільства і захищає права людини згідно з принципами верховенства права, чи зробить "крок назад", як це раніше було помічено Європейською комісією "Демократія через закон" (Венеціанською Комісією). Перші проблеми почали з'являтися, коли Верховна Рада України (Парламент) напередодні президентських виборів спробувала ініціювати політичну/конституційну реформу. Запропоновані законопроекти передбачали надання Парламенту права обирати Президента, а також передачу значної частини президентських повноважень Прем'єр-міністрові. Перш ніж проводити голосування щодо цих змін, Парламент був зобов'язаний отримати висновок Конституційного Суду України, що підтверджував би відповідність законопроектів Конституції України.

Водночас, судова влада не користувалася повагою з боку як громадян України, так і інших гілок державної влади. Опитування громадської думки, проведені у 2002 році, зафіксували зниження рівня довіри населення до судової системи. Було незрозумілим, чи зможе судова влада, як третя гілка державної влади, прийняти незалежне і об'єктивне рішення. Конституційний Суд лише загострив цю проблему, винісши два надзвичайно розкритикованих рішення стосовно конституційності запропонованих змін щодо обрання Президента Парламентом і дозволивши Президенту Кучмі балотуватися на третій президентський строк. Дії Конституційного Суду здобули широкий резонанс, і негативна громадська думка, що супроводжувала ці дії, була приписана судовій системі в цілому.

Скептицизм громадськості розподілила і міжнародна правнича спільнота, що висловила сумнів з приводу здатності судової системи ефективно та безсторонньо вирішувати спори, що мали неминуче виникнути під час майбутніх президентських виборів. Недоліки у розв'язанні виборчих спорів, виявлені під час парламентських виборів у 1998 і 2002 роках, не були виправлені. Важливі питання стосовно предметної та територіальної юрисдикції судів залишалися неврегульованими. Вибори мера Одеси у 1998 році і вибори мера Мукачева у 2003 році - це два добре відомі приклади, коли суди в одних областях визнали недійсними вибори, що відбувалися за межами їх відповідних географічних регіонів (адміністративно-територіальних одиниць).

На цьому тлі прибічникам демократії та верховенства права було важко демонструвати позитивні емоції до президентських виборів, що наближалися. Незважаючи на це, вибори Президента 31 жовтня і повторне голосування 21 листопада відбулися у заплановані терміни. Проте обидва тури були спотворені звинуваченнями у масовому шахрайстві та фальсифікаціях. Зокрема, представники міжнародних організацій, що здійснювали спостереження за виборами, зазначили наявність серйозних недоліків у виборчому процесі, в той час як багато країн, в тому числі і Сполучені Штати, поставили під сумнів офіційні результати виборів.

У відповідь на ці звинувачення, український народ піднявся, аби відстояти своє право на врахування їхнього голосу. Український народ не міг продовжувати мовчати в той час як окремі сегменти політичного істеблішменту займалися підтасовуванням результатів виборів, тим самим позбавляючи народ значимих, демократичних виборів. Протягом останніх двох тижнів, Україна і світ стали свідками "Помаранчевої Революції". Українцям слід аплодувати за те, що вони піднялися з колін, використавши своє захищене Конституцією право на мирні збори і демонстрації проти викрадення результатів виборів. Народ вимагає лише те, на що він має право - і не більше.

Голос народу зміцнив націю. Зрозумівши це, Парламент відповів на достовірні звинувачення у фальсифікаціях. Пішовши на хоробрі і безстрашні кроки. Парламент прийняв постанову, що поставила під сумнів результати виборів як такі, що не відображають повною мірою волевиявлення народу. Парламентом було також висловлено недовіру діючому уряду. Як обрані представники народу, члени Парламенту спробували забезпечити, щоб результати виборів Президента відповідали волі громадян.

Проте, незважаючи на звинувачення у системних і грубих фальсифікаціях, Центральна Виборча Комісія (ЦВК) на своєму засіданні 24 листопада 2004 року проголосувала за визнання Прем'єр-міністра, пана Януковича, переможцем президентських виборів за результатами повторного голосування між паном Януковичем і опозиційним кандидатом, паном Ющенком. 25 листопада 2004 року представники пана Ющенка негайно подали скаргу до Верховного Суду України. У скарзі стверджувалося, що офіційні результати голосування по сорока територіальних виборчих округах (тобто, двадцять відсотків від загальної кількості округів) були сфальсифіковані. Скарга також привертала увагу до численних проблем із складанням і уточненням списків виборців, неправомірним використанням відкріпних посвідчень, встановленням результатів виборів по виборчих дільницях, явка на яких перевищила кількість виборців, внесених до списків, а також випадків багаторазового голосування однією і тією ж особою. Із самого початку розгляду скарги, Верховний Суд продемонстрував свою владу, заборонивши ЦВК офіційно оприлюднювати остаточні результати виборів до винесення Судом рішення по скарзі пана Ющенка про звинувачення у шахрайстві. Протягом п'яти днів. Верховний Суд заслуховував усні докази та дебати сторін у справі Ющенко проти ЦВК. З грудня 2004 року, після майже семигодинної наради. Верховний Суд оголосив своє історичне рішення. Одним цим рішенням, Верховний Суд однозначно відновив гідність всієї судової системи, і разом з тим - вселив віру у торжество демократії.

