Geum.ru

Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі. Етнічні землі

Вид материалаДокументы

Содержание


Українська меншина в Румунії зникаєЧи не тому, що про неї мало згадує "Ненька"?
Коротка довідка про Мараморощину
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Українська меншина в Румунії зникає
Чи не тому, що про неї мало згадує "Ненька"?


Відомо, що етнічні, культурні а часто й історичні кордони між країнами та народами далеко не завжди співпадають із сучасними державними, які, як правило, формуються під час політичних угод та компромісів. Не є винятком і кордони українського Закарпаття, чималі етнографічні частини якого знаходяться за межами сучасної України. Про земляків на Мараморощині, нині повіту на сході Румунії, практично забули.

Одразу після перетину кордону в закарпатській Тересві опиняюся у селищі Кимпулунґ ла Тіса. Хоч до кордону з Україною звідси біля двох кілометрів, української тут ніхто не розуміє - лише угорську або румунську. "На пальцях" дідусь із добрим обличчям пояснює, як дістатись до Сигота - мовляв, зупиняй авто і кажи "ла Сіґет?". 10 тисяч лей (біля 2 грн.), які дивом вдалося дістати ще в Україні, цілком має вистачити на дорогу. За кілька хвилин зупиняється "Дачія". "Ла Сіґет?" - питаю. "Та до Сигота, до Сигота, сідай!" - каже водій…

По дорозі Іван, громадянин та житель Румунії, розповідає, що виріс у селі Реміти, де всі розмовляють наріччям української мови, а удосконалив свої навики між нашими заробітчанами, працюючи в Чехії та Португалії. "Тут, на Мараморощині, українською порозумітися ще можна, - каже він, - але нас стає все менше та менше. Хтось забуває мову і переходить на румунську або угорську, хтось виїжджає у заможні краї…"
Коротка довідка про Мараморощину

Мараморощина, відома також як Мармарощина, Мараморщина і Марамуреш - край, що охоплює долину Верхньої Тиси. Загальна площа - 10350 кв. км. Більша частина краю належить до української етнічної території і становить східну частину Закарпаття; південна Мараморощина заселена румунами. В 1910 році 45 відсотків населення Мараморощини становили українці, 24 - румуни, 17 - євреї, решта - угорці та німці.

Вперше назва "Мараморош" згадується в грамоті з 1199 року. До XIV століття була рідко заселена й служила тереном для полювання угорських королів і бояр. З XIV століття одночасно колонізувалася українцями з Галичини й румунами з Семигороду; в той час Мараморощиною управляв підданий мадярському королю воєвода.

Нині державний кордон України й Румунії проходить вздовж Тиси і не покривається з етнічним, так що в межах Румунії опинилась частина території, суцільно заселеної українцями: долина Руської Ріки та вузька смуга вздовж правого берега ріки Вишневої й лівого - Тиси, всього близько 700 кв. км, а в Україні - невеликий клин з румунськими поселеннями. Українське національне життя в південній (підрумунській) Мараморощині було слабо розвинуте й пов'язане у 1920-30-х роках з українським центром у Чернівцях. Греко-Католицька Церква багато зробила для збереження українського населення від румунізації, а раніше - від зугорщення.

До румунської революції 1989 року українці на Мараморощині, за винятком коротких періодів часу, зазнавали національного та соціального утиску. З 1989 року розпочалося національне й церковне відродження, однак йде воно дуже повільно через недостатню зацікавленість центрального уряду Румунії та місцевої влади, а також через недостатні зв'язки з Україною та майже повну відсутність на Україні відомостей про історію, суспільне та релігійне життя в Мараморощині. (За Енциклопедією Українознавства, том 4).

Потрапити сюди не так вже й просто...

