Geum.ru

А. М. Куліш Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України

Вид материалаДокументы

Содержание


4.1 Організаційно-правове забезпечення здійснення правосуддя
4.2 Організаційно-правове забезпечення прокурорського нагляду та розслідування злочинів
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

РОЗДІЛ 4 Проблеми організаційно-правового забезпечення функціонування правоохоронної системи


4.1 Організаційно-правове забезпечення здійснення правосуддя


Як відомо, судова влада являє собою одну з трьох гілок влади демократичної держави. Це знайшло своє закріплення у ст.6 Конституції України, яка визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Конституція України у ст.124 проголошує, що правосуддя в нашій державі здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. При цьому юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції [2].

Поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають в нашій державі, обумовлює надзвичайно важливий характер конституційного контролю та здійснення правосуддя як функцій правоохоронної системи України. Головне призначення судової влади полягає у тому, щоб реалізувати принцип справедливості у правозастосовчій практиці, захистити права і законні інтереси членів суспільства, фізичних та юридичних осіб від будь-якої сваволі як з боку інших громадян, так і з боку держави, її органів і посадових осіб. Одночасно судова влада є засобом «стримувань та противаг» стосовно законодавчої та виконавчої влади, виступаючи як арбітр у спорах про право, практику його застосування [346, с.13].

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ [347, с.15]. Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя як основну форму реалізації судової влади держава.

Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду від інших видів правоохоронної діяльності.

По–перше, його здійснюють шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ щодо захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і встановлення покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; розв’язання господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По – друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.

По – третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства України на основі кодифікованих актів (Цивільного процесуального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу, Господарського процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень, які виносить суд.

По – четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем України, вони обов’язкові до виконання по всій території України. Рішення, що набрали законної сили, у кожній конкретній справі є обов’язковими для всіх фізичних та юридичних осіб [347, с.15].

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інтересів згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ. Угода про відмову від права звернення за судовим захистом, як відомо, є не чинною.

Система судів загальної юрисдикції в Україні, відповідно до положень ст.125 Основного Закону, будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається [2].

Станом на кінець 2005 року у державі було створено 789 судів, у яких фактично працював 6631 суддя. Вакантними були 1333 посади суддів. Усього в аналізованому періоді місцеві та апеляційні суди за першою інстанцією розглянули 6,3 млн справ та матеріалів, що у два рази більше, ніж у 2001 р.

Апеляційні суди перевірили за апеляціями 198 тис. справ та матеріалів усіх категорій, що на 2,2 % більше, ніж у 2004 році. Вищий господарський суд України закінчив провадження за 25,7 тис. касаційних скарг, подань.

Верховний Суд України розглянув 52,5 тис. справ та матеріалів, із них кримінальних - 24,3 тис., що на 14,6 % менше, цивільних - 19,6 тис., що на 27,5 % більше, господарських - 7,8 тис., що також більше на 13,5 %.

Останніми роками значно збільшилася кількість громадян, які зверталися в суди для захисту своїх прав та законних інтересів. Так, у 2005 р. суди першої інстанції розглянули 1 млн 648 тис. цивільних справ та матеріалів, що на 375 тис. більше, ніж у 2001 р. У 2005 році суди також розглянули 21,3 тис. адміністративних справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності посадових або службових осіб та у господарських спорах 295, 5 тис. справ, що на 6,7 % більше, ніж у 2004 році.

На виконання рекомендацій Верховного Суду України в усіх апеляційних судах було створено мобільні робочі групи з найбільш досвідчених суддів, які впродовж минулого року оперативно вивчали в місцевих судах причини тривалого розгляду справ та надавали суддям методичну допомогу в подоланні тяганини. Завдяки вжитим заходам у багатьох судах значно поліпшилися показники оперативності розгляду справ, зменшилися на кінець звітного періоду залишки нерозглянутих своєчасно справ, менше стало процесуальних порушень, які ще допускають судді. У 2005 р. з порушенням процесуальних строків було менше розглянуто справ, ніж у 2004 році: кримінальних - на 28,9 % і цивільних - на 20,1 %.

На кінець 2005 року (без урахування справ, провадження в яких зупинено) зменшився залишок нерозглянутих судами справ: кримінальних - на 18,3 %, у тому числі таких, що не були розглянуті впродовж 6 місяців, - на 23,8 %, і цивільних - на 14,6 %, у тому числі не розглянутих у строк понад 3 місяці - на 34,3 %. На 20,3 % зменшилася кількість арештованих осіб, щодо яких кримінальні справи не були розглянуті судами понад 6 місяців. Господарські справи розглядалися в основному в установлені строки.

