Geum.ru

Альманах издан при поддержке народного депутата Украины

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Летом 1921 г. на Юге Украины вспыхнул страшный голод, который привел к гибели нескольких миллионов людей. Засуха и недород дополнялись драконовскими методами управления сельским хозяйством и продолжением продразверстки. Если в российских губерниях НЭП привел к замене продразверстки продналогом в мае - июле 1921 г., то на Украине продразверстка продолжалась до лета 1922 г. В селах Одесского уезда в октябре - декабре 1921 г. крестьяне вымерали семьями, и каждую неделю секретные сводки, сообщали о сотнях умерших. Одесская губерния входила в пять наиболее потерпевших от голода губерний УСРР. Секретные чекистские сводки фиксируют, что состояние воинских гарнизонов Одесщины было критическим - армия голодала. И эта сила повернулась против окрестных крестьян, что бы забрать последнее, разорить, надругаться, убить. В районе севернее Одессы бесчинствовали шайки из красноармейцев 453-го и 457-го полков 51-й Московской дивизии, которой командовал комдив П. Дыбенко. Озверевшие от голода солдаты врывались в селянские хаты и избивая хозяев забирали последние продукты. Они нападали даже на государственные ссыпные пункты и пекарни, грабили церкви [29. 2].


В Одессу потянулись толпы голодающих крестьян, для которых «городское благополучие» была единственной возможностью выжить. Но, и над жителями Одессы нависла угроза смерти. В Одессе курсировали слухи о «смерти детей в одесских интернатах», о многочисленных трупах людей, которые умерли от голода в рабочих кварталах, о тысячах трупов, которые были взвалены в моргах и на городских кладбищах... слухи о торговле человеческим мясом на базарах Одессы, об исчезновении детей. Слухи указывали на главных виновников голода в городах - на структуры власти, коммунистов. Рабочие указывали, что вина власти не только в том, что народ голодает и бедствует, но и в том, что в городах «света нет, воды нет» [30. 69].

Подобные слухи подтверждаются «закрытыми» документами губкомовских сводок, которые сообщали, что зимой 1921 – 1922 гг. на рабочих окраинах Одессы неделями трупы лежали неприбраними в квартирах и на улицах. В моргеі собралось непогребенными 2 тыс. трупов, столько же непогребенных трупов умерших от голода было просто зсвалено на кладбищах Одессы [31. 5]. В начале октября 1921 г. были зафиксированы первые случаи смерти от голода середи рабочих Одессы. Голод поднял рейтинг вольного рынка, разлаженного рыночного механизма, нехватки и ограниченного распределения продуктов единственным спасительным средством, «рефлексом самосохранения» от физической гибели было воровство, следствием которого стали расстрелы по приговорам.

В частных письмах одесситов фиксировался страх перед будущим. Так, в письмах рабочих осени 1921 г., говорилось: «если бывают митинги то кричат прочь коммунистов, дайте хлеб нашим детям, которые умирают из голода», «живем мы в холоде, голоде, грязи и под домокловим мечом всякого рода обысков и реквизиций... большевики захватили все товары, как воры и грабители». Слухи были похожи на лозунги: «зачем мы делали революцию, чтобы голодать», «когда был царь и капитал мы голода не знали». Общественное мнение, через четыре года после революции, стало идеализировать дореволюционную эпоху – «старые, мерные времена» [7. 72].

Зарубежная пресса сообщала: «Положение ухудшается с каждым днем. Голод увеличивается. Среди еврейского населения голодает 90%... На кладбище ежедневно привозят трупы людей, умерших от голода на улицах. Смертность среди детей моложе 14-летнего возраста ужасающая. Более половины обречены на голодную смерть... Большое количество детских приютов закрыто» [32].


. Вот, что рассказывал представитель менонитов, который оказался в голодной Одессе зимой 1921 - 1922 гг. « -Я голодный !», «-Мне холодно !»- эти жуткие крики резали воздух. В основному дети и подростки, иногда женщины с грудными детьми, изредка мужчины, сгрудившись где-то на проходе, или возле подъезда дома, умоляли подать хлеба. Голые, голодные и холодные они лежали на улицах, пока злая смерть не освободила их от всех проблем» [32. 5]. Только с января 1922 г. в Одессу стала поступать зарубежная помощь, которая предоставлялась фондом Ф. Нансена, «Джойнтом», Американской организацией помощи (АРА), организацией помощи менонитов…

В связи с голодом в Одессе (по данным ЧК) усилились «упаднические настроения и тяга к эмиграции за рубеж». В 1921 г. из советских республик началась официальная еврейская эмиграция. В июне 1921 г. из Одессы в Стамбул ушел карабль с первыми еврейскими эмигрантами, что уезжали по разрешению, подписанному В. Лениным. Тогда, в числе других, уехало три десятка деятелей еврейской культуры, в том числе и поэт Хаим-Нахман Бялик. От голода и ужасов одесского ЧК бежали в Харьков (а потом и в сытою Москву) В. Катаев и Ю. Олеша, сотни одесситов искали счастья в новых столицах РСФСР и УССР, сотни стремились всеми правдами и неправдами вырватся из «Советов» через государственную границу, что была от Одессы в 40 километрах. Оставшимся в городе остовалось только ожидать координальных перемен. Слухи, распростроняемые тогда в Одессе, отражали неприятие населением власти большевиков, неверие в долговечность их власти. В Одессе утверждали, что «Петлюра начнет наступление на- Одессу», «Врангель высадится с моря в Одесской бухте», что «началось восстание и Ленин и Троцкий бежали из Москвы» [33. 55 - 56].

В разгар голода, в ноябре 1921 г. к Одессе устремились повстанческие отряды генерала армии УНР А. Гулого-Гуленко. Этот генерал рассчитывал силами в 230 бойцов прорваться из Румынии в Украину и захватить Причерноморье. Прорвавшись через пограничный Днестр «Бессарабская группа» украинских повстанцев захватила большое село Парканы и, пополнившись 70 недовольными властью крестьянами, двинулась на уездный Тирасполь. Отряд повстанцев, во главе с полковником Пшеником, 19 ноября захватил западную часть города и крепость. И хотя оборонявшиеся имели в 4 раза больше сил, местных большевиков охватила паника и они начали эвакуировать город. Только подоспевшие воинские части РККА сумели отстоять город и выбить «петлюровцев» за Днестр, на румынскую территорию [34. 2 ].


В 1921 г. «антисоветские настроения» были характерные и для значительной части интеллигенции, служащих и студенческих коллективов Одессы. Студенты одесских ВУЗов представляли собой широкое поле для деятельности политической оппозиции. Но начиная с августа 1921 г. за студентов взялись чекисты. В сентябре 1921 г. была проведена «чистка» студентов всех вузов Одещины, прежде всего бывших и действительных членов оппозиционных партий, «мещанских и антисоветских элементов». «Чистка» была проведена под ширмой перерегистрации студенческого состава и привела к исключению из ВУЗов Одессы более тысячи «классово враждебных» студентов. С сентября 1921 г. попасть в ВУЗы стало очень сложно, в ВУЗы стали принимать по рекомендациям партийных, профсоюзных, комсомольских, военных органов, КНС. В Одессе в 1921 г. [35. 87 - 88].

С осени 1920 г. многочисленные ускоренные курсы вузов, рабфаки и прочие «облегченные» и классовые учебные заведения стали выпускать в жизнь новую генерацию «советской» пролетарской интеллигенции. Стабильным каналом пролетаризации вузов стал рабфак. Открытие его должно было решить проблему подготовки пролетарской молодёжи в высшую школу. Сюда приходили по путёвкам партии, комсомола, профсоюзов. Главным

критерием отбора было обладание общей политподготовкой в объёме элементарной программы по политграмоте.

