Національна економіка

Вид материала

Документы

Содержание Розділ VIII. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА В СВІТОВОМУ Основні поняття i терміни Економічна інтеграція 8.1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки Світове господарство Відкрита економіка Закрита економіка Тенденції глобалізації економіки Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через Міжнародний поділ праці — Платіжний баланс Структура платіжного балансу Сальдо платіжного балансу Активне сальдо платіжного балансу Дефіцитне сальдо платіжного балансу 8.2. Форми ї механізми інтеграції національної економіки у світове господарство Перший шлях

Подобный материал:

• Конспект лекцій з дисципліни «Національна економіка», 1935.2kb.
• Назва реферату: Національна економіка, її суть та ознаки Розділ, 99.56kb.
• Харківська національна академія міського господарства фісун К. А. Жовтяк Г. А. Богдан, 21.24kb.
• Програма вступного випробування зі спеціальності 03050301, 03050301 «Міжнародна економіка», 270.3kb.
• Економіка праці й, 310.16kb.
• Міністерство освіти І науки України Харківська національна академія міського господарства, 411.94kb.
• Факультет міжнародних відносин Завдання для самостійної роботи по курсу, 267.08kb.
• Конспект лекцій для дистанційного навчання студентів економічних спеціальностей, 1446.25kb.
• Розділ Національна економіка Тема 12. Результати національного виробництва, 243.97kb.
• М. П. Пан Рецензент: зав кафедри управління будівництвом І міським господарством хнамг,, 1869.51kb.

Розділ VIII. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА В СВІТОВОМУ

ГОСПОДАРСТВІ

Основні поняття i терміни
• Вільні економічні зони;	• Механізми інтеграції;
• Економічна інтеграція;	• Світове господарство;
• Інтеграція;	• Шляхи.

8.1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, степеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство - сукупність національних економік, взаємозв’язаних i взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився у XVI ст. у період Великих географічних відкриттів. Процес утворення світового ринку триває.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка - це економіка, яка бере участь у економічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт (товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації та технології).

Закрита економіка - це економіка, усі товари якої виробляються i продаються всередині країни.

Характерними рисами світового господарства є:

• активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;
  
• розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені у декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних корпорацій;
  
• перехід до економіки відкритого типу у різних державах i створення міждержавних об’єднань;
  
• формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;
  
• розвиток всесвітньої інфраструктури;
  
• створення міжнародних та національних інститутів, які координують міжнародні економічні відносини.
  

Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки:

• відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населення, це приблизно:
  

- у маленьких країнах 55-70% (Голландія, Бельгія, Австрія);

• у середніх країнах 40-45% (Франція, Англія);
  
• у великих 20-25 % (США, Китай, Індія, Росія).
  

• частка зовнішнього торговельного обороту у загальному обсязі виробництва;
  
• частка експорту в загальному обсязі виробництва;
  
• частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);
  
• частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій. Все більшого значення в світовому господарстві набуває процес глобалізації економіки.
  

Глобалізація (фр. global- загальний, всесвітній) - категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів i з 60-х рр. ХХ ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік.

Тенденції глобалізації економіки:

• зростання матеріальної зацікавленості в постійному економічному співробітництві між країнами;
  
• формування світового економічного простору у зв'язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;
  
• розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, економічні та соціальні фактори країни;
  
• створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).
  

У світове господарство входить понад 230 національних господарств націй i народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних гpoшей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій - ВВП на душу населення):

• високорозвинені (понад 10 країн);
  
• розвинені (приблизно 25 країн);
  
• середньо розвинені;
  
• слаборозвинені (приблизно 150 країн, у них ВВП на душу населення в 11-15 разів менше ніж у розвинутих);
  
• нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).
  

2. 3а галузевою структурою:

• індустріальні;
  
• індустріально-аграрні;
  
• аграрно-індустріальні;
  
• аграрні.
  

3. 3а ступенем інтеграції у світове господарство:

• інтегровані;
  
• слабо інтегровані.
  

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвиненими i слаборозвиненими країнами: близько 40% населення світу бідні.

