Geum.ru

А. М. Куліш Організаційно-правові засади функціонування правоохоронної системи України

Вид материалаДокументы

Содержание


3.3 Правовий статус податкової міліції та митної служби
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

3.3 Правовий статус податкової міліції та митної служби


Відповідно до ст.1 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 р. [319] податкова міліція представлена у вигляді сукупності спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, які в обов’язковому порядку діють у складі кожного з органів податкової служби. Це такі, як: Головне управління податкової міліції (ГУ ПМ), Слідче управління податкової міліції (СУ ПМ) та Управління по боротьбі з корупцією (УпБзК) в органах податкової служби ДПА України. Разом з тим вони є самостійними структурними підрозділами, які об’єднуються під керівництвом спільного начальника - начальника податкової міліції України лише на рівні ДПА України. Начальник податкової міліції України є першим заступником Голови ДПА України, а начальники податкових міліцій на місцях є заступниками керівників відповідних місцевих органів податкової служби. З цього випливає, що податкова міліція є лише загальною спільною назвою всіх підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями. Проте, враховуючи думку В.Манохіна, можна сказати, що податкова міліція - це одна з форм виявлення змісту, завдань, функцій, компетенції, тобто державно-правової природи даних підрозділів [320, с.12].

Як справедливо зазначив В.Шкарупа, органом є не вся міліція, а суб’єкт, який приймає рішення і діє від її імені, тобто конкретний орган [321, с.22]. Наприклад, начальник головного відділу податкової міліції Державної податкової інспекції. У такому разі правомірно вести мову “про органи міліції”. Отже, податкова міліція є системою цих органів, виразна державна структура, яка складається з сукупності взаємодіючих між собою спеціальних підрозділів, діючих на всій території держави.

Виходячи з того, що існувати і здійснювати свої повноваження податкова міліція в змозі лише у складі органів податкової служби як їх невід’ємна і органічна складова, вона не має відособленого від органів податкової служби майна, рахунків у банку, права самостійно вступати у правові відносини з державними установами, підрозділами і організаціями, набувати і здійснювати від свого імені майнові права, нести відповідальність за своїми зобов’язаннями чи бути позивачем і відповідачем у судах. У разі порушення працівниками податкової міліції прав і законних інтересів громадянина обов’язок вжити заходи до поновлення цих прав, відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду, на вимогу громадянина публічно вибачитися покладається на відповідний орган податкової служби. З наведеного випливає, що правосуб’єктність органів податкової міліції у сфері цивільно-правових відносин є досить обмеженою або ж можна ставити питання про її відсутність взагалі як такої. Як відомо, для колективних суб’єктів саме адміністративна правосуб’єктність є первісною і передумовою для виникнення інших видів галузевої правосуб’єктності.

У той самий час для теорії і практики функціонування суб’єктів виконавчої влади правовий статус податкової міліції вносить незвичну відмінність цих органів від традиційних суб’єктів з адміністративно примусовими повноваженнями у фінансовій сфері. Зокрема, це пов’язано з метою створення податкової міліції. Адже законодавчо визначено, що органи податкової міліції мають статус спеціальних підрозділів. З цього випливає, що податкова міліція призначена виключно для якогось спеціального використання, для виконання якихось спеціальних завдань.

Так, аналіз статті 2 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» [322], в якій визначено основні завдання органів податкової служби, дає змогу виділити головне, універсальне завдання, виконання якого покладено на всі без винятку структурні підрозділи. Це здійснення контролю за дотриманням вимог податкового і валютного законодавства. Взявши до уваги думку Б.М.Лазарєва, можна сказати, що саме це завдання встановлює ті соціальні цілі, на досягнення яких повинна бути спрямована діяльність органів податкової служби, у тому числі й податкової міліції [323, с.5]. Але, маючи спільні для всієї податкової служби завдання, податкова міліція має і специфічні, власні завдання, які безпосередньо визначені у ч.2 ст.19 зазначеного Закону. До таких належить: 1) запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення; 2) розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів; 3) запобігання корупції в органах податкової служби та виявлення її фактів; 4) забезпечення безпеки діяльності працівників податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків.

З наведеного випливає, що за своєю сутністю завдання податкової міліції є тими цілями, досягнення яких вона покликана добиватися всією своєю діяльністю, а їх законодавче закріплення надає їм юридичної сили.

У той самий час, можна помітити, що за досягненням поставлених цілей податкова міліція має завдання різного спрямування: зовнішнього - виконання яких пов’язане з впливом на об’єкти контролю, що знаходяться за межами системи органів податкової служби, та внутрішнього - спрямовані на забезпечення внутрішньосистемного режиму функціонування.

При розгляді цього питання слушним буде врахувати точку зору Д.А.Ковачова, з якої випливає, що податкова міліція повинна керуватися тільки цими завданнями (цілями) і не має права ухилятися від їх досягнення, а тим більше спрямовувати свою діяльність на досягнення будь-яких інших, що суперечать тим, які закріплені у законі [324, с.43]. Отже, з аналізу покладених завдань можна зробити висновок, що основним призначенням податкової міліції є боротьба з податковими правопорушеннями і, що не менш важливо, також здійснення комплексу заходів забезпечувального характеру для ефективного виконання завдань, які стоять перед органами податкової служби в цілому.

Аналізуючи права податкової міліції стосовно її правосуб’єктності, можна помітити їх подвійну природу, що відрізняє підрозділи податкової міліції від інших органів міліції. Так, відповідно до ст.22 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» [322] працівники податкової міліції наділені правами, які передбачені в законі, як для органів податкової служби, так і правами які містяться в окремих положеннях Закону України “Про міліцію”. Тобто законодавчо визначено похідний характер прав податкової міліції від двох самостійних правових джерел. Проте Закон обумовив певні обмеження для працівників податкової міліції у користуванні всім обсягом прав, передбачених для органів податкової служби. Наприклад, при здійсненні податкового контролю працівники податкової міліції не мають права приймати рішення про безспірне стягнення сум заборгованості щодо сплати податків та недоїмки з них; надавати за ними відстрочки і розстрочки щодо їх сплати; застосовувати фінансові санкції та накладати адміністративні штрафи. Серед міліціонерів–податківців наданими повноваженнями мають право користуватися тільки начальники податкових міліцій, оскільки вони є заступниками керівників органів податкової служби. Такий підхід можна пояснити врахуванням раціонального співвідношення між колом покладених завдань на податкову міліцію та обсягом необхідних для їх виконання повноважень. Це цілком знаходить своє відображення в розрізі науки управління. Але разом з тим законодавцю не вдалося уникнути дублювання деяких прав податкової міліції, передбачених у різних законах, зокрема, що стосується повноважень у сфері здійснення перевірки суб’єктів оподаткування.