Верховний Суд розпочав із скасування рішення ЦВК від 24 листопада 2004 року про встановлення офіційних результатів виборів. Рішення суду щодо скасування результатів виборів мотивувалося, частково, тим, що ЦВК не розглянула скарги про численні порушення, внесені паном Ющенком. Крім цього. Верховний Суд дійшов висновку, що відповідно до вимог Конституції України і Закону України "Про вибори Президента України", ЦВК не мала права встановлювати офіційні остаточні результати виборів, оскільки на той час у судах нижчого рівня не був закінчений розгляд своєчасно поданих скарг. Таким чином, повторне голосування по виборах Президента 21 листопада було визнано, з практичної точки зору, "недійсним". Після цього. Верховним Судом було вирішено, що єдиним правильним способом поновлення порушених виборчих прав є зобов'язати ЦВК призначити нове повторне голосування по виборах Президента по всіх виборчих дільницях на території України. Верховний Суд також наказав провести таке повторне голосування протягом трьох тижнів і включити до виборчого бюлетеня лише тих двох кандидатів, що й під час попереднього повторного голосування.

Народ України, Парламент і Верховний Суд висловилися і діяли як того вимагала ситуація. Необхідно привітати їх демократичні дії, спрямовані на збереження священного права голосу. Важливість їхніх дій походить з того факту, що право голосу у демократичному суспільстві є одним із найцінніших прав людини. Конституція України передбачає, що Президент має обиратися "волею народу"'. Цю позицію було також стверджено Верховним Судом США: "Жодне право не є більш цінним у вільній державі, аніж право вибору та обрання тих, хто творить закони, за якими мають жити добрі громадяни"². Довіра та впевненість виборців у виборчому процесі є надзвичайно важливими. Якщо громадяни не впевнені у чесності та справедливості виборів, не буде і довіри до інших складових політичного процесу. Соціальна стабільність залежить від впевненості людей у тому, що виборчий процес функціонуватиме правильно в усіх відношеннях.

На виконавчу владу в Україні тепер покладається обов'язок забезпечити виконання остаточного рішення Верховного Суду. Виконавча влада має звернути увагу на норму Конституції, за якою "судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України" . Майже усі держави забезпечують виконання рішень своїх судів. Згідно зі статтею 11 Закону про судоустрій, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Важливість дотримання та виконання судових рішень неможливо переоцінити; це існує пліч-о-пліч зі створенням надійної, шанованої та незалежної судової гілки влади. Крім цього, реалізація принципу верховенства права ґрунтується на розвитку системи, де рішення суду поважаються і виконуються. Внутрішні та міжнародні наслідки невиконання судового рішення такої значимості можуть бути катастрофічними.

Три гілки державної влади мають діяти спільно, щоб розв'язати кризу, яка виникла внаслідок президентських виборів. Хоча кроки, здійснені на даний час, гідні пошани, необхідно, щоб повторне голосування 26 грудня 2004 року відповідало як нормам Конституції України, так і міжнародним демократичним стандартам. Практичні наслідки обрання кандидата Президентом в результаті брудних виборів, без підтримки "волею народу", неможливо недооцінити. Перебування такого кандидата на посаді Президента буде спотворене звинуваченнями у нелегітимності. Збурення, спричинені такою узурпацією влади, сягнуть і за межі України. Здатність кандидата ефективно виконувати свої повноваження буде серйозно обмежена, в той час як відсутність міжнародного визнання може призвести до ізоляції або, щонайменше, до суттєвого охолодження у міжнародних відносинах. Таких небажаних результатів можна уникнути шляхом дотримання чинних конституційних гарантій.