Руководство коммунистической партии рассматривало «старую интеллигенцию» и особенно «старую профессуру» как скрытую враждебную силу. С весны 1921 г. ЧК было обязано постоянно фиксировать настроения профессуры и студентов, в студенческих группах утвердились многочисленные сексоты, создается “Бюро содействия” (при ГПУ), для секретного наблюдения за учебными заведениями. На особом учете у чекистов была профессура, как политически неблагонадежная группа. Увольнению с работы подлежали все открыто не разделяющие «линию РКП(б)» интеллигенты. Летом 1921 г. в Харькове ЧК раскручивалось «дело профессоров», тогда же начались «чистки» и аресты в одесских вузах. Летом - осенью 1921 г. «чистка» в Одессе захватила 50 % интелигенции и 40 % служащих, увольнению подлежали, прежде всего интеллигенты что когда – либо состояли в мелкобуржуазных и «антисоветских» партиях, таких насчитывалось до 45 % из общего числа «вычещенных» [36].

Социальная напряженность в Одессе образца 1921 года, в условиях перехода от «военного коммунизма» к нэпу, обострилась. Общий кризис в стране настолько усилился, что правящая партия столкнулась с опасностью новой гражданской войны, но уже с абсолютным большинством населения. В то же время социальный хаос в городах советских республик, порожденный переходом к нэпу, дал возможность правющей верхушки, обезглавить оппозиционные силы и переложить часть ответственности за голод и разруху на «контрреволюционные элементы»: «кулака», «специалиста - вредителя», «меньшевика – пособника белых генералов»…

Литература:

1. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.): Кол. монографія/ Відп. ред. С. В. Кульчицький: В 2 ч. — Ч 1. — К., 2009.

2. Сятыня М. Л. Аптечное дело в Украине в 20-х гг.// www. provisor.com.ua/archive/1998/N1

3. Вся Одесса. Адресная и справочная книга на 1923 год. – Одесса, 1923.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО У). Ф – 1. -Оп. 20. - Спр. 642

5. Файтельберг-Бланк В., Шестаченко В. Бандитская Одесса. Кн. 2. Перевертыши. – Одесса, 2001.

6. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 200.

7. ДАОО. ФП. – 5. – Оп. 1. – Д. 202.

8. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 200.

9. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 208.

10. ДАОО. ФП. - 3. - Оп. 1. - Д. 194.

11. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1.- Д. 203. - лл. 29, 42, 71; - Оп. 3. - Д.104. – лл. 25 - 39.

12. Мовчан О. М. Профспілкове будівництво в УССР. 1920 - 1928 рр.//Проблеми історії України: факти, судження, пошуки.- 2001. - Вип. 5. - С. 71 - 128.

13. ДАОО. ФП.- 3. – Оп. 1. - Д. 390. - л. 40; - Д. 1037. - л. 6.

14. Центральний державний архив громадських об’єднань України (ЦДАГО У). Ф.- 2605. - Оп. 1. – Д. 45.

15. Гонтар А. В. Лишенцы.// Одесский мартиролог. - Одесса, 1999. -Т. 2. - С. 728 - 740.

16. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 234.

17. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 336.

18. ДАОО. ФП.- 82; - Оп. 1.- Д. 208. - л. 5; - Д. 411. - лл. 4 – 5.

19. Игулов С. «О болезнях»// «Коммунист». – Одесса. 1920, №4-5.

20. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 210.

21. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 213.

22. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 331.

23. Шкляев И. Н. История Одесской ГубЧК. 1917 – 1922 гг. – Одесса, 2002. – С. 80; Бриндак О.Б. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні в 20-ті рр. ХХ ст. - Одеса, 1998.

24. ЦДАГО У. Ф.1. - Оп. 20. Спр. 1060.

25. ЦДАГО У. Ф – 1. – Оп. 20. - Д. 404. - л. 24; ДАОО. ФП. – 3. - Оп. 1. - Д. 200. - лл. 57, 62, 69.

26. ДАОО. ФП. – 3. - Оп.1. - Д. 200. - лл. 37, 51; - Оп. 3. - Д. 59. - л. 9.

27. ДАОО. ФП. – 3. - Оп. 1. - Д. 207.

28. ДАОО. ФП. – 3. -Оп. 1. - Д. 391.

29. ДАОО. ФП. - 3. - Оп. 1. - Д. 393.

30. ДАОО. ФП. - 3. - Оп. 1. - Д. 278.

31. ДАОО. ФП. – 3. - Оп. 1. - Д. 583.

32. Рассвет. Париж. – 1922. - 8 мая (№ 7).

33. Павловська Н. Для них не було чужим горе України // Старожитності. -1992. - №-2.

34. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 394

35. ДАОО. ФП. – З. – Оп. 1. – Д. 601.

36. Прилуцкий В. І. Матеріально-побутові умови життя студентів Радянської України 1920-х рр. // УІЖ. - № 3. - 2008. - с. 111 – 134; Рябченко О. Л.
Чистки студентського складу вищих навчальних закладів радянської України (1920-ті рр.)// УІЖ. 2010. - №5. - с. 136 - 152


Олександр Музичко,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова


«ОДЕСЬКИЙ НАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ В ПАМ’ЯТЬ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 року» В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ ОДЕСИ


В перших десятиліттях ХХ ст. у громадському житті України спостерігалося переплетіння взаємовиключних тенденцій: радикалізація, наростання авторитарних тенденцій в умовах революцій та І-ї світової війни, але водночас – визрівання основ громадянського суспільства, демократизація. Незважаючи на те, що тоді перемогла перша тенденція, зараз підвищену увагу привертають саме демократичні процеси початку ХХ ст., актуальні і для сьогодення. Одним з проявів цього процесу у Російській імперії було відкриття в низці міст громадських Народних університетів. За характеристикою російського історика вищої освіти О. Іванова ці заклади належали до новаторського типу навчальних закладів, «були навчальними закладами і одночасно своєрідними просвітницькими товариствами. За своєю організаційною структурою вони були навчальними комбінатами, що поєднували вищу (академічне відділення), загальноосвітню середню (наукове-популярне) та багатогалузеву професійну (для подальшого вдосконалення і перепідготовки «людей практики») школи» [1. 121].

Народні університети були одним з численних запозичень Східної Європи з Західної, де вони існували з середини ХІХ ст. у Скандинавії, Англії, Австрії та Німеччині. Найвідомішим серед російсько-імперських народних університетів був перший за датою відкриття (1908) Московський народний університет А. Шанявського, взірцевий для інших подібних установ. На 1917 р. у державі існувало вже бл. 20 міських товариств Народних університетів. У Ростові на Дону Народний університет мав навіть власне приміщення. Хоч і досить нерівномірно, але про діяльність цих закладів можна дізнатися з літератури, окремо та в контексті біографій видатних науковців.

Проте, досі проігнорованою залишається діяльність «Одеського Народного університету в пам’ять революції 1917 р.» (далі – НУ) у 1917 - 1920 рр. В мемуарно-біографічній літературі першими про цю установу згадали М. Слабченко та один з лекторів НУ М. Гордієвський [2]. До 1990-х рр. ці згадки залишались поодинокими внаслідок неуваги дослідників до біографій провідних організаторів НУ І. Линниченка, М. Ланге, О. Шпакова, неупорядкованості особових архівів двох останніх. У радянській історіографії всі «прогресивні» явища вважалися наслідками «Великої Жовтневої соціалістичної революції», зокрема, відновлення діяльності Народних університетів після їх закриття у добу столипінської реакції [3. 14]. Названий на честь Лютневої революції, відкритий напередодні більшовицького перевороту, НУ не лише ідеологічно, але й хронологічно суперечив цій штучній концепції. Комплексне дослідження НУ уможливило поступове відкриття та систематизація на початку ХХІ ст. згаданих архівних фондів і навіть публікація деяких документів про діяльність НУ [4. 90 - 92].