При значному перевантаженні суддів справами та матеріалами багатьма судами досягнуто поліпшення оперативності розгляду справ. У 2005 р. середньомісячне надходження на розгляд до одного судді становило майже 120 справ та матеріалів. Перевантаження місцевих судів виникло значною мірою через віднесення до їхньої компетенції розгляду адміністративних справ про порушення Правил дорожнього руху. У 2005 р. суди розглянули понад 3 млн таких справ, що становило 47,8 % від закінчених судами справ усіх категорій. Причому з року в рік кількість таких справ постійно збільшується. Так, у 2005 р. суди розглянули з винесенням рішення на чверть (25,4 %) більше таких справ про порушення, ніж у 2001 р.

Перевантаженість суддів справами та неукомплектованість штатів судів призвели до того, що багато суддів, особливо молодих фахівців з невеликим стажем суддівської роботи, змушені були розглядати велику кількість справ та матеріалів, тому припускалися помилок. У 2005 р. були скасовані і змінені вироки місцевих судів в апеляційному порядку стосовно 5,5 % (у 2004 р. -4,3 %) засуджених, щодо яких постановлено вироки, та 2,6 % (у 2004 р. - 1,9 %) рішень у цивільних справах.

Недоліки у здійсненні судочинства та реальному забезпеченні судами законних прав і свобод людини пов’язані здебільшого із нормативно-правовим забезпеченням здійснення правосуддя. Подальша невизначеність у державі щодо перспектив та етапів проведення судової реформи у вигляді цілісної системи законодавчих та нормативно-правових актів, які базувалися б на економічно обґрунтованих розрахунках, як зазначалось у рішенні VII з’їзду суддів України, що відбувся 2-3 листопада 2005 р., істотно знижує ефективність роботи судів і доступність громадян до правосуддя [348].

10 травня 2006 року указом Президента України N 361/2006 було затверджено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Як зазначається в цій Концепції, судову реформу в Україні започатковано в часи здобуття державної незалежності. Головна мета на той час полягала в тому, щоб утвердити судову владу як незалежну гілку влади у рамках системи поділу влади у демократичному суспільстві. Незважаючи на позитивні здобутки на цьому шляху, процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рівень довіри до них з боку суспільства лишається вкрай низьким. Головними причинами такого стану є:

1 Відсутність системного й узгодженого бачення дальшого здійснення судової реформи.

Концепція судово-правової реформи 1992 року, відігравши важливу роль у становленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України 1996 року, хоча деякі положення Концепції ще тривалий час зберігали свою актуальність.

У Конституції України систему правосуддя окреслено у загальному вигляді, визначено лише засади її організації та діяльності.

У зв'язку з цим є нагальна потреба у виробленні та законодавчому закріпленні чіткого і системного бачення стратегії реформування правосуддя.

2 Невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України, видам та стадіям судочинства.

Існуюча система судів загальної юрисдикції неповною мірою відповідає конституційним засадам організації правосуддя. Нераціональна побудова системи судових установ та розподіл між ними юрисдикції нерідко спричиняють розгляд спору різними судами одного рівня та несправедливе обмеження права на оскарження судових рішень в окремих категоріях справ. Дотепер не завершено формування цілісної системи адміністративних судів, обов'язком яких є захист прав і свобод особи в її відносинах із суб'єктами владних повноважень.

3 Незавершеність реформи процесуального права.

Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається нереформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів.

Господарські суди розглядають спори за правилами, що не відповідають сучасним тенденціям розвитку цивільного судочинства.

Незважаючи на ухвалення Кодексу адміністративного судочинства України, дотепер не прийнято закон про адміністративні процедури, де було б визначено стандарти відносин особи з органом влади (посадовою особою), додержання яких мають перевіряти адміністративні суди.

4 Перевантаженість судів та недостатня прозорість їх діяльності.

Через недосконалість судових процедур, а також не завжди виправдане розширення компетенції судів, зокрема, щодо розгляду питань про так звані адміністративні правопорушення, судді не мають можливості своєчасно і якісно розглядати справи.

Нерідко суди повертають позовні заяви необґрунтовано, судді зволікають з розглядом справ та ухвалюють судові рішення поза межами розумних строків. Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суддів - за некваліфіковане здійснення суддівських функцій.

Нераціонально розподілено штатні суддівські посади між судами, що є причиною перевантаження одних судів і недовантаженості інших.

Відсутність ефективної системи правової допомоги, зокрема безоплатної для малозабезпечених, істотно перешкоджає доступу до правосуддя.