Верховенство права забезпечується незалежними судами. Верховний Суд, у справі Ющенко проти ЦВК, відновив на практиці теорію розподілу влади і утвердив незалежність судової влади. Верховний Суд зміг використати свої сильні сторони і усвідомити справжній потенціал судової системи. Судді виконали своє конституційне покликання, визнавши верховенство права і підпорядкувавши йому усі особисті і політичні мотивації. Простіше кажучи, суддів поважатимуть через те, що вони самі почали поважати себе. Не беручи до уваги сутність їх рішення, прецедент, встановлений рішенням Верховного Суду, матиме далекосяжні наслідки для всієї судової системи України. Відтепер принцип розподілу влади існуватиме не лише як теорія; настав день, коли судова влада на практиці стала рівноправною і незалежною гілкою влади. Верховний Суд необхідно привітати. Вирішуючи справу Ющенко проти ЦВК, Суд скористався унікальною можливістю сформувати розвиток права і правової системи України, подібно до того, як Верховний Суд США визначив шлях розвитку правової системи Сполучених Штатів у рішенні Марбері проти Медісона, написаному двісті років тому.⁴ З грудня 2004 року увійде в історію як день, коли верховенство права і демократія в Україні зробили "стрибок вперед".

' конституція україни, Розділ V, стаття 104, абзац 3.

² Див.: рішення у судовій справі ЇУекіЬеггу v. 8атіегк, 376 У.8. 1 (1964).

³ конституція україни, Розділ VIII, стаття 124, абзац 5.

6 грудня 2004 року

[Суддя Футей є суддею Федерального Суду Претензій США у Вашінгтоні, Округ Колумбія, і, починаючи з 1991 року, активним учасником різноманітних програм з розвитку Верховенства Права та Демократизації в Україні. Він був радником Робочої Групи з розробки проекту Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Суддя Футей був офіційним спостерігачем від Міжнародного Республіканського Інституту під час першого і другого турів виборів Президента України 2004 року.

Виборче о законодавства України: проблеми його підготовки та застосування

Співак В.І. заступник Голови Ради Фонду сприяння

демократичним виборам, заслужений юрист України,

кандидат юридичних наук

Демократизація загальнополітичного і виборчого процесу в Україні в 90-х роках ХХ століття проявилася, насамперед, у визначенні принципів альтернативності та змагальності, що знайшло своє відображення на законодавчому рівні. Конституція України визначила громадян України та політичні партії суб'єктами виборчого процесу. Розподіл влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову вплинув на подальший розвиток законодавства щодо формування цих органів та участі громадян України в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України (парламент), який повинен забезпечити реалізацію одного із найважливіших конституційних прав громадян України - право обирати і бути обраним шляхом прийняття законодавства про вибори.

Прикро, але й до сьогодні наближення чергових виборів у країні сприймається громадськістю та політичною елітою не як звичайна технологічна процедура, застосування котрої дає суспільству змогу здійснювати періодичний контроль за діяльністю носіїв державної влади, передачею влади цивілізованим способом - за результатами виборів, а як суттєва загроза, що ставить під сумнів існування самих основ демократичного вибору держави. ( Характерним прикладом може слугувати Мукачево - вибори міського голови 18 квітня 2004 року, вибори Президента України - 2004 року).

Стало традицією під кожні вибори - новий виборчий закон. Виборче законодавство, одночасно з віддзеркаленням суспільних настроїв, має виконувати роль стимулюючих норм для суспільного прогресу, а значить — бути інструментом досягнення загальнонаціональної стабільності, а також бути інструментом контролю й оновлення органів державної влади та місцевого самоврядування.

Таким чином, вдосконалення виборчого законодавства означає підвищення рівня його нормативної регламентації, створення зрозумілих механізмів реалізації процесуальних та матеріальних норм.

Реформування виборчого законодавства повинно забезпечити такі умови, за яких виборча процедура, для всіх видів виборів, буде максимально с прощенною та зрозумілою для всіх учасників виборчого процесу, забезпечить прозорість громадського контролю за виборами, зробить неприйнятною можливість впливу на волевиявлення громадян.

Сьогодні реалізація конституційного права громадян України обирати і бути обраним до органів влади та органів місцевого самоврядування здійснюється на підставі Законів України „Про вибори Президента України", „Про вибори народних депутатів України", „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", які прийняті Верховною Радою України в 2004 році. Загальними для всіх видів виборів є принципи виборчого права, на яких базується виборчий процес і це повинно бути проходити червоною чи оранжевою ниткою у всіх Законах про вибори .

До таких принципів відносяться: загальне виборче право, рівне виборче право, пряме виборче право, вільні вибори, таємне голосування, особисте голосування, публічність і відкритість виборчого процесу, суб'єкти виборчого процесу, засади виборчого процесу, право висування кандидатів, особисте голосування.

Якщо проаналізувати розділ перший цих Законів - „Загальні положення", то ми знайдемо багато розбіжностей у викладенні цих принципів.

Так, Закони України „Про вибори народних депутатів України", „Про вибори Президента України" в статті 2 „Загальне виборче право" передбачають, що громадяни України, які мають право голосу, є виборцями. В той же час Закон України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" такого визначення не містить.