У фондах І. Линниченка, М. Ланге та О. Шпакова в одеських архівах, музеях та бібліотеках зберігаються різноманітні групи джерел про НУ: епістолярні, наратинві та актові. Особливо цінним для дослідника НУ є особовий фонд голови товариства НУ М. Ланге, що містить не лише найбільшу кількість документів, але й найінформативніші з них. Додатковим джерелом для дослідження НУ, зокрема, громадської реакції на його діяльність, є одеська преса 1910-х рр.

Передумови заснування НУ сягають 1880-х рр.., коли стимульоване реформами доби Олександра ІІ Одеське Слов’янське благодійне товариство Св. Кирила та Мефодія започаткувало в Народній аудиторії цикл науково-популярних читань. Це ознаменувало відхід товариства в бік загальнопросвітницьких завдань [5]. Серед лекторів переважали народні вчителі, але не бракувало й професорів та викладачів Новоросійського університету. До початку ХХ ст. серед останніх найбільш активними були історики Г. Афанасьєв, О. Маркевич, літературознавець О.  Кірпічников. Читання не мали чітко оформленої структури, хоча в подальшому сприймалися сучасниками як найголовніший зародок НУ.

Напередодні І-ї світової війни Слов’янське товариство перебувало у фінансовій та моральній кризі і не могло забезпечити системність та тривалість народних читань. Це викликало критику з боку деяких його членів [6]. Тоді ж заднім числом за колишніми читаннями не зовсім обґрунтовано закріпилася назва «Народний університет», часто – саме у лапках. На початку 1914 р. ця назва поширилась на публічні лекції з природознавства, організовані Новоросійським товариством природознавців. Серед лекторів були професори М. Лисенков, Г. Танфільев та С. Танатар. Лекції тривали до квітня і викликали великий інтерес в публіки (400 -500 постійних слухачів), особливо з зоології, анатомії та математики [7].

Головним недоліком курсів була їх вузькість. Першою ластівкою на шляху повернення до традиції різноопланових курсів можна вважати засідання природознавців на початку березня 1914 р., під час якого було розглянуто заяву 134 робітників, мастерових та прикажчиків про організацію гуманітарних лекцій. Заявників спрямували до професора І. Линниченка – голови Слов’янського товариства [8]. Імовірно, невдовзі так і сталося, що активізувало дії професора в напрямку організації НУ. В одеській пресі у 1915 - 1916 рр. повідомлялося про плани відкриття «Вільного університету» з юридичним та природничим факультетами, заснування «Общества распространения высших знаний» у складі професорів та промисловців [9]. Один з провідних одеських публіцистів, бібліотекар університетської бібліотеки, І. Дусинський (псевдоним «Черномор») закликав професорів вийти поза межі чистої науки, пов’язати свої виклади з тематикою війни та, зрештою, висловлював неоднозначну думку про те, що «лектором может быть всякий, у кого назревшая творческая мысль жаждет воплощения» [10]. Як підсумовувала тогочасні події Д. Атлас, «речь шла уже не об устройстве отдельных чтений и лекций, а об организации настоящего народного университета» [11. 7].

Вирішальні події в процесі заснування НУ відбулися в середині 1916 – першій половині 1917 рр. Лютнева революція викликала величезне піднесення серед інтелігенції, віру у величні перспективи за нового ладу, чергове запалення ідеєю «спокути гріхів» інтелігенції перед неосвіченим народом, і, як наслідок, – пришвидшення організації НУ як засобу просвітлення мас для нового майбутнього. В цей час відбувалася боротьба навколо очолення справи НУ та шляхів подальшого розвитку закладу. Головними учасниками цієї боротьби були професори Новоросійського університету, які розглядалися суспільством як основна рушійна сила справи.

Однак ані до, ані після 1917 р. між професорами не існувало єдності. Давалися взнаки як особисті конфлікти, так і розходження у суспільно-політичних та національних поглядах (консервативна та ліберальна (права та ліва) партії, іноді ідентифіковані як «російська» та «малоросійська»). Для долі НУ найважливіше значення мали застарілий конфлікт між професором кафедри загальної історії Новоросійського університету Є. Щепкіним та «русской» історії, І. А. Линниченком та більш «свіжий» конфлікт між І. Линниченко та професором кафедри філософії М . Ланге.

В одній зі статей 1915 р. І. Линниченко побіжно згадав про М. Ланге серед одеських професорів німецького походження. М. Ланге гостро відреагував на цю згадку, вважаючи, що «в настоящее время, в переживаемую нами войну она способна вызвать ненависть и отвращение к моей личности как профессора и гражданина у тех, кто меня не знает». М. Ланге рішуче заперечив свою приналежність до німців та «інородців» загалом: «сам я, как и вся моя семья, рождены и крещены в православной церкви, учился я в петроградской гимназии и университете и вся моя жизнь прошла в трудах просвещения родного мне русского народа». І. Линниченко в пресі вибачився перед М. Ланге та уточнив, що мав на увазі лише німецьке походження колеги та рішуче заперечив національну сегрегацію та дискримінацію. Однак, через декілька років у щоденнику він занотував: «Ланге забыл упомянуть об отце – яром немце (отец его служил секретарем в канцелярии Ак. Наук и всем рекомендовал выписывать Peterburg Zeitung) протестант». Проте, розбіжності між І. Линниченко та М. Ланге полягали не лише у національній площині, але й суспільних поглядах. І. Линниченко тяжів до консервативного лібералізму. М. Ланге та Є. Щепкін з 1905 р. були провідними членами одеського осередку кадетської партії, тоді як І. Линниченко дистанціювався від партійної боротьби. Дедалі відчутніше М. Ланге та Є. Щепкін еволюціонували вліво, а їх колега – в право.

Безумовно, М. Ланге мав більшу популярність як публічний лектор, педагог та громадський діяч, аніж І. Линниченко. На його користь як організатора просвітницької справи свідчив передусім досвід директорства на Одеських вищіх жіночих курсах (ОВЖК). М. Ланге був теоретиком у галузі педагогіки, головою педагогічного відділу Історико-Філологічного товариства при Новоросійському університеті. Втім, за обома стояли певні групи прибічників, що складалися з їхніх колег та учнів. Деякі з них викладали у середніх навчальних закладах, були громадськими діячами, тобто близькими до «народної освіти» (вихованці М. Ланге, М.  Гордієвський та М. Малінін, І. Линниченка – Д. Атлас та П. Клепацький). На користь лідерства І. Линниченка у справі НУ свідчив його статус голови Слов’янського товариства (з 1908 р.) та засновника і голови Бібліографічного товариства при Новоросійському університеті (з 1911 р.). Наприкінці 1914 – на початку 1915 р. М. Ланге та І. Линниченко взяли участь у циклі лекцій при Новоросійському університеті на користь поранених вояків. Але надалі їх шляхи розійшлися.

8 травня 1916 р. у квартирі І. Линниченка відбулося засідання професорів у складі П. Мелікішвілі, О. Медвєдєва, Д. Кішенського, В. Лазурського, К. Сапежко, Г. Танфільєва, на якому було прийнято рішення про створення НУ [12]. У газетній публікації професор закликав всіх підтримати цю ініціативу [13]. На підставі цих фактів І. Линниченко вже наприкінці життя називав себе засновником першого в Росії Народного університету [14. 48]. Щоправда, слова «в Росії» викликають лише подив з огляду на те, що раніше І. Линниченко визнавав першим і взірцевим для нього НУ московський заклад А. Шанявського.

