Geum.ru

Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі. Етнічні землі

Вид материалаДокументы

Содержание


Кубанський козак микола рябовол
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

КУБАНСЬКИЙ КОЗАК МИКОЛА РЯБОВОЛ


Від ЗО квітня по 3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд — Кубанська Військова Рада. 16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народну Республіку1), а через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України. ЦІ політичні події приносять у вирій історії прізвище Рябовола, українського кубанського політичного діяча та палкого кубанського патріота. 1990 року на святкуванні 500-річчя утворення Запорізької Січі делегація кубанських козаків привезла портрет Рябовола з написом "Микола Рябовол — національний герой України''. Микола Рябовол — кубанський козак, народився у станиці Донській. За українофільські ідеї Рябовол мав стосунки з царськими жандармами ще до Другої Російської революції, у той час він працював головою управи чорноморської залізниці. Другу Російську революцію Рябовол зустрічає в інженерних військах на півночі Росії, він повертається додому та бере активну участь у політичному житті у Військовій Раді та у громадсько-політичному житті в Обласному Продовольчому Комітеті, Рябовола обирають головою Військової Ради.

Микола Рябовол провадить політику єдності кубанських земель, цілковитої незалежності Кубані у найтісніших стосунках з Україною. Рябовол є прихильником ідеї Соборності України та Союзу українських земель, він один з найпопулярніших козацьких політичних діячів на Кубані періоду національно-визвольних змагань початку XX століття. В ідеї кубанської незалежності та злуки Кубані з Україною було два зовнішніх противники — більшовики, які стояли за всесвітню соціалістичну революцію та вважали Кубань частиною РРФСР, та сили, які обстоювали відтворення Російської імперії, їхніми провідниками були генерал Дєнікін та Добровольча армія. Окрім того, на Кубані існувала внутрішня боротьба — значний вплив там мала ідея окремішності козацької нації та державного самовизначення всіх козацьких земель, вона не була позначена стійким українським забарвленням. Рябовол активно підтримував цю ідею, коли українсько-кубанські зв'язки були неможливі, бо ідея несла загальнодемократичні риси розвитку та майбутнішнього ладу на відміну від монархічних ідей генерала Дєнікіна.

У перші періоди діяльності в Раді найтісніші стосунки склалися у Рябовола з кубанськими українофілами Баріджем* Кіндратом Лукичем, Щербиною Федором Андрійовичем. Бичем Л.Л. та Манжулою Ф.С.

Барідж К Л. — український козак зі станиці Брюховецької. Він був депутатом Державної Думи від козаків, а потім — комісаром Тимчасового уряду на Кубані. Прибувши на Кубань, Барідж змінив своє ставлення до царату та Російської імперії, вийшов з партії кадетів та став прихильником ідеї Соборності земель України, за що викликав люту ненависть до себе з боку великоімперських російських сил та більшовиків. Більшовицький історик Кубані Г.Ладоха в середині 20-х років писав: ''Барідж — самозакоханий та прозірливий політичний діяч. Будучи козаком та великим землевласником, крім того, він був ще й заурядним буржуазним ділягою. Засобами думських зв'язків він виклопотав собі посаду комісара Тимчасового уряду на Кубані. Розтікаючись медовими промовами та зверненнями, він одразу повів таку архібуржуазну бюрократичну лінію, що викликав навіть протести своїх політичних однодумців (читай, прихильників "неподільної Росії” — ред.)... Вся наступна діяльність цього ланцюгового пса буржуазного ладу при всій своїй топорності відрізнялася витримкою…" Барідж був ініціатором проведення у Катеринодарі у березні 1917 року козацької маніфестації під синьо-жовтими прапорами, а 2 червня — антиленінської демонстрації у місті. Ян Полуян, один з більшовицьких керівників у Катеринодарі, вважав Баріджа своїм ворогом номер один. Восени 1917 року українці висували Баріджа на посаду Кубанського Військового Отамана, але через непорозуміння між українцями було обрано Філімонова О.П.