Інформація про порядок звернення особи до суду є недостатньо відкритою, часом незрозумілою. Тексти судових рішень переважно є недоступними для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікуються. Через брак приміщень для проведення судових засідань судді часто розглядають справи в робочих кабінетах, має місце практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу, не забезпечено повсюдно повної фіксації судового процесу технічними засобами.

5 Чинники, що перешкоджають незалежності судді.

Процедура добору суддів є непрозорою, що може створювати сприятливі умови для зловживань та залежності суддів від посадових осіб, задіяних у цій процедурі.

Немає чітко встановленої законом системи визначення суддівської винагороди, неналежний рівень матеріального забезпечення суддів зумовив непривабливість посади судді для висококваліфікованих юристів. Водночас наявність сприятливих умов для одержання на цій посаді певних вигод, сумнівних з точки зору законності, перетворює ці посади на привабливі для осіб, цілі яких не мають нічого спільного з неупередженим правосуддям.

Судді, які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не властиві для посади судді адміністративно-господарські функції. Голови судів розподіляють справи між суддями, формують колегії суддів для розгляду справ, мають вплив на вирішення питань кар'єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо).

Нерідко при ухваленні рішень на суддів чиниться тиск як з боку представників органів влади, так і з боку заінтересованих осіб. Недосконала процедура відкриття провадження у кримінальних справах щодо суддів дозволяє використовувати її для впливу на них зі сторони обвинувачення.

Великою загрозою для незалежності суддів є недостатній рівень їх матеріального та соціального забезпечення, особливо у місцевих судах, а також неналежне фінансування судів, що змушує суди вишукувати інші можливості для забезпечення потреб у якісному здійсненні правосуддя.

6 Неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу та малоефективність системи професійної відповідальності суддів.

На посаду судді не завжди призначаються особи, які мають достатній освітній рівень та високі професійні і моральні якості. Не створено належної системи підготовки та перепідготовки суддів. Неефективна система відповідальності суддів в одних випадках дозволяє їм уникати професійної відповідальності, в інших - створює сприятливі умови для тиску на тих суддів, які у своїй діяльності виявляють незалежність і принциповість.

7 Недостатнє фінансування судової влади.

Усталилася практика визначення в Державному бюджеті України видатків на утримання судової влади, які є значно меншими від необхідних для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов'язані зі здійсненням правосуддя. Державне мито, яке сплачується за звернення до суду, не спрямовується безпосередньо на потреби судів. Здебільшого його розмір є надто низьким.

Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, методика визначення щорічних видатків на їх утримання не зазнала істотних змін.

8 Неефективність системи виконання судових рішень.

Існуюча система виконання судових рішень є малоефективною. Фактично відсутня система контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів [349].

Зазначене дає змогу зрозуміти, що функціонування судової системи України неможливе без відповідного організаційного забезпечення здійснення правосуддя, яке має на меті налагодження та підтримання ефективної позапроцесуальної діяльності судів, що передбачає постійне здійснення певних дій, прийняття відповідних як нормативних, так і індивідуальних актів. Зазначені процедури знаходять свою реалізацію у процесі здійснення управління, тобто продуманого організуючого та регулюючого впливу людей на власну суспільну життєдіяльність, який може бути здійсненим як безпосередньо (у формі самоврядування), так і через спеціально створені органи та структури [133, с.29-30].

Питання організаційного забезпечення здійснення правосуддя регламентуються Розділами VI та VIІ Закону України «Про судоустрій України», які мають назви «Організаційне забезпечення діяльності судів та інші питання судоустрою» та «Державна судова адміністрація». Однак необхідно зазначити, що положення даних розділів регулюють лише окремі питання організаційного забезпечення судової системи, залишаючи численні прогалини у правовому регулюванні. Так, ст.119 названого Закону, що має назву «Система забезпечення функціонування судової влади» визначає, що в Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. При цьому організаційне забезпечення діяльності судів покладається на державну судову адміністрацію, що утворюється і функціонує відповідно до вимог цього Закону. Необхідно звернути увагу, що у даній статті дається визначення організаційного забезпечення діяльності судів як заходів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, що спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя. Однак у Розділі VI Закону України «Про судоустрій України» регламентовані лише питання фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності судів (ст.120-122, 124), у той час як питання кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру ані у зазначеному розділі, ані у Розділі VIІ, присвяченому питанням діяльності Державної судової адміністрації, не висвітлено. Додаткову плутанину вносять положення ч.3 ст.119 Закону України «Про судоустрій України», відповідно до яких судові органи, інші органи державної влади беруть участь в організаційному забезпеченні діяльності судів у випадках і порядку, передбачених цим та іншими законами [196], відносячи до суб’єктів організаційного забезпечення діяльності судів невизначене коло «інших органів державної влади». Ще більш суперечливим уявляється віднесення до компетенції Державної судової адміністрації організаційного забезпечення діяльності судів, яке, відповідно до положень ч.2 ст.119 зазначеного Закону, включає і кадрове забезпечення, якщо згадати положення ст. 61 цього самого Закону. Названа стаття, яка має назву «Порядок призначення (обрання) судді на посаду», визначає, що перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судді обираються безстроково Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду). При цьому порядок внесення подання про призначення судді на посаду встановлюється законом про Вищу раду юстиції. Як можна побачити, Державна судова адміністрація не включена до кола суб’єктів, що впливають на кадрове забезпечення органів суду.