Проте важливо зауважити, що користуватися повноваженнями податкової міліції мають право лише посадові особи начальницького складу податкової міліції. Це є виключно їх прерогативою, закріпленою у законі. Ніякі інші посадові особи місцевих органів податкової служби, навіть керівники або заступники керівників даних органів, не мають на це право. Наприклад: встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на засадах добровільності; знімати інформацію з каналів звязку; контролювати телеграфно-поштові відправлення; створювати з метою конспірації підприємства і організації, використовувати документи, які зашифровують особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних засобів оперативних підрозділів, проводити обшук (ст.177 КПК), виїмку (ст.178 КПК), допити (ст.166 КПК) [206] тощо.

На практиці можна простежити ще такі тенденції застосування спеціальної юрисдикції. Органам податкової міліції всіх рівнів надані великі права стосовно перевірки додержання податкового законодавства підприємствами, установами, організаціями незалежно від відомчої належності і організаційно-правової форми, а також громадянами. Це закріплено, зокрема, у пунктах 1-4, 6, 12, 14 ст.11 Закону України “Про Державну податкову службу в Україні” [322]. Проте, відповідно до окремих положень ст.11 Закону України “Про міліцію” [212], органи податкової міліції на відміну від інших підрозділів податкової служби мають право одержувати безоплатно необхідні відомості і документацію, що не тільки стосуються сплати податків та інших платежів, але й витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують різні сторони діяльності підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочинів. Винятком є відомості, що складають державну таємницю, визначену законодавством. У свою чергу, ст.13 Закону зобов’язує органи податкової міліції зберігати комерційну таємницю, розмір вкладів підприємств і громадян, які, у свою чергу, можуть оскаржити до суду їх неправильні дії.

Податковій міліції для виконання покладених на неї завдань надається право виносити усне попередження особам, які допустили малозначні адміністративні правопорушення, або виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки. У разі ухилення без поважних причин від явки за викликом піддавати їх приводу у встановленому законом порядку. Затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, які вчинили правопорушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті. Проводити особистий огляд, огляд речей і документів, застосовувати інші, передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Проте у цій сфері діяльності органів податкової міліції виникає багато проблем. Адже в цьому відношенні адміністративне законодавство поки що не зреагувало в повному обсязі, щоб у Кодексі про адміністративні правопорушення знайти своє відображення. Але основною рисою відмінності органів податкової міліції від інших підрозділів податкової служби є надане законом право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю. Саме законодавчо визначене право застосовувати заходи примусу є однією з особливих рис податкової міліції як органів спеціальної компетенції. Як зазначає В.К.Шкарупа, “...серцевина всіх повноважень міліції складається в праві насильно змушувати невизначене коло осіб що-небудь зробити чи, навпаки, стриматися від яких-небудь дій...” [321, с.16].

Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що органи податкової міліції мають виключні, тобто спеціальні, надвідомчі повноваження, які за визначенням таких вчених, як В.Б.Авер’янова, Д.М.Бахраха, Л.В.Коваля, є складовою частиною спеціальної (функціональної) компетенції [325, с.51; 326, с.86; 327, с.36]. Поділяючи точку зору вчених, можна сказати, що особливою ознакою податкової міліції як органів спеціальної компетенції є те, що вони створені для виконання таких функцій управління, які мають міжгалузевий характер, функціонально-управлінський вплив яких поширюється на будь-які галузеві структури і відповідно наділені такими повноваженнями, право на користування якими має лише обмежене коло суб’єктів, чітко визначених законом.

Таким чином, права та обов'язки посадових осіб податкової мілі­ції поділяються на загальні, характерні для усіх посадових осіб, і спеціальні (виключні), виходячи з функцій, які виконує податкова міліція. На думку Б.М.Лазарева, встановлюючи виключні повноваження, держава має за мету гарантувати оперативне вирішення конкретних справ, покладених на органи, що складаються з “професіоналів”. Звичайно це так, але в даному випадку ми вважаємо, що наявність самої категорії виключних повноважень повязана з тим, що компетенція органів податкової міліції має різне походження. Адже, базуючись на окремих положеннях Закону України “Про міліцію”, в своїй основі вона немовби є продовженням компетенції відповідних міліцейських органів Міністерства внутрішніх справ, її деталізацією і конкретизацією. А тому саме це й надає податковій міліції якісних особливостей порівняно з іншими підрозділами податкової служби, де юридичний зміст спеціальних прав її посадових осіб обумовлює односторонній, примусовий характер рішень і дій стосовно платників податків. Але разом з тим кожна посадова особа податкової міліції діє тільки у рамках ус­тановленої їй законодавством компетенції. За невиконання або неналеж­не виконання посадовими особами податкової мілі­ції своїх обов'язків вони притягаються до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством.

Отже, органи податкової міліції мають ряд повноважень, які характеризують їх не тільки як органічну частину місцевих органів податкової служби, а й як самостійні органи, наділені власною спеціальною компетенцією, яка знаходиться в тісному функціональному зв’язку з компетенцією органів податкової служби. Як відмітив В.С.Курінний, “Кожний орган повинен мати власну компетенцію, бо інакше не було б потреби в існуванні такого органу” [328, с.20].

Дослідження правосуб’єктності органів податкової міліції тісно пов’язано з визначенням їхнього місця та ролі у здійсненні правоохоронної діяльності в державі. Так, аналізуючи ст.2 Закону України “Про Державну податкову службу в Україні” [322], можна помітити, що серед завдань місцевих органів податкової служби, які визначають їх як правоохоронні органи, є запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції. З наведеного видно, що законодавець чітко визначив межі їх участі у здійсненні правоохоронної діяльності, поставивши в залежність від тих злочинів і правопорушень, які віднесені до компетенції податкової міліції.

В той же час предметом правоохоронної діяльності податкової міліції, при здійсненні покладених на неї завдань, можуть виступати будь-які протиправні явища, незалежно від їх юридичної кваліфікації. Наприклад, хуліганство, терористичні акти та інше. “Надане міліції право застосовувати силу для досягнення законних цілей - її головна відмінна особливість, що дає можливість міліції зайняти особливе місце в державній системі правоохорони” [321, с.16]. Отже, правоохоронна діяльність податкової міліції являє собою різновид правоохоронної діяльності держави, яка, за визначенням М.М.Рудякова, є однією із складних форм активного державно-владного відношення до негативних протиправних явищ та їх наслідків [329, с.20].