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий потенціал та інше.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через:

• торгівлю — частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон). А частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних товарів);
  
• ціни на світовому ринку;
  
• фінанси — великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнаціональному масштабі;
  
• міжнародні валютні відносини;
  
• обмін науково-технічною інформацією i технологічними розробками;
  
• переміщення робочої сили.
  

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

• міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд
  (МВФ), Міжнародний банк реконструкції i розвитку (МБРР) та ін.;
  
• Організація економічного співробітництва i розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.
  

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

• прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;
  
• розгортанням НТР;
  
• інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;
  
• необхідністю об’єднання країн для розв'язання глобальних проблем.
  

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

3 проголошенням державної незалежності Україна стала суб’єктом світового господарства. У 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції майже зі 190 країнами світу. Об’єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправного партнера до світового господарства на початку ХХІ ст., є:

• низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;
  
• переважання в експорті України паливно-сировинної групи;
  
• низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності в експорті;
  
• незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;
  
• велика питома вага бартерних операцій;
  
• відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.
  

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці — спеціалізація та кооперація країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжнародну спеціалізацію (відокремленість i створення підприємств i галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну кооперацію (кооперація — лат. cooperation — співробітництво) — добровільне об’єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

• загальна — за сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні галузі промисловості (тому країни експортери поділяються на індустріальні, сировинні, аграрні);
  
• часткова — поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства та ін.;
  
• одинична — спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей i вузлів складного товару (наприклад, англійська компанія „Роллс Ройс"
  

спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що виробляються у багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

• спільну розробку науково-технічних проблем;
  

• обмін науково-технічною інформацією;
  

• продаж i купівлю ліцензій, ноу-хау;
  

• обмін вченими тощо.
  

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

• географічне положення та природно-кліматичні умови;
  

• ресурсні можливості;
  
• досягнутий рівень розвитку продуктивних сил;
  
• історико-культурні особливості (особливо для туризму);
  
• історичні традиції та досвід.
  

Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

• дефіциту ресурсів, погіршенню умов видобутку корисних копалин;
  
• загостренню конкурентної боротьби на внутрішньому ринку - підприємства шукають можливість імпортних закупівель та експортування продукції;
  
• появі можливості знизити витрати виробництва за рахунок дешевої робочої сили, використання іноземного капіталу (відкривають спільні підприємства);
  
• організації виробництва товарів за кордоном (у світовому господарстві виникають трастові національні компанії).
  

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнаціональному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація - процес створення i поглиблення стійких зв'язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Розрізняють наступні форми економічних відносин у структурі світового господарства:

• міжнародна торгівля;
  
• міжнародний рух капіталу;
  
• міжнародна трудова міграція;
  
• міжнародний обмін послугами;
  
• валютні відносини (регулювання валютних курсів),
  
• обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, ліцензії);
  
• економічна інтеграція (ЄС, СНД).
  

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення у специфічному статистичному документі, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей та сумою їх вилучення із країни, тобто систематичний звіт всіх економічних операцій між країною i закордоном за певний період часу (рік, квартал, місяць).

Платіжний баланс складається у формі бухгалтерських рахунків, що містять статистичну інформацію про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний період часу.

Рух товарів, послуг, матеріальних або інших не фінансових активів називають реальними потоками, а рух вимог та зо6ов'язань, що виникають у зв'язку з рухом реальних цінностей, - фінансовими потоками.

Вартісний вираз платіжного балансу відображає співвідношення між вартістю, яку одержує країна, i вартістю, що вивезена за кордон. Платіжний баланс складається або у національній, або в іноземній валюті міжнародних розрахунків, наприклад у євро.

Структура платіжного балансу:

• торговельний баланс (співвідношення між грошовими виплатами i надходженнями по всіх товарних операціях: експорт, імпорт);
  

• платіжні надходження за послуги (пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги тощо);
  
• грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу (інвестиції, кредити, позики, займи, депозити в іноземних банках, виплати відсотків i дивідендів іноземним інвесторам тощо);
  
• грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, державних установ (перекази грошей родичам за кордон, пенсії громадянам, доброчинні перекази, міжнародна допомога тощо).
  

Більшість операцій між економічними агентами пов'язані із еквівалентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними потоками, що врівноважують один одного. В рахунках платіжного балансу повинні відображатися обидва потоки. Тому кожна операція фіксується в рахунках платіжного балансу подвійним записом.