Подальшій популяризації НУ і одночасно ствердженню іміджа І. Линниченка як «батька засновника» дедалі більш популярного проекту сприяло видання за ініціативою та на гроші професора брошури «Что такое Народный университет» (Одесса, 1917). У середині 1920-х рр. його учень М. Слабченко називав це видання «цікавою книгою». Насправді це була збірка статей, що містила передмову І. Линниченка, дві статті про НУ в Російській імперії та за кордоном і передісторію НУ в Одесі авторства Д.  Атлас, статті одеського педагога С. Лозинського про Московський університет А. Шанявського та спогадів історика Г. Афанасьєва про свій досвід публічних читань в Одесі у 1880-х рр. У квітні 1917 р. І. Линниченко, Д. Атлас та С. Лозинський виступили з аналогічними доповідями на засіданні Одеського Бібліографічного товариства [15].

Метафорична та літературно оздоблена передмова І. Линниченка була просякнута вірою у силу людського знання, просвіту як засіб оновлення суспільства. Як і попередніх публікаціях, професор висловлював думку, що середня освіта має дати загальне знання, а вища – методи для здобуття знання. Він підкреслював позапартійність справи організації НУ. Автор вважав, що навчання в НУ мало відбуватися, як мінімум, у два цикли залежно від рівня слухачів. На його думку, при вступі в НУ не слід вимагати від слухачів ніяких дипломів: «диплом, открывающий перед слушателями двери университета – его жажда знаний, его бескорыстное стремление пополнить пробелы своего образования, приподнять таинственную завесу храма Изиды, за которой скрываются от непосвященных, не прошедших долгих лет искусов, трудов, испытаний – Великая Загадка» [16, VII]. Професор був впевнений, що слухачами НУ будуть особи насправді спраглі до знання, адже цей заклад не надає ніяких дипломів і отже карьєрних перспектив. З іншого боку, саме ця обставина мала змусити випускників НУ навіть в умовах відсутності обов’язкових іспитів самим просити про їх складання. Більш того, іспити мали б відзначатися особливою суворістю, об’єктивністю, порівняно з іспитами в офіційних університетах.

Зі своїм вчителем була солідарна Д. Атлас: «цель высшей народной школы заключается не только в том, чтобы сделать из своих слушателей образованных людей; ее цель гораздо шире: она должна создать целый кадр интеллигентных, вполне подготовленных работников, которые, возвратившись в свою среду, будут ее просветителями и духовными руководителями» [11. 12]. Брошюру пронизував оптимізм, віра в отримання всебічної підтримки з боку суспільства та влади, внаслідок чого, на думку Д. Атлас, «яркое солнце засияет наконец в темном царстве» [17. 17].

Однак на час появи цієї брошури в Одесі утворився інший ініціативний осередок. У лютому 1917 р. М. Ланге, Є. Щепкін, О. Шпаков, П. Біциллі, А. Флоровський (учень І. Линниченка) та ін. створили «Южнорусское просветительское общество», що також висловило прагнення заснувати НУ. Своє бачення НУ він найширше висловив у газетній статті у серпні 1917 р. [18]. Він вважав провідним змістом статуту НУ нелегку спробу гармонійного поєднання найширшої демократичності, впливу на НУ всієї маси населення та збереження певної автономії та незалежності лекторів. В традиціях народницько-соціалістичного світогляду М. Ланге критикував часи, «когда университетская наука считалась лишь достоянием ученых или привилегированных классов, находивших оправдание своими претензиями именно в своем исключительном образовании». Він сприймав НУ як установу, покликану навчити народ критично мислити, боротися за свої права, а «университетских деятелей вывести из той душной замкнутости, того специального гелертерства и самодовольства, которая развивается всегда при утрате связи с духовной жизнью народных масс». Вживав промовець і такі поняття як «робітничі маси та трудова інтелігенція». Багато в чому це занадто радикальне «онароднення» освіти нагадує тези з сумновідомих статей Є. Щепкіна. В рукописній замітці М. Ланге уточнював, що НУ фактично можна назвати й «вільним» університетом, адже він існує на зібрані народні гроші, відкритий для всіх, кожний може записатися у товариство НУ [19, 56].

Таким чином, хоча загалом щодо організаційних моментів існування НУ та його значення між І. Линниченко та М. Ланге не було великих розходжень, протилежними були їх риторика, соціальне та педагогічне обґрунтування. І. Линниченко мислив у більш ідеалістичних, універсальних категоріях, не апелюючи до «трудового народу», мас, і не картаючи при цьому інтелігенцію. Втім, в умовах 1917 р. думки М. Ланге були більш зрозумілими та привабливими для публіки. Тим більше, що І. Линниченко головним чином наголошував на обов’язку, місії, слухачів здобувати собі знання, а М. Ланге – на боргу з боку інтелігенції та держави.

І. Линниченко гостро сприйняв привласнення свого «дітища» М. Ланге та його колегами. У листі від 11 березня 1917 р. І. Линниченко скаржився редактору «Одесского листка» С. Штерну: «к делу народного университета теперь примкнули элементы неизвестные. Мы думали дело народного университета тщательно отрабатываемое поставить на должную высоту, привлечь всех, действительно преданных делу народного образования, а не ищущих популярности дешевыми средствами. И вот нас, людей и знающих и уважаемых, имя которых говорит всем, отстраняют потом те, несколько крикунов и рекламистов, хотят его захватить в свои руки. Мы собрались работать беспристрастно и честно, не нуждаясь в рекламе и популярности. И так везде у нас – личные интересы преобладают» [20. 8].

Наче у відподідь, за два тижні професор Є. Щепкін оприлюднив статтю, в якій у надзвичайно різкому тоні звинувачував І. Линниченка у науковій безплідності, реакційності і закликав усунути його від справи НУ [21]. Щоденникові записи І. Линниченка початку жовтня 1917 р. свідчать, що заклик Є. Щепкіна був почутий: «меня от НУ совершенно отстранили. Попал он в руки Ланге, теперь «свободного социалиста». Там вся компания такая – и конечно и Щепкин. Туда стало быть мне не по дороге. Объявлена масса курсов» [22. 2]. Він особливо глузував з повідомлення однієї з одеських газет про те, що лекції з анатомії буде читати правознавець О. Шпаков. У грудні 1917 р. Рада Новоросійського університету делегувала І. Линниченка та професора-політеконома С. І. Солнцева до НУ. Однак джерела свідчать, що з середини 1917 р. І.  Линниченко остаточно опинився лише в ролі спостерігача за діяльністю комітету для створення НУ, який очолив професор М. Ланге. Організаційна комісія складалася з 76 осіб, представників 37 организацій, зокрема, 2 представника від Новоросійського університету, 2 «Просвіти», музеїв, бібліотек, політичних партій та інших.

У брошурі «Устав Одесского Общества Народных университетов» (1918) було вказано 33 організації, що брали участь у створенні проекта статуту та організації НУ. «Просвіту» презентував П. Клепацький, М. Сквері – Громадську бібліотеку, М. Натанзон – Одеське товариство поширення просвіти між євреями Росії. Широко були представлені політичні партії: Українська соціалістична революційна (Брежицький), Єврейська СДРП, Латишська СДРП (Ф. Земіт), РСДРП (Ф. Паляничко). РПСР (І. Вонсик, П. Біциллі). Основний текст статуту було укладено вже у квітні 1917 р., але його обговорення та коригування тривало до осені. Головним досягненням Комітету було зібрання 520 тис. руб. пожертв. Одеська преса березня 1917 р. засвідчила неабиякий ентузіазм городян. «На камні» НУ одеські банки пожертвували по 1 тис. руб., промисловці О. Боханов та П. Регір – по 5 тис. руб., Одеське товариство для страхування робітників від нещасних випадків – бл. 50 тис. руб. Активно жертувала навіть біднота з району Толкучого ринка та Молдаванки [23]. Центральний студентський комітет не зустрічав відмову, збираючи гроші серед студентів та курситсток. Ініціативу заснування «вільного» університету пропагувала студентська преса [24]. Майбутній вчитель народного училища Давид Лев, прохаючи Раду НУ про безкоштовне відвідання лекцій з медицини, наголошував: «я в этих лекциях найду полезное и приятно. Семена эти будут сеяны на хорошей почве: это знание будет распространено между будущими моими учениками». У побажаннях з’явилися й національні мотиви. Сходка єврейських студентів та курсисток вирішила всіма силами та засобами добиватися заснування при НУ кафедри єврейської історії та літератури [25]. На прохання 70 осіб Рада НУ вирішила відкрити лекції з української літератури та географії у доповнення до курсу історії України [26].