Порівняння податкової міліції з іншими підрозділами місцевих органів податкової служби як з точки зору питомої ваги правоохоронної діяльності у загальному обсягу їх діяльності, так і з точки зору ролі правоохоронної діяльності у їх соціальному призначенні дає підстави зробити висновок, що податкова міліція належить до такого виду правоохоронних органів, для яких правоохоронна діяльність є як способом існування, так і формою вираження їх соціального призначення. У свою чергу, визначає податкову міліцію як одного з найактивніших суб’єктів загальнодержавної системи боротьби зі злочинністю, своєрідною реакцією держави на ріст тіньової економіки, зокрема, правопорушень у сфері оподаткування.

Переходячи до аналізу правового статусу органів Державної митної служби, зазначимо, що розвиток митної справи в Україні розпочався водночас із становленням сучасної суверенної Української держави. До 90-х років минулого століття єдиною митною територією була територія СРСР, а, отже, Україна не мала власної митної території, митного кордону, власного митного законодавства та митної системи. 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація визначила, що "Верховна Рада Української РСР виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи із потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах" 24 серпня 1991 р. депутати українського парламенту прийняли Акт проголошення незалежності України. Цими документами було покладено початок визначення шляху майбутнього розвитку України як незалежної європейської держави.

Для розвитку положень Декларації про державний суверенітет України було прийнято Закон "Про економічну самостійність Української РСР" від 2 серпня 1990 року. Цей закон свідчив, що УРСР самостійно здійснює інвестиційну, зовнішньоекономічну та іншу політику. Серед головних принципів економічної політики України у цьому законі було названо захищеність внутрішнього ринку, яка, у свою чергу, неможлива без налагодження власної митної системи. Для реалізації цих завдань необхідно було терміново готувати та проводити відповідну систему заходів, у тому числі прийняття наступних нормативно-правових актів.

Ще одним із перших законів, що мали загальний характер і деякою мірою стосувалися побудови митної системи, був Закон УРСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 року. Серед органів, які здійснювали регулювання зовнішньоекономічною діяльністю, фігурувало і Державне управління митного контролю Української РСР, яке мало здійснювати митний контроль в УРСР відповідно до чинного законодавства. У ст. 13 названого закону зазначалося, що УРСР самостійно здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території. Митну політику УРСР визначає Верховна Рада УРСР. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснювалося відповідно до цього закону, законів УРСР про митне регулювання, єдиного митного тарифу УРСР і міжнародних договорів УРСР. Цей закон в подальшому зазнав змін, але діє й досі.

Першим нормативним актом, який врегулював діяльність митниць і започаткував розбудову митної системи, був Закон Української РСР від 25 червня 1991 р. "Про митну справу в Україні". Він відіграв важливу роль у розвитку митного законодавства нашої держави і дав поштовх до прийняття на його основі низки нормативно-правових актів з регулювання митної діяльності і був актуальним аж до прийняття у липні 2002 р. нового Митного кодексу України. Цей закон передбачав дволанкову митну систему, яка включала Державний митний комітет та митниці й інші митні установи України.

12 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Митний кодекс України. Постановою Верховної Ради України "Про введення в дію Митного кодексу України", цей кодекс набрав чинності з 1 січня 1992 р. Цей провідний в галузі митного законодавства нормативно-правовий акт визначив принципи організації митної справи в Україні на основі єдності митної території, мита і митних зборів з метою створення сприятливих умов для розвитку ринкової економіки та зростання активності зовнішньоекономічної діяльності.

5 лютого 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про Єдиний митний тариф", що вводився в дію з 1 березня 1992 р. Протягом часу дії Єдиного митного тарифу він зазнав численних змін, але вони переважно стосувалися ставок ввізного мита на окремі види товарів та присвоєння їм кодів. Змінив ситуацію прийнятий Верховною Радою України у 2001 році Закон "Про митний тариф України" від 5.04.2001 р., у якому згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності, що базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів, дається систематизований перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України. Закон на відміну від порядку, що існував раніше, визначає, що "встановлення нових та зміна діючих ставок ввізного мита, визначених Митним тарифом України, здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття законів України з урахуванням висновків Кабінету Міністрів України (Ст.2). У Митному тарифі України товари, що підлягають митному контролю на території України, систематизовані, як і в Єдиному митному тарифі 1993 р., в 21-му розділі та зведені у 97 груп, проте він має значно більшу кількість товарних позицій і підпозицій. Всього обсяг Митного тарифу України становить понад 1500 сторінок, тобто він майже вдесятеро більший за обсяг Єдиного митного тарифу.

Указом Президента України «Про Державну митну службу України» від 29 листопада 1996 року N 1145/96 Державний митний комітет України було ліквідовано, а на його базі створено Державну митну службу України як центральний орган виконавчої влади, який є правонаступником ліквідованого Державного митного комітету України стосовно його зобов'язань, прав та обов'язків. Положенням "Про державну митну службу України", затвердженим Указом Президента України від 24 серпня 2000 р. №1022/2000, визначено основні завдання, організацію діяльності Держмитслужби, її основні функції та повноваження.

Наступним кроком у створенні митного законодавства незалежної України стало прийняття численних нормативно-правових актів, що регулювали порядок переміщення через митний кордон України транспортних засобів, різних видів товарів та інших предметів, іноземної валюти, операції, пов’язані із здійсненням митного контролю за їх переміщенням, митного оформлення цих предметів, товарів і транспортних засобів, а також із справлянням податків і зборів. Поряд із законодавчими актами з урегулювання митних питань мали місце і галузеві, зокрема, накази Державного митного комітету України (згодом – Державної митної служби України).