Спостерігати за горами та деякими селами Мараморощини з території України легко - досить проїхатися трасою Ясіня-Мукачево від Ділового до Буштина і глянути наліво, на той берег Тиси. Із Солотвина дуже добре видно головне місто Мараморощини - Сигіт, яке знаходиться просто за річкою. Та незважаючи на таку близькість, контактують закарпатці із мараморошцями мало. Причина цьому банальна: на Мараморощину є лише два залізничні переходи, та й ті діють украй погано і для обмеженої кількості місцевих жителів. До березневого паводка 2001 року від станції Тересва на Тячівщині та з Рахова до Сигота їздили дизель-потяги кілька разів на тиждень, жителі прикордонних сіл мали змогу бачити своїх рідних або приторговувати дрібним товаром. На румунській ділянці залізничного перегону Тересва-Кимпулунґ паводок вщент вимив насип і рейки зі шпалами висять у повітрі, отож про курсування поїздів і мова поки що не йде. Тут прокладена лише широка колія, а румунські залізничники виправдовуються тим, що не мають відповідної техніки, і, мовляв, ремонтувати її повинні українці. Тим часом щопонеділка, щосереди та щоп'ятниці місцеві жителі перетинають кордон... пішки. Йдуть через залізничний міст із величезними сумками, напханими товаром, спотикаючись об кріплення і щохвилини ризикуючи гепнутись на шпали. Тут же, на мості, румунські дезінфектори обприскують взуття - аби з України… не принесли ящур чи сказ. Після проходження митниці, яка розміщена у схожому на мисливський пункт будиночку з дерева, відвідувача Мараморощини чекає ще й трикілометрова піша прогулянка кам'янистим і запиленим бездоріжжям до центру села Кимпулунґ, або Довге Поле. Інший перехід Ділове- Валя-Вішеул (Вишівська Долина) після паводка зовсім закритий. Правда, діють ще два переходи в Дякові та Хижі (працює двічі на тиждень), але щоб дістатися до них з Мараморощини румунською стороною, слід подолати два важкі серпантини перевалів.

Та й усе це "задоволення" перетину кордону доступне не всім українцям, а лише тим, хто має вкладку до внутрішнього паспорта. Такі видаються за гроші лише жителям прикордонних районів Закарпаття - Рахівського, Тячівського, Хустського та Виноградівського. Для не місцевого ж жителя, скажімо, ужгородця чи львів'янина, жоден з місцевих переходів не доступний - треба їхати через Угорщину, найкраще через перехід Вилок- Тісабез. На щастя, жодних інших документів, окрім закордонного паспорта, ні угорські, ні румунські прикордонники від громадян України поки що не вимагають.

"Залізна завіса" між сім'ями та селами...

Радянсько-румунський кордон, на відміну від довоєнного чехословацько-румунського, був закритий "наглухо". Як і в багатьох інших місцях, "залізна завіса" розділила деякі населені пункти навпіл. Так сталося з Тячевом, частину якого - так званий Малий Тячів - досі можна бачити із довоєнного переходу, а нині руїн моста через Тису. Така ж доля села Луг та селища Великий Бичків. Живучи через ріку на відстані декілька метрів, понад п'ятдесят років родини практично не мали змоги спілкуватися між собою. Дотепер багато жителів цих сіл не знають жодного земляка по той бік ріки - адже щоб подзвонити з Бичкова румунського у Бичків український, треба платити міжнародний тариф, а лист може йти і два тижні. Правда, за останнє десятиліття люди трохи встигли познайомитись під час міжкордонного напівлегального ґешефту. Влітку, коли Тиса зовсім мілка, місцеві відпочивальники з обох боків практично безперешкодно купаються в річці, ходять один до одного освіжитись пивом та вирішити дрібні господарські справи, адже "система" з колючого дроту як з румунського, так і з українського боку, вже не існує.

Але професор Іван Юращук, який проводить старість на батьківщині - у Лузі, пам'ятає більш суворі часи. Його оселя впирається прямо в кордон, а неподалік був пішохідний міст. Якось, розповідає він, у 1945 році бабця, яку не пустили на інший берег, спиталася у радянського військового: "А коли відкриють границю?" і почула глузливу відповідь: "Когда вон та гора сойдётся вон с той, бабка!"

Місцеві жителі оповідають банальну історію п'ятдесятирічної давності, коли доля Закарпаття була вже вирішена. Представники української інтелігенції Мараморощини надіслали "батькові Сталіну" листа з проханням приєднати і їхній край до Радянської України. Сталін, звісно, погодився. Ще б пак: Мараморощина має хороший геополітичний статус, тут знаходяться важливі залізничні вузли, які з'єднують Закарпаття з Прикарпаттям та Буковиною, долина Тиси має хороший клімат і значні, як на гірську місцевість, земельні угіддя. Документи про лінію кордону, який мав проходити перевалом на лівому боці Тиси, уповноважили підписати великого радянського воєначальника. Але перед підписанням хтось нібито добре напоїв радянського товариша і підсунув йому гарну молодичку... Вранці, коли стало відомо про затверджену лінію кордону по руслу ріки Тиса і вже нічого не можна було зробити, воєначальник застрілився...

