Національна економіка

Вид материала

Документы

Содержание Правові методи ДРЕ – це Адміністративні методи ДРЕ – Організаційні методи ДРЕ – Соціально-психологічні методи ДРЕ – Економічна мотивація і стимулювання – Протекціоністські методи Бюджетне регулювання Вбудовані стабілізатори Фінансово-кредитне регулювання національної економіки — Кейнсіанський підхід — Монетарний підхід Політика дорогих грошей Політика дешевих грошей 1999 року і до тепер – 5.4. Мале підприємництво та важелі його державного регулювання в Україні Мале підприемництво

Подобный материал:

• Конспект лекцій з дисципліни «Національна економіка», 1935.2kb.
• Назва реферату: Національна економіка, її суть та ознаки Розділ, 99.56kb.
• Харківська національна академія міського господарства фісун К. А. Жовтяк Г. А. Богдан, 21.24kb.
• Програма вступного випробування зі спеціальності 03050301, 03050301 «Міжнародна економіка», 270.3kb.
• Економіка праці й, 310.16kb.
• Міністерство освіти І науки України Харківська національна академія міського господарства, 411.94kb.
• Факультет міжнародних відносин Завдання для самостійної роботи по курсу, 267.08kb.
• Конспект лекцій для дистанційного навчання студентів економічних спеціальностей, 1446.25kb.
• Розділ Національна економіка Тема 12. Результати національного виробництва, 243.97kb.
• М. П. Пан Рецензент: зав кафедри управління будівництвом І міським господарством хнамг,, 1869.51kb.

Їх можна класифікувати на правові, адміністративні, організаційні, економічні. Ряд дослідників також виділяє донорські, протекціоністські, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні методи ДРЕ, методи економічної мотивації та переконання.

Правові методи ДРЕ – це система законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються органами законодавчої та виконавчої влади з метою забезпечення сталого, цілісного та комплексного розвитку національної економіки держави. Вони носять загальнообов'язковий характер для усіх суб’єктів господарювання i е основою для реалізації інших методів ДРЕ.

Адміністративні методи ДРЕ – базуються на використанні примусу державної влади, засобах заборони або дозволу. Вони є необхідними у тих сферах, де застосування економічних методів є утрудненим, в ситуаціях порушення чи зловживання принципами ринкового саморегулювання або у періоди затяжних криз у суспільстві. Вони включають у себе заходи: організаційно-структурної перебудови, планові виробничі контракти з підприємствами, забезпечення суспільними благами, контролю за діяльністю монополій, охороною навколишнього середовища, соціального захисту населення, реалізації державних програм, механізми забезпечення національної безпеки країни тощо. Інструментами адміністративних методів є: укази, директиви, постанови судів, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, стандартів i нормативів, контроль за додержанням законів i правил та ін.

Організаційні методи ДРЕ – становлять елемент адміністративно-правових методів, так як реалізуються безпосередньо через їх дію i стосуються регламентації та змін організаційно-функціонального аспекту господарських процесів, елементів та підсистем національної економіки. Вони виступають прямим наслідком правових та адміністративних важелів державного впливу на економіку.

Соціально-психологічні методи ДРЕ – це методи, що носять умовно примусовий характер, оскільки прямим об’єктом впливу є свідомість громадян. Вони представляють собою методи переконання, морального впливу на психологію людей. Інструментами даних методи є, наприклад, публічні промови суб’єктів органів державної влади, заяви у 3МІ, ідеологія, реклама, антиреклама, пропаганда тощо.

Економічна мотивація і стимулювання – політика переходу від управління, заснованого на жорсткій ієрархії („по вертикалі"), до самоуправління („по горизонталі"). Інструментами виступають певні мотиватори, наприклад, система винагород, пільг, розширення меж економічної свободи тощо.

Донорські методи – засновані на принципах взаємодопомоги та взаємоучасті з боку держави у діяльності суб’єктів господарювання, що не спроможні самостійно подолати певні періоди криз тощо. Інструментами виступають дотації, субвенції, трансфертні платежі, податкові пільги, пільгові умови кредитування, державні замовлення га закупівлі та ін.