Однак, незважаючи на процеси удосконалення митного законодавства, на початку нового тисячоріччя поза нормами Митного кодексу 1991 року залишалися кардинальні питання реформування економіки української держави, послідовний процес становлення ринкових механізмів у країні. Крім того у цьому Кодексі не знайшла належного втілення реалізація державної політики становлення та подальшого розвитку митної системи України, роль митних органів у формуванні державного бюджету, митно-тарифному регулюванні, організації безкомпромісної боротьби з контрабандою і порушеннями митних правил. До того ж за час, що минув після набрання чинності Митним кодексом України 1991 року, суттєвих змін зазнало законодавство України: прийнята Конституція України, чимало нових нормативно-правових актів з’явилося в зовнішньоекономічній, податковій, валютній сферах. Окремі норми Митного кодексу 1991 року суперечили Конституції України, деяким іншим актам законодавства, що призводило до конфліктних ситуацій із суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, особливо при розгляді претензій митних органів до порушників митного законодавства в судах. Ці та інші фактори вимагали прийняття нового Митного кодексу України. Тому 11 липня 2002 р. Верховною Радою України четвертого скликання був прийнятий новий Митний кодекс України, який адекватно відобразив реалії економічного і суспільного життя нашої держави, зовнішньоекономічних зв’язків України, становище і роль митної служби в системі органів управління.

Сьогодні митна справа в нашій державі регулюється такими правовими актами:

- Конституцією України – Основним Законом нашої держави, в якому визначаються фундаментальні положення діяльності всіх державних і недержавних органів, проголошуються базові права людини і громадянина, містяться положення щодо суверенітету, засади зовнішніх відносин та інші важливі для нормотворчої і законодавчої практики положення;

- Митним кодексом України;

- законами України, найважливішими з яких в аспекті митної справи є Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року N 959-XII, «Про Митний тариф України» від 5 квітня 2001 року N 2371-III, «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 року N 2673-XII, Про Дисциплінарний статут митної служби України від 06.09.2005 № 2805-IV, а також деякими іншими, посилання на які містяться у коментарях до відповідних статей МК;

- постановами Верховної Ради України;

- указами Президента України, зокрема, Питання Державної митної служби України від 24.08.2000 № 1022/2000, «Про введення до складу Представництва України при Європейських Співтовариствах (Європейському Союзі) представника Державної митної служби України» від 19 квітня 2004 року N 445/2004, Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності митної служби України від 24 жовтня 2003 року N 1209/2003, Про символіку Державної митної служби України від 27 червня 2003 року N 554/2003, Про приєднання України до Міжнародної конвенції про взаємну адміністративну допомогу у відверненні, розслідуванні та припиненні порушень митного законодавства та додатків I, II, III, V, VI, VII, VIII до неї від 23 травня 2000 року N 699/2000;

- постановами Кабінету Міністрів України, зокрема, «Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України» від 28 серпня 2003 р. N 1375, «Про затвердження Порядку визначення товарів, що ввозяться на митну територію України для використання у промисловому виробництві моторних транспортних засобів» від 26 жовтня 2005 р. N 1031, «Про митний контроль та митне оформлення природного газу, нафти, нафтопродуктів, етилену і аміаку, що переміщуються через митний кордон України трубопровідним транспортом» від 17.12.2003 № 1958, «Про затвердження переліку пунктів пропуску через митний кордон України, через які дозволяється переміщення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» від 25 грудня 2002 р. N 1950, «Питання пропуску через державний кордон автомобільних, водних, залізничних та повітряних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщуються ними» від 24 грудня 2003 р. N 1989, «Про затвердження Порядку проведення митними органами на підприємствах перевірок системи звітності та обліку товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України» від 23 грудня 2004 р. N 1730, «Про затвердження Порядку митного оформлення імпортних товарів (продукції), що підлягають обов'язковій сертифікації в Україні» від 4 листопада 1997 р. N 1211, «Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України» від 28 жовтня 2004 р. N 1443, «Про затвердження Порядку здійснення компенсації шкоди, заподіяної працівникам митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій під час виконання або пов'язаної з виконанням ними службових обов'язків» від 26 травня 2004 р. N 678, «Про затвердження Положення про вантажну митну декларацію» від 9 червня 1997 р. N 574, «Про умови грошового забезпечення посадових осіб та оплати праці працівників митної служби» від 14 квітня 2004 р.

N 497, «Про затвердження Порядку взаємодії митних органів і органів державної податкової служби під час проведення звіряння даних щодо обігу, обліку та погашення податкових векселів та здійснення контролю за цільовим використанням імпортованих товарів, митне оформлення яких здійснюється із застосуванням податкового векселя» від 18 лютого 2004 р. N 178 та багатьма іншими;

- спільними наказами Держмитслужби та інших державних органів, якими регулюються важливі аспекти їх взаємодії та розмежування функцій, зокрема: спільним наказом Державної митної служби України та Адміністрації Державної прикордонної служби України від 01.06.2005 N 461/439 «Про затвердження Порядку дій у разі виявлення органами (підрозділами) Державної прикордонної служби України порушень законодавства й порушення справ, провадження в яких віднесено до компетенції митних органів», спільним наказом Державної митної служби та Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку взаємодії митних і податкових органів при здійсненні державного контролю за експортом окремих видів товарів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності» від 12.07.2004 N 512/387 та іншими;

- наказами і розпорядженнями Державної митної служби України, наприклад, наказами: «Про затвердження Правил митного контролю та митного оформлення транспортних засобів, що переміщуються громадянами через митний кордон України» від 17.11.2005 N 1118, «Про місця прибуття автотранспорту» від 21.11.2005 N 1136, «Про затвердження Порядку здійснення контролю за доставкою в митниці призначення переміщуваних через митний кордон України товарів окремих видів» від 13.10.2005 N 969 тощо;

- нормативними актами інших державних органів, наприклад: Постановою Правління Національного банку України N 283 від 12.07.2000 «Про затвердження Інструкції про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України», наказом Міністерства аграрної політики України від 23.08.2005 N 414 «Про затвердження Фітосанітарних правил ввезення з-за кордону, перевезення в межах країни, транзиту, експорту, порядку переробки та реалізації підкарантинних матеріалів», а також іншими, які мають безпосереднє відношення до митної справи.

Сьогодні митні органи забезпечують контроль більше ніж на 8 тисячах кілометрів митного кордону. У складі Держмитслужби діють 52 митниці, 138 митних постів, 257 пунктів пропуску, у тому числі 134 автомобільних, 43 залізничних, 41 морських та річкових, 39 авіаційних [330, с.3].

Дуже важливим у процесі перебудови митної системи став етап докорінної її структурно-функціональної реорганізації [332] (1997-1998 рр.)., оскільки саме тоді було змінено схему управління митними органами, зменшено кількість митниць, ліквідовано територіальні митні управління, що дублювали управлінські структури, скорочено штатну кількість митних установ, ліквідовано 12 митних постів, ефективність роботи яких була визнана незадовільною.