Стаття 3 „Рівне виборче право" в Законі України „Про вибори народних депутатів України" передбачає забезпечення рівності прав і можливостей кандидатів рівним доступом кандидатів, партій (блоків) суб’єктів виборчого процесу, до засобів масової інформації на умовах, визначених цим законом та іншими законами, а також рівним ставленням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових осіб до кандидатів, партій — суб'єктів виборчого процесу.

Закон України „Про вибори Президента України" таких гарантій не передбачає, а Закон України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" в статті 4 „Рівне виборче право" взагалі не передбачає рівності права і можливості кандидатів у виборчому процесі та гарантій їх забезпечення. Тоді закономірно виникає питання: в чому ж різниця рівного виборчого права на місцевих виборах?

Стаття 10 Законів України „Про вибори Президента України", „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" передбачає право на самовисування кандидатів.

Закон України „Про вибори народних депутатів України", визначивши вибори на пропорційній виборчій системі, не передбачає права на самовисування кандидатів у депутати. Таким чином, відбулося звуження обсягу існуючих прав. Закон України „Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 року передбачав право на самовисування кандидатів. Цілком закономірно виникає питання, чи не порушена законодавчим органом стаття 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод?

Стаття 11 в Законах України „Про вибори народних депутатів України", „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" має назву „Засади виборчого процесу", а стаття 11 Закону України „Про вибори Президента України" має назву „Виборчий процес". Крім того, в статті 11 Закону України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" передбачена рівність прав усіх кандидатів В Законах про вибори народних депутатів України, Президента України передбачається рівність кандидатів, але слово „прав " відсутнє.

Визначення поняття виборчого процесу не відповідає змісту Законів про вибори народних депутатів України, про вибори Президента України, а в законі про вибори місцевих рад, депутатів ВР АРК таке визначення взагалі відсутнє. Відповідно до цих визначень здійснення виборчих процедур передбачається тільки для суб'єктів виборчого процесу, а інші учасники виборчого процесу залишені за його межами. На наш погляд виборчий процес це - здійснення громадянами, які мають право голосу, системи взаємопов'язаних, логічно послідовних, юридична унормованих, визначених у часі виборчих процедур щодо підготовки та проведення виборів з метою забезпечення реалізації своїх виборчих прав.

По різному врегульоване в цих законах питання щодо суб'єктів виборчого процесу. Так, в Законі про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів до суб'єктів виборчого процесу віднесені органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З Конституції України випливає, що до суб'єктів виборчого процесу необхідно віднести тільки виборців, кандидатів на виборні посади, політичні партії, які висунули кандидатів на виборні посади. Всі інші це - учасники виборчого процесу, які забезпечують організацію підготовки та проведення виборів.

Крім „Загальних положень", які мають бути дійсно загальними положеннями для всіх законів про вибори, загальним повинен бути:

- порядок утворення виборчих комісій та організація їх роботи;

- складання списків виборців;

- проведення передвиборної агітації;

- спостереження за виборами.

- голосування та встановлення результатів виборів

- оскарження рішень, дій чи бездіяльності учасників виборчого процесу;

- відповідальності за порушення виборчого законодавства;

- збереження виборчої документації та строки здійснення всіх виборчих процедур.

Така уніфікація виборчого законодавства забезпечить високу правову культуру виборчого процесу, прозорість виборчого процесу та унеможливить втручання у виборчий процес органів влади, органів місцевого самоврядування.

В прийнятих Законах про вибори не знайшли своє відображення питання професійної підготовки організаторів виборів (членів виборчих комісій, кількість яких становить більше 500 тисяч у кожній виборчій кампанії) незважаючи на низку організаційно-правових заходів прийнятих в державі.

До таких заходів необхідно віднести Указ Президента України від 8 грудня 2000 року „ Про Концепції підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні", розроблену Центральною виборчою комісією та постанову Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 року №88 „Про заходи щодо реалізації Концепції підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні", які передбачають обов'язкове навчання членів виборчих комісій та отримання відповідного документу (сертифікату) про проходження такого навчання.

Сьогодні Парламент України, в зв'язку з відсутністю політичної відповідальності за прийняття законів, а особливо - виборчих, - не спроможний розробити такий закон , який би відповідав високому рівню юридичної техніки, відповідному рівню правової культури та враховував би прийняті відповідні документи, що свідчило б про спільність інтересів законодавчого органу та органів виконавчої влади у підвищенні правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні, проведенні виборів на високому організаційно-правовому рівні.

