Міністерство аграрної політики та продовольства україни державний вищий навчальний заклад «херсонський державний аграрний університет»

Вид материала

Документы

Содержание Науковий керівник – к.е.н., доцент А.Ж. Сакун Науковий керівник – к.е.н., доцент А.Ж. Сакун ЕкономічнА СУТНІСТЬ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ Розвиток розрахунків як форми реалізації відносин обміну діяльності Визначення операційних витрат в обліку Облікове забезпечення управління витратами в аграрних підприємствах Економічно-правові аспекти сутності власного капіталу як об’єкта обліку Інформаційно-організаційні аспекти формування облікової політики стосовно основних засобів

Подобный материал:

• Міністерство аграрної політики та продовольства україни державний вищий навчальний, 1931.11kb.
• Міністерство аграрної політики України Херсонський державний аграрний університет Рибогосподарсько-екологічний, 2173.65kb.
• Міністерство аграрної політики України миколаївський державний аграрний університет, 1805.76kb.
• Міністерство аграрної політики України Вінницький державний аграрний університет, 635.52kb.
• Міністерство аграрної політики україни миколаївський державний аграрний університет, 1256.51kb.
• Міністерство освіти І науки україни державний вищий навчальний заклад „ужгородський, 1076.52kb.
• Україна міністерство аграрної політики україни вінницький державний аграрний університет, 1415kb.
• 08. 00. 08 – гроші, фінанси І кредит, 21.92kb.
• Міністерство аграрної політики України Дніпропетровський державний аграрний університет, 535.07kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.

Глотова О.В. – магістр

Науковий керівник – к.е.н., доцент А.Ж. Сакун


На сьогоднішній день в Україні гостро відчувається нестача спеціалістів по банківських технологіях, немає відповідної технічної і навчальної літератури по банківських електронних системах. Зарубіжний книжковий ринок у цій галузі теж не дуже насичений тому, що системи електронних платежів не є широко тиражованим комерційним продуктом з однієї сторони, а з іншої, і розробники, і користувачі зовсім не зацікавлені розкривати окремі технічні деталі системи, щоб не «навчити» потенційних зловмисників.

Впровадження в практику банків сучасних безпаперових комп’ютерних технологій, систем електронних платежів без серйозних зусиль, суттєвих затрат, загального підйому культури банківського виробництва і правопорядку неможливе. Але очевидно одне, що з кожним днем будуть зростати потенційні можливості використання програмного забезпечення при прийнятті рішень в банківській справі, а це приведе до необхідності залучення спеціалістів і їх знань для швидкого переходу на сучасне банківське інформаційно-технологічне обслуговування в Україні.

Аналіз практики показує, що в зарубіжних банках інформаційні технології охвачують тепер усі аспекти банківської справи, зокрема забезпечують:

• клірингові операції (взаємні розрахунки банків);
  
• торгові операції і маркетинг, управління касовими ресурсами;
  
• управління діяльністю банку;
  
• кредитні операції, включаючи аналіз заявок клієнтів на їх кредитоспроможність;
  
• системи електронних платежів (SWIFT);
  
• використання банківських автоматів;
  
• банківські операції по телефону і обслуговування на дому;
  
• використання різних платіжних карток;
  
• електронну пошту і канцелярію;
  
• безпаперовий документообіг у банку і при взаємодіях центр – філіали, банк, клієнти;
  
• фондовий ринок і операції з цінними паперами;
  
• аналіз інвестицій і фінансового ринку;
  
• автоматизацію розрахунків у торгових точках.
  

Автоматизація банківської справи передбачає широке використання комп’ютерних інформаційних систем у банках, автоматизацію обробки платіжних документів у відділах, які працюють із клієнтами, в операційних відділах, а також – автоматизацію фінансових операцій в рамках міжнародного банківського бізнесу.

Автоматизація банківських операцій дозволяє;

• виконувати безпаперові платіжні операції з мінімальним залученням праці людей і скороченням організаційних витрат;
  
• проводити обробку платежів переважно в реальному часі, за виключенням підведення бухгалтерських звітів у кінці дня і звітності по них;
  
• прискорювати обмін інформацією між банками і клієнтами, банками і їх відділеннями за допомогою комунікаційних ліній зв’язку;
  
• мінімізувати типові види банківського ризику (втрата документів, помилкова адресація, фальсифікація платіжних документів та ін.);
  
• забезпечувати керівників стратегічними оцінками положення банку в умовах конкуренції, організації роботи і кадрової політики.
  

І саме важливе те, що банківські комп’ютерні системи відрізняються від інших в першу чергу тим, що інформація, яка опрацьовується ними повинна бути надійно захищеною від сторонніх зазіхань, а сама система повинна мати властивості підвищеної життєвості і безвідмовності в роботі.