Поясненням зазначених суперечностей є той факт, що Державна судова адміністрація України є за своїм статусом центральним органом виконавчої влади (ч.2 ст.125 Закону України «Про судоустрій України») і відповідно до принципу поділу влад, закріпленого у ст.6 Конституції України, не може впливати на здійснення правосуддя. Однак, якщо проаналізувати зміст Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Указом Президента України від 3 березня 2003 року N 182/2003 [350], можна переконатися, що даний орган виконавчої влади має можливість опосередковано впливати на діяльність судів. Зокрема, у п.4 названого Положення визначено, що Державна судова адміністрація вивчає кадрові питання апаратів судів, прогнозує потребу у спеціалістах, здійснює через Міністерство юстиції України та інші органи замовлення на підготовку відповідних спеціалістів, веде статистичний і персональний обліки даних про кадри судів, готує матеріали щодо призначення, обрання та звільнення суддів, бере участь у формуванні резерву на посади суддів, голів і заступників голів судів, організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції, розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України єдині нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції, доводить їх до кожного суду та переглядає ці нормативи не рідше одного разу на три роки, організовує планово-фінансову роботу та бухгалтерський облік у судах, інших органах і установах судової системи та ДСА України, затверджує їх кошториси та штатні розписи, виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів, передбачених на фінансове забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування, інших органів і установ судової системи та ДСА України, здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апаратів судів, забезпечує медичне обслуговування і санаторно-курортне лікування суддів та працівників апаратів судів, вживає заходів щодо забезпечення їх благоустроєним житлом, визначає разом із Радою суддів України нормативи навантаження суддів у судах усіх рівнів та розробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах, організовує розгляд звернень громадян з питань, що належать до її компетенції, здійснює організаційне забезпечення розгляду кваліфікаційними комісіями та органами суддівського самоврядування заяв і скарг на діяльність суддів, виявляє причини і умови, що породжують скарги громадян, та вживає заходів щодо їх усунення, забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у судах, апараті ДСА України, на підпорядкованих підприємствах, в установах і організаціях [350]. Як можна переконатися з аналізу повноважень Державної судової адміністрації, вона має досить вагомі важелі впливу на діяльність судів взагалі і суддів зокрема, що суттєво порушує принцип поділу влад та створює умови для впливу на здійснення правосуддя з боку представників виконавчої влади.

Серед проблем, які впливають на ефективність здійснення правосуддя, необхідно назвати проблеми дисциплінарної відповідальності суддів. Чинне законодавство не розв’язує проблеми відповідальності суддів за грубі або умисні порушення законодавства при ухваленні несправедливих і незаконних рішень. Вважаємо, що необхідно чітко визначити на законодавчому рівні підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Підставами для дисциплінарної відповідальності суддів можуть бути: порушення принципу рівності громадян перед законом і судом, недбале виконання службових обов’язків, незаявлення самовідводу тоді, коли цього вимагає закон. Крім того, навмисне порушення процесуальних норм, порушення таємниці суду, неодноразові й необґрунтовані затримки в розгляді справи й ухваленні рішення, явна упередженість щодо сторін та їхніх представників, а також інших учасників процесу, публічне висловлювання про свою згоду чи незгоду з майбутнім рішенням у справі, яку розглядають інші суди, неодноразове зловживання службовим становищем з метою одержати зиск для себе чи інших осіб, будь-яка інша поведінка, що компрометує суддю і підриває довіру до судової влади.