Вимога часу — на чотирнадцятому році незалежності України - на загальнодержавному рівні утворити комісію при Президентові України, враховуючи його обов'язок гарантування додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, з представників трьох гілок державної влади. Центральної виборчої комісії із залученням відповідних наукових установ, громадських організацій для розробки досконалого виборчого законодавства для всіх видів виборів та референдумів, а саме Виборчого кодексу України.


ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ

ЗА ДОТРИМАННЯМ ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА


Лавриненко М.Ф.,

народний депутат України 2 і 3 скликань

Верховної Ради України


Проблема дотримання виборчого законодавства поступово набуває в Україні значної уваги як з боку власного суспільства, його громадських інститутів, так і зовні – з боку урядових і неурядових організацій іноземних держав, міжнародних структур. Така увага пов’язана перш за все з прагненням нашої держави входити до Європейського Союзу та інших міжнародних об’єднань. По-друге, зростає усвідомлення громадськістю важливості соціальних трансформацій від перехідного періоду, що мав затяжний характер в Україні, до творення правової держави та громадянського суспільства. Вибори Президента, парламентські вибори та формування органів місцевого самоврядування якраз і сприяють державотворчим процесам у цьому напрямку.

Оскільки в Україні правила організації та проведення будь-яких виборів не є постійними, а зазнають суттєвих змін напередодні чергової виборчої кампанії, то такий стан зумовлює появу і зростання всіляких відхилень від норми. Тобто мова йде про порушення вимог, що встановлюються певними законами про ті чи інші вибори. Науковці слушно зауважують щодо необхідності виборчого кодексу, під врегулювання котрим підпадали б усі пов’язані з виборчим процесом питання, що на сьогодні є предметом розрізнених нормативно-правових актів, а також й ті, що не знайшли свого відображення у законодавстві, але потребують цього. Розмови з такого приводу ведуться в депутатських групах і фракціях парламенту, однак проблема поки що немає свого вирішення.

Вибори владних органів – це надзвичайно важлива справа, котра вимагає ретельного контролю з боку уповноважених органів держави і яка не виключає безпосереднього контролю з боку народу, суспільства. Разом з тим закономірно постає запитання: чи є юридично визначені межі у цього контролю, певні критерії та передбачувані наслідки? Адже суспільна практика останнім часом показує приклади “неконтрольованого” (безмежного: на власний розсуд окремої людини чи натовпу) контролю. Мова тут зовсім не про “дозований” контроль. Відсутність меж і дотримання певних правил у контролі, на нашу думку, може призвести не до чіткого порядку, а до зворотнього – анархії.

Вибори - це дуже делікатна справа, бо за Конституцією України (згідно ст.5) народ є носієм і єдиним джерелом влади /1/. “Народний суверенітет означає, що всі повноваження на здійснення державної влади (законодавство, виконавча влада, правосуддя) інститути і посадові особи держави набувають у тій чи іншій формі в наслідок вільно вираженої волі народу. Тільки ця воля робить владу держави легітимною і правомірною”,- справедливо стверджує Ю.М.Тодика /2, 96/.

Разом з тим, Основним Законом України (ст.5) визначено також, що ніхто не може узурпувати державну владу. Ця норма стосується будь-кого: як особи з найвищим статусом, так і натовпу (сукупності особ). Як і всі інші конституційні положення, вона є нормою прямої дії.

Конституцією України передбачено і певні гарантії для запобігання узурпації державної влади. Стаття 69 вказує, у яких формах здійснюється народне волевиявлення і стаття 71 (стосовно виборів) - яким чином (шляхом таємного голосування, а не відкритого – мітингового тощо). Процедурні питання стосовно виборчого процесу та визначення результатів регулюються Законами України “Про вибори Президента України”, “Про вибори народних депутатів України” та роз’яснюються підзаконними актами.

Основний Закон держави передбачає межі парламентського контролю взагалі (п.33 ст.85), однак діапазон цих меж стосовно контролю за дотриманням виборчого законодавства відносний. Безперечно, він конкретизується чинними законами, але не обмежується ними, оскільки норми Конституції України, як вже згадувалось, є нормами прямої дії та мають найвищу юридичну силу. Разом з тим, широкі можливості парламентського контролю не означають, що Верховній Раді України, утворюваним нею контролюючим органам та народним депутатам України слід застосовувати у кожному випадку самостійне дослідження предмету контроля у повному обсязі. Адже в державі є й інші структури, в обов’язок яких входить здійснення контрольних функцій. За їх участю парламентський контроль може бути більш ефективним.