Протекціоністські методи використовуються з метою захисту інтересів суб’єктів національної економіки як у межах господарського комплексу держави, так i на міжнаціональному ринку для забезпечення економічної свободи та незалежності у виробленні та впровадженні національної економічної політики. Інструменти: квоти і ліцензії, митні тарифи, сприяння розвитку національної науки i техніки, захист від зовнішньої конкуренції, податкове навантаження, заборони певних видів діяльності, експортно-імпортна політика, жорсткі нормативи i стандарти та ін.

Економічні методи ДРЕ - головною метою мають створення фінансових та матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів національної економіки i визначати напрямки їх поведінки. На відміну від правових, адміністративних, протекціоністських, донорських та організаційних вони є непрямими методами ДРЕ. За їх допомогою можна впливати на загальноекономічну ситуацію в національній економіці: подолання наслідків та недопущення інфляції, стимулювання НТП, інвестиційної активності, реалізації платіжних балансів, зміцнення фінансово-кредитної та грошової систем, стимулювання підприємництва та ділової активності, створення умов мотивації виробництва, оптимальний перерозподіл ресурсів, підвищення ефективності ДСЕ та ін.

В основному вони носять неруйнівний характер, не обмежують економічної свободи, що визначається їх суттю - забезпечити оптимальне функціонування господарської системи на принципах ринкового саморегулювання. До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікові ставки, митні тарифи, норми амортизації, норми обов'язкових резервів, ставки та форми заробітної плати та ін.

Економічні методи ДРЕ знаходять свій прояв у здійсненні бюджетного, податкового,фінансово-кредитного регулювання національної економіки.

Бюджетне регулювання допомагає здійснювати структурі перетворення в національній економіці, вирівнювати диспропорції між її складовими елементами, виконувати перерозподільну функцію держави, формувати i коригувати макроекономічні пропорції розвитку, знімати гостроту проблем інфляції та безробіття, вирішувати проблеми соціального характеру тощо.

Вихідним елементом для здійснення бюджетного регулювання є бюджет держави. Згідно Закону України про „Бюджетну систему України" бюджет - це план утворення i використання фінансових функцій, які здійснюються органами державної влади. Його основним завданням е підтримка загальноекономічної ринкової рівноваги i стимулювання розвитку сфер суспільного відтворення та галузей національної економіки.

Бюджет України має трирівневу організаційну структуру: державний бюджет, бюджети районів (областей) та місцеві бюджети, в якій відображено основні напрямки бюджетних надходжень та видатків з бюджету на певний звітний період (як правило, на фінансовий рік). Він виконує наступні функції:

• коригує структуру сукупного попиту;
  
• перерозподіляє фінансові ресурси;
  
• стимулює чи гальмує суспільне виробництво шляхом зміни умов та
  

системи оподаткування;

• збалансовує бюджети усіх рівнів національної економіки;
  
• визначає суб’єктів податкового навантаження та податкових пільг;
  
• визначає структурі та функціональні зрушення в національній економіці;
  
• визначає політику соціального захисту населення та загальну струтуру видатків бюджету.
  

Функціональна структура усіх бюджетних рівнів має дві частини: дохідну i видаткову.

У структурі видатків зведеного бюджету України виділяють наступні статті: кошти на фінансування національного господарства, соціального захисту населення, розвиток науки та освіти, фінансування НТП i перебудови ПЕК, розвиток соціально-культурної сфери, утримання державного апарата управління, соціальні виплати, ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС, погашення внутрішнього та зовнішнього державного боргів, а також інші статті видатків, що передбачені державним бюджетом України на певний фінансовий період.

Дохідну частину державного бюджету становлять різного роду податки та загальнообов'язкові платежі, серед них: податок на прибуток, ПДВ, акцизний з6ір, податок на дохід населення, надходження від приватизації державного майна, соціальні відрахування, амортизаційні відрахування, відрахування у фонд зайнятості населення, доходи від операцій з цінними паперами, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, частина зборів (у відсотках) з місцевих та обласних бюджетів та ін.