Дисциплінарні повноваження мають бути виключені з компетенції кваліфікаційних комісій суддів, оскільки питання дисципліни суддів прямо не пов'язані з кваліфікацією. Доцільно створити постійно діючу Дисциплінарну комісію суддів, більшість складу якої формував би з'їзд суддів України, зокрема із суддів, які вийшли у відставку, а частину - з'їзд адвокатів України з адвокатів, які не здійснюють представництво та захист у суді. Кожна заінтересована особа повинна мати право звернутися до дисциплінарних органів щодо ініціювання притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарна комісія суддів, Вища рада юстиції та їх члени повинні оперативно реагувати на повідомлення про дії суддів, які містять ознаки дисциплінарного проступку, ретельно їх перевіряти, не втручаючись у здійснення правосуддя. Для забезпечення своєчасної перевірки таких повідомлень у кожній сфері мають працювати судові інспектори, яких призначає з'їзд суддів України, зокрема із суддів у відставці, а також осіб, які тривалий час працювали суддями, прокурорами, адвокатами і мають бездоганну репутацію. Рішення про відкриття (відмову у відкритті) дисциплінарного провадження повинна приймати колегія членів Дисциплінарної комісії суддів.

Для досягнення справедливих результатів дисциплінарна процедура має наближатися до судової (квазісудова процедура). Розгляд дисциплінарної справи повинен відбуватися на змагальних засадах. Обов'язок - доводити наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності - необхідно покласти на судових інспекторів, які здійснювали перевірку. Особа, яка вважає себе потерпілою від професійно неналежної поведінки судді, а також суддя, щодо якого здійснюється дисциплінарне провадження, повинні мати право викласти свою позицію особисто під час розгляду дисциплінарної справи. За результатами розгляду дисциплінарної справи до порушників повинно бути вжито відповідних заходів (стягнення або ініціювання звільнення судді з посади). Такі заходи мають запобігти проявам суддівського свавілля, а також гарантувати відповідальне ставлення суддів до своїх обов'язків і усвідомлення свого високого статусу. Дисциплінарне покарання повинно мати для судді певні негативні правові наслідки, його може бути знято лише за підставами, передбаченими законом. Рішення у дисциплінарній справі судді може бути оскаржено в суді лише з мотивів порушення процедури його ухвалення.

Для врегулювання таких питань, як конфлікт інтересів, позапроцесуальні контакти зі сторонами, несумісність політичної діяльності з посадою судді, повинен використовуватися кодекс судової етики. Судді зобов’язані проходити навчальний курс для ознайомлення з нормами цього кодексу.

Необхідно удосконалити процедуру декларування доходів і майна суддями та членами їхніх сімей. Крім того, покласти на органи державної податкової служби контроль за достовірністю відомостей, що містяться в деклараціях про доходи та витрати, визначити механізм оцінки доходів і витрат.

Порядок добору і кар'єрного просування суддів є однією з гарантій незалежності судді. Про наявність такої гарантії можна вести мову тоді, коли призначення чи обрання судді на посаду унеможливлює виникнення неформальних зобов'язань майбутнього судді перед особами, які можуть впливати на цей процес. Конституційний порядок зайняття посади судді не створює загрози незалежності судді, оскільки після призначення чи обрання він перестає бути залежним від органу, що його призначив чи обрав.

З огляду на це слід запровадити прозору процедуру добору кадрів на посаду професійного судді та їх кар'єрного просування. Необхідно, щоб шлях проходження від кандидата на посаду судді до судді не залежав від суб'єктивного впливу посадових осіб, залучених до процесу добору суддів. Потрібно чітко визначити законом порядок (процедуру) призначення (обрання) на посаду судді. Призначення на посаду судді, а також обрання суддів на іншу, зокрема вищу, посаду має здійснюватися на конкурсних засадах. Відомості про наявність вакантних посад, час і місце проведення конкурсу мають бути відкритими.

З метою забезпечення судових органів висококваліфікованими кадрами та належного опанування специфікою професії необхідно запровадити спеціальну підготовку кандидатів на посаду судді в Академії суддів України після конкурсного відбору. Така підготовка має передбачати теоретичне навчання, поєднуване зі стажуванням у судових органах. Щороку Державній судовій адміністрації України належить здійснювати державне замовлення на спеціальну підготовку кандидатів на посаду судді, виходячи з прогнозованих потреб у кадрах. Для зайняття посади судді в судах певного рівня та спеціалізації необхідно підвищити вимоги до кандидатів, зокрема щодо віку, досвіду роботи за певним фахом у галузі права та спеціальної підготовки.