Отже, дієвість контролю за дотриманням виборчого законодавства залежить від того, наскільки чітко визначений предмет контролю та критерії оцінок порушень, що належить встановити. Саме такий підхід, на нашу думку, дозволить визначити характер відхилень від норм Законів та інших нормативно-правових актів, що визначають правила у здійсненні тих чи інших виборів, їх вплив на результат виборів і упередити негативні явища при волевиявленні громадян. Парламентський контроль за виборами не підміняє правоохоронні органи держави та правосуддя. Його метою є, насамперед, виявлення недоліків і прогалин у чинному законодавстві, котрі призводять до тих чи інших небажаних та неочікуваних наслідків, сприяють появі тих чи інших порушень, не забезпечують вільне волевиявлення виборців.

Чітке визначення предмету контролю за дотриманням виборчого законодавства дозволить розвести сфери підконтрольності. Найчастіше суспільна увага зосереджується на трьох проблемах. Перша: дотримання правил проведення агітації за чи проти кандидатів на відповідну посаду або політичні партії чи виборчі блоки; друга: забезпечення таємності голосування (вільного волевиявлення), унеможливлення втручання будь-кого під час голосування; третя проблема – це дотримання правил підрахунку голосів виборців та визначення результатів виборів. Щодо ж критеріїв оцінки порушень, що виявляються під час контрольних дій з боку парламенту, то тут не має бути місця для сумнівів відносно суттєвих чи не суттєвих відхилень від чинних норм. Наявність суттєвих порушень, тобто таких, що впливають на волевиявлення громадян, на результат голосування повинна вчасно мати відповідне реагування з боку виборчих комісій, ЦВК та відповідних судів.

Хоча виборча кампанія 2004 року закінчилася, однак це не означає, що її не слід ретельно перевірити на предмет дотримання виборчого законодавства усіма суб’єктами виборчого процесу. Це необхідно зробити саме заради виправлення недоліків законодавчого характеру, у тому числі й тих аспектів, що відносятся до правозастосування. У наступних виборах народних депутатів України не повинні повторитися недоліки минулих виборів.

Контролю з боку парламенту має підлягати, з одного боку, дотримання визначенних законом умов для реалізації громадянами свого конституційного права обирати та бути обраним, а з другого – дотримання встановлених правил забезпечення умов для проведення виборів відповідними державними органами влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Якщо перше є в числі основних завдань Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, то друге може і має бути чи не головним для тимчасових слідчих комісій, що утворюються парламентом “для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес” (ст.89 Конституції України).

Предметом парламентського контролю за дотриманням виборчого законодавства є не лише виборчий процес з його складовими. Актуальним стає питання щодо дотримання чинних вимог тими, кого вже обрано. Особливо це стосується несумнісності депутатського чи президентського (інших) мандатів з іншими посадами, згідно закону. Хоча законом ще не встановлено, однак набуває сталості практика вербовки із парламенту “в члени уряду, для структур не тільки виконавчої, а й судової влади” /2, 30/ зі збереженням попереднього статусу.

Отже, зазначені питання контролю за дотриманням виборчого законодавства з боку парламенту мають стати як предметом теоретичного осмислення, так і законодавчого врегулювання і таким чином сприяти становленню правової держави та громадянського суспільства в Україні.


Література:

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.
   
2. Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. Учебное пособие. – Харьков: «Факт», 1999. – 320 с.
   
3. Кривенко Л.Т. Парламент без парламентаризму? // Віче – 1997. - №4. – с.30.
   

Політико-правова природа актів виборів: проблеми сучасного розуміння


Мурашин О. Г.,

професор кафедри теорії держави і права

Національної академії внутрішніх справ України,

доктор юридичних наук, професор


У сучасних умовах вибори є найпоширенішим iнстититутом безпосереднього народовладдя визначено-перiодичної (систематичної) дiї [2, с. 102-103]. Шляхом виборiв формуються рiзнi органи публiчної влади - як державнi iнституцiї – це парламенти, посади глав держав, iнодi уряди, судовi органи, так i представницькі органи мiсцевого самоврядування.

У науковiй лiтературi висловлюють різні думки щодо розумiння i визначення виборiв, їх сутi. Зокрема, з дослiдженнями суспiльних вiдносин останнiх рокiв пов'язане визначення професора М.I.Корнiєнка, який слушно визначає вибори, як акт самоврядування народу [3, с. 16]; М.I.Ставiнчук наголошує на волевиявленнi народу як однiєї з основних ознак виборiв [1, с. 309].

Французький державознавець М.Прело визначає вибори як "змагання квалiфiкованих юридично воль заради цiлi провести призначення" [8,
с. 399]. Iснують й iншi пiдходи до iнституту виборiв, що визначають його, як "прийняття полiтико-правових рiшень, суб'єктом якого є суспiльство в особi його дiєздатних громадян, а об'єктом - полiтико-державна влада" [4, с. 25].

З огляду на ці мiркування, у найбiльш загальному виглядi вибори можна визначити як акт волевиявлення народу, спрямований на формування складу органiв державної влади i мiсцевого самоврядування.