Співвідношення між функціональними частинами зведеного державного бюджету свідчить про загальний стан національної економіки країни, оскільки таким чином найбільш повно кількісно та якісно можливо встановлювати та аналізувати пропорції економічного розвитку економіки держави.

Так, якщо доходи до 6юджету перевищують його видатки, то маємо ситуацію профіциту бюджету: сталий економічний розвиток, вирівнювання диспропорцій між секторами та галузями господарського комплексу, ефективна податкова політика, зменшення витрат на погашення державного боргу, перехід на економічні аспекти економічної діяльності з удосконаленням системи соціальних гарантій та соціальної допомоги, зменшення темпів інфляції, нормальний розподіл ресурсів тощо. Аналогічно ефективний розвиток економіки, а саме її вирівнювання, спостерігається за умов балансу бюджету (рівень доходів дорівнює рівню видатків).

За умов перевищення видатків над 6юджетними надходженнями маємо ситуацію бюджетного дефіциту, що свідчить про неефективну державну соціально-економічну політику, зниження мотивації до економічної діяльності, соціальну нерівність, розбалансування господарського комплексу держави тощо.

Економічна наука визначає, що бюджетне регулювання може відбуватись у трьох напрямках, що дозволяють збалансувати як план національного розвитку, так i саму економічну систему в країні:

1. Щорічне збалансування бюджету за рахунок застосування адміністративних, правових та організаційних методів - цей підхід є ефективним у короткостроковому періоді, у випадку значних економічних криз, проте його тривале застосування знижую загальну фіскальну, антициклічну, стабілізуючу політику держави, веде до узурпації економічної вдали політичними силами.
   
2. 3баланеування бюджету протягом певного економічного циклу - підхід полягає в тому, щоб здійснювати одночасне коригування як економічних явищ i процесів, так i бюджету країни, що забезпечує тісний взаємозв’язок економічної реальності та плану, який її відображає (принцип зворотного зв'язку).
   
3. Підхід з позицій функціональної ролі фінансів - полягає в тому, що не слід постійно прагнути збалансування фінансового плану країни, а зосередити увагу на антикризовому регулюванні саме економічної системи суспільства, оскільки бюджет є індикатором економічного розвитку, моделлю її можливого та реального стану i не може відобразити усі причинно-наслідкові зв'язки в економіці.
   

Використання означених підходів окремо чи у їх певній модифікації дає можливість забезпечувати стале економічне зростання країни за рахунок акумуляції та перерозподілу національного доходу i національного багатства у певних пропорціях.

У тісному взаємозв’язку з бюджетним регулюванням перебуває податкове регулювання економіки.

Податкове (фіскальне) регулювання економіки - є особливою формою державного регулювання економіки, яка реалізується завдяки постійному відслідковуванню та змінам, що вносяться у податкову систему національної економіки. Його матеріальною основою виступають фінансові ресурси, що накопичуються державним бюджетом та перерозподіляються через його канали серед усіх членів суспільства. Його сутнісною основою є фіскальна політика держави, що визначає загальні пріоритети податкового регулювання національної економіки.

Податкове регулювання дозволяє більш ефективно стимулювати економічне зростання, мотивувати суб’єктів економіки до здійснення економічної діяльності, організовувати перерозподіл доходів та координувати розподіл ресурсів у межах національної економіки.

Елементами, на які направлене податкове регулювання виступають складові податкової системи країни:

• Суб’єкт оподаткування - особа, на яку законодавчо покладається обов'язок здійснювати податкові платежі;
  

• Платник податку - особа, що реально несе податкове навантаження (сплачує податок);
  
• Об’єкт оподаткування - дохід чи майно, з якого відбувається нарахування податку;
  

• База оподаткування - та частина об’єкта оподаткування, на яку реально здійснюються податкові нарахування;
  

• Ставка податку - визначає величину податку на одиницю оподаткування;
  
• Пільгові режими оподаткування;
  
• Системи, типи i види податків.
  