Наприклад, якщо українське підприємство експортувало за кордон товари вартістю 150 млн. євро, ця операція буде відображена таким чином:

Товари (млн. євро) кредит - (+ 150);

Іноземна валюта (млн. євро) дебет -(- 150);

Баланс сальдо(0).

Операції відносять або до кредиту, або до дебету.

Кредит - відтік за межі країни цінностей, які мають бути компенсовані надходженням цінностей (платежів) до країни.

Дебет - надходження цінностей у країну від нерезидентів, яке має бути компенсоване відтоком цінностей за межі країни.

Сальдо платіжного балансу - це різниця між надходженнями i витратами країни (кредитом та де6етом), де експорт зараховується із знаком „+" (кредит), імпорт із знаком „-" (дебет).

Сальдо платіжного балансу може бути активним та дефіцитним (пасивним).

Активне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить додатня величина) означає, що виробниче i невиробниче споживання країни, яке задовольняється, у тому числі, i за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних надходжень від експорту над витратами валюти від імпорту.

Дефіцитне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить від’ємне підсумкове сальдо) означає, що країна споживає більше, ніж виробляє. Вона не має що продати на суму, еквівалентну її закупівлям за кордоном.

Кожна країна прагне до нульового сальдо платіжного балансу, для чого застосовуються такі заходи:

• валютна інтервенція - втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту;
  
• скорочення зовнішньоекономічних зв'язків;
  
• зміни внутрішньої фіскальної i грошово-кредитної політики;
  
• зміни валютного курсу.
  

8.2. Форми ї механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових i технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з’ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних i дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства (рис.8.2.1). Перший шлях - еволюційний з поступовим виділенням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребу

суспільство. Цей шлях базується на інстинктах самозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-технічному прогресі. Методом його є наукове пізнання. Другий шлях - прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі війни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та між територіальних об’єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Шляхи інтеграції до світового господарства



еволюційний прискорений

- соціально-культурні об’єднання - політичні об’єднання

- природно-ресурсні об’єднання - економічні об’єднання

- національні об’єднання

Рис. 8.2.1. Шляхи інтеграції державу світове господарство

Механізм інтеграції у світове господарство


територіальний функціональний

Рис. 8.2.2. Основні механізми інтеграції національної
економіки до світового господарства

Сьогодні виділяють декілька центрів розвитку світового господарства. Деякі сформувалися еволюційним шляхом, деякі є продуктом свідомого втручання людини. Розвиток суспільства йде шляхом чергування інтеграційних i дезінтеграційних процесів. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу. Так Голландія, використавши початкове джерело накопичення капіталу - колоніальну експансію - зайняла провідні позиції у світовій торгівлі XVII-XVIII ст., завдячуючи посередництву у купівлі продажу та банківській діяльності.

Еволюційний розвиток суспільства сприяв промисловому перевороту (Англія, XVIII-ХІХ ст.) i підпорядкуванню торговельного капіталу промисловому з одночасною зміною центру світового розвитку. Таким чином, якщо Голландія сприяла розвитку колоніальних територій, то Англія вивозила капітал до метрополії i стимулювала розвиток власної території.

Сучасним центром розвитку капіталу стали Сполучені Штати Америки. Виконавча влада відмовляється від функцій організації та координації виробництва. Система оподаткування встановлюється в інтересах стимулювання розвитку виробництва, а не наповнення державного бюджету. Така форма організації національної економіки створила велику кількість крупних компаній, які монополізувавши внутрішній ринок, намагаються знайти нові території збуту шляхом впливу на інтеграційні процеси у світовому господарстві.

Сучасна історія Європи - це приклад розвитку системи державного регулювання економічними процесами, визнання провідної ролі держави навіть за умов ринкової економіки. Як тільки державні структури втрачають оперативність у регулюванні економічних події та явищ, починається процес роздержавлення, приватизації, що нерідко призводить до дезінтеграції національної економіки. Держави вчаться регулювати розвиток через створення відповідної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, енергосистеми), підготовку кваліфікованих кадрів, формування системи освіти та науки, регламентацію діяльності на внутрішніх та зовнішніх ринках, формування сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку національної економіки країни.

Основний висновок, який зроблено після аналізу історії розвитку світового господарства: якщо національна економіка орієнтована на власний розвиток, то держава приділяє увагу малому та середньому підприємництву, які схильні до еволюційного розвитку шляхом впровадження нових технологій виробництва. Розвиток крупного підприємництва вимагає нових сфер залучення капіталу i є рушійною силою прискорення інтеграційних процесів світового господарства.

Сьогодні геополітична інтеграція світу формує нові закони розвитку світового співтовариства i нові умови життєдіяльності у цілісному єдиному просторі поза поняттями "держава" i "національна економіка". Внаслідок чіткої регіоналізації ресурсів відбувається міжнародний розподіл праці, частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується i наближається до 25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової продукції i намагаючись монополізувати весь виробничий цикл у межах власників інвестованого капіталу.

Так, Японія через чітке адміністрування та дисципліну стала центром високих технологій. Основою національної економіки Японії стали підприємець i чиновник. 3авдання чиновника - стимулювання розвитку пріоритетних виро6ництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Якщо еволюційно підприємства розміщували поблизу портів, то сучасні технології та вимоги організації інтегрованою світового господарства вимагають розміщення підприємств високих технологій поблизу аеропортів. Сьогодні перевагу мають такі центри світового господарства, де з високою економічною доцільністю використовують природні багатства.

Формуються нові засади оцінки раціональності існування системи світового господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологічних, економіко-технологічних та інших територій як в межах держави, так i на міждержавних теренах. Ключовими факторами співіснування територіальних об’єднань є узгодження альтернативних цілей для розподілу між ними обмежених ресурсів. 3 метою висвітлення та узгодження економічних інтересів суб’єктів світового господарства виникають торгові та фінансові посередники, роль яких відіграють як окремі суб’єкти підприємництва, так i окремі території, цілі держави. На таких територіях концентруються зони ділового спілкування - фінансові та товарні біржі, дослідно-технологічні та аналітичні центри, тощо. Вважається, що такі посередницькі центри є керуючою системою сучасного світового господарства.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економіки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоекономічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових i технологічних знань, робочої сили, інформації.

Сучасний розвиток світового господарства виділив нові ринки як сфери діяльності національних економік:

1. 3а територіальними ознаками:

• місцеві;
  
• регіональні;
  
• національні;
  
• світові.
  

Причому особливістю регіональних ринків є обмеження не територією держави, а територією регіону, до якого може входити декілька держав, пов'язаних єдиними для регіону умовами економічного обміну на підставі особливостей суспільного розподілу праці для країн цього регіону.

Світовий ринок розглядається як сукупність національних ринків держав, які беруть участь у світовій торгівлі з продажу товарів, обміну науково-технічними досягненнями, послугами, тощо.

8. 3а об’єктами купівлі-продажу:
   

• товарів широкого вжитку;
  
• праці;
  
• цінних паперів;
  
• науково-технічних знань;
  
• інформації.
  

Причому ринок праці розглядається як ринок незайнятих трудових ресурсів, які вивільнюються під впливом впровадження ринкових відносин у всі сфери суспільного виробництва.

Ринок цінних паперів є частиною ринку позичкового капіталу, де акумулюються грошові накопичення учасників світового господарства.

Ринок інформації є продуктом прискореної інтеграції до світового господарства і задовольняє потреби капіталу (i малого, i великого) у всіх видах інформації.

3. За класом споживачів:

• споживацький;
  
• ринок виробників;
  
• ринок посередників;
  
• ринок держав.
  

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60- х років ХХ століття i мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб. У загальному визначенні - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності. Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільного економічною зоною треба мати на увазі частину території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту i відповідним податкам i не піддаються звичайному митному контролю. 3 цього визначення видно, що вільною ця територія є лише в тому сенсі, що завезені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт i інших видів контролю за імпортом, відповідно до митного законодавства країни, яке застосовується до імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників i інвесторів від визначеного економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;
  
• зростання зайнятості населення;
  
• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господарювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.
  

Саме останнє завдання є основним при визначенні доцільності існування ВЕ3 з позицій долучення до світового господарства, але якраз воно найчастіше не береться до уваги або губиться у мікроекономічних показниках i характеристиках.

Визначення