У демократичному суспiльствi (а тiльки в умовах такого суспiльства можна говорити про iснування реальних i соцiально-значимих виборiв) вибори за своїм результатом дорiвнюють юридичному акту, в якому сконцентрована воля народу.

Зрозумiло, що для пiдтримки свого оптимального функцiонування i постiйного вiдтворення суспiльство має певним чином самоорганiзовуватися i структуруватися. Отже, за умов саме демократiї iснує постiйний i самостiйний напрям у його дiяльностi - перiодичне формування владних структур, з метою забезпечення iнтересiв i прагнень кожного члена суспiльства та рацiонального iснування всього суспiльства взагалi.

Насамперед це торкається створення державних iнституцiй, а також формування органiв мiсцевого самоврядування. Способом, яким суспiльство органiзовує владу, тобто приймає рiшення про персональний склад представницьких органiв для її здiйснення всерединi самого себе i є вибори. Таким чином, змiст виборiв як полiтичного суспiльно-правового iнституту полягяє в тому, що саме волею народу здiйснюється конституювання i вiдтворення як представницьких органiв державної влади, так i органiв мiсцевого самоврядування, надання обраним представникам владних повноважень у межах їх законодавчої, передусiм конституцiйної компетенцiї.

Такий пiдхiд дає пiдстави характеризувати вибори як вид установчої влади народу. Вважаємо за доцiльне приєднатися до думки, що у класичнiй теорiї розподiлу влад на законодавчу, виконавчу i судову має бути знайдене своє окреме мiсце i для установчої, виборчої влади, через яку виявляється народний суверенiтет [5, с. 6]. З уваги на це пiддається сумнiву загальноприйнята наукова концепцiя виборiв як державно-правового iнституту, хоча бiльшiсть конституцiоналiстiв традицiйно, ще з радянських часiв, дотримуються або принаймi не заперечують саме таке розумiння виборiв [6, с. 22].

Вiдомо, що в умовах комунiстичного i будь-якого iншого тоталiтаризму, коли всi iснуючi полiтичнi явища, i передусім вибори, монополiзовано державою, не можна без певних перекручень оцiнювати цей акт як реально публiчний i суспiльний. За таких обставин сама виборча ситема працювала на вiдчуження як окремого пересiчного громадянина, так i народу взагалi вiд реальної участi у виборах до своїх представницьких органiв. Сучаснi ж умови становлення саме полiтичної демократiї потребують орiєнтацiї на сприйняття полiтичної влади як суспiльного полiтичного надбання всього народу. Народ виступає основним суб'єктом виборчих вiдносин [7, с.31] i володiє абсолютною правосуб'єктнiстю, у тому числi i у сферi формування органiв державної влади та мiсцевого самоврядування. Звiдси виникає нагальна потреба у нових пiдходах до органiзацiйно-правових форм встановлення цiєї влади.

Аналiзуючи акт виборiв, не можна обмежуватися тiльки нормативними пiдходами, абсолютизуючи тим чи iншим чином їхню суть, оскiльки цей акт, як соцiальне явище, завжди пов'язаний з усiм суспiльством.

Більш глибокому аналізу акту виборiв як суспiльно-полiтичного явища сприятиме розгляд його суспiльних аспектів.

По-перше, акт виборiв є важливим iнструментом здiйснення народного суверенiтету. Адже виборча влада виявляється саме у фундаментальному розподiлi мiж суспiльством i державою функцiй полiтичного владарювання i управлiння.

Основне призначення акту виборiв - делегувати у сконцентрованому виглядi зiбранi в ньому окремi частинки народного суверенiтету, носiєм якого є кожний громадянин, конкретно визначеним представникам для здiйснення ними своїх повноважень. Пiдставою цього у будь-якiй країнi є конституцiйнi установлення. Зокрема, в Українi ст.5 Конституцiї визначається, що носiєм суверенiтету i єдиним джерелом влади в країнi є народ. Отже, акт виборiв надiляє його представникiв мандатом на здiйснення вiд iменi народу належних йому суверенних прав. Загальна декларацiя прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй у 1948 р., встановила, що воля народу має бути основою влади уряду: ця воля повинна знаходити своє вiдображення у перiодичних i несфальсифiкованих виборах.

По-друге, в сучаснiй державi проживають, як правило, багато народiв i нацiональних меншин, проте нацiональна ознака не є визначальною для формування системи народовладдя, i зокрема акту виборiв. Право обирати i бути обраним пов'язується насамперед з полiтичною ознакою - приналежнiстю до громадянства даної держави. Отже, на нашу думку, за умов приналежностi до громадянства держави представникiв певної нацiї, акти виборiв одночасно реалiзують право нацiонального суверенiтету.