Вплив на елементи податкової системи з боку держави відбувається за рахунок дискреційної фіскальної політики i політики вбудованих стабілізаторів.

Вбудовані стабілізатори - це такі економічні механізми фіскальної політики держави, які здатні автоматично реагувати на зміну економічної ситуації 6ез необхідності прийняття спеціальних рішень для її коригування. До них належать: зміна податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування, система соціальних виплат (по безробіттю, по боротьбі з бідністю тощо).

Та оскільки вони не здатні повністю забезпечити вирівнювання диспропорцій в економіці, держава застосовує також дискреційну фіскальну політику - свідоме регулювання системи оподаткування та державних видатків з метою позитивного впливу на реальні обсяги суспільного виробництва, зайнятість, розподіл ресурсів, інфляцію та загальне економічне зростання національної економіки. Особливістю дискреційної фіскальної політики є те, що вона може не змінюватись протягом досить тривалого періоду економічного циклу, а от при зміні одного з елементів податкової системи одночасні зміни відбуваються в інших її елементах.

Одним з основних важелів податкової політики в умовах трансформаційних змін є так звані податкові пільги (стимулююча політика), що становлять досить потужний та ефективний засіб впливу на мотивацію та саму господарську поведінку суб’єктів національної економіки у бажаному для економіки напрямку. За умови збільшення податкового навантаження маємо справу зі стримуючою податковою політикою (наприклад, для регулювання діяльності монополій, захисту національних виро6ників та ін.)

Базовими умовами для вибору тієї чи іншої моделі фіскальної політики є такі фактори: рівень економічного розвитку країни, реальний рівень ВВІІ на душу населення, рівень стабільності національної економіки, економічний порядок та рівень розвитку ринкової інфраструктури, політична ситуація в країні, ідеологія, співвідношення форм власності, соціальна спрямованість економічної політики, економічна культура, ментальність нації, інтегрованість в міжнародну економіку.

Досвід розвинених країн свідчить, що у сучасних умовах податкові пільги є досить дієвим механізмом для стимулювання ПТП та впровадження його досягнень у виробництво, що визначає i загальний стан національної економіки на міжнаціональному рівні. Такі пільги передбачені як для малого, так i для середнього i великого бізнесу.

В Україні існує ряд проблем щодо політики пільгового кредитування, субсидіювання та податкових пільг бізнесу. Вона складається з двох основних підпроблем. Перша пов'язана з неефективною політикою зовнішнього фінансування суб’єктів господарювання: банківське, державне, система дезінвестицій. При цьому податковий фактор не розглядається з точки зору його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Також не враховуються такі фактори, як: галузь виробництва, форма організації бізнесу, обсяги діяльності підприємств, особливості законодавства про банкрутство, участь у високотехнологічному виробництві та інші важливі показники. Тобто, уваги потребує також податкове законодавство України, що за ставками податків на розподілений та нерозподілений прибуток підприємств не є стимулюючим фактором розвитку вітчизняного бізнесу.

Друга проблема пов'язана з внутрішніми джерелами фінансування вітчизняного бізнесу: принцип „зменшення рівня оподаткування", відсутність фінансового планування (бюджетування) на більшості підприємств, неефективна амортизаційна політика, переважання короткострокового кредитування над довгостроковим, низький рівень прибутковості, ризикова політика формування активів і пасивів без врахування принципів забезпечення фінансової piвноваги. Ці проблеми доцільно вирішувати одночасно, насамперед, шляхом проведення комплексної кредитної, фінансової, мотиваційної та податкової політики держави.

Фінансово-кредитне регулювання національної економіки — це сукупність заходів держави щодо регулювання грошових відносин, які пов’язані з утворенням, розподілом, рухом i використанням фондів грошових коштів виробничого i невиробничого призначення з метою забезпечення держави, фірм, підприємств, організацій, фізичних осіб у грошових ресурсах.