Аналіз правового статусу органів митної служби свідчить, що, незважаючи на важливість завдань, які стоять перед останньою, та необхідність правового регулювання на рівні закону питань організації органів митної служби, діяльність названого правоохоронного органу законодавчо не регламентована. З огляду на це вважаємо за доцільне розробити і затвердити Закон України «Про митну службу України», в якому були б визначені правовий статус митної служби України, її інституцій у відповідності до вимог Митного кодексу Європейського Союзу, Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (Кіотська конвенція) як системи компетентних державних органів у галузі митної справи.

Прийняття Закону України “Про митну службу України” дасть можливість оптимізувати систему державного управління в галузі митної справи, зокрема організацію державної виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, запровадити нову ідеологію функціонування державної виконавчої влади в галузі митної справи, що, у кінцевому підсумку, повинно забезпечити більш надійний захист економічних інтересів України.

3.4 Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини

Одним із ключових факторів створення гарантій демократичного розвитку суспільства та реалізації принципу визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю є інститут омбудсмана. Його запровадження – це важливий крок у напрямку інституціоналізації демократичних процесів у соціально-політичному житті будь-якої країни. Особлива потреба в цьому правозахисному інституті виникає тоді, коли органи державної влади не в змозі забезпечити потрібний рівень вирішення покладених на них завдань, що зумовлює необхідність у додаткових механізмах захисту прав людини. Однак сьогодні в науці інститут омбудсмана досліджений недостатньо, існуючі дослідження здійснювалися переважно у межах конституційного права (О.В.Марцеляк) або висвітлювали окремі аспекти взаємодії омбудсмана з органами державної влади (М.В.Косюта, В. Клочков) чи проблематику місця інституту омбудсмана в механізмі державної влади (Ю.М.Грошевой, В.Я.Тацій, М.В.Цвік). Однак як елемент правоохоронної системи цей контрольно-наглядовий інститут не досліджувався. Як наслідок існує гостра потреба в комплексному аналізі актуальних проблем теорії та практики функціонування інституту омбудсмана, еволюції його становлення, виробленні цілісної, завершеної концепції його правової природи в аспекті функціонування правоохоронної системи України.

Інститут омбудсмана має скандинавське походження. Уперше він був створений у Швеції на початку XІХ століття, коли в Конституції 1809 року була уведена посада омбудсмана юстиції [337, с. 148]. Однак сам термін "омбудсман" з'явився у Швеції ще в XІІІ столітті. Він має німецьке походження, і його коріння належать до раннього періоду історії німецьких племен. Омбудсманом називалася особа, що обиралася для збору від імені постраждалої сторони грошової пені зі злочинців, що вчинили вбивство. Шведи й інші скандинавські народи переводили слово "омбудсман" як "повірений", "керуючий справами", "довірена особа". Припускають також, що витоки компетенції омбудсмана простежуються у римських посадах цензорів, трибунів, провінційних прокураторів [338, с. 72]. Спочатку, в епоху абсолютної монархії, омбудсмани були людьми корони, покликаними контролювати від імені верховної влади діяльність чиновників і суддів. У міру переходу до конституційної монархії омбудсман стає парламентським органом, що й одержало закріплення в Конституції Швеції 1809 р.

Другою країною, де була введена посада омбудсмана, стала Фінляндія (Конституція 1919 року), а із середини ХХ століття цей інститут став поширюватися й серед інших країн світу - як у Європі, так і в інших регіонах.

Сьогодні кілька десятків держав світу мають такий інститут, хоча він має різну компетенцію, можливості, правовий статус. За всіх національних відмінностей основні функції омбудсмана полягають у тому, що він приймає скарги громадян на порушення їхніх прав і свобод внаслідок дій (бездіяльності) урядових чиновників і відомств, розглядає їх і виносить свої висновки. І хоча ці висновки мають рекомендаційний характер (тобто чиновники не зобов'язані їх однозначно виконувати), у переважній більшості випадків рекомендації омбудсмана приймаються до виконання [339, с. 194].

Сама посада омбудсмана має у різних країнах різні найменування. У скандинавських країнах, на батьківщині цього інституту, використовується назва Омбудсман юстиції, в англомовних країнах - парламентський уповноважений (Парламентський уповноважений у справах адміністрації – Велика Британія, Північна Ірландія, Шрі-Ланка), Парламентський уповноважений для розслідувань (Нова Зеландія), просто парламентський уповноважений (омбудсман) - англомовні провінції Канади. У трьох країнах застосовується термін "уповноважений" без прикметника "парламентський": уповноважений по скаргах (Ізраїль), уповноважений з прав громадян (Польща), уповноважений з прав людини (Росія). Використовуються також терміни “посередни”, “медіатор” (Франція), “проведор (поручитель) юстиції” (Португалія), “помічник громадян” (штат Айова, США), “адвокат народу” (Румунія). У назві цього інституту застосовується також термін "захисник", що підкреслює його спрямованість саме на захист прав громадян: захисник громадян (провінція Квебек, Канада), народний захисник (омбудсман) (Іспанія), публічний захисник (штат Небраска, США), цивільний захисник (італійські провінції), народний правозахисник (Хорватія). Іноді функцію інституту омбудсмана виконує колективний орган: колегія народного правозахисту (Австрія), комісія з розслідувань зловживань адміністрації (Непал), парламентська комісія із прав людини (Латвія) [337, с. 147].

У цілому омбудсман розуміється як гідна довіри незалежна особа, уповноважена парламентом на охорону прав окремих громадян і така, що здійснює опосередкований парламентський контроль у формі комплексного нагляду за всіма державними посадами, але без права зміни прийнятих ними рішень [4, с. 198].

Відповідно до визначення міжнародної асоціації юристів, народний захисник - "омбудсман" - це "служба, передбачена Конституцією або актом законодавчої влади, очолювана незалежною публічною посадовою особою високого рангу, що відповідає перед законодавчою владою, одержує скарги від постраждалих осіб на державні органи та державних службовців або діє за власним розсудом і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, представляти доповіді" [340, с.21]. Інше міжнародне визначення інституту омбудсмана, що трапляється в літературі, проголошує, що це "державна служба, передбачена конституцією й очолювана незалежною публічною посадовою особою вищого рангу, що відповідальна лише перед законом" [341, с. 129].