Піднесений настрій передався і деяким викладачам. К. В. Флоровська писала до Петрограду професору І. М. Гревсу: «говорят, университет пользуется большим успехом, состав аудиторий довольно постоянный и все переполнено. Кое-какие шероховатости неизбежны, но улаживаются, кажется, без труда. К сожалению, помещений мало и при теперешних обстоятельствах они не вполне удобны: мне, например, придется, по-видимому, читать в городской народной аудитории – прекрасное помещение, но находящееся, к сожалению, на окраине, в таком месте, где и в обычное время по вечерам не безопасно, а теперь и совсем страшно; а лекции от 6-10 ч. вечера. Но все это преходяще и надо все-таки надеяться, что университет наладится и вполне осуществит возлагаемые на него надежды» [27. 58]. Про коло пріоритетних для громадськості лекційних питань свідчить лист від культурно-просвітньої секції Союзу служачих управління Одеського торгівельного порту та Управління робіт порту до Ради НУ з проханням надіслати лектора. На думку секції, він мав передусім висвітлити історію культури, поняття про політичну економію, сутність соціалізму, суспільного та державного устрою, національне питання, ідеї Українства та Українознавство.

Усунення І. Линниченка та деяких його однодумців від справи організації НУ не припинило дискусій, іноді гострих, навколо принципових аспектів діяльності закладу. Деякі з них були схожі на зведення особистих рахунків. Наприкінці серпня 1917 р. зібрання ухвалило пропозицію К. Бархіна та доктора Я. Бардаха читати лекції не лише російською мовою за домовленістю між аудиторією та лектором. Більш дискусійним виявилося питання про оплату лекцій. Меншість вважала, що позаяк читання лекцій є честю, то лектор має отримувати лише моральне задоволення. Але більшістю голосів було вирішено вимагати гроші від слухачів за відвідування лекцій, що мало відлякати випадкових осіб [28]. Втім, найбільші дискусії розгорнулися навколо форми викладу матеріалу та сутності НУ. 1 серпня 1917 р. на засіданні історико-філологічної секції НУ викладачі Новоросійського університету П. Біциллі, А. Флоровський, М. Мандес та журналіст Є. Еліасберг (Горський) запропонували читати систематичні курси з всесвітньої та російської історії, що дозволило б слухачам скласти уявлення про витоки сучасних політичних та суспільних явищ. До них долучився український історик та громадський діяв В. Чехівський, який пропонував викладати історичний матеріал циклами. Також вони передбачали запровадження семінарїів. Такий підхід вважався не лише більш суспільно актуальним, але й науковим [19. 47-48]. На це прямо звертав увагу антикознавець М. Мандес. У пізнішій статті він додавав, що слухачам не треба подавати суррогат науки, але лише її адаптувати [29]. Натомість інші, не історики, пропонували обмежитись епізодичними курсами та бесідами. Компромісний варіант пропонував професор-правознавець К. Кузнєцов, який пропонував розмежувати курси на декілька ступенів відповідно до рівня освіти слухачів. Зрештою, переміг саме його підхід не лише на цій секції, але й загалом. Всі курси були розподілені на низщі та вищі цикли, тобто для слухачів з дипломами середніх навчальних закладів та неписьменних.

Однак в пресі висловлювалися сумниви в тому, що викладачам новоутвореного закладу, здебільшого професорам, вдастся пояснити «академічною мовою» неписьменним робітникам ази наукових знань та передрікалося, що аудиторії наповняться лише більш-менш інтелігентною публікою [30]. Ці побоювання не були безпідставними, адже у травні 1917 р. навіть серед студентської аудиторії на публічних лекціях А. Флоровского та П. Біциллі були зафіксовані непоодиноки випадки порушення дисциліни. Одному зі студентів довелося через пресу пояснювати товарищам, що свобода не означає безлад [31].

Організаторам НУ пропонували залучити вчителів середньої школи та врахувати досвід публічних читань кінця ХІХ – початку ХХ ст. Відомий лектор Г. Пекаторос обурювався, що його не запросили у лектори з політичних мотивів [32]. «Опальний» І. Линниченко вважав недостатньою роз’яснювальну роботу комітету щодо формування образу НУ як просвітницького, неофіційного закладу: «вчера мне сообщили, что слушатели НУ начинают с того, что допрашиваются, получали ли они диплом об окончании Новорос. Ун-та. Когда им говорят, что никаких дипломов НУ выдавать не будет, они выражают недоумение, разочарование и уходят» [22. 22]. На деякі з цих інвектив М. Ланге відповідав у пресі [33].

НУ урочисто відкрився 15 жовтня 1917 р. у міській народній аудиторії у присутності численної публіки. Журналіст з ентузіазмом зауважив, що з відкриттям НУ стара, «пшенична», «меркантильна», Одеса відійшла в історію. Всупереч логіці, на відкриття не були запрошені представники Одеського Слов’янського товариства. Це не пройшло повз увагу І. Линниченка, який пов’язував цей факт з особистою ненавистю до нього з боку М. Ланге [22. 4].

У вступній промові М. Ланге намітив 4 основних завдання НУ: 1) теоретичне (популярні та систематичні курси); 2) практичне (організація політехнічної та кооперативної секцій); 3) відкриття дешевих та загальнодоступних вечірніх класів; 4) створення народного театру та консерваторії. Директор ОВЖК О. Шпаков наголосив, що підвищення загального рівня освіченості створить умови для превалювання державницьких інтересів над особистими [34]. Також з вітальними промовами виступили один з організаторів НУ П. М. Васильєв, ректор Новоросійського університету О. П. Доброклонський, начальник Одеської військової округи генерал Н. О. Маркс, від польського народного університету при шкільній матиці професор Б. Б. Гриневецький, від товариства сільського господарства Південної Росії А. Бориневич, товариства Південноруських художників К. Костанді, партій «Бунд», «Поалей-Ціон» та інші. Загалом вітання надіслали 40 організацій.

28 курсів з різних наук мали читати 240 лекторів. На момент відкриття в розпорядженні лекторів перебувало 6 аудиторій з загальною кількістю 3 тис. місць (3 аудиторії Новоросійського університету, 2 ОВЖК та міська народна аудиторія). Канцелярія НУ знаходилася у будинку міської управи на Миколаївському бульварі 7. Своє приміщення організатори НУ планували або побудувати або отримати після війни будинок Сабанських казарм на Канатній вулиці. Джерелами існування НУ і в 1918 р. залишалися пожертви осіб та закладів (наприклад, З. Ашкеназі, І. Штерна, А. Анатри, адміністрації завода Беллено-Фендерих) та субсидія у 25 тис. руб. від міської управи. Але ці надходження не розв’язували фінансових проблем НУ, тому М. Ланге називав товариство НУ «безсеребрениками».