Конкурс на посаду судді повинен передбачати обов'язкову перевірку рівня знань кандидатом положень Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики її застосування Європейським судом з прав людини, судового процесу та основних галузей матеріального права України. Для забезпечення єдиних підходів до оцінювання фахового рівня кандидата на посаду судді кандидат має скласти кваліфікаційний іспит екзаменаційній комісії, утвореній Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Кваліфікаційний іспит доцільно приймати на регіональному рівні згідно з планом, затвердженим Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Кваліфікаційний іспит необхідно проводити у формі тестування, що суттєво підвищить об'єктивність оцінювання знань кандидатів. Рішення про рекомендацію особи на посаду судді має приймати Вища кваліфікаційна комісія суддів з урахуванням результатів співбесіди, кваліфікаційного іспиту, психологічного тестування, медичного обстеження, біографії та інших відомостей про кандидата.

Для заміщення вакантної посади судді доцільно залучити тих кандидатів, які склали кваліфікаційний іспит з кращим результатом тестування. За наявності кількох вакантних посад переважне право вибору майбутнього місця роботи необхідно надати кандидатам з кращими результатами кваліфікаційного іспиту. Це зробить добір кандидатів справедливим і прозорим. Такий конкурс повинні проходити також професійні судді, які бажають зайняти вакантну посаду в іншому суді, зокрема в суді вищого рівня. Результати іспиту анулюються, якщо конкурсант кілька разів відмовився від зайняття вакантної посади судді.

Вища рада юстиції, одержавши рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів, повинна мати повноваження на проведення співбесіди з кандидатом на посаду судді, щоб перевірити його професійні й моральні якості. Вона повинна також звертати увагу на ті вади, які можуть стати перешкодою для належного здійснення повноважень судді.

Для суддів, призначених на посаду вперше, необхідно передбачити регулярне навчання в Академії суддів України з обов'язковим складенням кваліфікаційного іспиту перед обранням безстроково на посаду судді екзаменаційній комісії, утвореній Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Якщо такий іспит не складено, суддю може бути звільнено у зв'язку із закінченням строку, на який його було призначено. Відповідне навчання з метою підвищення кваліфікації має бути запроваджене в Академії суддів України також і для суддів, обраних безстроково.

Необхідно переглянути важливість та місце кваліфікаційних класів у системі кар'єрного просування суддів. Кваліфікаційний клас повинен стати тим критерієм, за яким суддя зможе просуватися по службі, навіть перебуваючи на посаді в суді найнижчого рівня. Кваліфікаційний клас повинен передусім відображати професійно-освітній рівень судді, який залежить як від теоретичних знань, так і тривалості та якості їх практичного застосування. Для зайняття посади у суді вищого рівня необхідно, щоб суддя здобув відповідний кваліфікаційний клас. Кваліфікаційний клас, від якого залежить розмір надбавки до суддівської винагороди, повинен стати стимулом для судді постійно підвищувати рівень кваліфікації.

Присвоєння кваліфікаційного класу має відбуватися за результатами об'єктивного тестування, для чого необхідно розробити систему завдань різного рівня складності. Якщо суддя не виконав завдання, черговий кваліфікаційний клас йому не присвоюється. До наступної кваліфікаційної атестації суддю може бути допущено після закінчення строку, встановленого законом.

Визначення рівня професійної підготовки претендентів для рекомендування на посаду судді та вирішення питання кар'єрного просування суддів має здійснюватися незалежними органами, до складу яких входять висококваліфіковані фахівці. Не менше ніж половина складу цих органів повинна бути із представників суддівського корпусу.

Необхідно утворити єдину систему органів, що відповідатимуть за добір суддів та перевірку їхньої кваліфікації, вищим органом в якій є Вища рада юстиції.

Сучасний склад кваліфікаційних комісій суддів загалом відповідає європейським вимогам до таких органів, оскільки більшість їхніх членів обирається з представників суддівського корпусу. З метою приведення складу Вищої ради юстиції у відповідність із європейськими стандартами, спрямованими на забезпечення незалежності такого органу, необхідно передбачити призначення (обрання) більшості її членів з найавторитетніших суддів, зокрема тих, які вийшли у відставку.

Вища кваліфікаційна комісія суддів повинна давати рекомендації на зайняття посади судді, у тому числі у суді вищого рівня, а також присвоювати вищі кваліфікаційні класи. Кваліфікаційні комісії суддів нижчого рівня мають відповідати лише за проведення кваліфікаційної атестації суддів та за присвоєння їм початкових кваліфікаційних класів. З метою забезпечення ефективності діяльності кваліфікаційних комісій як постійно діючих органів члени цих комісій на час здійснення своїх повноважень мають відряджатися з основного місця роботи.