Фінансово-кредитне регулювання охоплює цілий комплекс взаємовідносин між: структурними ланками національної економіки:

• Фінансові відносини між державою i підприємствами, що реалізуються у взаємних фінансових потоках;
  
• Між суб’єктами господарської діяльності, які реалізуються через систему кредитування, фінансування, інвестування, взаємних платежів, перехресне володіння акціями тощо;
  
• Відносини всередині великих підприємств між їх частинами (корпорації, ФПГ, альянси та ін.), між головною компанією та дочірніми фірмами, між підприємством та робітниками тощо;
  
• Між державою та соціально-культурними, екологічними та іншими органами, організаціями i установами як відносини субсидіювання, дотацій, податкових пільг, інвестування i кредитування останніх, міжбюджетні відносини;
  
• Між державою i населенням щодо різних. загальнодержавних та спеціальних виплат, що здійснюються з державного та місцевого бюджетів;
  
• Між бюджетними ланками зведеного бюджету держави;
  
• Відносини між підприємствами i кредитно-фінансовими установами;
  
• Між кредитно-фінансовими установами та державою.
  

Останні дві групи фінансових взаємовідносин тісно пов'язані розвитком та рівнем функціонування кредитно-фінансових установ національної економіки. До таких установ відносять: національний банк держави, його відділення, мережа комерційних банківських установ, інвестиційні компанії та фонди, кредитні спілки тощо.

Усі вони під керівництвом єдиного центру в особі Національного банку держави реалізують фінансово-кредитну політику національної економіки. Так, Національний банк регулює емісію паперових грошей, впливає на валютний курс, встановлює позичковий банківський процент, надає кредити та визначає пріоритети у кредитній політиці інших фінансово-кредитних установ, випускає цінні папери, впливає на рух грошових потоків i заощаджень. Використання цих інструментів ДРЕ дозволяє державі протистояти інфляційним процесам, впливати на рівень інвестицій та інвестиційну активність, впливати на рівень виробництва, зайнятості, споживання, здійснювати вплив на курс цінних паперів, забезпечувати стабільність національної грошової одиниці тощо.

Існує кілька напрямків здійснення фінансово-кредитної політики держави:

Кейнсіанський підхід — передбачає зміну кредитно-грошової політики, що розгортається у сукупності заходів зі зміни резервів комерційних банків, процентної ставки та інвестиційної активності – мультиплікативна зміна номінального ЧНП (ВНП).

Монетарний підхід - зміна резервів комерційних банків визначає зміни у грошовій пропозиції та структурі cyкyпного попиту, що веде зміни номінального ЧНП (ВНП).

Крім того. сама політика може визначатись як політика дорогих чи дешевих грошей.

Політика дорогих грошей передбачається за умови загострення інфляційних процесів у державі: Нацбанк збільшує норми резервів комерційних банків — скорочується пропозиція грошей — зростає процентна ставка — інвестиційний попит скорочується — зменшуються темпи інфляції.

Політика дешевих грошей застосовується в умовах безробіття і загальноекономічного спаду — знижується резервна ставка нацбанку для комерційних структур — зростає пропозиція грошей — знижується процентна ставка та зростає інвестиційний попит — зростає реальний ВНП (ЧНП).

Світова практика налічує безліч моделей i способів ДРЕ, що має на меті вирівнювання диспропорцій у національній економіці. Проте найбільшої актуальності вони набувають в умовах трансформаційних змін національних економічних систем, до яких відноситься i Україна. Серед основних факторів, що визначають провідне місце держави у встановленні економічних пропорцій на початкових етапах трансформацій, слід назвати:

• недостатню розвиненість механізмів ринкового саморегулювання;
  
• відсутність ринкової інфраструктури;
  
• необхідність становлення системи інститутів та інституцій національної економіки;
  
• необхідність забезпечення національної 6езпеки держави в умовах кризових перехідних явищ в економіці;
  
• супроводження трансформацій значними темпами та рівнем інфляції, безробіття, структурним дисбалансом господарського комплексу;
  
• необхідність вироблення стратегії загальнонаціонального економічного розвитку;
  
• відсутність механізмів взаємоузгодженого функціонування рівнів національної економіки;
  
• нестабільність національної грошової одиниці; відсутність мотивації до підприємницької діяльності;
  
• перехід бізнесу в тінь та розвиток неринкових форм господарювання
  

тощо.