29 листопада 1917 р. Одеський міській окружний суд затвердив статут та печатку Одеського товариства Народних університетів. На той час нараховувалося вже 454 членів товариства. Товариство НУ прагнуло влаштовувати науково-просвітницькі заклади в Одесі та загалом на півдні Росії, а також сприяти цим завданням з боку інших громадських закладів у межах Росії загалом, постійні та пересувні народні університети, систематичні загальноосвітні, професійні та спеціальні курси, окремі лекції, зразкові екскурсії, заняття з мистецтв, науково-освітіні музеї, лабораторії, обсерваторії, кінематографи, читальні та інші науково-дослідні установи, народні будинки та виставки, видавати власний друкований орган, книги, картини, мапи та інші навчальні посібники, відкривати книжкові склади та магазини. До складу товариства могли входити всі заклади (по одному представнику від кожного) та особи, що досягли 21 року. Члени мали платити внесок не менше одного рубля. Особи, що жертвували в касу товариства не менш ніж 50 руб. набували статус пожиттєвого члена. Справами НУ керували загальні збори, Рада та Президія (правління). Рада складалася з необмеженої кількості осіб, по 2 від кожної установи. Ці особи складали половину Ради. Друга половина обиралася загальними зборами зі свого середовища на 3 роки. Третина з них мала вибувати щороку, але могла бути обрана знову. Члени Ради кожного року мали обирати зі свого середовища Президію з 6 осіб (голови, 2 товарищів голови, 2 секретарів та скарбничого). Президія була виконавчим органом, яка втілювала рішення Ради. Нові секції могли формуватися в разі подання у Раду заяви не менше ніж 3 членів товариства НУ з вказанням 10 осіб, що мали брати участь у роботі секції.

До складу Ради НУ увійшли її голова, М. Ланге, скарбничий Н. Боур та члени – міський голова М. Брайкевич і член міської управи М. Ганц, викладачі Новоросійського університету О. Шпаков, Е. Неміровський, М. Мандес, П. Біциллі, Й. Тимченко, Я. Бардах, викладачі О. Петровський, П. Васильєв та О. Щербіна, інженери В. Алімов, С. Чижов, Мач, М. Шахрай, Ліндесман, архітектор Ф. Троупянський, громадський діяч та бібліотекар М. Сквері.

НУ діяв у складі історичної, літературної, філософської, медичної, математичної, громадсько-юридичної (іноді її називали політико-юридичною), природничої, політехнічної, кооперативної, педагогічної та єврейської секцій. М. Ланге зауважував, що кожна з секцій є автономною. Втім, деякі лектори були одночасно членами декількох секцій з суміжних дисциплін – літературної, філософської, історичної, громадсько-правової (П. Біциллі, Є. Еліасберг). Перші три секції часто об’єднували у звітних документах в одну. Найбільшої ступені автономії досягла єврейська секція, яку називали навіть «єврейським НУ». Це викликало роздратування М. Ланге, який збирався «внушити» Єврейській Лізі, чим відрізняється секція від університету.

Лекції НУ відбувались від 18.00 до 20.00 чи з 20.00 до 22.00. У листопаді 1917 р. Рада НУ виробила правила для лекторів, згідно яких вони мали попереджати слухачів в разі відсутності чи зміни часу занять, писати основні тези лекцій на дошці на великому аркуші паперу, надавати слухачам програми [35]. Загалом лекції читали 250 лекторів. Бюро праці НУ вело облік безробітних слухачів та збирала довідки про вакансії. На ці посади бюро рекомендувало тих, хто був готовий витримати відповідний іспит в експертній комісії, яку створила Рада НУ [19. 54].

За прикладом Московського та Петроградського аналогів на початку роботи одеський НУ провів анкетування серед своїх слухачів (було роздано 700 бланків, з яких надійшло 340). Анкетний лист складався з 12 пунктів. Респонденти мали вказати свій вік, стать, національність («русский, украинец, еврей, поляк и т.д.» - маємо відображення тодішніх громадських уявлень про «національну ієрархію» Одеси), місце служби та мешкання, рівень освіти, бажані курси (епізодичні чи систематичні) та ін. Результати цього анкетування невідомі. Газети лише вказували не строкатий склад слухачів, в якому переважала інтелігентна та напівінтелігентна публіка і бракувало робітників, заради яких власне і був заснований НУ.

Діяльність всіх секцій була багатогранною та охопила майже всю тогочасну інтелектуальну еліту Одеси. Лекції у секції медицини викладали професори Я. Бардах, О. Медвєдєв, М. Лисенков та видатні лікарі Є. Главче, Я. Зільберберг; з природознавства – професори С. Попруженко, Д. Третьяков, М. Лігнау, В. Зав’ялов. Найбільший інтерес в слухачів викликали лекції з фізики досвідченого народного лектора О. Петровського. Деякі лекції супроводжувалися демонстрацією картин за допомогою чарівного лихтаря чи кінематографа.

12 вересня 1917 р. була заснована громадсько-юридична секція на чолі з професором кафедри історії руського права Новоросійського університету О. Я. Шпаковим та секретарем Е. Неміровським. Секція мала на меті просвітити населення, зокрема, на околицях міста, про діяльність політичних партій, підготовити до Установчих зборів [36]. У жовтні 1917 р. громадсько-юридична секція відкрила 7 лекційних циклів: 1) загальний курс права – 20 лекцій; 2) скорочений цикл лекцій з державного права, який мав безпосереднє відношення до Установчих зборів (Форми держави, Народний суверенітет, Установчі збори, виборче право, Громадянська свобода, Декларація прав, відповідальність посадових осіб) – 7 лекцій; 3) Окремі лекції на тему «Держава та особистість». У цих трьох циклах було задіяно найбільше лекторів: О. Шпаков, Е. Неміровський, К. Кузнєцов, Я. Еліасберг, І. Хмельницький та інші. 4 цикл, присвячений економиці та економічній політиці (капіталізм та сучасний імперіалізм, робоче питання та соціалізм, аграрне питання, наша фінансова політика та системи грошового обігу, марксизм, народництво, класи, партії), читали Швіттау та Солнцев. П’ятий цикл у сім лекцій, присвячений міжнародній політиці, читав Еліасберг. Шостий (6 лекцій) - про завдання держави у боротьбі зі злочинністю (вплив на злочинність соціальних умов та питання про відповідальність особистості. Значення покарання та його мета. Оцінка смертної кари та інших каральних заходів. Судові гарантії особистості. Боротьба з дитячою злочинністю) читали Е. Неміровський, П.А. Михайлов, О.П. Френкель. Сьомий цикл з 7 лекцій про місцеве самоврядування читав Б.О. Веліхов. Один зі слухачів О. Шпакова восени 1918 р., згодом видатний історик, С. Боровой згадував, що «профессор А. Я. Шпаков читал историю русского права, но его «коньком» была апология английского государственного устройства и права» [37. 84].

Секція історії під головуванням П. Біциллі охоплювала курси з всесвітньої історії, історії Росії, історії України, історії євреїв. Існувала також група з історії мистецтв. Згідно звіту П. Біциллі, на прохання слухачів після першого симестра були залишені лише систематичні курси. У великій медичній аудиторії зосереджувалися більш підготовлені слухачі, тому було вирішено у другому півріччі читати курси вищого типу, компенсуючи питання, що були обійдені увагою у програмах середніх навчальних закладів.

