Національна економіка

Вид материалаДокументы

Содержание


Націоеальної економіки
Вичерпні природні ресурси
Загальне збільшення населення
Міжнародний поділ праці
Національне багатство
Непоновлювальні природні ресурси
2.2. Природно-ресурсний потенціал
Таблиця 2.2.1. Земельний фонд України станом на 1 січня 2005 р.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37

Розділ II. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

НАЦІОЕАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ



Основні поняття i терміни

Вичерпні природні ресурси;

Нефінансові невироблені активи;

Економічний потенціал;

Нефінансові вироблені активи;

Загальне збільшення населення;

Потенційні ресурси;

3агальне зменшення населення;

Природний приріст населення;

Людський капітал;

Природні ресурси;

Міжнародний поділ праці;

Природні умови;

Науковий потенціал;

Природно-ресурсний потенціал;

Національне багатство;

Суспільне виробництво;

Невичерпні природні ресурси;

Трудовий потенціал;

Непоновлювальні природні ресурси;

Фінансові активи.


2.1. Поняття та склад потенціалу національної економіки

У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу i якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності i використання взаємопов’язаних i взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:
  • основного капіталу та інших нефінансових i фінансових активів;
  • природних ресурсів;
  • людських ресурсів;
  • організації управління;
  • інноваційного потенціалу.

Перші три елементи об’єднуються поняттям національного багатства в традиційному i розширеному розумінні. Вони визначають початкові ресурсні можливості виробництва.

Разом з тим, темпи i якість економічного зростання в сучасних умовах у вирішальній мірі визначаються розвитком науки i інноваційними перетвореннями, що забезпечують приріст виробництва, в основному за рахунок наукомістких товарів i послуг, істотне зниження ресурсномісткого виробництва, а також поліпшенням організації виробництва й управління.

Потенціал економічного розвитку складається не тільки з початкових ресурсів, але також з науково-інноваційного i управлінського потенціалів. Організація управління i науково-інноваційний потенціал тісно пов’язані з національним багатством, проте через їх сутнісні характеристики розглядаються як самостійні елементи економічного потенціалу.

Наявність i використання цих чинників виробництва, у свою чергу, пов’язані з суспільним i економічним ладом країни, зовнішньоекономічною ситуацією i економічною політикою, здатною прискорювати економічний розвиток, якщо вона націлена на довготермінове ефективне відтворення, підвищення добробуту населення, модернізацію виробничого апарату, зростання конкурентоспроможності i забезпечення економічної безпеки. Питання науково-інноваційного потенціалу, а також суспільного i економічного ладу та економічної політики є предметом розгляду в інших розділах підручника.

Найважливішою характеристикою, що визначає потенційні можливості країни з виробництва товарів i послуг, е національне багатство, що характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збільшення валового національного продукту i валового національного доходу як джерел задоволення потреб суспільства.

Національне багатство є результатом діяльності попередніх поколінь людей i в той же час основою виробничої діяльності поколінь, що живуть зараз. Воно є вартістю сукупності економічних об’єктів, що забезпечують їх власникам можливість отримання економічної вигоди. національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) i власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.

Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так i нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за вирахуванням їх фінансових зобов’язань нерезидентам країни. При цьому слід враховувати, що фінансові документи (акції, облігації i інші цінні папери), як правило, мають цінність лише тому, що представляють права власності на речові елементи національного багатства та доходи від них.

Складовими частинами національного капіталу є індивідуальні капітали. Відтворення індивідуальних капіталів в їх взаємозв’язку утворює єдиний процес відтворення всього капіталу суспільства. У цій складній i суперечливій єдності індивідуальні капітали формально виступають як ресурси незалежних виробників товарів i послуг. В той же час вони об’єднуються системою економічних зв’язків, зумовлених закономірностями ринкового господарства - попитом i пропозицією, конкурентними умовами, станом ринків, факторів виробництва i готової продукції i послуг, ринку позикового капіталу та ін.

Згідно системи національних рахунків (СНР), розробленої Статистичним відділом ООН, до обсягу національного багатства входять нефінансові i фінансові активи.

Нефінансові активи підрозділяються на нефінансові вироблені активи i нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах i прямі іноземні інвестиції.

Нефінансові вироблені активи - це активи, що є результатом виробничої діяльності: основний капітал, запаси матеріальних оборотних коштів i цінності.

Нефінансовими невиробленими активами є активи виробництва, що не є результатом виробництва. До них відносяться матеріальні невироблені активи (земля, природні ресурси) i нематеріальні невироблені активи, що з’являються в результаті юридичних i облікових операцій (наприклад, права на певні види діяльності).