Крім того, варто відзначити, що в різних країнах інститут омбудсмана створюється як на національному рівні, так і на рівні регіонів, а іноді й на рівні муніципалітетів, а також можуть уводитися посади "спеціалізованих" омбудсманів, тобто таких, які працюють з конкретних напрямків захисту прав людини (у справах армії, у правах споживачів, із проблем гендерної дискримінації тощо).

У світовій практиці відомі три моделі інституту омбудсмана, які розрізняються його місцем у державно-правовій системі, порядком його призначення, підпорядкованістю (підзвітністю) тієї або іншої галузі влади або відсутністю такої тощо:

1 Виконавчий омбудсман. Він є органом виконавчої влади, призначається урядом або президентом, йому підконтрольний і підзвітний. Цей варіант не дістав широкого розповсюдження. Він існує у Франції (Медіатор) і призначається Радою Міністрів. Також подібний інститут діє в деяких штатах США.

2 Незалежний омбудсман. Він являє собою особливу й самостійну галузь влади, рівень якої відповідає рівню законодавчої, виконавчої й судової влади. При цьому він може бути призначений президентом або парламентом, але після призначення не підкоряється органу, що його призначив. Така модель омбудсмана існує в Португалії (Проведор юстиції), Намібії й Нідерландах.

3 Парламентський омбудсман. Він перебуває в системі законодавчої галузі влади, призначається (обирається) парламентом і підзвітний (або підконтрольний) йому. Він виступає як орган парламенту, але має широкі повноваження, що надають йому певну самостійність і незалежність від самого парламенту. Основним напрямком діяльності класичного парламентського омбудсмана є контроль над діяльністю адміністрації та її посадових осіб (на відміну від двох інших моделей, у яких його контроль поширюється як на виконавчу, так і на законодавчу владу).

У більшості країн, де існує інститут омбудсмана, він належить саме парламентській моделі. Це природно, оскільки історично омбудсман – породження парламентської системи [338, с. 74]. Він виник саме як орган парламентського контролю над адміністрацією, як результат боротьби парламенту (тобто представників народу) за права і свободи людини й громадянина, проголошені конституцією. Парламентська модель більш органічна не тільки з погляду історії, але й у сучасному контексті, оскільки основні порушення прав громадян, як свідчать чисельні публікації у засобах масової інформації, мають місце при їхніх взаєминах із виконавчими органами державної влади. Світова практика показує, що саме чиновники винні в більшій частині порушень цивільних прав і свобод.

Інститут омбудсмана в правових системах цивілізованих країн миру справедливо вважається важливим механізмом захисту прав людини й зміцнення законності в діяльності державних органів [342, с. 369]. Широкі наглядові функції за діяльністю апарата й посадових осіб всіх рівнів, якими наділений омбудсман з метою захисту прав і законних інтересів громадян, визначають його високий авторитет і широке визнання громадськістю. Це пов'язано із багатьма демократичними рисами, що характеризують його і забезпечують ефективність його діяльності: незалежним положенням у системі державних органів; незмінюваністю протягом усього строку повноважень парламенту, яким він призначається; правом законодавчої ініціативи; відкритістю й доступністю для всіх громадян, що відчувають потребу у захисті своїх прав і свобод; відсутністю формалізованих процедур розгляду скарг; безкоштовністю надання громадянам допомоги тощо. Всі ці принципи й процедури, на яких ґрунтується діяльність омбудсмана, мають особливе значення для виконання ним функції захисту прав і свобод людини від зловживань і сваволі з боку державного апарата й посадових осіб. Отже, інститут омбудсмана, що дістав у другій половині XX століття широке розповсюдження, довів свою ефективність і знайшов міцні позиції в системі правоохоронних механізмів багатьох країн світу [343, с.375].

Діяльність омбудсмана дозволяє усунути існуючі суперечності між державою і громадянським суспільством, легітимізувати владу, гарантувати громадянам право на “належне управління” з боку державно-владних структур шляхом дотримання ними не тільки “букви закону”, але й “духу юридичних норм”, правил адміністративної етики. Саме ця обставина, а також легкодоступність омбудсмана, відсутність зайвого формалізму у його роботі обумовлюють поширення у світі омбудсманівської ідеї. Проте за всіх існуючих організаційно-правових форм конституційно-правова природа омбудсмана характеризується спільними рисами, притаманними омбудсманам більшості країн. Однією з таких рис є те, що омбудсман – це спеціальний контрольно-наглядовий, правозахисний орган державної влади (посадова особа). Його запровадження є реакцією суспільства на недосконалість існуючої в країні правоохоронної системи. Суспільство зацікавлене у створенні нового, більш ефективного інституту, який би став доповненням до існуючих форм контролю та нагляду у сфері забезпечення прав людини. Здійснюючи свої контрольно-наглядові та правозахисні повноваження, омбудсман відіграє роль балансу між громадянами, суспільством і державою та є необхідним елементом правоохоронної системи. Він не тільки пом’якшує суперечності між державними і громадянськими сферами, але й легітимізує державну владу, яка під впливом цього інституту стає більш чуйною до потреб і запитів членів суспільства.

Статус омбудсмана визначається положеннями конституції країни чи спеціальним законом. Причому, як свідчить світовий досвід, даний інститут запроваджується трьома шляхами: або на основі конституційних положень, що пізніше розвиваються в законодавстві (Швеція, Данія, ФРН, Іспанія, Угорщина, Намібія, Україна та цілий ряд інших країн), або внаслідок прийняття спеціального закону і більш пізнього закріплення зазначеного інституту на конституційному рівні (Португалія, Польща та деякі інші держави), або шляхом урегулювання статусу омбудсмана спеціальним законом без фіксації в конституції (Франція, Великобританія, Австралія, ряд штатів США та інші країни) [344, с.13-21].

Важливою рисою інституту омбудсмана є його незалежність, яка гарантується забороною органам державної влади, будь-яким посадовим особам втручатися в його діяльність, наділення омбудсмана свободою вибору дій при розгляді та вирішенні справ і цілим рядом інших гарантій діяльності. Це політично нейтральний орган. Такий статус омбудсмана не завдає шкоди його суспільному іміджу, а, навпаки, піднімає його, оскільки активна участь омбудсмана у політичному житті країни, безперечно, перетворила б його на знаряддя боротьби за владу і тим самим автоматично позбавила б будь-яких можливостей щодо неупередженого, об’єктивного і незалежного прийняття рішень.