Існуюча система кваліфікаційних комісій суддів потребує перегляду. Так, кваліфікаційні комісії суддів для загальних судів діють на рівні апеляційних округів, установлених для спеціалізованих судів. Зміна меж і кількості апеляційних округів для спеціалізованих судів автоматично тягне за собою зміну кількості кваліфікаційних комісій для суддів загальних судів. Крім того, апеляційні округи різних спеціалізованих судів можуть не збігатися територіально. Представництво суддів від різних областей у кваліфікаційних комісіях нерівномірне. Для суддів військових, господарських та адміністративних судів існують окремі кваліфікаційні комісії. Тому кваліфікаційні комісії доцільно утворити без урахування спеціалізації та без прив'язування їх до апеляційних округів спеціалізованих судів, але з обов'язковим включенням до складу кваліфікаційних комісій суддів, які представляють кожну спеціалізовану юрисдикцію. Для атестування суддів судів нижчого рівня та присвоєння початкових кваліфікаційних класів необхідно утворити територіальні кваліфікаційні комісії в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Наприкінці необхідно зазначити, що поточний момент в Україні характеризується широкомасштабним впровадженням інформаційних технологій в усіх сферах правотворчої, правозахисної та правоохоронної діяльності. Розроблені потужні інформаційно-пошукові, інструментальні й операційні системи, які забезпечують оперативний доступ до інформації, а відтак оптимізують діяльність тієї чи іншої правової інституції. Це звичайно сприяє зміцненню правової системи держави, захисту прав і основних свобод людини.

Серед усіх правових інституцій нашої країни, що причетні до процедур судочинства, суди, мабуть, найпізніше приступили до впровадження інформаційних технологій, автоматизації діловодства, використання комп’ютерної та телекомунікаційної техніки в процесі розгляду справ й прийняття рішень.

На сьогодні, незважаючи на всі фінансові негаразди та проблеми кадрового забезпечення, велика кількість судів України забезпечена комп’ютерною технікою, має вихід в Інтернет і використовує у своїй діяльності електронну пошту. Значні здобутки у галузі інформатизації вже впроваджено у діяльність Верховного Суду України та господарських судів [351; 352].

Узагальнюючи пройдений шлях, з урахуванням міжнародного досвіду можна сформулювати перелік завдань, які, на нашу думку, повинні бути виконані у процесі подальшого впровадження інформаційних технологій в судову діяльність.

"Кожен документ кожної електронної судової справи в будь-якому суді має бути доступним з будь-якого комп’ютера у світі" – ця ідея висувається на етапі розбудови демократичного суспільства для втілення в життя принципів відкритого судочинства та гласності судового процесу. Суддя ухвалює рішення від імені України, отже громадяни нашої держави мають право знати, як здійснюється правосуддя (за винятком визначених законом випадків – справи відносно неповнолітніх, про зґвалтування та ін.).

В аспекті відкритості судового процесу надзвичайно важливим завданням є створення інформаційно-пошукових систем щодо матеріалів судової практики. Це питання, як і взагалі питання доступу до правосуддя, неодноразово висвітлювалося в документах Ради Європи, адже є однією з найважливіших умов справедливого застосування закону. Враховуючи, що комп’ютеризовані та телекомунікаційні системи все частіше використовуються для правових досліджень і що все ширше коло громадян вдома та на роботі має доступ до інформаційних мереж, слід подбати, щоб автоматизовані системи накопичення та пошуку матеріалів судової практики характеризувалися повнотою, об’єктивністю та репрезентативністю. В додатку І до рекомендації № R (95) 11, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 11 вересня 1995 р., сформульовані основні завдання при розробленні та функціонуванні автоматизованих систем судової практики:

· полегшити роботу юристів шляхом швидкого їх забезпечення повною та сучасною інформацією;

· надати інформацію всім особам, які мають пряме чи опосередковане відношення до судової практики;

· якомога швидше розповсюджувати інформацію про нові судові рішення, особливо в нових галузях права;

· сприяти єдності судової практики без привнесення в неї елементів відсталості та зашкарублості;

· надати можливість законодавцям аналізувати практику застосування законів;

· полегшити наукові дослідження в галузі судової практики;

- у певних випадках надати інформацію для статистичного аналізу.

Отже, проблему створення та розповсюдження електронних матеріалів судової практики в Україні слід розглядати як завдання загальнодержавного значення. При цьому виважено мають бути вирішені питання їх добору. Інформація повинна обновлюватися регулярно та в розумні строки. Слід потурбуватися, щоб в бази даних не потрапляли рішення, які йдуть врозріз із тенденціями, що переважають у судовій практиці.