Але на вулицях деяких сіл Мараморощини, наприклад Кричунові, Ремітах, Вишівській Долині, Лузі сьогодні звучить лише місцевий діалект української мови. Румунську використовують хіба в урядових установах, у певних рідковживаних термінах та чомусь при підрахунку грошей або назвах телефонних номерів. Діти у школах навчаються румунською, а на перерві розмовляють українською. Українська звучить у крамницях, у потязі Сигіт- Вішеу-де-Сус, в автобусі і у деяких церквах. Навіть румуни, які з різних причин оселяються в українських селах, навчаються української. Однак жодного українського надпису ні на школі, ні на магазині, ні на дорожніх чи станційних знаках не побачиш. Продавець маленької крамнички у Кричунові пояснює це тим, що "наші люди тяжко читають по-українськи", хоча причина, напевно, криється в іншому: якось директор однієї із марамороських сільських шкіл влаштував на школі табличку з українським надписом, а наступного дня довідався, що він вже не директор...

Мовного бар'єру у нашій школі не існує...

На митниці у Тересві, чекаючи митного і паспортного контролю, розгадувала кросворд симпатична дівчина. Розговорились. Наталка Молдован родом із закарпатського Грушева. За національністю та громадянством - українка, вчиться у Сиготі, в Українському ліцеї імені Тараса Шевченка. Навчанням задоволена. "Заняття дуже цікаві, ми багато їздимо, я отримаю престижний диплом. І все - безкоштовно. В Україні про таке можна лише мріяти", - каже Наталка. На Мараморощині ліцей - найважливіший офіційний український заклад. Зараз він єдиний на всю сусідню країну. До 60-х років в Румунії, окрім Сигота, такі діяли у містах Сирет, Тульча та Сучава - у місцях компактного проживання української меншини. Лише великими стараннями місцевої української інтелігенції та наших дипломатів цей навчальний заклад вдалося відродити сім років тому. В ліцеї здебільшого навчаються діти з українських родин Мараморощини, хоча є і етнічні румуни і навіть троє студентів з України. Заклад очолює Федір Попович - представник марамороської родини з давніми інтелігентськими традиціями. У тісному директорському кабінеті він радо розповідає про очолюваний заклад.

- Як реаґували державні органи Румунії на ідею відродження тут українського ліцею?

- Конституція дозволяє усім дітям вчитися рідною мовою. Але завжди є люди, які не погоджуються з бажаннями меншини і наводять такі арґументи, які не мають під собою розумних чи навіть законних підстав. Нам говорили, що ми хочемо відокремити Мараморощину, сіяти сепаратизм тощо. Влада не проти відкриття шкіл з українською мовою навчання чи українських класів, але можу твердо сказати, що вона цьому не сприяє.

- Чув, що деякі місцеві українці не виступали за навчання рідною мовою...

- Вони вважали, що їм так зручніше. Дехто розводив пропаганду: "А, куди ми підемо далі, якщо всі предмети викладатимуться українською мовою?" Але нам вдалося побороти такі побоювання. Наші діти вільно розмовляють румунською мовою. На перерві вони розмовляють українською, а якщо хтось до них румунською звертається, то по-румунськи і відповідають. Мовного бар'єру у нашій школі не існує.

- Звідки походять учні, які вчаться в ліцеї?

- Це в основному діти із навколишніх сіл. Вони ніде не вчили біології, математики, хімії, фізики українською мовою, а у нас ці предмети викладаються саме українською. Поки що викладаємо історію румунською мовою - не маємо спеціаліста. Була одна дівчина, яка закінчила історичний факультет Ужгородського університету. Я їй запропонував працювати у нас, але не на повну ставку, та для неї було мало уроків. Також румунською викладається філософія, економіка і малювання, ми вважаємо, що це невелика кількість предметів. А решта - інформатика, педагогіка, психологія, музика, релігія, культура та інші предмети - викладаються українською. Правда, рівнем декого не можу бути задоволений. Розповідаємо учням і про Закарпаття, але ніякого "русинства" у нас немає.

- Де Ви набирали фахівців?