Бич Л.Л. — українець, козак станиці Павлівської Єйського повіту. Освіта — вища, закінчив юридичний факультет Московського університету. Працював у Москві, Петербурзі, Новоросійську та Баку у приватних та державних організаціях. На виборах до 4-ої Державної Думи його обрано виборщиком за прогресивним списком. Бич був членом РУП, а потім членом Укр. С.-Д. партії. З 1 листопада 1917 року Бич — перший голова Кубанського Краєвого Уряду.

Щербина Федір Андрійович — український козак із станиці Новодерев'янківської (народився 13 лютого 1849 року), український кубанський історик, член-кореспондент Імператорської, академії наук, депутат Другої Державної Думи, один з найстаріших членів Кубанської Крайової Ради, пізніше в еміграції — ректор Українського університету в Празі, професор Української господарської академії в Подєбрадах, голова Товариства вивчення козацтва та Спілки Кубанських письменників. 1917 рік на Кубані —- це час пробудження приспаної української свідомості кубанських козаків. Кубанські діти Запорізької Січі, які докорінно не сприйняли Марксистсько-ленінської ідеології, відчули природний потяг до незалежності та материнської України. Опісля утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

24 вересня 1917 року розпочала свою роботу друга сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, М.С.Рябовол вітав їх (спочатку російською мовою):

"Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура!” Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія). Браття козаки, лінєйці2)! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців3) у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовол продовжує українською мовою).

Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали 6! Не діждали б!”) Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали бт бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні цент ралісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати!" (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!”).

Український уряд у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, але у цей час кубанське козацтво прихильніше ставилося до козацької теорії хорунжого І.Л.Макаренка, аніж до приєднання до України. На другій конференції козацьких військ у Владикавказі 20 жовтня 1917 року було утворено "Юговосточный Союз Казачьих войск, горцев Кавказа и вольных народов степей”, а 16 листопада 1917 року було утворено Об'єднаний уряд на чолі з військовим отаманом Донського козацького війська Калєдіним. Ця ідея виявилася неефективною у військовому відношенні, а Союз недовготривалим, одначе сама ідея Союзу декілька місяців утримувала Кубань на деякій відстані від України. В той же час, ЗО липня 1917 року відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії4), на якому у резолюції було вказано "про приєднання Чорноморської губернії до України", а 4 січня 1918 року на заклик Української Чорноморської Ради5) 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження найтісніших стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та іногородніми6), на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Л.Л.Бича та К.Л.Баріджа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності.

16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує "Самостійну Кубанську Народню Республіку''. Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917 року. Тоді відбулось повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М.М.Ґалаґаном та Є.Онацьким. У другій половині лютого опісля закінчення сесії на нараді членів Ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "єдиної та неподільної Росії”, такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

Перший підступний удар по кубанській незалежності та Україні було зроблено більшовиками, які не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час. Коли ситуація стала безнадійною, 22 лютого Військовий Отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Баріджем та інтендантом Галушкою пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято.

У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі в останні хвилини перед відходом, писалося: "... Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ні!.. Ми вдуховлені ідеєю оборони республіки Російської і нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками... На нещастя, ви, козаки і іногородні, опутані зо всіх боків брехнею і провокацією, одурені красивими, але отруйно брехливими словами фанатиків і людей підкуплених, ви своєчасно не дали нам належної допомоги і підтримки в справі святої боротьби за Установчі Збори, за урятування вітчини і за наше право самостійно залагоджувати долю рідного Краю".

Доля звела Кубанську Раду з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує: "В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти, які були озброєні за останнім словом техніки і вривалися у межі Кубані та встановлювали Радянську владу, що обіцяла рай земний, коли більшовизм охопив цілі відділи (повіти), оточивши кільцем Катеринодар, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алєксєєва, ядром Добровільчої армії, яка тільки-но народилася..."

Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові, в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3. У березні—квітні 1918 року переважно з діячів Червоної армії було утворено радянські республіки на Кубані і в Чорноморії у складі РРФСР, а 3О травня 1918 року під керівництвом «чрезвычайного комиссара» півдня Г.К.Орджонікідзе проголошена Кубано-Чорноморська Радянська республіка у складі РРФСР.