ДРЕ, розробка i впровадження загальної стратегії розвитку національної економіки України пройшли ряд етапів:

1. 1991 — 1994 рр. — становлення національної системи ДРЕ. Цей період характеризувався зародковими процесами формування національного правового поля; нерозвиненістю державного апарату управління; відволіканням державних органів економічного регулювання від виконання притаманних власне їм економічних функцій у зв'язку з активними процесами приватизації та корпоратизації, на які було кинуто усі зусилля держави; недостатнім рівнем професійного економічного мислення у сфері державного менеджменту; відсутність навичок фахового використання важелів ДРЕ; відсутністю зворотних зв'язків між структурними елементами системи органів ДРЕ; відсутністю мотивації державних службовців до виконання соціальної ролі у суспільстві за рахунок мотивів власного збагачення „у владі" та ін. Так, наприклад, у 1993 році в Україні спостерігались найбільші темпи інфляції у світі у розмірі 10256% (гіперінфляція), реальна заробітна плата зменшилась у 3,28 рази.

2. 1995 — 1998 рр. — уповільнення та вирівнювання темпів приватизації, встановлення ідеологічних засад більш-менш оптимального поєднання ринкового саморегулювання з принципами ДРЕ; стабілізація та синхронізація взаємозв’язків між органами державної влади; формування основних елементів ринкової інфраструктури; підвищення рівня економічної освіченості та моральної відповідальності перед суспільством з боку органів державної влади; перехід від переважання адміністративних методів регулювання до впровадження економічних важелів та переваг індикативного планування та прогнозування макроекономічних показників розвитку економіки. В цей період іде вирівнювання темпів інфляції, стабілізація грошової одиниці національної економіки, оформлюються підвалини взаємовідносин з міжнародними економічними, екологічними та соціально-культурними, організаціями, зростає рівень реального ВВП, підвищуються соціальні виплати і заробітна плата .

З. з 1999 року і до тепер – період макроекономічної стабілізації і, хоч нерівномірного, проте поновлення економічного зростання, що має однією з причин налагодження більш-менш єдиної системи ДРЕ: остаточно сформоване коло суб’єктів та об’єктів ДРЕ, визначено основні його цілі та пріоритетні напрямки, йде прагнення узгодити державну координацію господарського життя з ринковими, корпоративними, міжнародними та суспільними регуляторами соціально-економічних процесів у національній економіці. Станом на 2005 рік Україна за розмірами сукупного ВВП (Intenational Monetary Fund) посідала 53 місце серед країн світу, а серед країн Європи 23 місце. На теперішній час вдалось врегулювати проблеми значного бюджетного дефіциту, своєчасно йде оплата державного боргу, за офіційними даними рівень безробіття в державі наближається до показника „повної зайнятості" (5-8 %) (без врахування прихованого безробіття i без врахування вибіркових незалежних обстежень), хоч i повільно, але скорочується сектор тіньової економіки, налагоджуються взаємозв’язки між середнім, дрібним та великим бізнесом, між галузями та секторами економіки. 3'явились позитивні тенденції у наукомісткому секторі національної економіки (сектор високих технологій), активно формуються технопарки (27), бізнес-центри (404), бізнес-інкубатори (77), інноваційні фонди i компанії (398), кредитні спілки (1005) (станом на 1 січня 2007 року) тощо. Водночас інноваційно-інвестиційний прорив економіки України вимагає посилення та об’єднання зусиль держави, бізнесу та науки.