Потреба в оперативному зв’язку зі своїми партнерами по всьому світу суттєво підштовхнула розробку глобальних комп’ютерних мереж послугами яких сьогодні користується велика кількість людей самих різних спеціальностей. Можливість обробляти і передавати ділову інформацію з допомогою комп’ютерів у першу чергу оцінили діячі військово-промислового комплексу і банкіри. Одна з найбільш відомих комп’ютерних мереж, яка створена з ініціативи фінансових організацій – це мережа SWIFT.

Всі існуючі сьогодні в світі електронні системи обробки банківських операцій можна умовно розділити на системи банківських повідомлень і системи розрахунків. У рамках перших проводиться оперативна пересилка і зберігання міжбанківських документів, а функції других зв’язані безпосередньо з виконанням взаємних вимог і зобов’язань.

Під «банківською мережею», як правило розуміють логічну віртуальну мережу.

SWIFT є типовим прикладом використання в архітектурі мережі, мереж пакетної комутації.

Система SWIFT представляє собою міжнародну міжбанківську мережу для зберігання і передачі фінансової інформації. Дані передаються в мережі у вигляді структурних повідомлень, кожна з яких призначена для виконання певної фінансової операції. Для підключення вузла система індивідуально підтверджує прийом повідомлень і їх обробку.

зарубіжний досвід облікового процесу формування поточної дебіторської заборгованості


Кульгов А.М. – магістр

Науковий керівник – к.е.н., доцент А.Ж. Сакун


В системі МСБО визнання, класифікація та оцінка дебіторської заборгованості прямо не визначені. В деяких міжнародних стандартах представлені лише загальні рекомендації по розкриттю відповідної інформації у фінансових звітах.

При визначенні та класифікації дебіторської заборгованості в зарубіжній та українській практиці не існує явних розбіжностей. Як за кордоном, так і у вітчизняному обліку, під дебіторською заборгованістю компанії розуміють зобов'язання покупців чи інших контрагентів бізнесу перед компанією, наприклад, по виплаті грошей за продані товари, продукцію, виконані роботи чи надані послуги.

Проблема визнання дебіторської заборгованості за кордоном пов'язана із застосуванням гнучкої системи численних знижок.

Знижки, що надаються покупцю, поділяються на дві великі групи:

1. Торгові знижки - це відсоткові знижки від базової ціни;

2. Знижки за оплату в строк - це знижки залежно від строку оплати. Саме останній вид знижок за оплату в строк і створює проблему визнання дебіторської заборгованості.

В зарубіжній практиці (переважно, системи ЗПБО США) існують два методи відображення таких знижок в бухгалтерському обліку:

1) Валовий метод, який найбільш широко використовується на практиці. Суть його полягає в наступному: суми продаж та дебіторська заборгованість записуються на загальну (валову), без знижки, суму виставленого рахунку. Знижки відображаються лише тоді, коли здійснюється оплата, протягом періоду дії знижки.

Для їх запису існує контррахунок до рахунку продаж, який в кінці року відображається в звіті про прибутки та збитки як коригувальна стаття (вираховується) до загальної величини виручки від продаж. Іншою коригувальною статтею є рахунок "Повернення товарів та знижки", який також має дебетове сальдо та відображає інформацію про суму повернених товарів або інших наданих знижок.

2) Чистий метод. При використанні цього методу знижка, не отримана покупцем, трактується як "штраф", який він повинен сплатити за придбання товару в кредит, а не за готівковий розрахунок, пізніше періоду дії знижки.

За кордоном щодо класифікації дебіторської заборгованості в балансі існують лише загальні правила, які носять рекомендаційний, а не директивний характер.

За очікуваними термінами погашення, які встановлюються в договорах, у всіх країнах заборгованість поділяється на поточну дебіторську заборгованість, тобто заборгованість, яка повинна бути погашена протягом одного року чи операційного циклу (залежно від того, який період довше), і непоточну (довгострокову) заборгованість, яку в окремих країнах (наприклад, країнах ОАЕ) поділяють на середньострокову та довгострокову. Міжнародні стандарти передбачають лише одне обмеження - "протягом одного року".

Відмітимо, що довгострокові векселі до отримання, згідно з положенням системи ЗПБО США, також класифікуються як поточна дебіторська заборгованість, оскільки вважаються високоліквідними.

Звичайно дебіторська заборгованість в балансі зарубіжної компанії, зокрема в країнах англо-американської системи обліку, представляється, а отже і класифікується, за наступними групами:

• рахунки до отримання - вид дебіторської заборгованості, який виникає при продажу товарів по "відкритому рахунку", без письмового зобов'язання покупця оплатити рахунок, тобто така заборгованість, яка існує в результаті надання короткострокового кредиту продавцем покупцю. За нормальних умов кошти по рахунку повинні бути отримані протягом 30-60 днів;
  
• векселі до отримання;
  
• дебіторська заборгованість, не пов 'язана з реалізацією.
  