Доля Українського Чорноморського флоту пов'язана з Новоросійськом. Наприкінці квітня 1918 року після переговорів українців з "Центрофлотом" було призначено командувачем флоту українця контр-адмірала М. П. Сабліна. 29 квітня 1918 року вранці всі кораблі Чорноморського флоту, що знаходилися в Севастополі, підняли українські національні прапори. Але напередодні кайзерівські війська зліквідували Центральну Раду і наближалися вже до Криму. Виконуючи ухвалу "Центрофлоту", адмірал Саблін ЗО квітня 1918 року о 22 годині вивів із Севастополя основні кораблі, взявши курс на Новоросійськ, куди ескадра прийшла 1 травня вранці. Серед кораблів флоту були лінкори "Воля", "Свободная Россия", крейсери “Пам'ять Меркурія", “Імператор Траян” та ін. Одночасно, у квітні, на Тамані серед українських кубанських козаків піднялося велике антибільшовицьке повстання. Керівники повстання відвідали Керч та зав'язали зносини з місцевим німецьким керівництвом, яке надало повстанцям декілька гармат, на Тамань проти більшовиків пішли воювати українські та німецькі добровольці. Для захисту Керчі на прохання українців Кубані німецьке керівництво висадило пізніше на Тамань 58-ий Берлінський німецький полк, але далі не пішло. Німецьке керівництво повідомило, що наступ проти більшовиків на Кубані воно не вестиме, бо не було офіційних запитів від Кубанської Ради. 18 червня у Новоросійську за наказом Леніна потоплено Чорноморський флот за винятком декількох кораблів, які на чолі з дредноутом "Воля" відплили до Севастополя.

У важких умовах еміграції Кубанська Рада не зрадила інтересів Кубані та України. На Україну від Кубані була надіслана делегація, яка отримувала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з'єднала Кубанську Раду з Добровольчою армією; хоча спочатку кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте ЗО квітня у ставці Кубанської Ради на станиці Мечетинській між ними таки було укладено військовий союз. Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об'єднання

Північного Кавказу з Україною, і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією. Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Дєнікіна Рада відмовляється від допомоги та висловлює свій протест з приводу німецького десанту на Тамані. Тоді німці арештовують кубанського генерала Борисовича, якого Рада відрядила на Тамань. Це була перша поступка Ради Дєнікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії.

Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною була ця тенденція в Чорноморії7), усім запам'яталися збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918 року у станиці Брюховецькій. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українських військ. — Ред.). Головним ворогом українських кубанців були більшовики, вони доклали найбільше зусиль для відриву Кубані від України. 7 травня 1918 року Катеринославська Рада робітничих депутатів приймає звернення:

Товариші! Ви чуєте, що на вільну Кубань рухаються німецько-гайдамацькі полчища… За їхньої перемоги у селян відберуть поміщицькі землі, фабрикантам оддадуть фабрики та заводи, всім багатіям-кулакам знову повернуть права на пригноблення бідного працьовитого люду.

Українська буржуазна Рада, яка віддала до рук німецько-австрійських хижаків робітників та селян України, яка допустила до хазяйнування на Україні німецьких військ, що відбирають у селян хліб, худобу, різні мідні предмети, не виключаючи дзвонів, все награбоване під наглядом найманців тої ж Ради негайно вивозиться в Німеччину, де й розподіляється серед військ, які наступають на Радянську Росію...

Ось що примушує німців та їхніх наймитів-гайдамаків прагнути захопити Кубань, де вони надіються шляхом пограбування хліборобів Кубані поповнити свої нікчемні запаси”.