Курси вражають різноманітністю хронології та проблематики: епізодичний курс руської історії (22 лекції) – П. Тучапський, П. Клепацький, Є. Еліасберг, А. Флоровський, Д. Краснер; загальний елементраний курс російської історії (6 лекцій) – А. Флоровський; історії України (7 лекцій) – М. Гордієвський, В. Чехівський, П. Клепацький; курс загальної історії ХІХ в. (13 лекцій) – Є. Щепкін, К. Добролюбський, З. Бабайцева, Краснер, Є. Еліасберг, І. Розенталь; епізодичний курс з всесвітньої історії у трьох серіях: «На зарі цивілізації» (7 лекцій), «Головні моменти боротьби за свободу» (4 лекції) та «Історія праці та власності» (6 лекцій) – Д. Краснер, П. Клепацький, П. Біциллі, Є. Щепкін, А. Флоровський, Є. Еліасберг, Б. Варнеке; Історія давнього світу (Схід та Греція до македонського панування) – М. Болтенко та Є. Ланюк; Історія середніх віків. Політичні та соціально-економічні відносини – вчитель І. Розенталь; Історія нового часу. А) Західна Європа у 16-15 ст. – К. Добролюбський та Б) Розвиток англійського парламентаризму, спец. курс – вчителька І. Леплявкина; Загальний курс історії російської культури – вчитель А. Паппадато; Історія Франції у 18 – 19 ст. – громадський діяч М. Кулябко-Корецький; Загальний курс руської історії, смутні часи у Московській державі, історія революційного руху в Росії – громадський діяч П. Тучапський; пропедевтичний курс всесвітньої історії, первісна культура. Давній Вавілон та Єгіпет, перші мореплавці – фінікіяні та поява арійців у Європі – вчитель Є. Ланюк; Б. Варнеке – Давні мешканці Південної Росії (грецькі колонії на Чорноморському узбережжі); спецкурси з історії політичних та станових відносин в Росії у 18 – 19 ст. (вчитель В. Тихонравов) та з історії України після Хмельницького (М. Гордієвський); Історія давнього світу – П. Біциллі, Б. Варнеке, М. Гройсман та М. Мандес; Слов’янознавство – М. Попруженко; Історія руської громадської думки – М. Слонім; Історія мистецтва – М. Окунєв; Антропогеографія – В. Лєбєдєв; Від язичництва до християнства – Є. Щепкін; Розвиток англійської конституції – Є. Еліасберг; Українознавство – Б. Комаров та П. Клепацький; Історія Ізраїля – Й. Клаузнер; П. Біциллі – Велика хартія вольнощів англійського народу; Н. Леплявкіна – Англійська революція; К. Добролюбський – Вчення про народовладдя (Жан-Жак Руссо) та Великий промисловий переворот в Англії. Походження робітничого класу та його становище наприкінці 18 – на початку 19 ст.; курс української літератури – О. Крижанівський, П. Клепацький, В. Мурський, В. Чехівський та Шаравська; Є. Щепкін – Старий порядок у Франції; Д. Краснер – Національні Установчі Збори (1789 – 1791); Є. Еліасберг – Декларація прав людини та громадянина; І. Розенталь Боротьба класів за доби Революції; П. Біциллі – Франція в боротьбі за свободу (часи національного конвента); З. Бабайцева – Загальний огляд історії Великої Французької революції (1789 - 1799) та Наполеон І; Є. Еліасберг – Держава давньої пори: князь та віче; П. Клепацький – Походження самодержавства; Д. Краснер – Боярство та дворянство у Московській Русі; А. Флоровський та К. Добролюбський – Селяни та холопи у Московській державі; Є. Еліасберг, А. Флоровський – Участь народа в політичному житті у 17 - 18 ст.; К. Флоровська – «Участь народу в політичному житті старої Франції», «Генеральні штати старої Франції» та «Головні моменти в історії середньовічного католицтва».

Найоригінальнішим слід визнати курс з антропогеографії («соціальної географії»), який не читався в Новоросійському університеті. Однак найпринциповішим нововведенням було запровадження курсів з історії України та єврейського народу, адже до 1917 р. зусиллями влади вони перебували на маргінесі навчального процесу в університетах, розчинені в курсах руської та загальної історії.

Одеські євреї отримали в рамках НУ й більш масштабну можливість для розвитку національної науки у вигляді єврейської секції. ЇЇ лідерами були Г. Левіт та А. Мережин. Єврейська секція складалася з трьох відділів – природничо-математичного (А. Тумерман, Л. Левінсон, А. Лілієнблюм, М. Козак, Е. Дізик, Я. Зільберберг), гуманітарного (політична економія – А. Мережин, Економічна географія – А. Ревуцький, Загальна теорія права – присяжний повірений С. Шапіро, державне право – прис. повірений М. Сосіс, загальна історія та доісторична культура – Г. Левіт, Історія Росії та України – І. Ніренберг, Громадські рухи у ХІХ ст. – Г. Лурьє, Історія філософії – педагог Н. Неманов) та іудаїки (єврейська література – літератор Г. Авербух, єврейська філологія – педагог Н. Шульман, єврейська мова – педагог С. Фішман, давньо-єврейська мова та література – педагог Б. Духовний, Біблія та біблейська критика та історія євреїв у Східній Європі, історія єврейського національного самоврядування – педагог Н. Неманов, давня історія євреїв – педагог Б. Духовний, історія єврейської культури – педагог Н. Шульман) [19, 65-66]. У заяві до Ради НУ єврейська секція повідомляла, що існує лише на членські внески та просила субсидію. Але навіть у таких умовах з грудня 1917 до червня 1918 р. в цій секції відбулося 300 лекцій, 8059 відвідувань, 5 науково-просвітніх екскурсій (200 осіб) [38].

Напевно, діяльність філософської секції на чолі з М. Ланге була менш масштабною з огляду на очевидну специфіку та складність предмету. Відомо лише, що разом зі своїми учнями М. Малініним, М. Гордієвським, Г. Флоровським та М. Ганцем він прочитав курси «Головні види філософських вчень в їх історичній зміні». Але й літературна секція не розгорнула такої масштабної діяльності як історична. Були прочитані курси з історії російської літератури та «Про головні форми літературних творів». Найактивнішими лекторами були Л. Коган, З. Бабайцева, Л. Гроссман, М. Мандес, Б. Варнеке, К. Бархін, В. Лазурський.

Головою політехнічного відділу було обрано Михайло Васильовича Бранкенгеймера, його товарищем – Володимира Ілліча Алімова [39]. Секція працювала у складі механічного, електротехнічного, хімічного та будівельного відділів. Курси читалися двома циклами – для письменних та неписьменних. Кооперативна та педагогічні секції фактично були створені задля влаштування короткочасних популярних курсів. Головою кооперативної секції та завідуючим курсами було обрано Веніаміна Івановича Ворнікова, секретарем – М.В. Булгакова. Курси тривали з 15 лютого по 30 березня 1918 р. Лекції з історії та теорії кооперації читали професори С. Солнцев, Г. Швіттау, О. Шпаков, Ф. Бліндерман. Слухачами (близько 200 осіб) були мешканці Одеси та Одеського повіту, головним чином демобілізовані офіцери, сестри милосердя. Вони писали письмові роботи, у святкові дні – були влаштовані екскурсії на одеські заводи [40].

Важливою складовою НУ мали стати допоміжні установи. Завідуючий ботанічним кабінетом при ОВЖК М. Зеленецький дозволяв користуватися колекціями та висловлював готовність працювати над створенням Ботанічного музею при НУ. Цей проект напевно залишився лише у мріях, але більш наочною була діяльність бібліотечної комісії НУ у складі 32 членів. Лідерами комісії були директор публічної бібліотеки Одеси та професор Новросійського університету М. Попруженко, завідуючий бібліотекою Новоросійського університету П. Шестериков, одеський бібліограф та бібліофіл Л. Чижиков та вчителі, громадські діячі О. Щербіна і М. Сквері. Комісія відправила запити до московських книгарень та книговидавництв, організувала збирання книг в одеських магазинах та приватних книгарнях. В результаті цих дій надійшло 721 книги, які проте не відповідали заявленим курсам. Розпочалося складання картотеки. Надалі ситуація покращилась за рахунок дарувань від професорів Новоросійського університету та Л. Чижикова. Педагог С. Лозинський у 1918 р. пожертвував НУ близько 100 томів з історії руського права та літератури. Однак головною проблемою був брак коштів, аде Рада НУ припинила субсидування на закупку книг [19. 284].