- В основному звідси. Є багато молодих учителів з дуже високими професійними якостями і я радий, що їх вдалося прийняти на роботу. Деякі вчителі походять з України. Ми, звісно, при наборі повинні дотримуватися румунського законодавства. Вчитель на повній ставці - 18 годин на тиждень - повинен пройти конкурс компетентності. Але щодо нас з боку управління освіти було розуміння, дехто погодився і на півставки. На Мараморощині взагалі важко з роботою, а це все-таки краще, ніж нічого.

- Я знаю, що ліцею хронічно не вистачає навчальних приміщень...

- Так, на першому поверсі знаходиться спортивна школа. Нам дуже скрутно. Ми маємо 9 залів і 15 класів. Навчається в школі приблизно 300 дітей, 219 студентів дев'яти ліцейних класів. А ще маємо три класи початкової школи і три - гімназії. Програми дуже переповнені. Діти закінчують навчання о 14-й, 15-й, навіть 17-й годині. А як проводити ще другу зміну? Ми всюди зверталися, влада нам обіцяє виділити приміщення, говорять про надання першого поверху. Але кожен господар не дуже хоче комусь віддавати своє. А якщо українцям віддавати - то тим більше: "А, то українці хочуть видворити румунів!" Українці колись мали своє власне приміщення, яке будувалося спеціально для нашої громади. Там ліцей функціонував десь до 1953 року. Потім було утворене педучилище, українські класи з'єдналися з румунськими, діяла угорська секція. Навіть набір в наші класи здійснювали не українці - румуни вказували, що нам потрібно чи не потрібно, які нам класи потрібно тощо. Потім всі українські класи були розформовані.

- Хто з України найбільше сприяє українському ліцею в Сиготі?

- Найбільше нам допоміг Львівський політехнічний інститут - подарував цілий комп'ютерний клас та оргтехніку. Комп'ютери зовсім нові, спеціалісти приїхали зі Львова та все встановили. Ми хоч сьогодні готові підключитися до Інтернету, та поки що не маємо на це відповідного фінансування. Львів'яни та буковинці допомагають також підручниками та іншими посібниками, але тут велику проблему складає невідповідність програм. Трохи допомогло і Закарпатське управління освіти. Підручників українською мовою, які відповідали б румунській навчальній програмі, практично немає, вчителі самі перекладають, використовують уривки з українських підручників, розшукують в інших джерелах. Нам би не завадило постачання краєзнавчих книг, українських газет, журналів. Офіційно передплатити їх тут практично неможливо.

- Кажуть, учні підпорядкованого Вам ліцею багато їздять на екскурсії...

- Так, нам вдалося для найкращих учнів організувати в позаминулому році екскурсії до Києва та Канева, а в минулому - до Львова. Допомогло нам у цьому посольство України в Бухаресті. Колишній посол України Олександр Чалий максимально сприяв нам у всьому, як справжній патріот відстоював наші інтереси. З його ініціативи теж вже колишній ваш міністр закордонних справ Борис Тарасюк відвідав наш ліцей під час свого візиту до Румунії. Знаєте, дітям цікаво, коли до них хтось приїжджає з України і коли вони знають, що про них не забувають. Ще цікавіше їм самим кудись їздити. Хотіли б організувати відвідини і сусіднього Закарпаття.

На місце розстрілу українських патріотів... справляють нужду

З українських закладів, окрім ліцею, діють на Мараморощині також п'ять парафій Української греко-католицької церкви - у Сиготі, селах Коштіль, Кричунів, Поляни та Тячів з філією у селі П'ятра, та Православний Український вікаріат у Сиготі. Є кілька українських дитсадків, у сільських школах викладається українська мова як рідна, та решта предметів викладається румунською. Не мають румунські українці ні своєї регулярної газети, ні бодай кількох годин на телебаченні, ні будинків культури, ні шкіл з українською мовою викладання. Через це, очевидно, у багатьох селах Мараморощини вже забули українську, як у тому ж Довгому Полі чи Супунці. Рідний брат директора ліцею Отець Василь Попович, який до минулого року очолював Український Греко-Католицький вікаріат в Сиготі та був фактично скинутий з цієї посади за свою чітку проукраїнську позицію, вважає, що такий стан веде до зникнення української національної меншини. "Нас на Мараморощині зараз біля 60 тисяч, і цифра ця занижена, - каже він. - Я дуже поважаю румун, у мене дуже багато знайомих, є навіть вірники, але позиція багатьох - вкрай шовіністична. Мене дивує, чому Україна захищає права національних меншин у себе в країні, але не вимагає такої ж поваги у своїх сусідів. Адже румунів на Україні набагато менше, але вони мають прав набагато більше, ніж ми. Як лише я вмикаю Закарпатське телебачення, все лише бачу передачі румунською мовою!"

Не вистачає церков та приміщень українським релігійним установам, у сільських школах вкрай мало підручників з української, карт, інших навчальних посібників. Румунська держава не повернула відродженій українській церкві жодне з приміщень, які були колись її власністю. Отець Василь служить у Кричунові - Богослужіння проводить у невеликій дерев'яній капличці біля фундаменту церкви, будівництво якої зазнало серйозних перешкод, та... у себе вдома, в обладнаній кімнаті. "Румунська греко-католицька єпархія Мараморощини противиться нашому конкретному бажанню мати свою незалежну ієрархію. Єпископ не дуже бажає, щоби ми, українці, самостійно працювали та були краще зорганізовані. Тому наші надії звернені на найвищу Українську Ієрархію. Очікуємо, щоб найближчим часом був призначений екзарх для українців-католиків Румунії", - каже отець Василь.

Донька отця Василя Марія-Люся Колопельник закінчила п'ять років тому факультет журналістики Львівського університету, і весь цей час намагається запустити газету для українців Мараморощини. Донині власним коштом вдалося випустити лише чотири примірники релігійного видання українською мовою "Воскресіння". "Практично всі газети прикордонних з Угорщиною повітів дублюються угорською мовою для угорської меншини. Угорщина постійно захищає інтереси своїх земляків за кордоном, і я б хотіла, щоб Україна так само ставилась і до нас. Адже тут, як і всьому світі, має діяти принцип відповідності", - каже вона. У результаті у церквах багатьох українських сіл відправи все більше проводяться румунською мовою, все більше вірників-українців, особливо у селах долини Вішеу (Поляна, Рускова, Кривий та ін.), переходять до космополітичних сект.

Але найбільше українцям Мараморощини бракує уваги з боку материнської країни. "До мене в школу ніхто з офіційних осіб з України ніколи не навідувався", - каже Василь Луцак, директор школи у селі Вишенська Долина, що навпроти нашого Ділового. Хоча від школи до кордону з Україною менше кілометра, а в селі не розмовляють українською хіба прикордонники та залізничники, діти навіть не мають змоги побачити карту України, портрети видатних особистостей або їхні твори. "Наші люди дуже мало знають про Україну, - продовжує зі смутком пан Василь, який навчався у Прикарпатському університеті в Івано-Франківську, - а коли йдеться про державу за Тисою, то кажуть "у руських". В Україну їздять хіба за ґешефтом, але мало хто привезе звідти книжку або газету. Усе, що у вас відбувається, їх мало цікавить - мовляв, якщо Україна нами не цікавиться, то чому ми маємо нею цікавитись?"

Ще кілька років тому всерйоз говорилося про відкриття українського консульства в Сиготі чи повітовому місті Бая-Маре (де, до речі, проживає близько 100 родин, які спілкуються українською мовою). Нині ні про це, як і про відкриття в найближчому часі автомобільного мосту і переходу Солотвино-Сигіт, ніби й забули. Практично не проявляє інтересу до життя українців Мараморощини і Союз українців Румунії з центром у Бухаресті.

У центрі Сигота отець Василь Попович показав скверик і стіну, біля якої у першій половині минулого століття розстрілювали українців. Нині стіна облуплена, біля неї - сміття, малолітні роми ганяють у цьому скверику у футбол, злидарі, які просять милостиню на ринку неподалік, ходять сюди "на сторону". Жодної таблички, жодної згадки про трагічне місце. І лише п'ять побілених дерев, посаджених на пам'ять про трагічні події, ніби нагадують про незаздрісне становище українців на Мараморощині.

Є й "новітнє" свідчення трагедії марамороських українців. Донині лежать розмиті та зруйновані березневим паводком будинки наших земляків у селі Малий Тячів, звідки великий український Тячів видно як на долоні. Розбирати завали нікому. Діти з постраждалих сімей підбігають до автомобілів, що проїжджають трасою Сигіт-Сату-Маре, і просять допомоги хоча би кілька тисяч лей. Просять, як правило, українською мовою, бо іншої, можливо, і не знають. Допомоги від "Неньки" вони, мабуть, і не дочекаються...

Олекса Лівінський,
Сигіт-Мукачево