В момент виникнення дебіторської заборгованості необхідно визначити суму кредиту, що надається кожному конкретному покупцю. Тут слід врахувати і вартість відвантаженої продукції (виконаних робіт, наданих послуг), і надані знижки, і повернені товари покупцями. Але, головна проблема оцінки дебіторської заборгованості виникає саме в момент складання фінансової звітності.

В зарубіжній системі обліку дебіторська заборгованість по рахунках оцінюється та відображається в звітності за чистою вартістю реалізації, тобто за сумою грошей, яка реально може бути отримана в майбутньому в результаті її погашення.

Для визначення чистої вартості реалізації необхідно оцінити чисту суму коштів, яку очікується отримати в результаті погашення дебіторської заборгованості по рахунках.

Відповідно до МСБО при розрахунку сумнівної дебіторської заборгованості використовуються два методи:

1. Метод відсотку від нетто-реалізації, заснований на припущенні, що частка виручки даного року не буде отримана. Сума сумнівної заборгованості вираховується шляхом множення виручки від реалізації на визначений процент, отриманий шляхом обчислення середнього проценту втрат за сумнівними боргами в передніх періодах;

2. Метод обліку рахунків за строками оплати, який припускає, що частина сальдо по рахунках дебіторської заборгованості не буде оплачена.

ЕкономічнА СУТНІСТЬ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ


Лукаш Н.І. – магістр

Науковий керівник – к.е.н., доцент А.Ж. Сакун


Для виробництва, передачі, постачання, використання в господарській діяльності чи виконання інших функцій сільськогосподарські підприємства володіють основними засобами. Основні засоби – це основа матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств та аграрної галузі в цілому.

Аналіз законодавчих актів показує, що чинні основоположні законодавчі документи, які регулюють фінансовий та податковий облік основних засобів, не містять методологічної єдності і єдності термінів. Дослідження науковців з цього питання має два напрями: одні науковці пропонують шляхи уточнення та удосконалення терміну «основні засоби», інші – пропонують відмовитися від терміну «основні фонди». У результаті дослідження економічної сутності та еволюції понять «основні засоби» та «основні фонди» встановлено, що вирішальне значення має не сама назва терміну, а його економічна сутність. Тому недоцільно відмовлятися від терміну «основні фонди». Підтвердженням цього є міжнародний досвід, де відсутній єдиний підхід до облікових категорій.

В зарубіжних джерелах можна зустріти такі категорії як «основний капітал», «постійний капітал», «капітальні активи», «матеріальні постійні активи», «інвестиційні ресурси», «власність, споруди та обладнання», «нерухомість, будівлі та обладнання», тобто там відсутня єдність термінів. І це не випадково. З точки зору відображення господарських операцій з засобами праці в бухгалтерському та податковому обліку не так важливо, яким терміном назвати об’єкт – «основні засоби» чи «основні фонди».

З одного боку, використання терміну «основні засоби» у фінансовому обліку, а «основні фонди» – у податковому обліку дозволить певним чином уникнути плутанини понять, але з іншого боку, вирішальне значення має не сама назва терміну, а його економічна сутність. Тому, на нашу думку, недоцільно відмовлятися від терміну «основні фонди».

Якщо порівняти визначення основних засобів за П(С)БО 7 “Основні засоби” та МСБО 16 “Основні засоби” (рис.1), то можна зробити висновок, що “основні засоби” за МСБО 16 не включають в себе об’єктів соціально- культурного призначення. Тому і критерії очікуваних економічних вигод від використання цих об’єктів можуть бути дещо іншими.

Новий порядок податкового обліку основних засобів (саме засобів, а не фондів), установлений ст. 144 — 146 Податкового кодексу України, досить серйозно відрізняється від звичного нам раніше. Якщо оцінювати його в цілому, то варто відзначити спробу законодавця максимально наблизити його до бухгалтерського обліку основних засобів, що впадає в очі хоча б уже з уніфікації термінів. Треба зауважити, що визначення терміна «основні засоби» не підміняє собою визначення, що міститься в п. 4 П(С)БО 7, а є певним бухгалтерсько-податковим симбіозом.