Проте, не зважаючи на ряд позитивних зрушень у ДРЕ в Україні значне коло питань залишається невирішеним. Не можна сказати, що ці проблеми не постають перед постіндустріальними країнами, проте їх гострота в Україні є більшою в наслідок продовження активних соціально-економічних трансформацій та затяжної політичної кризи. До таких питань належать:

• перехід від аналізу та переймання західних моделей економічного розвитку до основ розробки cmpameгії саморозвитку національної економіки - на цьому факті наголошують як визначні зарубіжні, так i вітчизняні науковці та політичні сили. 3вичайно, досвід розвинених країн та країн колишнього соціалістичного табору, що за макроекономічними показниками переважають над вітчизняними, є надзвичайно важливим. Проте усі без винятку національні економічні системи є унікальними у кожен момент свого розвитку за показниками потенціалу нації та усіх підсистем суспільства, ресурсним потенціалом, історією становлення суспільних відносин, менталітетом, геополітичним становищем тощо. Ці фактори є 6азою для формування стратегії соціально-економічного розвитку, а досвід інших держав - с допоміжним фактором;
  
• перехід до розширеного відтворення суспільного виробництва за динамікою основних макроекономічних показників національної економіки - макроекономічні показники національної економіки є індикаторами її загального розвитку, на їх основі повинен здійснюватись комплексний аналіз стану економіки та розроблятись варіанти його поліпшення. Саме тому слід формувати не „потрібну" чи „красиву" систему макроекономічних показників, а таку, що відповідає реальному стану національної економіки;
  
• активізація розвитку системи економічного, технологічного та соціального укладів суспільства - невирішеним для України залишається питання раціонального розподілу та співвідношення різних технологічних укладів з урахуванням загально цивілізаційних тенденцій розвитку економічних систем. В Україні структура технологічного укладу не відповідає сучасним реаліям „інформаційної" економіки (економіки знань). Близько 58^о/о виробленої в країні продукції припадає на 3-ій технологічний уклад, 38% - на 4-тий. 3а показником фінансування НДДКР майже 70% коштів поглинає 4-й уклад, 23% - 5-ий. Інноваційні витрати розподіляються наступним чином: 60% - 4 уклад, 30% -- 3 уклад, 8,6% - 5 уклад. Тобто політика „наздоганяючої модернізації", що була пріоритетною майже з середини 70-их років доводить свою неефективність i потребує доповнень та уточнень з дотриманням принципів демократичності, свободи підприємництва, визначення пріоритетності розвитку науки i техніки, їх комерціоналізації, лібералізації, підтримки інтелектуального капіталу державою та бізнесом тощо;
  

• забезпечення гармонійного розвитку приватних, державних та корпоративних інтересів - має бути забезпечене за рахунок формування раціональної системи координації та розподілу ресурсів (влади) у соціально-економічних процесах національної економіки, визначення меж та сфер, в яких доцільними є різні форми господарювання, формування мереж, кластерів, альянсів, здатних раціональніше поєднати інтереси різних суб’єктів економіки;
  
• подолання проблем корупції та тіньової економіки - пов'язані з формуванням раціональної податкової, фінансово-інвестиційної, промислової політики та стратегій оплати праці i підвищення рівня життя населення, що здатні забезпечити мотивацію вітчизняних ниро6ників до формування системи легального бізнecy та виходу « тіні»;
  
• забезпечення політичної стабільноcmi держави, подолання проблеми зрощення влади та бізнесу - насамперед через встановлення альтернативних варіантів розвитку національної економіки, реформування політичної системи, започатковане в Україні має бути спрямоване на утвердження таких правил і принципів політичної гри, на створенні такого інституційного середовища, щоб підтвердити позиції економічних та політичних суб'єктів, які, нажаль, й до сьогодні переймаються переважно вузькоегоїстичними інтересами в економічній політиці нації, i забезпечити розвиток політичного та економічного плюралізму і демократії. Лише за таких умов Україна стане на шлях формування та утвердження дійсних принципів економічної демократії та свободи.
  

Їх комплексне вирішення дасть можливість вивести національну економіку України на більш якісний рівень економічного та соціального розвитку, а також посісти належне місце у системі міжнародного економічного середовища.

5.4. Мале підприємництво та важелі його державного регулювання в Україні

Поняття малий бізнес в економічній літературі чітко не визначено. Але доведено, що він є невід’ємною складовою світової ринкової господарської системи як найбільш масова, динамічна, гнучка форма ділового життя. Перш ніж визначити поняття малий бізнес, необхідна розмежувати поняття підприємництво та бізнес, які співвідносяться між собою як специфічне i загальне. Тобто поняття бізнес більш ширше ніж поняття підприємництва.