По-третє, через акти виборiв як рiшення про обрання представникiв народу забезпечується легiтимнiсть, стабiльнiсть, поступовiсть i наступнiсть державної влади.

По-четверте, акти виборiв забезпечують принаймнi формальну, вiдправну початкову основу для ефективного функцiонування державного механiзму та виборних органiв мiсцевого самоврядування. Саме вони є пiдставою для звiльнення вiд вiджилих свiй полiтичний i iсторичний час особистостей, а вiдповiдно i застарiлих iнститутiв, полiтичних тенденцiй та ін.

По-п'яте, ще одне соцiальне призначення акту виборiв у вузькому (прикладному) розумiннi проявляється у тому, що вони не тiльки формують суспiльну думку, а й формують суб"єкти вираження настроїв суспiльства [5, с. 7-9].

Акту виборiв передує певний юридичний процес, а саме - установчий вид юридичного процесу. Вiн має свою внутрiшню цiлiснiсть та обособленiсть i розгортається у виглядi послiдовно-регламентованих, спрямованих на забезпечення прийняття акту виборiв, стадiй. Найважливiшою стадiєю прийняття такого акту є голосування. Отже, процес прийняття акту виборiв можна розглядати як специфiчну, врегульовану Конституцiєю та законами держави дiяльнiсть уповноважених органiв i громадян, спрямовану на формування прдставницьких органiв державної влади та мiсцевого самоврядування.

На сьогоднi iнституалiзацiя виборiв у нацiональному конституцiйному правi, як суспiльно-правового явища, знаходить своє відображення загалом в iснуваннi об'єктивного виборчого права i адекватної йому системи виборчого законодавства.

Отже, вибори - це полiтичний суспiльно-правовий iнститут, а сам акт виборiв за своєю суттю є концентрованим проявом реальної волi народу, результатом здiйснення такої волi.

Таким актом волевиявлення народу здiйснюється конституювання i вiдтворення як органiв державної влади, так i органiв мiсцевого самоврядування, надання обраним представникам владних повноважень у межах їхньої законодавчої, насамперед конституцiйної компетенцiї, встановлення змiсту владного мандату.

Акт виборiв приймається за допомогою держави, пiд контролем держави, проте основним суб'єктом прийняття акту у широкому значеннi виступає громадянин, суспiльство, народ. За своєю суттю акти виборiв не мають державницької природи, принаймнi їх прийняття не вкладається сьогоднi в рамки жодної iз iснуючих гiлок державної влади, закрiпленої в Конституцiї, хоч кожна з гiлок влади має певнi повноваження при їх прийняттi.

Акти виборiв - це пiдсумок здiйснення одного з iнститутiв прямого народовладдя, що реалiзується в умовах демократичного суспiльства i правової держави тiльки в порядку, передбаченому Конституцiєю i законами. Тобто їх одночасно можна розглядати як результат специфiчної, врегульованої дiяльностi уповноважених органiв i громадян, спрямованої на формування органiв державної влади та органiв мiсцевого самоврядування.

На підставі розглянутих нами змiста, сутi, а також передуючого прийняттю актiв виборiв юридичного процесу можна запропонувати визначення цього явища.

Акт виборiв - це передбачене Конституцiєю та законами України специфiчне полiтико-правове рiшення, яке являє собою результат волевиявлення народу (дiєздатних громадян) шляхом таємного голосування щодо формування конституцiйного якiсного та кiлькiсного складу органiв державної влади та органiв мiсцевого самоврядування, або рішення про наділення повноваженнями посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб встановленою більшістю за умови, коли на здобуття кожного мандату мають право балотуватися два і більше кандидатів.


1. Конституційне право України. – К.:Наук. думка, 1999. – 734 с.

2. Мурашин А.Г. Непосредственное народовластие в системе социалистического самоуправления народа. – К.: Выща шк. Головное изд-во, 1989. – 199 с.

3. Корнієнко М.І. Виборче законодавство для органів місцевого самоврядування// Політологічний вісник. Вип.1. – К., 1993.

4. Представительная демократия и электорально-правовая культура. – М.: Весь мир, 1997. – 224 с.

5. Ставнійчук М.І. Вибори в Україні. – К., 1998. – 48 с.

6. Зиновьев А.В. Гарантии свободы выборов представительных органов власти в России// Государство и право. – 1995. – № 1.

7. Веденеев Ю.А., Князев С.Д. Избирательные правоотношения// Государство и право. – 1999. – № 5.

8. Прело М. Конституционное право Франции: Пер. с франц. /Под ред. проф. А.З. Манфреда. – М., 1987. – С. 399.