Інститут омбудсмана буває як одноособовим, так і колегіальним органом. Незалежно від моделі інституції діяльність омбудсмана персоніфікована, що надає йому індивідуальності й специфічності у механізмі захисту прав і свобод людини та громадянина. Омбудсмани самі розглядають скарги громадян, вивчають матеріали та обставини справи, а персонал їх служби тільки допомагає їм готувати справи до розгляду.

Омбудсман реалізує свої повноваження, порушуючи провадження за зверненнями громадян або діючи за власною ініціативою. Сферою його діяльності є відносини між громадянином і державним органом, організацією, установою, об’єднанням громадян, їх посадовими особами тощо, а найчастіше – це контроль у сфері взаємовідносин “громадянин – виконавча влада”. Робота омбудсмана має неформальний характер. Неформалізований підхід щодо вирішення скарг громадян на порушення їх прав і свобод вигідно відрізняє цей інститут від інших правових, у тому числі судових способів захисту прав людини. Основним в його діяльності є безкоштовний, простий і зрозумілий для громадян метод роботи. Це полягає у тому, що законодавством не передбачені якісь особливі вимоги щодо поданих громадянами скарг. Як правило, такі вимоги стосуються тільки терміну подачі скарги, інколи - її форми. Хоча більшість омбудсманів світу широко, вільно і гнучко трактують перелічені умови і можуть за своїм розсудом приймати скарги до розгляду й при недотриманні зазначених вимог.

Слід зазначити, що згідно з правовою природою цього інституту він не наділений повноваженнями приймати остаточні рішення у справі, а може тільки намагатися переконати той чи інший орган державної влади розглянути оскаржене питання. Завдання омбудсмана – переконати органи державної влади в необхідності відновити порушені права людини, здійснити певні зміни у механізмі свого функціонування, особливо на тій ділянці, де допускаються масові порушення прав людини. Неімперативний характер повноважень омбудсмана, використання ним методу переконання забезпечують позитивне сприйняття органами управління цього інституту і його рекомендацій. Необхідно зауважити і такий позитивний аспект, що дуже часто завдяки посередницькій діяльності омбудсмана шляхи усунення порушень прав людини визначаються досягненням компромісу чи спільної угоди між особою, чиї права порушені, та органами влади, їх посадовими особами, які порушили її права.

Незважаючи на розходження національних моделей функціонування інституту омбудсмана, є всі підстави говорити про єдину концепцію цього державного інституту позасудового захисту прав і свобод людини й громадянина. Характеристика правового статусу омбудсманів зарубіжних країн дає змогу виділити такі основні риси цього інституту: а) визначення статусу омбудсмана положеннями конституції країни чи відповідним законом; б) спеціальний правоохоронний характер цього органу державної влади (посадової особи);

в) незалежність інституту омбудсмана; г) його політичну нейтральність; д) призначення у більшості країн омбудсмана на посаду парламентом, а інколи й іншими органами державної влади (главою держави, урядом і т. ін.); е) як одноособовість, так і колегіальність інституту омбудсмана; є) реалізацію омбудсманом своїх повноважень шляхом порушення провадження за зверненнями громадян чи за власною ініціативою; ж) поширення компетенції омбудсмана на сферу відносин між громадянином і державним органом, організацією, установою, об’єднанням громадян, їх посадовими особами, що практично означає контроль у галузі взаємовідносин “громадянин – виконавча влада”; з) неформальний характер діяльності омбудсмана; и) як правило, відсутність у омбудсмана повноважень приймати імперативні рішення у справі.

Гарантованість прав і свобод людини й громадянина є своєрідним обмеженням влади у демократичній правовій державі. Розвиток цього положення повинний бути підкріплений створенням діючих механізмів забезпечення прав і свобод особи, гарантій їх державного захисту. Правовий інститут омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) займає важливе місце в національних системах захисту прав і свобод громадян, є однією з центральних ланок правоохоронної системи держави. При цьому необхідно зазначити, що інститут омбудсмана стосовно державних органів є визначально конфліктним. Призначення інституту омбудсмана - бути конструктивною опозицією влади.

Правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначається Конституцією України та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», відповідно до якого останній є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, вказаним Законом, а також Законом України "Про державну службу" . Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням. Місцезнаходженням Уповноваженого є столиця України – місто Київ [345].

На відміну від інших інститутів держави ефективність роботи омбудсмана більшою мірою визначається факторами, які перебувають за межами правової системи й, зокрема, залежить від місця інституту в політико-правовій системі; стану національного законодавства у сфері прав людини; ступеня демократизації держави й реального верховенства закону; рівня економічного розвитку країни тощо. На діяльність інституту накладає свій відбиток і особистість омбудсмана, відношення до нього державних органів, парламенту, засобів масової інформації.

Загальноприйнятих критеріїв оцінки ефективності роботи омбудсмана не існує. Проте можна виділити ряд чинників, які дозволяють зробити приблизну оцінку ефективності роботи омбудсмана. Серед них:

- кількість одержаних скарг і звернень (свідчить про авторитет інституту в очах населення);

- виконання владою рекомендацій омбудсмана щодо відновлення порушених прав громадян, які звернулися до нього (характеризує спроможність омбудсмана реально впливати на стан додержання прав та свобод людини у державі);

- реакція органів державної влади на щорічні й спеціальні доповіді омбудсмана, його ініціативи, спрямовані на вдосконалення законодавства у галузі прав людини, правозастосовчої практики й адміністративних процедур (ретельний розгляд документів омбудсмана, прийняття за ними конкретних адміністративних рішень можуть служити мірою ефективності інституту омбудсмана в країні);

- ступінь присутності омбудсмана в засобах масової інформації (регулярну появу в позитивному образі в засобах масової інформації можна розглядати як індикатор високого рівня впливу омбудсмана, а в несприятливому вигляді - низького).

Аналіз національної практики свідчить, що новий для політико-правової системи України інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини набув усталеності та органічно ввійшов у політико-правову реальність. Його діяльність сприяє руху країни по шляху формування демократичної правової держави та громадянського суспільства. Однак буде потрібний ще якийсь час, щоб інститут Уповноваженого з прав людини, сьогодні ще недостатньо ефективний унаслідок багатьох обставин, одержав достатній рівень впливу у системі державної влади. Для цього необхідно реалізувати комплекс заходів щодо зміцнення цього важливого інституту, привести у відповідність із практичними потребами захисту прав людини правову конструкцію даного державного правоохоронного органу. Зокрема, з метою підвищення ефективності системи захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні; створення більш ефективних механізмів у відносинах, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина незалежно від місця його перебування та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами; сприяння у якнайшвидшому та повному розгляді звернень громадян України незалежно від місця їх перебування, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, стосовно порушення та поновлення їхніх прав та свобод доцільно було б створити систему представництва Уповноваженого з прав людини в кожній області України та автономній Республіці Крим. У свою чергу це дасть можливість самому Уповноваженому більш ефективно здійснювати парламентський контроль за додержанням основних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Дана норма сприятиме розвитку в нашій державі демократичних інституцій та побудові громадянського суспільства, а також повній реалізації принципу верховенства права.