Отже, згідно з Податковим кодексом України (ПКУ) основними засобами вважаються матеріальні активи, що призначаються платником податку для використання у власній господарській діяльності, вартість яких перевищує 2500 грн. і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом і очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік). Як бачимо, критерії для віднесення активів до основних фондів, що були встановлені Законом про податок на прибуток, залишилися практично незмінними. Водночас п. 145.1 ПКУ передбачено розподіл основних засобів та інших необоротних матеріальних активів, як і в бухгалтерському обліку, на 16 груп замість 4 нинішніх. При цьому замість щоквартальних норм амортизації ОФ установлено мінімально допустимі строки корисного використання основних засобів у розрізі кожної з груп.

Облік вартості, що амортизується, ведеться за кожним об’єктом, що входить до складу окремої групи основних засобів, у тому числі вартість ремонту, поліпшення таких засобів, отриманих безоплатно або наданих в оперативний лізинг (оренду), як окремий об’єкт амортизації (п. 146.1 ПКУ). Амортизацію аналогічно бухгалтерським правилам слід нараховувати щомісячно на кожен об’єкт основних засобів окремо впродовж строку його корисного використання (установленого підприємством) до досягнення ліквідаційної вартості такого об’єкта (п. 146.2, п.п. 145.1.4 цього Кодексу).

На жаль, повної гармонізації бухгалтерського та податкового обліку в частині, що стосується основних засобів, не відбулося. Зокрема, збережено, як і раніше, розподіл основних засобів у податковому обліку на виробничі та невиробничі (останніми в ПКУ вважаються необоротні матеріальні активи, що не використовуються в господарській діяльності платника податку).

Розвиток розрахунків як форми реалізації відносин обміну діяльності


Полтавченко Е.Р. – магістр

Науковий керівник – к.е.н., доцент А.Ж. Сакун


Між поняттями “факт”, “подія”, “явище”, “операція”, які використовуються в процесі господарської діяльності, існує взаємозв’язок, і в той же час вони відрізняються одне від одного. Так, факт (від латинського factum – зроблене) – здійснене, невигадане, те, що об’єктивно існує, що є підставою для будь-якого складання висновку або служить перевіркою будь-якої пропозиції. Подія представляє собою точно визначений момент часу, який відповідає початку або завершенню конкретної операції. Явище (філософське поняття) – це конкретні події, властивості або процеси, що виражають внутрішні сторони дійсності і представляють форму прояву й виявлення певної суті. Операція представляє зв’язок між двома подіями і характеризується деякою тривалістю; вона не може розпочатися, доки не настала подія, яка їй передує. Операція – це окрема завершена частина діяльності.

Ми пропонуємо класифікацію господарських операцій за єдиною ознакою – місцем виникнення розрахункових операцій та моментом їх здійснення, яка є найбільш доцільною для застосування на практиці, а саме: 1) операції, що здійснюються в середині підприємства; 2) операції, що здійснюються між суб’єктами бізнесу однієї держави; 3) операції, що здійснюються між суб’єктами підприємницької діяльності різних держав.

Щоб налагодити стан економічних відносин, потрібно створити стійкий механізм розрахунків, який передбачає використання готівкових та безготівкових розрахунків.

Обіг безготівкових коштів має ряд переваг в порівнянні з готівковим обігом, які перш за все, полягають в можливостях здійснення контролю суспільства над процесами суспільного відтворення. Крім того, обіг готівки є більш дорогий, що зумовлено високими витратами на друкування грошей, транспортування та зберігання. Безготівкові розрахунки суттєво прискорюють розрахунки через банківську систему при умові її стабільності і високого рівня нормативно-правового регулювання та технічної забезпеченості. Безготівкові розрахунки мають певні особливості їх здійснення, на основі яких виділяють ряд різновидів за певними ознаками.

Однією з форм розрахунків, яка виникає при ринкових умовах, є пластикові картки. Головне призначення банківських пластикових карток Національної системи масових електронних платежів – стати посередником між підприємствами та населенням при переході на масові безготівкові електронні платежі за товари і послуги. Необхідно зазначити, що пластикова картка – це тільки інструмент тієї чи іншої платіжної системи.

При безготівкової форми розрахунків, оплати за допомогою пластикових карток, діють три основних взаємопов’язаних учасники: тримач картки, емітент, пункт обслуговування. Клієнт охоче придбає картку лише в тому випадку, якщо її визнають як платіжний засіб якнайбільше підприємств обслуговування.

Для ефективного функціонування системи безготівкових розрахунків із використанням пластикових карток необхідно, щоб цей засіб платежу приймало як найбільше підприємств та була залучена максимальна кількість клієнтів-користувачів. З прийняттям цього рішення головний банк країни став гарантом виконання розрахунків між платниками й одержувачами коштів.