Діяльність НУ сягала поза межі Одеси, при чому через ентузіазм самих мешканців тодійшньої Херсонської губернії. Вже на початку діяльності НУ в мешканці Гниляково (сьогодні – село Дачне Біляївського рай. Одеської обл.) збиралися приїхати на лекції до Одеси та просили сприяння від НУ. Згодом у Гниляково лекції читав О. Шпаков. У листі до професора один з організаторів цих лекцій зазначав, що «нам нужен именно такой лектор как Вы. Вы ценный человек, в Вас, ко всем вашим талантам есть бодрость, оптимизм и сила убеждения. Нужно бы показать, что дало ныне временно загнанное право – наш избирательный закон и принципы построения местного самоуправления. Учредительное собрание – их широту, глубокую справедливость сравнительно с цензовыми законами в этой области в Западной Европе и особенно у немцев, наших, в недобрый час сказать, возможных в будущем властителях. Затем – почему нужно ждать Учредительного Собрания для решения всех органических вопросов государственного бытия и почему вообще нужен Закон, что теперь он охраняет слабого от сильного». «Група робітників» просила О. Шпакова прочитати якомога більше лекцій, твердячи, що «мы Вас хорошо понимаем и воспринимаем легко». Відділення НУ було засноване в Ананьїві, аналогічне прохання надійшло з Голти. Загалом, діяльність НУ лише в центрі Одеси охоплювало 145 тис. слухачів.

На початку весни 1918 р. журналіст наголошував, що «открытие лекций в такое смутное время – это знамение времени – не пропала еще народная вера в человека, не во всех заглохло еще чувство истинной любви к культуре и призывы к человеколюбию» [41]. Те, що часи були дійсно нелегкими, ілюструють хоча б такі факти. Наприкінці листопада 1917 р. група слухачів НУ просила Раду забезпечити опалення аудиторій, де було неможливо перебувати 7 годин. 10 грудня 1918 р. професор C. Попруженко повідомляв М. Ланге про скасування своєї лекції, через вбивство на вулиці друга його родини.

Тим не менш, перший семестр діяльності НУ до середини 1918 р. виявився найуспішнішим. Було прочитано 30 курсів з різних наук та прочитано більше ніж 500 двохгодинних лекцій. Лише за перші 9 тижнів лекції відвідало 145 281 тис. осіб, в середньому в день – 2 306 осіб. Найпопулярнішими були лекції з природничих, медичних та історичних дисциплін. Газети повідомляли, що якщо в осінньому семестрі в НУ записалося слухачів на суму понад 12 тис. рублів, то у весінньому – 204 [42]. З цим висновком був змушений погодитися М. Ланге, який жорстко зауважував, що ІІ та ІІІ семестри дали «крайне ничтожные результаты предварительной записи по всем секциям».

Соціалісти на знак протесту проти нечисленності робітників серед слухачів, спробували заснувати свій університет. Українці, незадоволені російськомовністю лекцій, дедалі більше зосереджувалися на налагодженні лекцій у «Просвітах». Якщо у листопаді одна з газет не досить рішучо зауважувала, що «лекторы еще не нашли народный язык», то надалі відірваність лекторів від народу була визнана головною причиною проблем НУ. І. Линниченко з сарказмом глузував над спробою «содружества» професорів (П. Біциллі, М. Окуєв та ін.) заснувати читання з естетики та культури: «а Народный Унив. угасает, если не угас. Курс содружества – самоуслаждение. Своя публика, успех среди своих (кукушка и петух). Или это желание самим отвлечься от политики (гони ее в дверь, она вскочит в окно) и дать отдых и другим? Впрочем, это все люди неспособные говорить простым языком с народом. Их заела фраза. Это все эстеты, или мнящие себя таковыми, с жаждою популярности. В эпоху митингов, разгара политических страстей и они что-то пробовали читать, но их никто не слушал» [43, 19]. Вже восени 1919 р. журналіст газети «Южное слово», аналізуючи причини негараздів НУ, наголошував, що «к юристам охладели: тогда лучшие профессора, в строго академической форме беспристрастно обсуждали те самые вопросы, которые одновременно однобоко, но с блеском и задором на митингах ставили и гнули по своему партийные деятели. Понятно, что на массу пламенный агитатор всегда подействует сильнее осторожного ученого. В провале историко-литературной секции виноваты сами лекторы. Рассказывали только о том, что им самим было интересно. Забывали, что публика не держала в руках Пушкина и Ревизора» [44].

М. Ланге вбачав причини зниження відвідування у більш прозаїчних причинах: недостатній поінформованості, відсутності цільності та системи, непридатність до вимог (напевно, малися на увазі слухачі). Він пропонував низку засобів: зближення з практичними життєвими завданнями, влаштування курсів креслення та малювання, народної консерваторії, посилення професійних секцій (педагогічної, кооперативної), медичної, влаштування екскурсій, тобто загалом посилення практичної складової НУ [45. 331].

У квітні 1918 р. до Ради НУ надійшло прохання вчителів про організацію педагогічних курсів. Вони висловлювали незадоволення тим, що у гімназіях вони отримували багато теоретичних знань, але мало практики і просили організувати екскурсії, показати місцеву історію та природу. Задля проведення курсів у серпні 1918 р. була створена педагогічна секція на чолі з М. Малініним. Завідуючим педагогічними курсами обрали М. Ржепішевського. Курси охоплювали всі предмети і були забезпечені програмами. Найбільший інтерес викликає програма з історії. В її преамбулі наголошувалося, що дитина мислить образами, тому на уроках їй треба дати низку яскравих картин минулого життя народу, незабутні образи, пов’язані між собою спільною ідеєю. Такою ідеєю мала стати ідея про вічний рух життя народу: про поступову зміну його культури та державних форм. Водночас, вони мали навчити дитину обов’язку та правам відносно держави, виховати громадянське почуття. Предмет історії у школі мав поєднати принципи систематичності та елементарності. Укладачі програми виступали проти захаращування пам’яті учнів датами, іменами і т.п. Підручник вони вважали необов’язковим. Позаяк викладання історії укладачі вважали методично малодослідженою, вони вітали творчу ініціативу з боку вчителів.

Найоригінальнішими елементами структури курсу було приділення уваги історії України та використання поняття «Петербурзька Русь» разом з Київською, Новогородською, Суздальською, Московською. Однак Україна у програмі як суб’єкт історичного процесу існувала лише після татарської навали – до середини ХVII ст. і надалі згадувалася лише у розділі «Московська Русь» у підрозділі «Приєднання України-Малоросії».

Згідно побажань вчителів, окремою частиною програми було краєзнавство («бесіди з історії рідного міста»). Краєзнавство розглядалося як початкова фаза навчання історії у народній школі. В якості вступу укладачі пропонували здійснити декілька прогулянок рідним містом. Далі одеські вчителі мали розкривати перед учнями різні етапи історії Одеси згідно докладної та деталізованої програми, складеної на основі відомого підручника Д. Атлас. В програмі передбачалося широке використання предметів з музею Одеського товариства історії та старожитностей, які були чітко вказані відповідно до різних епох життя міста [46, 94-98]. Гадаємо, що одним з провідних упорядників програми була член педагогічної секції, викладач історії та педагогіки та директор Одеської жіночої гімназії Л.Г. Кауфман Д. Атлас.

Бурхливі події 1919 р. з одного боку майже паралізували діяльність НУ, але з іншого – зумовили подальші експерименти щодо вдосконалення його роботи. Поодинокі свідчення про діяльність НУ у 1919 р. стосуються громадсько-юридичної, єврейської та педагогічної секцій.

Панування більшовиків в Одесі у квітні – серпні 1919 р. не призвело до ліквідації НУ, адже на восьмому з’їзді РКП (б) (1919) у Програму партії був включений пункт про всебічну державну допомогу