Другим завданням, яке необхідно вирішувати на шляху до інформатизації судової діяльності, є впровадження автоматизованих систем діловодства (АСД) та електронного документообігу (ЕД). Досвід розроблення та впровадження АСД у Верховному Суді України продемонстрував цікаві риси судового діловодства, яке відзначається своєю оптимальністю і точністю. Проведення в Україні судової реформи, внесення змін в діловодство при розгляді справ у Верховному Суді України дало можливість переглянути питання структуризації даних та стандартизації документів, в результаті чого вдалося створити систему, інваріантну щодо виду судового провадження. Засобами адміністрування вдається настроїти систему на діловодство при розгляді справ по першій інстанції, при апеляційному, касаційному та при розгляді за винятковими обставинами.

Тут слід відзначити, що відкритим і цілком ще не вирішеним залишається завдання включення автоматизованої системи судового діловодства в загальну автоматизовану систему судочинства. Але з цієї точки зору актуальні проблеми інформаційного забезпечення судочинства повинні бути вирішені насамперед на законодавчому рівні. Використання інформаційних технологій для одержання концентрованої, доказової інформації, впровадження сучасних способів представлення та обробки даних дозволить оптимізувати роботу людей, причетних до процесу судочинства, скоротити і спростити процедури одержання і передачі інформації, зняти при оформленні справи непотрібні "шуми" та помилки. Зазначене однаковою мірою стосується (з урахуванням, як правило, специфіки) й судового розгляду цивільних та господарських спорів.

Серйозні результати можуть бути одержані від розроблення інформаційних технологій для органів виконання рішень. Адже не секрет, що, наприклад, значна кількість судових рішень щодо майнових стягнень не виконується, мають місце випадки фальсифікації (підробки) судових рішень під час пересилання їх в установи Державної виконавчої служби. Використання електронної пошти, впровадження сертифікованих засобів криптографічного захисту інформації дозволить розв’язати проблему підробки, забезпечивши чітке й точне виконання судових рішень.

Для вирішення цих завдань слід провести роботу з розроблення єдиної системи діловодства і документообігу процесу судочинства [353]. Ідея не нова. Втілювати її в життя розпочали ще на початку 70-х років ХХ ст. в СРСР, коли на державному рівні були затверджені Основні положення Єдиної державної системи діловодства – ЄДСД. У рамках створення такої системи стосовно процесу судочинства треба провести класифікацію, уніфікацію, стандартизацію даних і документів, правил складання і оформлення документів.

При виконанні цієї роботи дуже важливо правильно трактувати поняття “електронний документ”. Його можна розглядати як електронну копію паперового документа. Але у сфері інформаційних технологій значно важливішим є інше трактування: електронний документ – це набір даних, що зберігаються в різних місцях, в різних інформаційних базах. "Збирається" такий документ в момент його використання, і на паперовому носії чи на екрані ми одержуємо фактично копію електронного документа [354].

На сьогодні завдання інформатизації певною мірою уже вирішені майже для всіх правових інституцій. Отже проблеми стандартизації даних і документів розв’язані в рамках тієї чи іншої окремої автоматизованої системи. Але, якщо ми маємо на меті створення єдиної автоматизованої системи судочинства, то й питання стандартизації слід розглянути з єдиних позицій. По-перше, слід визначити обсяги даних, що використовуються в усіх системах, по-друге, переглянути питання їх класифікації й структуризації. Такий підхід до справи забезпечить електронний документообіг між різними інституціями судочинства, скоротить час, обсяг роботи і, що найважливіше, зменшить кількість помилок, фальсифікацій і т. ін. Адже відомо, що фальсифікація паперового документа на початку третього тисячоліття – завдання примітивне. Зробити підробку документа, який зберігається в базах даних, – значно складніше.

Якщо для кожного документа розробити певний набір складових частин і затвердити порядок їх розміщення, то використання таких уніфікованих документів у їх паперових копіях буде можливим як при паперових, так і при електронних технологіях. Наприклад, позовна заява, оформлена на уніфікованому бланку, після сканування переміщується в базу даних і перетворюється в електронний документ. Це, як правило, суттєво скорочує процес реєстрації заяви у суді. Розроблення єдиної стандартизованої обліково-статистичної картки для кримінальної справи не лише сприятиме впровадженню передових інформаційних технологій, такий підхід до справи за умов створення розподілених банків даних зробить значно ефективнішими всі процедури інформаційно-пошукового характеру.


4.2 Організаційно-правове забезпечення прокурорського нагляду та розслідування злочинів