Фінансові активи - це активи, яким, як правило, протистоять фінансові зобов’язання інших господарюючих суб’єктів. Наприклад, наданий кредит є активом для того, хто надав кредит i борговим зобов’язанням для особи, що його отримала. Активи i фінансові зобов’язання між резидентами країни в основному відповідають один одному. Різниця між активами i зобов’язаннями резидентів країни у взаєминах з нерезидентами характеризує чисту вартість власного капіталу, що входить в національне багатство країни.

Особисте майно населення враховується окремо. До його складу включаються житлові i невиробничі споруди, побутові товари тривалого користування i запаси споживчого призначення. До них відносяться автомобілі, холодильники, пральні машини, телевізори, комп’ютери i інші матеріальні активи, що знаходяться в домашніх господарствах. Включення їх в окрему групу обумовлено тим, що категорія національного капіталу пов’язана з розумінням національного капіталу як сукупності економічних об’єктів, що приносять дохід.

В цілях визначення національного багатства країни складається баланс активів i пасивів. У ньому відбивається вартість нефінансових i фінансових активів країни i фінансових зобов’язань на певну дату. Визначена на цій основі величина нефінансових активів в сумі з чистими фінансовими вимогами до резидентів інших країн характеризує загальну величину національного багатства.

Наявність i ефективність використання національного багатства визначає величину виробництва ВВП в цілому i з розрахунку на одного жителя країни, його приріст, накопичення i дію цих чинників на рівень i якість життя населення. За попередніми даними міжнародних зіставлень, проведених під егідою ООН, розвинені країни у декілька разів випередили інші країни з виробництва ВВП на душу населення.

За рівнем виробництва ВВП на одного жителя Україна відстає від США в 4,5 рази, від Німеччини i Японії - більш ніж в 3 рази. Багатократні відмінності в рівні виробництва товарів i послуг є наслідком об’єктивних процесів. В останній третині ХХ ст. в результаті накопичення знань, розробки нових технологій i їх широкого розповсюдження почалося формування інформаційно-індустріального суспільства, що приходить на зміну індустріальному.

В устрої життя людства відбуваються кардинальні зміни. Нове суспільство, що розвивається, істотно відрізняється від своїх історичних попередників. Воно ґрунтується на розвитку науки i ефективних технологій, новій якості людського капіталу, зміні соціальної структури суспільства, вищому рівні управління, раціональнішому використанні ресурсів, пов’язаними з цими чинниками новими можливостями у виробництві, споживанні i зниженні питомих витрат ресурсів на випуск продукції i послуг. В сукупності ці обставини утворюють новий синергетичний ефект, що обумовлює формування нового суспільства, в якому людський капітал перетворюється на головний чинник економічного розвитку.

Людський капітал - це сума природжених здібностей, загальної i спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного i фізичного здоров’я, що забезпечують можливість приносити дохід.

Він починає розглядатися як найважливіша частина національного багатства. Відповідно виникає нова розширена концепція національного багатства як категорії, що включає також людський капітал.

Основними сферами діяльності, що формують людський капітал, є науково-освітній комплекс, система охорони здоров’я i сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя.

Оцінка людського капіталу як складової частини національного багатства здійснюється шляхом визначення витрат на підготовку працівника, включаючи витрати на виховання, освіту, професійну підготовку, самоосвіту i так далі (на це в сучасних умовах потрібно близько 25 років). В цілях зіставлення національного багатства різних країн проводиться його переоцінка на долари США (або іншу валюту) за паритетом купівельної спроможності валют. В той же час величина людського капіталу може визначатися виходячи з потенційного доходу, який він може приносити.

2.2. Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності i населення.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів i природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини i суспільства. Під ними розуміємо все те, що людина використовує для забезпечення свого існування. Це - продукти харчування, мінеральна сировина, енергоносії, повітряний простір, вода, життєвий простір, об’єкти для задоволення естетичних потреб. Природно-ресурсний потенціал регіону впливає на його ринкову спеціалізацію i місце в територіальному поділі праці, визначає тенденції його розвитку.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв’язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. Процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це - використання природних ресурсів, а з іншого, - вплив на довкілля i необхідність брати до уваги природоохоронні процеси.

Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя i діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій i невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. ПРП є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:
  • земельні;
  • мінерально-сировинні;
  • водні;
  • лісові;
  • фауністичні (мисливсько-рибальські);
  • природно-рекреаційнi ресурси.

Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:
  • промислові природні ресурси;
  • сільськогосподарські природні ресурси;
  • культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;
  • ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв’язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з’ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічиий, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:
  1. зовнішні - енергія Сонця, гравітаційна енергія;
  2. поверхні 3емлі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного. середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (наземні, водні, ґрунтові);
  3. земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);
  4. паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) i відносно байдужі.

У зв’язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням i деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість i необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч i заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними i технічними факторами - загальними i локальними.

Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє Україна.

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв’язку, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів) 69,1% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими одного мешканця країни досить висока - 0,89 га. Площа орних земель становить 32,5 млн. га, на кожного жителя їх припадає 0,69 га. Ліси й лісові площі займають 17,8%, в тому числі вкриті лісом - 14,7%. Чотири відсотки території країни вкрито водою, 1,5% - болота й заболочені території (табл. 2.2.1.).

Таблиця 2.2.1.

Земельний фонд України станом на 1 січня 2005 р.

Види основних угідь

Площа земель

всього тис. га

% до аг. площі

Сільськогосподарські землі

41722,2

69,1

Ліси та інші вкриті лісом площі

10782,2

17,8

3абудовані землі

2442,0

4,0

Всього земель (суша)

57926,7

96,0

Води (території, покриті поверхневими

водами)

2428,1

4,0

Разом (територія)

60354,8

100

На кінець 2005 р. орні землі становили 77,8% загальної площі сільгоспугідь. У центральних, південних i подільських областях рівень розораності земель сягає 86-90% i більше, в решті областей 60-80%.

Лише в 3акарпатті рівень розораності менший (50%). Такі самі відмінності існують i в землезабезпеченості населення - від 0,15 га ріллі на одну особу в 3акарпатті до 1,5 га - у південних районах.

Під багаторічними насадженнями перебуває порівняно невелика площа земель (близько 2,5%), проте в Криму й 3акарпатті - вже 6-7% сільгоспугідь, в Чернівецькій області - 5%, тоді як на Кіровоградщині - менше 2%. Сіножатями кінець 2005 р. було зайнято 2,42 млн. га, найбільше їх у 3акарпатті (20,5%) та на Поліссі (до 15%). Пасовищ 5,5 млн. га.

Площа зрошуваних земель в Україні становить 2,2 млн. га. На них виробляється понад 7% валової продукції рослинництва. Площі земель, які потребують зрошування, становлять понад 10 млн. га.

Структуру ґрунтового покриву України формують 650 видів ґрунтів, які об’єднуються в ґрунтові типи поширені зонально. На Поліссі найпоширеніші дерново-підзолисті, дернові, лучно-болотні, торфові ґрунти й торфовища. В лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові ґрунти, трапляються лучні, солончакові та солонцеві. У північно-західній частині степової зони поширені чорноземи, а на півдні - каштанові ґрунти, є тут також середньо-, сильно- i слабосолонцюваті ґрунти. Гірські масиви Карпат та Криму вкриті бурими лісовими й сіро-6урими лісовими ґрунтами.

Дедалі більше ґрунтів підкислюється, в них зменшується вміст рухомого фосфору та обмінного калію. 3меншуеться фізична площа зрошування, а сучасний технічний стан зрошувальних i осушувальних систем не сприяє раціональному використанню землересурсного потенціалу України. До 20% земель міських, приміських та індустріальних районів перебуває у кризовому стані. Брак належного фінансування призвів до практичного припинення робіт з проведення протиерозійних заходів та заходів щодо рекультивації порушених земель.

У найближчій перспективі структура землекористування значно зміниться через зростання кількості фермерських землеволодінь i подальшу приватизацію землі. Однією з найважливіших проблем переходу до ринкових відносин є розробка деталізованого земельного кадастру на основі бонітування ґрунтів.

Кількісні параметри агрокліматичних ресурсів у межах України територіально диференційовані. Так, агрокліматичні ресурси півдня Криму дають змогу вирощувати субтропічні культури, а в цілому територія України придатна для вирощування усіх культур помірного поясу. Проте для одержання гарантованих урожаїв на півдні України потрібне штучне зрошування, оскільки тут випадає недостатньо опадів улітку, а також можливі засухи.

На фоні інших держав - Україна має потужний потенціал земельних ресурсів. Із 60,3 млн. гектарів земель майже 70 % становлять сільськогосподарські, 17% - лісові угіддя. Майже 4 о/о території країни забудовано.

У результаті перерозподілу земельних ресурсів у державній власності залишилося 49,7% земель. 3дійснено паювання 26,4 млн. га земель, переданих у колективну власність 11419 підприємствам. Розпочалося масове відведення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі та видача державних актів на право приватної власності на землю. Власникам земельних часток передано в оренду 22,4 млн. га земель.

3апроваджуються економічні механізми регулювання земельних відносин. Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального та ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення.

Тому в сучасних умовах є необхідним визначення основник напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечення ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів держави.

В Україні забудовано 4% земель, 2% складає територія міст, в яких проживає 68% населення i зосереджено 3/4 основних виробничих фондів. Раціональне використання земель міст, населених пунктів як ресурсної складової залишається важливим резервом.