На початку травня на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких — вигнання більшовиків та возз’єднання з Україною за допомогою української та німецької армій. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані — Старомінська, Новомінська, Новодерев'янківська, Канівська, Рогівська, Васюринська, Старокорсунська. Більшовицький історик Г.Ладоха писав: "Заколот, який було зроблено спочатку на Україні, а потім і на Дону з допомогою німецьких багнетів, окрилив кулацьку контрреволюцію на Кубані”. Більшовики формують каральні армійські загони ЧК для боротьби з контрреволюцією на Кубані та Чорноморії.

Повстання були придушені каральними частинами Червоної армії.

На початку літа у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П.Сулятицький описує переговори М.Рябовола та гетьмана Скоропадського так: “Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові українські кола зле поінформовані в кубанських справах і, можливо, взаємовідносини України й Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань, просто якогось генерал-губернатора. Відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Представники Українського Уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Непримиримого розходження й суперечок по суті не було, й тому, незалежно від остаточного формального визначення форм співжиття України з Кубанщиною, не вимагаючи ніяких гарантій, Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамань). Лінійським делегатам Капліну та Скобцову Київ прийшовся не до смаку, й вони поспішили повернутися на Дон. Рябовол і Султан-Шахим-Гірей опісля переговорів зі Скоропадським залишилися в Києві. Одночасно з-під більшовицької окупації прибула делегація Кубанської Української Національної Ради"8).

Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Дєнікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило її.

Великою заслугою Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-радянських переговорах. Георгій Покровський згадує: “В тій же станиці Мечетинській було вирішено питання і про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла, бо це протидіяло включенню Кубані до територій під Радянською владою, на чому неймовірно вперто наполягав Раковський під час переговорів з Україною про мир. Делеговані на Україну М.С.Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум, в якому від імені Кубані було заявлено, що ніколи Кубань не визнавала Радянської влади, що веде з нею боротьбу, що оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків".

10—23 червня 1918 року відбулась новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алєксєєв, який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню. Зваживши на складну політичну ситуацію, кубанці більшістю голосів проголосували за співпрацю з Добровольчою армією. Відіграло роль і ставлення гетьмана Скоропадського до Кубані як до автономної складової України, а не федерального партнера. Водночас генерал Дєнікін вирішив почати наступ на Кубань.

Сподівання кубанців отримати незалежність на багнетах Добровольчої армії не виправдалися. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду. Першою ластівкою був виступ Лукомського — дєнікінського генерала. Між керівництвом Добровольчої армії та Кубанською Радою почалися непорозуміння та сварки. Голова уряду Бич заспокоював кубанських козаків: "Поміж Кубанню та Добровольчою армією розриву немає. Кубанська Рада визнала єдиний фронт та єдине керівництво, незгода виникла на ґрунті майбутнього будівництва держави”.

В той час, коли представники Кубані вирішували у Києві питання військової допомоги від України та політичні аспекти возз’єднання України та Кубані, — наприкінці листопада командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському Краєвому Уряді. Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Л.Л.Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень. Дєнікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві та заарештовують українського посла Боржинського, а генерал Бєлоусов за наказом Дєнікіна вимагає від голови уряду Бича урядової грамоти на арешт Боржинського.

Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Дєнікіним. На Кубані та в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації.

Від ЗО листопада по 8 грудня у Сімферополі відбувся монархічний з'їзд представників земських та міських самоуправлінь півдня Росії. В резолюції з'їзду вказується: "п.1…З'їзд висловлюється проти безумовного та незворотного визнання права кожної національності на повне відокремлення від Росі, п.5. З'їзд вважає за необхідне засвідчити заслуги Добровольчої армії в утвердженні єдності та незалежності Росії”. Водночас починається дєнікінський наступ. Дєнікін кидає кубанців на Царицин та проти батька Махна і українських військ Симона Петлюри, серед кубанців починається дезертирство. В цей час більшовики у підпіллі на Кубані нацьковують різні стани, класи та національності один на одного, а Г.К.Орджонікідзе дає наказ Кубанському ревкому поглиблювати протиріччя між Кубанською Радою та Дєнікіним. Завдяки дєнікінській агітації у квітні 1919 року серед кубанців відбувається політичний розкол на чорноморців та лінійців. На виборах головою Кубанського Уряду замість Бича обирають ставленика Дєнікіна лінійця Сушкова.