Слід зазначити, що наявні гроші, які нагромаджуються суб’єктами підприємницької діяльності, незважаючи на їх абсолютну ліквідність, не приносять їх власникам прибутку. Розвиток банківської системи та ринку цінних паперів стимулює капіталізацію грошових надходжень шляхом розміщення їх на банківських рахунках або інвестування в цінні папери. З точки зору державних інтересів, як відомо, готівково-грошові розрахунки ускладнюють здійснення контролю за грошовим обігом, дозволяють юридичним і фізичним особам приховувати від оподаткування реальні прибутки, ухилятись від державного контролю за законністю бізнесу. Тому в багатьох країнах світу прийняте законодавство, яке обмежує готівково-грошові розрахунки і передбачає особливу систему контролю за їх здійсненням.

По економічному змісту грошовий обіг можна поділити на три групи:

• рух грошових засобів, який обслуговує реалізацію валового національного продукту між підприємствами і організаціями;
  
• рух грошових засобів, який пов’язаний з обслуговуванням грошових доходів населення;
  
• рух грошових засобів між підприємствами і організаціями, який обумовлений перерозподілом фінансових ресурсів і утворенням резервів.
  

В грошовому обігу найбільшу питому вагу займає обіг по товарних операціях. До нього в умовах переходу до ринку прикута особлива увага, оскільки він сприяє ефективному функціонуванню економіки країни.

Специфічна якість грошового обігу – перевіряти збалансування товарно-грошових потоків, та пропорцій в розподілі праці. Тому, тільки науково-організований грошовий обіг може виявити недоліки у виробництві і реалізації товарів та розрахунках. Виявлення таких причин дає можливість приймати необхідні заходи для їх вирішення. Отже, на нашу думку, необхідно звернути увагу на ту сторону процесу розширеного відтворення, яка знаходить своє відображення в суспільстві через товарно-грошові відносини.

Визначення операційних витрат в обліку


Руденко Ж.В. – магістр

Науковий керівник – к.е.н., доцент А.Ж. Сакун


Залежно від видів діяльності всі витрати розподіляють на дві великі групи: витрати, що виникають в процесі звичайної та надзвичайної діяльності. В свою чергу витрати звичайної діяльності, розподіляють на витрати від операційної, інвестиційної, та фінансової діяльності.

Згідно П(С)БО 16 „Витрати” основними критеріями, якими необхідно керуватись при відображенні витрат у бухгалтерському обліку і виз­нанні їх витратами певного періоду, є: витрати відображаються в обліку одночасно із змен­шенням активів або збільшенням зобов'язань; витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов’язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені; витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені; витрати, які не можливо прямо пов'язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат, того звітного періоду, в якому вони були здійсненні; якщо актив забезпечує одержання економічних вигод протягом кількох звітних періодів, то витрати визначаються шляхом систематичного розподілу його вартості (наприклад, у вигляді амортизації) між відповідними звітними періодами.

Облік витрат операційної діяльності – це сукупність свідомих дій, спрямованих на відображення операцій, що відбуваються на підприємстві протягом певного тимчасового періоду за допомогою їх реєстрації, групування та аналізу. Таке відображення забезпечує отримання вичерпної інформації, необхідної для того щоб управляти підприємством і оцінювати його діяльність шляхом виведення фінансових результатів.

Операційні витрати — витрати, пов'язані з операційною діяль­ністю і не включаються до собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг). Вони є витратами звітного періоду і включаються до Звіту про фінансові результати. Їх поділяють на: адміністративні витрати; витрати на збут; інші операційні витрати.

Адміністративні витрати – загальногосподарські витрати, що спрямовуються на обслуговування та управ­ління підприємством, а саме: загальні корпоративні витрати (організаційні вит­рати, витрати на проведення річних зборів, представ­ницькі витрати та ін.); витрати на службові відрядження та утримання апарату управління підприємством й іншого загальногос­подарського персоналу; витрати на утримання основних засобів, інших ма­теріальних необоротних активів загальногосподарського призначення (операційна оренда, страхування майна, ре­монт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідвід, охорона); винагороди за професійні послуги (юридичні, ауди­торські, з оцінки майна та ін.); витрати на зв'язок (поштові, телеграфні, телефон, факс та ін.); амортизація нематеріальних активів загальногос­подарського використання; витрати на врегулювання спорів у судових орга­нах; податки, збори та інші передбачені законодавством обов'язкові платежі (крім податків, зборів і обов'язкових платежів, які включають до виробничої собівартості про­дукції, робіт, послуг); плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків; інші витрати загальногосподарського призначення.

Витрати на збут — витрати, пов'язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг). До них відносять: витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції; витрати на ремонт тари; оплату праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам і працівникам підрозділів, що забезпе­чують збут; витрати на рекламу та дослідження ринку (марке­тинг); витрати на передпродажну підготовку товарів; витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом; витрати на утримання основних засобів, інших ма­теріальних необоротних активів, пов'язаних із збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона); витрати на транспортування, перевалку й страхування продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) згідно з умовами договору (бази) поставки; витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування та.

До інших операційних витрат відносять: витрати на дослідження й розробки відповідно до П(С)БО 8 „Нематеріальні активи”; собівартість реалізованої іноземної валюти, що визначається перерахуванням іноземної валюти на гро­шову одиницю України за курсом НБУ на дату продажу іноземної валюти, плюс витрати, пов'язані з продажем іноземної валюти; собівартість реалізованих виробничих запасів, яка для цілей бухгалтерського обліку складається з їхньої облікової вартості та витрат, пов'язаних з їхньою реалі­зацією; сума безнадійної дебіторської заборгованості та від­рахування до резерву сумнівних боргів; втрати від операційної курсової різниці (від змін курсу валюти за операціями, активами та зобов'язан­нями, пов'язаними з операційною діяльністю підпри­ємства); втрати від знецінення запасів; нестачі та втрати від псування цінностей; визнані штрафи, пені, неустойки; витрати на утримання об'єктів соціально-культурного призначення; інші витрати операційної діяльності.

Водночас слід зазначити, що в системах обліку та аналізу витрат підприємств ще залишається низка невирішених проблем. Йдеться про ознаки класифікації витрат відповідно до завдань обліку й управління ними; методику обліку витрат і калькулювання собівартості продукції з урахуванням організаційно-технологічних особливостей; налагодження сучасної організації обліку витрат на підприємствах.

Облікове забезпечення управління витратами в аграрних підприємствах


Випирайло Є.В. – магістрантка

Науковий керівник – к.е.н., доцент І.В. Шепель


Процеси реформування національної системи бухгалтерського обліку зумовлюють необхідність теоретичного переосмислення категорій витрат та собівартості, а також удосконалення методики обліку витрат виробництва, що сприятиме прийняттю ефективних управлінських рішень на мікро- і макрорівнях.

Облік витрат виробництва повинен забезпечити одержання достовірних даних, які необхідні для управління, контролю за дотриманням норм виробничого споживання засобів, предметів праці та живої праці з метою оцінки діяльності підприємства.

Надзвичайно важливого значення в контексті даної проблеми набуває застосування різних підходів щодо вартісної оцінки сільськогосподарських активів. Зміщення вектору в бік оцінки за справедливою вартістю, що відбувається в наслідок запровадження МСБО 41 «Сільське господарство» та П(С)БО 30 «Біологічні активи», пов’язано передусім із поглибленням глобалізації економіки та уніфікації методології бухгалтерського обліку в світовому масштабі.

В таких умовах традиційні підходи до обліку сільськогосподарського виробництва, зокрема обліку витрат та калькулювання собівартості, потребують змін з наданням переваги облікового забезпечення управління витратами внутрішньогосподарському (управлінському) обліку. При цьому важливо зберегти найцінніші надбання вітчизняної школи бухгалтерського обліку, а також забезпечити відповідність і співставність облікових даних, що формуються у фінансовому і управлінському обліку.

Глобалізація економіки вимагає змін найбільш традиційної інформаційної системи, якою є бухгалтерський облік. В умовах міжнародної стандартизації фінансової звітності, нерегламентований управлінський облік стає локомотивом розвитку бухгалтерської інформаційної системи, яка є ключовою в питаннях забезпечення конкурентоспроможності підприємств. З’ясовано, що управлінський облік повинен не лише оперативно і адекватно реагувати на запити управління, але й бути пристосованим до сприйняття новітніх технологій, забезпечувати поєднання бухгалтерського обліку з іншими функціями управління. Запропоновано комплексне визначення управлінського обліку, як системи збору, накопичення, інтерпретації, систематизації і надання інформації, в котрій інтегруються методи та прийоми різних галузей економічних знань, для задоволення запитів системи управління в процесі вибору альтернативних варіантів рішень.

Для обліку витрат та калькулювання собівартості сільськогосподарської продукції в умовах застосування галузевих стандартів запропоновано виділяти такі об’єкти обліку, як витрати на:

1) біологічні активи та їх групи;

2) сільськогосподарську продукцію;

3) сільськогосподарську діяльність, як технологічні процеси та місця виникнення витрат.

Це дозволить розробити підходи до раціональної організацію обліку витрат в сільськогосподарських підприємствах і забезпечити формування інформації з урахуванням біологічних особливостей сільськогосподарської діяльності. Нові методологічні підходи до обліку сільськогосподарської діяльності відкидають необхідність калькулювання собівартості сільськогосподарської продукції, її визначення на практиці залишається одним із головних завдань, що ставиться управлінням перед працівниками бухгалтерських служб. Враховуючи значення собівартості для ціноутворення, контролю, оцінки ефективності виробництва та інших цілей управління сільськогосподарським виробництвом, на підприємствах доцільно вести детальний облік витрат.

Практика застосування вимог національного П(С)БО 30 «Біологічні активи» засвідчила передчасність його запровадження в умовах сучасного стану розвитку аграрного сектору України. Проблема полягає, перш за все, в застосуванні оцінки біологічних активів і сільськогосподарської продукції за справедливою вартістю, як базової. Незважаючи на нормативне регламентування нових принципів обліку в сільському господарстві, що передбачені міжнародним та національним стандартами обліку щодо сільського господарства, є необхідність альтернативного застосування оцінки сільськогосподарських активів за собівартістю. Доцільно внести зміни до П(С)БО 30 «Біологічні активи» в частині використання, як альтернативного, методу оцінки сільськогосподарської продукції та біологічних активів за собівартістю (фактичними витратами виробництва) та включити питання вибору відповідного методу оцінки до методичної складової формування облікової політики підприємства.

Дослідження облікового забезпечення системи звітності засвідчують, що на сьогодні вона не становить єдиного цілого і не забезпечує необхідної інформації для різних рівнів управління, зокрема про витрати та результати виробництва. Так, у фінансовій звітності відсутня інформація про склад виробничої собівартості продукції сільського господарства. Із прийняттям П(С)БО 30 та складання форми 50-сг за даними бухгалтерського обліку. Запропоновано включити до складу Річного звіту сільськогосподарських підприємств таблиці, в яких наводиться інформація про собівартість продукції (витрати на біологічні перетворення), вартість оприбуткування продукції і результати сільськогосподарського виробництва з урахуванням вимог до розкриття інформації, що передбачені П(С)БО 30.

ЕКОНОМІЧНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СУТНОСТІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ ЯК ОБ’ЄКТА ОБЛІКУ


Даниленко Т.С. – магістрантка

Науковий керівник – к.е.н., доцент І.В. Шепель


Трансформація економіки України супроводжується об’єктивною необхідністю ринкових нововведень та адаптації їх до реалій економічного життя. Одним із таких нововведень стало масове створення акціонерних товариств.

За умов реформування відносин власності особливого значення набуває дослідження процесів фінансування господарської діяльності акціонерних товариств, оскільки основною вимогою ринкових відносин є фінансування підприємств. Основним джерелом, де акумулюється та систематизується необхідна інформація, є бухгалтерський облік. Він відображає процес формування власності, обсяг прав власників акціонерних товариств, розподіл результатів їх діяльності, тобто інформацію про формування та використання власного капіталу як фінансової основи діяльності акціонерних товариств. Тому на сучасному етапі розвитку ринкових відносин актуального значення набуває дослідження обліку власного капіталу сільськогосподарських товариств як нового об’єкта вітчизняної облікової системи.

Створення в Україні ринкової інфраструктури та трансформація бухгалтерського обліку відповідно до міжнародних стандартів зумовили необхідність дослідження існуючих підходів до трактування поняття “капітал”. Капітал є обов’язковим елементом ринкового господарства, однією з найважливіших категорій економічної науки.

Серед іноземних учених, які здійснили внесок в удосконалення обліку власного капіталу на різних історичних етапах, слід назвати таких: Ж. Андре, Н. де Анастасіо, В.Е. Ануфрієв, Л. Батардон, Ф. Беста, П. Герстнер, Ж.Б. Дюмарше, Н.А. Литньова, Ф. Ляйтнер, М.Ю. Медведєв, Л. Пачолі, В. Рігер, Ж. Ришар. Із вітчизняних науковців слід назвати: М.Д. Алексеєнко, Ф.Ф. Бутинець, М.М. Мосійчук, Н.Д. Прокопенко, Ф.Є. Поклонський, С.В. Пітель, Н.М. Ткаченко, В.В. Сопко та інші.

Найважливішими аспектами розкриття сутності капіталу є економічний, юридичний, обліковий. Економічна роль власного капіталу полягає в забезпеченні суб’єкта господарювання власними фінансовими ресурсами, необхідними для початку та продовження господарської діяльності. Такий підхід до розуміння статутного капіталу був виключений в адміністративно-командній економіці, у зв’язку з чим потребує розвитку в сучасній економіці. Юридичне значення капіталу полягає передусім в тому, що його розмір визначає межі мінімальної матеріальної відповідальності, які суб’єкт господарювання має за своїми зобов’язаннями.

Капітал, який відображається у бухгалтерському обліку, є сукупністю майнових засобів, що служать для господарських цілей, виражених у грошовій одиниці.

Кожне підприємство для здійснення бізнесу повинно мати економічні ресурси. Вони є активами підприємства. Якщо активи підприємства формуються тільки з власних джерел (власного капіталу), то має місце наступне балансове рівняння:

Активи = Власний капітал (1)

До дослідження принципу подвійності та основного балансового рівняння на Заході обґрунтовано три теоретичних підходи:

1. теорія пріоритету власника;
   
2. теорія пріоритету підприємства;
   
3. теорія виділених фондів.
   

Теорія пріоритету власника стосується переважно приватного бізнесу. У цьому випадку підприємець несе повну відповідальність перед кредиторами за боргами та зобов’язаннями, в тому числі й своїм власним майном. Теорія пріоритету підприємства орієнтована в основному на великі компанії (господарські товариства), майно яких відокремлене від їх власників.

За цією теорією підприємство за правилами обліку (згідно з принципом автономності) повинно розпоряджатися (володіти) всім майном і це слід відображати в звітності. Теорія виділених фондів стосується державних і муніципальних установ, що фінансуються власником. Згідно з цією теорією установа наділяється фондами, що використовуються для придбання потрібних активів.

В бухгалтерському обліку відсутнє єдине трактування поняття “капітал”. Під капіталом розуміють:

1. вартість активів юридичної особи за мінусом суми боргових зобов’язань (чисту вартість активів);
   
2. сукупність різноманітних економічних, тобто грошових коштів і майнових засобів, які знаходяться в обороті на даному підприємстві;
   
3. сукупність всіх цінностей, вкладених в підприємство.
   

Дослідивши історичний аспект обліку статутного капіталу в різних країнах, виділено наступні основні проблеми які і на сьогоднішній день залишаються актуальними:

1) Застосувати в обліку статичну або динамічну концепції обліку статутного капіталу. Тобто виникає проблема, в якій сумі відображати статутний капітал – в розмірі тільки оголошеного чи фактично внесеного статутного капіталу.

2) Щодо тлумачення термінів статутний фонд і статутний капітал, то і зараз немає однозначної думки серед провідних вчених.

3) Якщо вважати статутний капітал зобов’язанням перед власником, то тоді взагалі не можна казати про існування власного капіталу, як такого взагалі. Тому слід враховувати подвійну природу статутного (засновницького) капіталу, як частину власного капіталу підприємства, яка виражається в активах.

ІНФОРМАЦІЙНО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ СТОСОВНО ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ


Журбін Ю.В. – магістрант

Науковий керівник – к.е.н., доцент І.В. Шепель


У сучасних умовах господарювання керівництво підприємств, а також їх ділові партнери прагнуть одержати релевантну інформацію про стан і використання основних засобів. Відповідно до Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” таку інформацію має містити фінансова звітність. Насправді, поточний бухгалтерський облік і фінансова звітність не завжди надають реальні дані про основні засоби, через що втрачають свою корисність для внутрішніх і зовнішніх користувачів. У результаті інформаційні потреби керівництва підприємств задовольняються даними управлінського обліку. Інвестори приймають рішення щодо налагодження ділових зв'язків на підставі висновків незалежних аналітиків.

В процесі формування облікової політики керівництво підприємства повинне прагнути до одержання максимально реальної інформації про наявність, стан і ефективність використання основних засобів. Вірний шлях до досягнення даної мети полягає в оволодінні науковими методами аналітичного дослідження.

У зв'язку з цим, одним з напрямків удосконалення бухгалтерського обліку є підвищення якості обліково-економічної інформації, що, у свою чергу, сприятиме підвищенню внутрішньої і зовнішньої довіри до українських підприємств, а також їх довгострокової стабільності. При цьому особливу увагу необхідно приділяти організації та методиці накопичення й надання даних про основні засоби, оскільки їх наявність і рух значно впливають на фінансовий стан і результати діяльності підприємств. Підсилює необхідність відображення в обліку основних засобів за реальною вартістю різноманітність операцій, що здійснюються з ними, – надання в оренду, у заставу, обмін на інші активи, безкоштовна передача. З цією метою нами розроблено організаційно-інформаційну модель досліджуваного напрямку аналізу (рис. 1).

Система організації аналізу елементів облікової політики стосовно основних засобів повинна базуватися на наступних принципах: доцільність – аналіз має проводитися відповідно до конкретної мети; економічність отриманої інформації – економічні вигоди від використання інформації мають перевищувати витрати на її збір і обробку; оперативність – “необхідна для прийняття своєчасних управлінських рішень на основі аналізу інформації”.

Формування облікової політики, як і будь-яке управлінське рішення, повинно бути обґрунтованим, мотивованим. Дотриманню зазначених вимог сприяє проведення перспективного аналізу, оскільки саме він забезпечує вибір найбільш оптимальних перспективних рішень.