Аналіз особливостей правового статусу органів правоохоронної системи України дозволяє зробити такі висновки:

1 Необхідно на законодавчому рівні вдосконалити структуру судових органів та їх функцій, підпорядкувати суди завданню законного вирішення справ на основі змагальності та правової визначеності шляхом забезпечення однакового застосування норм права, поєднання незалежності суддів у вирішенні справ з фактичною відповідальністю за незаконні рішення і дії.

2 Апеляційне та касаційне провадження (при збереженні за ними функції компенсації) за умови порушення закону судом мають набути контрольно-запобіжного значення.

3 Необхідно, щоб повноваження усіх судів, у тому числі й вищих спеціалізованих, відповідали визначеному Конституцією місцю у судовій системі та її ієрархії. Конкуренція з повноваженнями Верховного Суду України має відійти у минуле.

4 Діяльність Верховного Суду України слід зорієнтувати на вироблення обов’язкових для судів правових позицій і контроль за їх дотриманням не тільки процесуальними, а й організаційними засобами. Запобігти помилці, створити правові умови для законного вирішення справи, спрямувати судову діяльність у законне русло — це завдання найвищого судового органу, й саме цьому має бути підпорядкована касаційна функція, саме для цього надані відповідні організаційні повноваження щодо забезпечення єдності застосування законів.

5 Аналіз правової бази діяльності органів прокуратури України дає змогу зробити наступні висновки. По-перше, закон зосереджує надто багато влади в руках однієї установи і навіть, через ієрархічність організації прокуратури, - в одній особі - державного прокурора України. По-друге, діючий Закон України «Про прокуратуру» порушує принцип поділу влади, оскільки повноваження Генерального прокурора тісно переплітаються з повноваженнями судової, виконавчої та законодавчої гілок влади. По-третє, Закон України «Про прокуратуру» у деяких аспектах наділяє прокуратуру такими повноваженнями, які більш належать до судової гілки влади, а навіть в деяких випадках уповноважує прокуратуру скасовувати судові рішення. По-четверте, відносини між прокурором та виконавчою гілкою влади не є прозорими, а також не зрозуміло і те, чи є прокурор незалежним від виконавчої та законодавчої гілок влади. По-п’яте, умови перебування прокурорів на посаді не дають їм відповідних гарантій незалежності від виконавчої та законодавчої гілок влади (як свідчать національні реалії, за період незалежності нашої держави станом на кінець 2005 року на посаді Генерального прокурора змінилося 9 осіб, і це за умови, що термін його повноважень становить 5 років. Подібна ситуація спостерігається і щодо підпорядкованих йому прокурорів). По-шосте, повноваження представляти інтереси громадян є занадто широкими та потребують більш чіткого окреслення. По-сьоме, ч.1 ст.7 Закону України «Про прокуратуру», яка визначає, що втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється, являє собою потенційну загрозу свободі преси.

6 Незважаючи на безумовну важливість Служби безпеки України для збереження української державності, необхідно зазначити, що її компетенція є невиправдано розширеною, а деякі права суперечать Конституції та іншим законам України. Так, незрозуміло, чому Служба безпеки зобов’язується займатися інформаційно-аналітичною роботою щодо проведення державою внутрішньої діяльності, соціально-економічного будівництва, науково-технічного розвитку, роботи з екологічних проблем, тобто з питань, що не пов’язані з національною безпекою України (п. 1 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України»). Вирішення названих питань належить до компетенції Кабінету Міністрів України та інших державних органів. Досить сумнівним є п.15 ст.24 зазначеного Закону, відповідно до якого обов’язками Служби безпеки України є проведення наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт, впровадження їх результатів у практику діяльності Служби безпеки України. Вважаємо, що проведення зазначених робіт може бути обов’язком спеціалізованих науково-дослідних та дослідно-конструкторських установ, але ж ніяк не обов’язком правоохоронного органу. Але таким, що найбільш суперечить принципам побудови правової держави, є п.16 ст.24 Закону України «Про Службу безпеки України», відповідно до якого остання зобов’язана виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Зазначене робить Службу безпеки України заручником розстановки політичних сил у державі, і, як аргументовано підтвердили події помаранчової революції, створює умови для виконання так званих «політичних замовлень». Вважаємо, що наведені вище обов’язки Служби безпеки України мають бути скасовані шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про Службу безпеки України». Крім того, не можна обійти увагою п.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України», в якому закріплене право Служби безпеки України, її органів і співробітників «виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з подальшим повідомленням прокурора протягом 24 годин». Дане право суперечить положенням ст.30 Конституції України, яка гарантує недоторканність житла і, зокрема, визначає, що у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [2]. Як можна побачити, ні про яке «припинення злочинів», що надає змогу порушити недоторканність житла, мова в Основному Законі не йдеться. Вважаємо, що п.7 ст.25 Закону України «Про Службу безпеки України» має бути приведений у відповідність до Конституції України.

7 Аналіз правового статусу органів митної служби свідчить, що, не зважаючи на важливість завдань, які стоять перед останньою, та необхідність правового регулювання на рівні закону питань організації органів митної служби, діяльність названого правоохоронного органу законодавчо не регламентована. З огляду на це вважаємо за доцільне розробити і затвердити Закон України «Про митну службу України», в якому були б визначені правовий статус митної служби України, її інституцій у відповідності до вимог Митного кодексу Європейського Союзу, Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (Кіотська конвенція) як системи компетентних державних органів в галузі митної справи. Прийняття Закону України “Про митну службу України” дасть можливість оптимізувати систему державного управління в галузі митної справи, зокрема організацію державної виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, запровадити нову ідеологію функціонування державної виконавчої влади в галузі митної справи, що, у кінцевому підсумку, повинно забезпечити більш надійний захист економічних інтересів України.

8 У Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» статтю 11 доцільно викласти у такій редакції: „Уповноважений призначає своїх представників, у тому числі представників у кожній області та Автономній Республіці Крим у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджується Уповноваженим”