Невдачі у внутрішній політиці кубанці компенсували за кордоном. У грудні 1918 року Законодавча Рада посилає делегацію на чолі з Бичем на Паризьку конференцію. Делегація прохала міжнародної допомоги для Кубані. Кубанці сподівалися на закінчення громадянської війни, але, на їхній погляд, це було неможливо, бо Радянська влада добровільно ніколи не відмовиться від зазіхань на Кубанський край. Кубанська делегація проголосила країнам АНТАНТИ свої позиції: 1) цілковита незалежність Кубані; 2) оголошення оборончої політики від можливих більшовицьких нападів; 3) засудження чорносотенства (дєнікінщини. — Ред.), яке знищує паростки демократії; 4) необхідність міжнародної військової допомоги Кубані; 5) відмова співпраці з російською політичною нарадою (в першу чергу, з Добровольчою армією, про це оголошено 5 квітня 1919 року).

У часи дєнікінської монархічної реакції ситуацію на Кубані контролював Микола Степанович Рябовол. 27 лютого 1919 року збирається закрита приватна нарада членів Законодавчої Ради з питань політичного моменту. Голова Крайової Ради М.С.Рябовол, торкнувшись питань про самовизначення та незалежність Кубані, та про монархічні сили в “нєдєлімой” Росії, вів далі: "... Групі самостійників було зроблено звинувачення у протидії армії, але група була на боці Дєнікіна і заявляла, що його авторитет підтримає. Та коли було помічено стремління до диктатури, то група заявила, що не заперечуватиме за умови, якщо диктатури бажатимуть народи всіх утворень. І єдиним кандидатом у диктатори група вважала Дєнікіна. Замість уряду, який став би на чолі всіх утворень та опирався б на підтримку їхніх народів, в Катеринодарі утворилася особлива нарада-кумпанія самозванців з кадетів та чорносотенців, яка придумала оголосити себе всеросійською урядовою владою. Цю кумпанію від політики, від комерції чи від монархізму ми не визнали. В нараду стали проникати такі особи, як Шульгін... Ми цінували Алєксєєва, але не могли не бачити в ньому генерала від Миколи Романова... Далі почалась провокаційна робота, результатом якої потрібно вважати штучне розділення нас на Лінію та Чорномор'я. Після приходу (в Катеринодар. — Ред.) політика керівного складу Добровольчої армії різко змінилася. Коли потрібна була козача допомога, і кров'ю, і матеріально, коли строчили кулемети, в станиці Успенській в урядовій друкарні множилось звернення, у якому обіцялося скликання Установчих Зборів. Небезпека минула, тоді почали говорити про якісь представницькі збори, а потім перестали обіцяти і це... Коли з нашого боку під час візити до Алєксєєва було заявлено протест з цього приводу, і головуючий Ради говорив збудженим голосом, тоді Драгомиров заявив: "Я прошу Вас голосу не підвищувати. Ми вас визволили і ви повинні нам підкорятися". Правда, тоді нас не вигнали, зараз уже, як відомо, вигонюють. Ось прийшли завойовники і не визнали законного уряду, а поставили якийсь всеросійський уряд. І в цьому відношенні уряд Бича був вищий за сучасний. Він боровся… тепер боротьби немає... Тоді група самостійників попереджала:”не вірте в допомогу союзників, зорганізуйте свої сили''. І прибулі союзники, точніше, французи, ображали кубанських козаків... Ми говорили: зорганізуйтесь. Чорноморці, звичайно, любили Україну, але визнавали її як посібницю в боротьбі за народовладдя і Кубань до неї не приєднали. У Добровольчій армії прокинулися імперіалістичні тенденції...