Бізнес - будь-яка діяльність, яка ведеться переважно традиційними методами з метою отримання прибутку.

Підприємництво - систематична, ініціативна, самостійна, на власний ризик, інноваційна діяльність з виробництва продукції та надання послуг з метою задоволення потреб споживача і отримання прибутку.

Тобто вважається, що підприємництво повинно включати елементи новизни та ризику, а бізнес, орієнтований на отримання прибутку, може здійснюватись у будь-якій сфері діяльності.

Необхідно зазначити, що в часи панування радянської ідеології колективізму та державного регулювання економіки відбулася смислова деградація деяких основних понять i значень слів, лексичних одиниць іноземного походження, притаманних демократії i вільному підприємництву. Так, affair, що означає «важливий факт, подія, ситуація, діло (справа), підприємство» , в українській та російській мовах перекладалось як «афера» i асоціювалося з негативним явищем обману, незаконної дії та шахрайства. Adventure, має значення «ланцюг незвичайних, хвилюючих i досить небезпечних подій» перекладалося як «авантюра» i трактувалося як таке, що визначається як кримінальне явище. Так само негативне значення мали терміни «аитрепреиер» (entrepreneur), «бізнес» (busiпess), а також — «спекуляція» (speculation), що означає роздуми.

Термін «eпtrepreneur» (антрепренер) у перекладах асоціювалось з поняттям «посередник», хоча за своєю суттю означає «підприємець», „eпtrepreneurship" (антрепренерство) — з поняттям посередництва, хоча правильним є - «підприємництво». Антрепренер за своєю суттю — це той, хто започатковує підприємництво (справу, бізнес).

Термін «бізнес» , у перекладі з англійської, означає «справа», «діяльність». Бізнесом займаються з метою отримання стійкого i тривалого грошового доходу, вигоди, прибутку. Одержання прибутку — головна потаємна мета бізнесу, але бізнес одночасно дозволяє енергійним, діяльним людям реалізувати свій талант, знайти i проявити себе, прикласти свої вміння та здібності до справи.

• економічній літературі малий бізнес визначається як самостійна систематична діяльність громадян — підприємців та малих підприємств на власний ризик з метою отримання доходу. Отже, малий бізнес є особливим сектором економіки, який утворюється сукупністю малих підприємств i тому є специфічною суспільною формою дрібного виро6ництва в умовах ринку.
  

• світовій практиці критеріями визначення масштабів підприємств (малі, середні, великі) визнано: о6сяг капіталу, чисельність зайнятих, обсяг випуску. Законодавства різних країн встановлюють свою кількісну характеристику для того чи іншого виду підприємств.
  

• Україні до малих підприємств відносяться підприємства, незалежно від форми власності, середньооблікова чисельність працюючих на яких не більше 50 осіб, а валовий дохід від реалізації продукції не перевищує 500 тис. євро на рік.
  

Але сутність малого бізнесу полягає не в кількісних характеристиках (чисельність працюючих та розмір валового доходу), а в тому, що він засновується на особистій праці власника та членів його сім'ї, а також на використанні найманої праці у поєднанні з виробничо-управлінською діяльністю господаря.

Таблиця 5.4.1.

Роль малого підприємництва в національній економіці

МАЛЕ ПІДПРИЕМНИЦТВО

це: — провідний сектор ринкової економіки; — основа дрібнотоварного виробництва;

визначає: - темпи економічного розвитку; — структуру та якісну характеристику ВВП; — ступінь демократизації суспільства;

здійснює структурну перебудову економіки;

характеризується: - швидкою окупністю затрат; — свободою ринкового досвіду; - високою мобільністю; — раціональними формами управління;

забезпечує: - насичення ринку товарами та послугами; — реалізацію інновацій;

формує: — соціальний прошарок підприємців-власників; - основу середнього класу;

сприяє: — послабленню монополізму; — розвитку конкуренції.