Висновок з усього викладеного такий: гірські народи нам не тільки не друзі, а, може бути, й вороги. Грузія недоброзичливо ставиться до нас. Україна захоплена більшовиками, Дон у тяжкому стані і союзники допомоги не надають. Ми чиїмись зусиллями абсолютно ізольовані. Кубанське козацтво поставлене у необхідність головами своїх дітей платити за гріхи різних політичних пройдисвітів... Це призводить до двох висновків: необхідно негайно взяти в свої руки зовнішню політику та усунути третіх осіб, які нами керують. ! внутрішні справи також мусять повністю перейти у наші руки".

Відразу після наради Добровольча армія знову почала цькувати Законодавчу Раду, а чорносотенна газета "Кубанець" писала про “змову проти козацтва" — найбільше перепадало Рябоволу, братам Макаренкам, Султан-Шахим-Гірею.

5 травня продєнікінський уряд Сушкова йде у відставку, яка була прийнята військовим отаманом Філімоновим. На голову уряду обирають чорноморця П.Курганського.

Ця перемога українців Кубані була зустрінута дєнікінським терором. У ніч на 8 травня полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П.Л.Макаренка.

13 червня 1919 року у Ростові-на-Дону було вбито Миколу Степановича Рябовола, який сюди прибув для того, щоб взяти участь у конференції по створенню Південно-російського Союзу. За декілька годин до вбивства на конференції Рябовол казав про необхідність об'єднання державних утворень України, Кубані, Дону. Терека, Грузії для боротьби з більшовиками... об'єднання на демократичних засадах. З його вуст на конференції пролунала різка критика щодо ідеології і політики Добровольчої армії. У цей день Рябовола не стало. Покровський так описує його вбивство: "Біля готелю "Палас-Отель". де жив Рябовол, стояв автомобіль з працюючим мотором. В приміщенні готелю, під номером М.С.Рябовола, у напівтемряві товклися три постаті у військовому одязі, на очі були насунуті фуражки та піднято коміри. Коли М.С.Рябовол увійшов до готелю, то гримнув смертельний постріл — троє військових, зробивши злочинну справу, вибігли на вулицю, стрибнули в автомобіль з завчасно погашеними фарами та зникли. На лаву підсудних у справі вбивства Рябовола було посаджено агента контррозвідки Коврижкіна із загону особливого призначення ротмістра Баранова, а офіцери-вбивці зникли і не були розшукані".

Вбивство Рябовола мало великий політичний резонанс, різні політичні організації та партії виступили з протестом, Кубань охопила журба, а кубанські козаки посилили дезертирство з дєнікінської армії, це був початок розтління дєнікінської армії.

Того ж таки 13 червня за невідомих обставин убито Баріджа Кіндрата Лукича. 21 червня 1919 року замість утворення Союзу було проголошено про заснування Південно-російського уряду з необмеженими монархічними правами. Зазнаючи поразки від Червоної армії, Дєнікін виливає всю свою лють на кубанців, які навіть тоді говорили про свою самостійність. Генерал Лукомський, помічник головнокомандуючого армією генерала Дєнікіна, 19 вересня 1919 року оголошує залізничну блокаду Кубані. 27 жовтня Дєнікін у телеграмі до Кубанської Ради повідомляє про державну зраду та вимагає військово-польових судів над членами паризької делегації— Бичем, Савицьким, Кулабуховим, Намитоковим, а через декілька днів Кубанський край оголошується тиловим районом Кавказької армії з призначенням генерала Покровського його керівником. У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників — членів Ради. Потім він скорочує список до 12-ти чоловік, 6 листопада дванадцятеро членів Ради, чорноморці, здалися — Кулабухов, Бескровний, І.Л.Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговець, Жук, Підтоплений, Гончаров. 7 листопада 1919 року Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: “За измену Родине и казачеству". В цей день у приміщенні Ради генерал Врангель вітав очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищені фізично чи політично. Кубанські козаки відвернулися від дєнікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.

17 березня 1920 року у Катеринодарі грали "Марсельєзу".

На Кубані донедавна прізвище Рябовола фактично було заборонене, але кубанські козаки, передаючи з покоління в покоління, зберегли пісню-гімн, пісню про Миколу Рябовола. якій вже понад 70 років: