Geum.ru

Вінницький обласний центр технічної творчості учнівської молоді

Вид материалаДокументы

Содержание


Перше правило
Друге правило
Третє правило
Четверте правило
П'яте правило
4. Нестандартні форми роботи з батьками.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Бесіда 8.

Дитина втікає з дому.

Діти досить часто втікають з дому, навіть зовні благополучного. Достеменних даних щодо чисельності дітей-втікачів немає. За різними оцінками, в Україні нараховується 10-30 тис. безпритульних. Згідно з дослідженнями ЮНІСЕФ, кожна друга вулична дитина вживає алкоголь і наркотики, 10 % з них - неписьменні, а інші мають рівень знань, що не відповідає віку.

Звичайно, можна зазначити: діти тікали з дому в усі часи. Яскраві описи пригод Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна сприймаються різновіковими читачами з інтересом і незмінною симпатією до безсмертних героїв Марка Твена. Проте зовсім інші почуття виникають у батьків, коли їхня власна дитина раптом починає наслідувати приклад американських непослухів.

Одна справа - придумані і не позбавлені романтики вчинки малих мандрівників з берегів далекої Міссісіпі. Інша - коли школяр зранку йде до школи, уроки закінчуються, а він не повертається додому. Вечір. Ніч. Ранок наступного дня... Дитини нема, і життя родини перетворюється на жах, оскільки батьки впевнені, що донька або син стали жертвою злочинців. Звісно, і такий варіант, на жаль, можливий, але частіше дитина, прогулявши кілька діб, повертається. Що ж спонукало маленьку людину до втечі?

Спробуємо розібратися в механізмах дитячого бродяжництва, тим більше, що ця проблема тісно переплетена з багатьма іншими.

Подібний феномен у своєму найбільш яскравому прояві описаний вченими-психіатрами під назвою «дромоманія» (від гр. «дромос» — шлях і «манія» - палка прихильність, одержимість). Цей психічний розлад розвивається в поєднанні з іншими порушеннями як наслідок забоїв голови, струсів і захворювань головного мозку. Дромоманія - не самостійне психічне захворювання. Зазвичай вона виникає як відображення шизофренії, епілепсії, істерії тощо. Якщо зрозуміло, що потяг до бродяжництва є одним із проявів органічного мозкового ураження або серйозного психічного захворювання, то усунути його разом з іншими симптомами можливо лише за спеціального лікування, призначеного психіатром.

Але й нормальні діти, які не страждають вираженими психічними розладами, іноді демонструють явну ненормальність поведінки, а саме: втечу з дому. У чому ж тут справа?

Іноді одним із спонукальних мотивів виступає так званий сенсорний голод-потреба у великій кількості нових і яскравих вражень. Дитина, якій набридла щоденна одноманітність, раптом може податися в далекі краї (найчастіше - знайомі їй за барвистими описами з пригодницьких книжок). Надихають її на це й романтичні приклади ровесників-бродяжок, якими переповнені дитячі книжки та фільми.

Так, бродяжництво притаманне інфантильним дітям, схильним до нестримного фантазування й авантюр. Іноді власні фантазії захоплюють таких дітей настільки, що вони втрачають почуття міри й відповідальності, легко переходять межу, яка відділяє гру від реальності. Втім, романтичний характер втеч інфантильних дітей не дуже типовий. Набагато частіше вони втікають з дому в пошуках нових вражень, а також намагаючись ухилитись від занять у школі, де, на їхню думку, висувають непосильні вимоги щодо їх дисциплінованості й працелюбства. Повернувшись додому, такі діти знову здійснюють спробу втекти, захоплені ідеєю жити вільним життям без певних соціальних обмежень.

Така поведінка, на відміну від справжньої дромоманії, як правило, є результатом помилок у вихованні, насамперед недостатньої уваги батьків до потреб та інтересів дитини. З часом особистість дитини зазнає змін у своєму становленні, накопичується життєвий досвід, і романтичне сприйняття життєвих реалій змінюється на більш прагматичне, тверезе, відповідальне.

Спеціалісти, які вивчають психологічні мотиви поведінки малих бродяг, наголошують, що в більшості випадків втечі з дому є своєрідною реакцією дитини на певні несприятливі обставини її життя. Втім, трапляється, що такі колізії дитина вигадує сама. Як правило, дошкільники самі з дому не йдуть, оскільки їхня психологічна залежність від батьків є ще дуже сильною. Вона слабшає в молодшому шкільному віці, і втеча з дому стає можливою і реальною.

Втечі з дому сприяє особливий збіг виховної родинної ситуації та особистісних якостей дитини. Особливість виховної ситуації полягає у невідповідності батьківських уявлень щодо дитини реальному стану дитячої особистості. Дітям, схильним до втечі з дому, як правило, властиві надтовариськість і недостатнє відчуття соціальної дистанції. Опинившись серед чужих людей, такі діти не відчувають тривоги, легко звертаються до дорослих за допомогою, швидко привчаються брехати й жебракувати.

Намагання втекти з дому «на знак протесту» більш характерні для дітей у віці 10-12 років. У цей період особистісного розвитку психологічний клімат родини набуває для дитини величезного значення. Дискомфорт у взаєминах дитини, яка прагне дорослості, з батьками, які вперто цього не визнають, сприймається дуже болісно. Для дітей цього віку типовим є прагнення протиставити свої судження і смаки батьківським. Зазвичай сварки провокують розходження у музичних і косметичних пристрастях, манері вдягатися, висловлюватися. Водночас частішають і більш гострі за суттю конфлікти: з ким дружити, коли повертатись ввечері додому тощо. І тоді втеча з дому перетворюється на своєрідний «маніфест», за яким дитина ніби проголошує себе самостійним членом суспільства.

Втечі з нібито благополучних сімей можуть бути пов'язані з неправильною батьківською позицією стосовно труднощів дитини у навчанні. Хронічна неуспішність дитини, скептична оцінка педагогами її здібностей, зневажливе ставлення однолітків породжує відчуття ізоляції. Дитина намагається демонстративною відчайдушною поведінкою компенсувати внутрішню напругу, але це зазвичай призводить лише до посилення виховного тиску на неї. У таких випадках від батьків вимагається вміння тактовно, не підриваючи авторитету школи, «стати на бік» дитини, підтримати в ній впевненість, що вона здатна подолати проблеми, які виникли. Коли ж батькам шкода сил і часу на спільне з дитиною подолання труднощів, тоді вимоги на кшталт «сиди, поки не вивчиш» здатні викликати у дитини лише розчарування, а то й ворожість.

Зрозуміло, що залишена наодинці з собою дитина легко піддається небезпечним зовнішнім впливам і нерідко втягується у злочинні та аморальні діяння. Але навіть якщо, на щастя, такого не сталося, втеча з дому не минає для неї безслідно.

На перший погляд, найсерйознішою проблемою стає накопичення навичок поганої поведінки. Знаходячись поза домівкою, батьківським впливом, діти звикають брехати, ледарювати, жебракувати, красти. Вони відкриті для проявів ницих інстинктів чужих людей. Набута звичка відстоювати свої інтереси з допомогою хитрощів або агресивних реакцій відштовхує від таких дітей і дорослих, і ровесників. Однак особливість дитячої психології полягає в тому, що поки у дитини переважає наслідувана форма пристосування до навколишнього світу, усвідомлення нею відповідальності за свою поведінку не настає.

Менш помітним, але більш істотним чинником для особистісного розвитку дитини є зміни у ставленні до виховних впливів. Діти, які подолали психологічну залежність від батьків, часто демонструють самостійність суджень, вселяючи у дорослих ілюзію можливості домовитись з маленьким втікачем, що він буде в подальшому поводитися добре. Однак такий підхід, як правило, безрезультатний.

Апелюючи до свідомості, дорослі одразу обирають неправильний шлях, якщо забувають, що сферою конфлікту є не мислення (діти прекрасно розуміють, що втікати з дому погано), а почуття. І провідним серед цих почуттів є розчарування у можливості близьких людей надати дитині підтримку у важку хвилину.

У народі кажуть: від гарних батьків діти не втікають. Мабуть, гарні батьки - це ті, хто здатний так вибудувати взаємини з дитиною, аби позбавити її подібних розчарувань.


Бесіда 9.

Як виховати дисципліновану дитину.

Практично всі розмови вчителів з батьками так чи інакше стосуються виховання у дитини дисциплінованості. Хоч би про що йшлося: як навчитися слухати дитину, як сприймати її вчинки, як розуміти її бажання - постає проблема послуху й дисципліни. Дорослі впевнені: існують правила, вимоги, які дитина має виконувати беззаперечно.

Звісно, такі правила й вимоги існують, потрібна і дисципліна, але не можна залишити поза увагою й таку обставину: без уміння враховувати емоції і переживання, інтереси, потреби (як дитини, так і власні) батькам не вдасться виховати дисциплінованість.

Як це не парадоксально, але дітям теж потрібні порядок і правила поведінки - вони їх прагнуть і чекають. Виконання писаних і неписаних законів людського існування робить життя маленької людини зрозумілим, передбачуваним, створює відчуття безпеки. Батькам знайомі ситуації, коли їхня дитина, ще немовля, опинившись поза домівкою, у незнайомому місці, починає вередувати, плакати і заспокоюється лише повернувшись додому, до звичного оточення.

Дорослішаючи, діти інтуїтивно відчувають, що за батьківськими «не можна» стоїть турбота про їхню безпеку, благополуччя. У сучасних умовах, коли більшість батьків багато працює, аби забезпечити сім'ю, діти з таких родин часто шкодують, що батьки дозволяють їм дуже багато, навіть те, що заборонено іншим. Вони мотивують це тим, що батькам до них просто немає діла.

Проте виникає запитання: чому діти, відчуваючи себе більш захищеними в умовах встановленого дорослими порядку і чіткої регламентації правил, водночас намагаються ці порядок і правила порушувати? Існує багато причин, але найголовніша - діти насправді повстають не проти власне правил і вимог, а проти засобів їх «впровадження в життя», тобто проти силових методів, дій, проти авторитаризму батьків.

Тому спробуємо відповісти на інше запитання: як батькам знайти шляхи до безконфліктного виховання дисциплінованості у дитини?

Відомий психолог Юлія Гіппенрейтер сформулювала кілька правил, які допомагають батькам встановлювати і підтримувати безконфліктну дисципліну дітей у родині. Так би мовити, правила про правила.

Перше правило: у житті кожної дитини обов'язково мають існувати певні обмеження, вимоги, заборони, тобто правила. Це корисно пам'ятати тим батькам, які прагнуть уникати сімейних конфліктів, намагаються якнайменше засмучувати дитину. Як результат, вони потурають капризуванням, вимогам дитини.

Друге правило зводиться до того, що обмежень, вимог, заборон, тобто правил, не повинно бути забагато і вони мають бути гнучкими. Дотримання цього правила застерігає батьків від інших крайнощів - виховання в дусі «закручування гайок» або авторитарного стилю.

Обидва правила, разом узяті, передбачають наявність у батьків почуття міри, їх особливу мудрість у розв'язанні питань щодо «можна» і «не можна» у взаєминах з дітьми. Знайти золоту середину між потуранням і авторитаризмом батькам допоможе образ чотирьох кольорових зон поведінки дитини: зеленої, жовтої, помаранчевої і червоної. Ідея цих зон належить всесвітньо відомому американському вченому-психологу X. Джайнотту. Ми ж її інтерпретуємо відповідно до поставленої проблеми.

До зеленої зони належить усе, що дозволено робити дитині за власним вибором або бажанням. Наприклад, якими предметами і в які ігри гратися, що робити раніше (іти гуляти чи виконувати домашні завдання), з ким дружити і кого з друзів-приятелів запрошувати в гості.

Звичайно, не всі батьки погодяться на такий експеримент, і їх побоювання можна зрозуміти, але, повторюючись день за днем, їхні хвилювання, прагнення тотальної регламентації дитячого життя стають усе більш обтяжливими як для них самих, так і для дітей.

Жовта зона - це територія «відносної свободи», де дитині дозволяється хоча і діяти за власним вибором, але в «певних межах», інакше кажучи вирішувати вона може сама, але за умови дотримання встановлених правил. Наприклад, можна дозволити дитині сісти за уроки, коли вона того забажає, але закінчити роботу точно о восьмій вечора. Можна гуляти у дворі, але більше нікуди не йти.

Ця жовта зона дуже важлива: саме тут дитина привчається до внутрішньої дисципліни з механізмом «ззовні всередину», а саме: спочатку батьки допомагають дитині стримувати імпульси, бути обачною і вчитися контролювати себе самостійно за допомогою норм і правил, напрацьованих у родині. Поступово, звикаючи до встановлених правил, дитина починає виконувати їх без особливої напруги. Проте це матиме місце лише у тих випадках, коли виконання правил не провокує постійних конфліктів між дорослими і дитиною.

Тому безконфліктне прийняття дитиною вимог і обмежень має бути предметом постійної батьківської турботи. Батькам варто в кожному випадку спокійно, але коротко пояснювати, чим викликана їхня вимога, обов'язково підкреслюючи, що саме залишається дитині для її вільного вибору. Якщо діти відчувають повагу до їхнього почуття свободи і самостійності, вони легше сприймають батьківські обмеження.

У помаранчевій зоні знаходяться такі дії дитини, які взагалі батьками не схвалюються, але в особливих ситуаціях за певних обставин допускаються. Наприклад, дитина щовечора лягає спати о десятій, але цього дня улюблена футбольна команда грає матч на Кубок УЄФА. Гра розпочинається о дев'ятій вечора і закінчується пізно. Або ювілей бабусі, яка проживає у передмісті, припадає на будень, і вся родина їде привітати ювілярку. Звичайно, у день футбольного матчу дитина лягає набагато пізніше і в день народження бабусі пропускає заняття у школі, чого в інших випадках батьки б не дозволили.

Відомо, що виняток лише підтверджує правило. Батькам не слід боятися подібних винятків, якщо вони справді нечасті та виправдані. За таких умов діти дуже вдячні батькам за те, що ті йдуть назустріч їхнім бажанням та потребам, і готові дотримуватися усталених норм в інших ситуаціях.

Нарешті, в останній, червоній зоні знаходяться дії дитини, неприйнятні за жодних обставин. Це категоричне батьківське «не можна», з якого не буває винятків. Дитина має твердо усвідомити, що, наприклад, бити слабших, ламати створене іншими, брати чуже, лихословити, брехати і ще багато чого - не можна ніколи. Перелік цього «не можна» дорослішає разом з дитиною і долучає її до серйозних моральних норм і соціальних заборон.

Отже, всі зони, разом узяті, свідчать: правило відрізняється від правила. І батьки завжди можуть знайти «золоту середину» між готовністю розуміти дитину і бути твердими, між гнучкістю і непохитністю у вихованні дисциплінованості у сина чи доньки.

Третє правило: батьківські вимоги не повинні входити в явне протиріччя з важливішими потребами дитини. Так, дуже часто батьківське «не можна» стосується дитячої надактивності: не можна багато бігати, стрибати, лізти на дерева і паркан, кидатись камінням, малювати будь-де, голосно кричати і сміятися тощо. Забороняти це і ще багато чого дитині - усе одно що намагатися загатити повноводну річку, тому що все назване вище є ознакою дуже важливих для розвитку дитячої особистості потреб - у русі, пізнанні, вправлянні.

Батькам слід спрямувати, дитячу надактивність у безпечне русло: можна «досліджувати» калюжі, але у високих чоботах; можна розібрати годинник, але несправний; грати у футбол також можна й потрібно, але не в приміщенні і подалі від сусідських вікон; навіть кидати каміння в ціль можна, якщо нікого немає поруч.

Для дітей від 10-11-ти років спілкування з ровесниками стає дуже важливим. Вони збираються в групи, великі й маленькі, усе частіше проводять час поза домівкою, більше рахуються з думками ровесників, аніж батьків.

Аби попередити ускладнення, батьки мають бути дуже обачними у своїх, заборонах «не дружити», «не ходити», «не вдягати». Справа в тім, що в цьому віці дитина сприймає батьківські заборони все частіше як загрозу власному статусу, вона боїться стати «білою вороною», предметом глузування, бути неприйнятою товаришами. І якщо на одній шальці терезів - місце дитини серед однолітків, а на другій - батьківське «не можна», то, швидше за все, переважить перше. Батьки мають проявити терпіння, толерантність і навіть філософський погляд на проблему, аби спокійно, з розумінням сприйняти підліткову манеру одягатись, сленг, музичні вподобання, зачіски тощо.

Психологи порівнюють цей період у житті дітей з віковими інфекційними хворобами: усі підхоплюють, усі хворіють у більш або менш серйозній формі і через певний час одужують. Але варто батькам розпочати конфлікти з цих приводів - і контакт з дитиною, її довіра будуть втрачені, дисциплінованість зруйнована. Набагато краще, якщо дорослі зосередять увагу на вихованні в дітей більш загальних, вічних цінностей; чесності, працелюбства, шляхетності, поваги до особистості іншого. Причому важливо не лише вербально виховувати їх у дитини, а й реалізовувати вказані якості у взаєминах з дитиною, чого вона чекає від батьків і сподівається отримати.

Четверте правило: обмеження, вимоги, заборони повинні узгоджуватися поміж усіма дорослими членами сім'ї та постійно підтримуватись. У ситуації розбіжностей, неузгодженостей дитина не може призвичаїтись до вимог; засвоїти певні правила, звикнути до дисципліни. Вона звикає домагатись свого, провокуючи дорослих на конфронтаційні взаємини.

Навіть якщо один з батьків не згодний з думкою іншого, краще обговорити ситуацію, що склалась, за відсутності дитини і дійти компромісу.

Не менш важлива послідовність у дотриманні правил і вимог. Важливо зрозуміти, що попри невеликий вік і досвід, дитина весь час випробовує дорослих на «міцність» і сприймає лише те, що не піддається «деформації», а

інакше привчається наполягати, вимагати, скиглити, ридати.

П'яте правило: тон, яким повідомляється вимога або заборона, має бути скоріше дружнім, аніж нотаційним, директивним. Будь-яка заборона бажаного є важким іспитом для дитини, а якщо ця заборона висловлена сердитим або владним тоном, іспит стає вдвічі важчим. Не варто на запитання сина або доньки: «Чому не можна?» відповідати: «Тому, що я так сказав!», «Не можна і все!». Краще коротко пояснити: «Це небезпечно», «Вже пізно», «Ти можеш зашкодити навколишнім і собі». Пояснення має бути коротким, чітким, зрозумілим і повторюватися лише раз. Якщо дитина без кінця перепитує: «Чому не можна?», то справа не в тому, що вона не зрозуміла, а в тому, що їй важко перебороти свої бажання або небажання підкоритися.

Дуже корисно заздалегідь обговорювати з дитиною виконання правил і вимог, нагадуючи про них і попереджаючи можливі труднощі. У таких випадках місія батьків - бути помічниками дитини у виконанні нею добровільних зобов'язань, а не суворими наглядачами.

Існує висока вірогідність, що дотримання дорослими цих нескладних правил виховання збагатить їхні взаємини з дитиною цінним досвідом безконфліктної дисципліни.


Бесіда 10.

Дитяча тривожність. Як бути?

Під тривожністю вчені розуміють стан людини, який характеризується підвищеною схильністю до переживань, неспокою, побоювань. При цьому наголошується, що такий стан не обов'язково є анормальним. Виокремлюють два види тривожності.

Перший з них - це так звана ситуативна тривожність, тобто породжена певною конкретною ситуацією, яка об'єктивно викликає неспокій. Подібний стан може виникати у будь-якої пересічної людини напередодні можливих неприємностей та життєвих ускладнень. Цей стан не лише цілком нормальний, а й за певних обставин відіграє позитивну роль, оскільки є своєрідним мобілізуючим механізмом, який дає можливість людині серйозно й відповідально підійти до вирішення проблем, що виникають.

Анормальним, швидше, є зниження ситуативної тривожності, коли людина перед серйозними обставинами демонструє безладність і безвідповідальність, які найчастіше свідчать про інфантильну життєву позицію, недостатньо сформовану самосвідомість індивіда.

Другий вид – так звана особистісна тривожність. Вона може розглядатись, як досить стабільна особистісна риса, що проявляється у постійній схильності до переживань, тривоги в найрізноманітніших життєвих ситуаціях, у тому числі й таких, які не провокують об'єктивно згаданих емоцій. Особистісна тривожність характеризується станом підсвідомого страху, невизначеним відчуттям загрози, готовністю сприйняти будь-яку подію як несприятливу і небезпечну.

Дитина, яка перебуває у такому душевному стані, має постійно насторожений і пригнічений настрій; у неї утруднені контакти із зовнішнім світом, який вона сприймає як ворожий і чужий. Закріплюючись у процесі особистісного розвитку, становлення характеру, така риса зумовлює формування заниженої самооцінки й похмурого песимізму. Як виникає тривожність у дитини і як попередити її появу?

Звичайно, в цілому дитяча тривожність є проявом неблагополуччя особистості. Інколи вона буквально «вирощується» у тривожно підозрілій атмосфері родинного середовища, де батьки самі схильні до постійних сумнівів, побоювань, тривог. Дитина «заражається» їхніми настроями і переймає нездорову форму реагування на зовнішні подразники. У цьому випадку слід згадати давній заклик до батьків: «Вихователю, виховай насамперд себе!», який звучить актуально як ніколи.

Шановні батьки! Якщо ви не хочете, щоб ваша дитина була, як нашорошене і лякливе звірятко, погляньте неупереджено і чесно на себе і запитайте: «А чи не від мене син (донька) перейняв (перейняла) таку манеру поведінки?»

Однак така неприємна індивідуальна особливість притаманна іноді і дітям, чиїм батькам невласна необґрунтована тривожність, навпаки – вони сповнені цілком оптимістичних настроїв. Такі батьки, як правило, добре знають, чого хочуть від життя, і зокрема – чого вони чекають від власних дітей.

Особливу увагу вони приділяють вихованню дисципліни та вдосконаленню інтелектуальних досягнень дитини. Тому вони постійно ставлять перед дітьми різноманітні, все складніші завдання, які ті повинні вирішувати, аби виправдати високі сподівання дорослих.

Дитина не завжди має сили впоратись з усіма вимогами, і це викликає невдоволення старших. Як результат, дитина потрапляє в ситуацію постійного напруженого очікування: чи зуміла вона догодити батькам, чи припустилась якихось помилок, за що на неї чатують неминучі невдоволення, засудження, навіть покарання. Ситуація може погіршуватись внаслідок непослідовності батьківських вимог. Якщо дитина не знає впевнено, як буде поцінований той чи інший її крок, але в принципі передбачає негативну реакцію з боку дорослих, то дитяче життя наповнюється тривогою, напруженим чеканням батьківського невдоволення, покарання.

Батькам варто замислитись: якщо в настроях дитини переважає напруженість, тривожність, які іноді перериваються бурхливими спалахами невмотивованої розлюченості, навіть агресії, то чи не виникають на шляху задоволення основних потреб сина або доньки нездоланні з різних причин перешкоди? Часто буває, що дитина чекає від батьків любові та підтримки, натомість дорослі вважають такі прояви почуттів витребеньками, обмежуючи

свою роль у вихованні лише наглядом та задоволенням елементарних потреб

дитини.

Аби уникнути формування у дитини тривожності як особистісної риси, деяким батькам варто применшити свій педагогічний «ентузіазм», обмежившись «лише» батьківською любов'ю і звівши свої виховні зусилля до таких дій, аби разом з дитиною не допускати, переборювати почуття тривожності, даючи натомість відчуття впевненості та захищеності.

Батькам слід рахуватись з дитиною і бути поруч з нею, завжди вважаючи її повноправним членом сімейства, турбуючись про радісну атмосферу в родинному домі. Життя дитини не повинно перетворюватись на безкінечні перегони з перешкодами, боротьбу за похвали і симпатії з боку дорослих. Дитина повинна завжди відчувати, що для найближчих їй людей – батьків – вона дорога сама по собі, а не як переможець у нескінченній битві за успіхи у навчанні, спорті чи мистецтві. Дитина має жити з відчуттям постійної любові з боку доросли, рідних і близьких, оскільки без любові виховання взагалі неможливе. Батьківська любов спочатку допомагає дитині рости, а в подальшому житті проявляти свою індивідуальність, розкривати здібності й таланти.

Учені вважають, що дитинства, сповненого любові, людині вистачає на все життя. Саме батьківська любов наповнює маленьку людину внутрішніми захисними механізмами проти всього, що заважає їй розвиватися.

Звичайно, кожна дитина створена природою індивідуально, по-своєму «запрограмована» і певним чином відрізняється від усіх інших дітей на Землі. У кожної дитини своя доля і своє життя, яке вона має прожити, і свої проблеми, які вона має подолати.

Шановні батьки! Ви повинні знати, що можете значно менше, ніж думаєте, коли виховуєте свою дитину, але саме любов'ю і прихильністю має бути наповнений кожний ваш рух, вчинок, висловлювання. Тільки так ви виховаєте у вашої дитини впевненість у собі, у власні сили, віру у перемогу добра, зробите її духовно захищеною перед неминучими життєвими негараздами, труднощами, невдачами. Адже людина, яка в дитинстві постійно страждала від справжніх і уявних тривог, не буде здатною ані до свідомої дисципліни, ані до серйозних життєвих досягнень.

Бесіда 11.

Ці незрозумілі дитячі страхи.

Страх - одна з перших емоцій, яку відчуває новонароджений. На думку психолога Т. Шишової, навіть найперша. Багато вчених переконані, що дитину в процесі пологів охоплює безмежний страх. Недаремно за давніх часів вважалось, що діти, які побачили світ внаслідок кесаревого розтину, вирізнялися згодом особливою безстрашністю.

Отже, лише народившись, людина починає лякатись: спершу різких звуків, яскравого світла, потім чужих облич, незнайомої обстановки. Дорослі до цього ставляться з розумінням і співчуттям, але з часом їхнє ставлення змінюється і дитина чує: «Як тобі не соромно? Такий великий (велика), а боїшся!»

Справді, якщо про більшість дитячих проблем можна сказати, що з роками вони минають, то дитячі страхи часто ростуть разом з дітьми. Чим більше розширюється дитяча фантазія, розвивається пізнання, тим більше маленька людина усвідомлює небезпеку, якою переповнений, особливо нині, дорослий світ, нестабільний і агресивний.

Останнім часом спеціалісти фіксують істотне зростання дитячих страхів як дуже небезпечну тенденцію у розвитку індивідуальності.

Що ж це таке - страх? Страх можна визначити як емоційно насичене відчуття неспокою у відповідь на реальну чи уявну загрозу для життя і благополуччя.

У разі явної небезпеки для життя, наприклад при запамороченні, задухах, падіннях, нападах тощо, страх є інстинктивною зворотною реакцією, засобом захисту.

В інших випадках страх визначається життєвим досвідом. Це може бути страх перед якимись подіями, покараннями, засудженнями, перед тваринами, фантастичними і казковими персонажами тощо. Такі страхи також виконують захисну функцію, виступаючи як засіб самоконтролю і саморегуляції. Вони можуть проявлятись у незрозумілому хвилюванні, неспокої, побоюваннях і тривогах, тобто бути розпливчатими і невизначеними.

Дитячі страхи притаманні певному віку, певному рівню психічного розвитку, але вони спостерігаються і за наявності в дітей деяких захворювань, наприклад неврозів. В інших випадках зі страхами частіше стикаються емоційно чутливі і вразливі діти, виховані надто турботливими суворими батьками, які оберігають своїх дітлахів від будь-яких, навіть уявних, небезпек.

Найчастіше страхи виникають у дітей дошкільного віку, не минають вони й молодших школярів і навіть підлітків. Такі страхи мають тимчасовий, минущий, віковий характер. Батькам їх слід брати до уваги як своєрідність певного етапу психічного розвитку індивіда.

Розглянемо причини виникнення дитячих страхів. Як правило, корінь їх у родинній ситуації, батьківській поведінці: гіперопікуванні, авторитаризмі, сімейних конфліктах. На всіх вікових етапах дитячого розвитку страхи більше притаманні дівчаткам, ніж хлопчикам, оскільки дівчата чутливіші до сприйняття зовнішньої загрози. Однак хлопчики важче переживають ситуації страху, вони страждають водночас і через страх, і через сором за свій страх, оскільки в нашій культурі побутує думка, що «справжні чоловіки нічого не бояться», а маскультура зорієнтована на героїв-суперменів. Дорослі, особливо батьки, ніколи не повинні глузувати з маленького боягуза, сподіваючись, що хлопчику стане соромно і він виправиться. Дитина лише замкнеться в собі, перестане довіряти дорослим, комплексуватиме. Краще, якщо батьки, не боючись підірвати свій авторитет, розкажуть синові чи доньці про власні дитячі страхи та подолання їх, тим самим вселяючи в маленьку людину впевненість, що страх можна побороти. Крім того, у такий спосіб батьки і діти більше зблизяться, довірятимуть один одному.

Батькам не варто очікувати швидких результатів у подоланні дитячих страхів. Краще послугуватися прислів'ям: «Помалу їдь, далі заїдеш», терпляче і зацікавлено долаючи разом з дитиною існуючу психічну травму. Ні за яких обставин не можна лаяти, карати, соромити дитину за страхи, вимагати негайного подолання їх.

Батькам слід знати, що страхи бувають різні, і відповідно різною має бути тактика батьківських дій щодо їх усунення.

Отже, найпоширеніший страх - страх дітей перед темрявою. Річ у тому, що в темряві є щось містичне, і у всіх народів ніч і морок асоціюється з багатьма страшними казками, легендами, бувальщинами. Особливо сильний страх темряви притаманний народам з малорозвиненою цивілізацією, а оскільки у дітей архаїчне колективне несвідоме виявляється значно яскравіше, ніж у дорослих (недарма ж діти так люблять казки), то темрява часто викликає у них панічний жах.

Психологи і педагоги радять батькам ні в якому разі не примушувати дітей проти їхнього бажання засинати в темній кімнаті. Це можна робити лише за погодженням з дитиною. Багато батьків наївно вважають, що сон з увімкненою електрикою набагато шкідливіший для дитячої психіки, аніж щовечірній стрес. «Хай звикає», - стверджують такі дорослі, не розуміючи, що нічні дитячі страхи готують підґрунтя для майбутніх неврозів. Діти дошкільного і молодшого шкільного віку ще не можуть собі пояснити, що нічний кошмар - лише сон, і примусити себе прокинутись.

Великої помилки припускаються ті батьки, які уникають розмов з дітьми на тему нічних страхів, марно сподіваючись, що з роками все якось поступово минеться. Однак багатьох людей нічні жахи дитинства турбують навіть у дорослі роки, спричиняючи серйозні нервові розлади і страждання.

Учені рекомендують розпитувати дитину про сутність того, що наснилось, активно співпереживаючи, проте не зациклюватись на жахах, а намагатись разом з дитиною перевести їх зміст у площину кумедного і безглуздого, кожного разу придумуючи щасливу розв'язку.

Суть у тому, щоб дитина навчилась відчувати себе хазяїном у ситуації, яка наснилась, поступово позбулась містичних страхів.

Багато дітей не менше, ніж темряви, бояться самотності. Як правило, це хворобливі, сором'язливі, нерішучі діти з досить високим інтелектом і розвиненою уявою, яка не знаходить адекватного застосування і посилено малює страшні ситуації. Тому найперше завдання батьків - спрямувати багату уяву дитини на подолання страху, зацікавити і навчити її самостійної роботи, прищепити любов до читання, ручної праці, творчого самовираження.

Деякі діти, пам'ятаючи обіцянки дорослих: «Не будеш слухатись - залишу тебе одного (одну) і піду!» - панічно бояться загубитись у натовпі, опинитись у незнайомому місці, У таких випадках батькам слід привчати дитину спілкуватися з правоохоронцями, лікарями тощо, водночас категорично забороняючи розмовляти з незнайомими особами, брати подарунки тощо.

Один з найпоширеніших дитячих страхів сучасності - страх перед казковими персонажами, чудовиськами, привидами, який останнім часом набуває особливо тяжких форм. І тут немає нічого дивного, адже сучасне мистецтво для дітей насичене монстрами, роботами-вбивцями, вампірами, зомбі тощо. До того ж діти повсякчасно дивляться бойовики, трилери, фільми жахів, розраховані на дорослу аудиторію. І якщо додати комп'ютерні ігри, то стає зрозумілим, чому серед дітей так багато невротизованих.

Батькам слід розумно дозувати й обмежувати доступ дітей до подібних «витворів мистецтва», водночас знаходячи час і аргументи, щоб, долучившись до них разом із дітьми, виявляти найменші можливості показати штучність ситуації та дій героїв, навчити дитину ставитись до них із зрозумілою іронією.

Наступний дитячий страх—це страх смерті, війни, катастроф тощо. Страх смерті проявляється десь у шість років і в принципі є нормальним явищем. Коли дитина усвідомлює, що і вона сама, і всі оточуючі люди смертні, у дитячій душі відбувається серйозне потрясіння, маленька людина переживає шок. Проте з часом життя бере своє, і дитина більш-менш втішається думкою, що смерть - це нескоро, страх відходить, думки про неї не заважають дитячому існуванню. Однак на деяких дітей смерть справляє тяжке враження, тому вчені не радять до десяти років долучати їх до прощання з небіжчиком, похоронів, поминання. А ось згадувати померлих у присутності дитини необхідно, оскільки якщо небіжчика пам'ятають добром, то це дає оточуючим - і дітям, і дорослим - надію на «життя після життя».

Що стосується дитячого страху перед війнами, катастрофами тощо (в основі якого той самий страх перед смертю), то наш час сприяє обґрунтованості виникнення у дітей таких почуттів. Дорослим необхідно, по можливості, створювати у дитини відчуття захищеності - не дивитись разом з нею телевізійні новини, не обговорювати надто емоційно побачене, почуте, прочитане щодо терактів, військових конфліктів, природних катаклізмів, тощо. Такі ситуації поглиблюють дитячі страхи і ще більше невротизують особистість маленької людини.

І, нарешті, страх покарання. Ідеться не про фізичні покарання, які, зрозуміло, є абсолютно недопустимими ні за яких обставин. Часто буває, що дорослі до дитини ніколи пальцем не торкаються, але їхня владна авторитарна поведінка стосовно сина або доньки, не сприйняттям батьками ніяких заперечень, завищені вимоги призводять до страху маленької людини бути нелюбою,незрозумілою, знехтуваною.

Батьки мають зрозуміти, що крики, образи, зневажання - це одне з найгірших покарань для дитини. Постійне перебування в брутальній, антипедагогічній виховній родинній атмосфері призводить до справжніх дитячих страждань і може перетворити дитину на жалюгідну, затуркану істоту, хоча в культурній сім'ї ті самі хлопчик або дівчинка зростали б вільними, розкріпаченими, сміливими особистостями.

Досить поширеним, особливо у молодших школярів, є страх поганих оцінок. Вчителі знають, як гірко плачуть деякі діти, отримавши незадовільну оцінку. Потім вдома такі діти ховають зошити і щоденники, боючись покарань і намагаючись їх уникнути; відмовляються виконувати домашнє завдання, переконуючи дорослих, що до них ставляться упереджено.

Шановні батьки! У таких випадках у вас є два шляхи вирішення проблеми. Перший - спробувати розібратись, чого ви чекаєте від дитини і які в неї реальні фізичні та інтелектуальні можливості. Якщо ваші завищені очікування і реальний стан розвитку дитини не збігаються, треба змиритися і спокійно допомагати дитині опановувати шкільну програму на відповідному її особистісному розвиткові рівні.

Другий - встановити реальні причини неуспішності: неуважність, прогалини у знаннях у зв'язку з перенесеною хворобою, відсутність контактів з учителями, завантаженість позашкільними заняттями, музикою, танцями, спортом тощо. В таких випадках слід організувати життєдіяльність дитини в інший спосіб, виділити більше часу на вирішення суто навчальних завдань, «загасити» шкільні конфлікти, розвивати уяву, пам'ять, увагу, наполегливість.

У цілому батькам слід усвідомити, що позбавлення дитячого життя страхів вимагає терплячості і зацікавленості. За страхи не можна сварити, соромити, карати, вимагати від дитини негайного припинення лякливості. Постійна і толерантна участь батьків у вирішенні емоційних проблем дітей, довірливий контакт з ними, взаєморозуміння - ось необхідні умови попередження й подолання дитячих страхів.


Бесіда 12.

Якщо дитина надто сором'язлива.

Кожній людині притаманні певні індивідуальні особливості, причому деякі з них допомагають індивіду «вписуватись» у суспільні взаємини, інші ж, навпаки, заважають жити. Ці останні людина намагається «приборкати» але не завжди їй це вдається.

Однією, до речі, дуже поширеною, з таких індивідуальних особливостей є страх спілкування з іншими людьми, особливо з незнайомими. Іноді лише думка про необхідність увійти в контакт з незнайомцями панічно жахає індивіда. Як бути такій людині? Уникати інших? Але ж результати такої стратегії поведінки можуть бути доволі сумнівними - самотність і невдоволеність життям.

Отже, шановні батьки, йтиметься про сором'язливість як індивідуально-психологічну особливість людини, яка починає проявлятися вже в ранньому дитинстві. Коли ви бачите, як зніяковілість і замкненість заважають вашій дитині повноцінно спілкуватися, гратися, радіти життю, багато хто з вас з тривогою замислюється, як ця риса відобразиться на її подальшій долі.

Спробуємо розібратись у психолого-педагогічних механізмах сором'язливості і можливостях подолати цей серйозний особистісний недолік.

Під сором'язливістю вчені розуміють комплекс відчуттів незграбності, розгубленості, сорому, страху тощо, який перешкоджає нормальному спілкуванню дитини з навколишніми. Сором'язливість характерна для емоційно-чутливих і самолюбних людей, що переймаються враженням, яке вони справляють, і оцінками, що їм дають інші. Найбільш часто сором'язливість проявляється в нових несподіваних ситуаціях спілкування, коли до людини прикуто пильну увагу навколишніх. Сором'язливість зумовлена ситуаціями невідомості, невизначеності, коли відсутній чіткий план власних дій і невідомі їхні наслідки.

Сором'язливим людям не властиві самовпевненість і агресивність, у спілкуванні вони найчастіше мовчазні, поводяться скуто. Їхнє чутливе «Я» надто вразливе для травмуючого досвіду, тобто критика їхніх вчинків, манер, фізичних особливостей, банальне жартування сприймаються такими індивідами хворобливо. При цьому негативні емоції накопичуються і з часом починають впливати на особистісний розвиток та поведінку навіть більшою мірою, аніж справжня, може й більш благополучна ситуація спілкування. Нездатність сором'язливої дитини до повноцінних контактів з оточуючими перетворюється на відчуття постійних невдач, неможливість діяти ініціативно і, як наслідок, з часом переростає у невдоволення собою, навіть у невпевненість у майбутньому.

У цьому випадку сором'язливість набуває характеру патологічного умовного рефлексу, тобто виникає знову й знову за аналогічних обставин. Таким чином, сором'язливості притаманний широкий діапазон проявів - від легкого дискомфорту під час зустрічі з незнайомою людиною і аж до свідомого обмеження кола особистісних контактів з метою уникнення можливих неприємностей, негараздів, невдач.

Яка ж природа сором'язливості? Американський психолог Ф. Зимбардо, який присвятив цій проблемі ґрунтовне дослідження, розглядає цілий спектр різноманітних психологічних течій, кожна з яких пропонує своє пояснення цього феномена. Так, згідно з теорією особистісних рис, сором'язливість, як і більшість інших індивідуальних особливостей, визначається генетичними факторами, тобто успадковується. На користь цієї теорії свідчить і той факт, що в енергійних і товариських батьків діти вкрай рідко страждають від сором'язливості, і навпаки, діти з труднощами спілкування частіше виховуються в родинах, членам яких притаманна саме сором'язливість.

Проте цікавим є й таке спостереження: якщо в сім'ї кілька дітей, то не всі вони бувають сором'язливими. Зазвичай ця риса характерна для первістків, тоді як інші діти контактніші і легше пристосовуються до життєвих реалій та перипетій. Ф. Зимбардо пояснює це таким чином: батьки адресують саме первістку максимум уваги, турботи, тривоги. До народження другої дитини вони набувають певного досвіду, заспокоюються, менше переймаються різними заборонами, обмеженнями, страхами. До того ж менша дитина природно обмежена у силі, спритності, метикуватості й мусить знаходити суто психологічні засоби вирішення тих завдань, які постають перед нею під час спілкування з іншими. Менша дитина просто приречена вчитись комунікабельності, кооперації, уміння йти на компроміс тощо.

У таких випадках можна вести мову про так званий поведінковий підхід до пояснення феномена сором'язливості, згідно з яким сором'язливість - продукт недостатньої сформованості навичок спілкування. Якщо у дитини не було можливості навчитися продуктивної взаємодії, то вона, звісно, побоюється осоромитись, потрапити в халепу.

У науці існує й психоаналітична теорія, згідно з якою сором'язливість є результатом психічної травми.

Ф. Зимбардо слушно вважає, що саме спектром всіх названих підходів пояснюється феномен сором'язливості, причому в кожному індивідуальному випадку якийсь із трьох факторів може переважати. Водночас професор Гарвардського університету психолог Дж. Каган виявив сором'язливих дітей і деякі спільні фізичні та емоційні показники, а саме: підвищену вразливість, збудженість, плаксивість. Навіть кров'яний тиск був вищим, ніж у їхніх енергійніших ровесників.

Причому Дж. Каган наголошує, що подібні фізичні та емоційні відмінності проявляються у сором'язливих людей не лише в дитячому віці. Так, сором'язливі дорослі частіше страждають на прояви алергії, у тому числі сінну пропасницю та екзему, які визнаються спадковими захворюваннями. Встановлені дослідниками факти дали можливість дійти висновку, що гени «сором'язливості» і гени імунної системи - кільця одного ланцюга.

Проте, якщо дитина успадкувала від батьків труднощі у спілкуванні, це ще не означає, що вона страждатиме через сором'язливість протягом усього життя, вважає американський педіатр С. Суомі. Родинний клімат, у якому виховується і набуває життєвого досвіду дитина, може значно скоригувати запрограмовану в генах схильність до сором'язливості. Якщо батьки, інші дорослі змінюватимуть власну поведінку, манеру спілкування, дитина активно перейматиме їхній стиль життя, набуватиме рис і ознак лідера серед ровесників. Саме від значущих дорослих, насамперед батьків, залежать успіхи дитини у подоланні сором'язливості.

Для цього спробуємо розібратись, як виявляється і формується сором'язливість у дитячому віці. Страх перед незнайомими дорослими формується в ранньому дитинстві, коли незнайомі люди звертаються до малюка. У цей час вони використовують доброзичливі інтонації, намагаючись копіювати манери спілкування, які у дитини асоціюються з матір'ю. Невідповідність образу «чужої» людини материнському викликає у малюка розгубленість, паніку, страх. Дитина завмирає, тулиться до матері, плаче.

Звичайно, поступово маленька людина призвичаюються до інших, незнайомих дорослих, набуває здатності контактно реагувати в різноманітних ситуаціях спілкування, однак прояви сором'язливості у певної частини дітлахів залишаються.

Іншою поширеною ситуацією формування сором'язливості є невротична прив'язаність дитини до матері, коли загроза розлуки (найчастіше надумана) стає для маленької людини джерелом постійної напруги і тривожності. Тому батьки мають усвідомити, що абсолютно недопустимо лякати дитину розлукою. Часто мати погрожує неслуху: «Як не слухатимешся, кину тебе тут, а сама піду!», не усвідомлюючи, що цим самим ризикує підірвати довіру до себе (оскільки погроза напевне не буде реалізована) або сформувати в дитини хворобливу залежність і страх перед незнайомими ситуаціями, людьми.

Батькам важливо знати, що дівчатка сором'язливіші, ніж хлопчики; проте обом статям притаманні страхи перед раптовими розлуками з батьками, болючими медичними маніпуляціями, надто ж перед конфліктними ситуаціями між дорослими членами сім'ї. Усе це може спровокувати у дитини почуття сором'язливості, непевності, тривожності в майбутньому.

За рівних умов розвитку, виховання сором'язливість як індивідуальна риса більше властива дітям добрим, поступливим, з м'яким характером. Але ж чому такі діти стають сором'язливими? Звичайно, ніжна, чутлива душа - це в людини від природи, однак деякі психологи (Т. Шишова, І. Медведєва) вважають, що сором'язливість - це комплекс неповноцінності, помножений на егоцентризм. Безумовно, деякі діти мають реальні підстави вважати себе «якимись не такими» (з фізичними вадами, наприклад), проте частіше подібні страхи відсутні. Сором'язливі діти і симпатичні, і недурні, і здібні,а вважають себе гіршими за інших. Чому?

Мабуть, тому, що їхні батьки - самі невпевнені в собі, тривожні, полохливі люди, які притримуються зовнішньо суворих, а за суттю формальних методів виховання і спілкування з дітьми. Такі батьки намагаються надто рано прищепити дітям навички самоконтролю і гігієни, полюбляють соромити і вичитувати їх, обмежують прояви своїх почуттів. Таким батькам притаманні надлишкова турботливість, постійний неспокій, очікування нещасних випадків з дитиною і, як наслідок, гіперопіка. У таких родинах спілкування дитини з ровесниками, як правило, замінюється дорослим оточенням. Звідси - відсутність у дітей досвіду спілкування з однолітками, що ускладнює реальні стосунки з друзями, приятелями і сприяє невпевненості у подальших контактах,особливо з представниками протилежної статі.

У сім'ях, де з різних причин дітей виховує тільки мати, сором'язливість посилюється внаслідок відсутності виховного впливу батька - чоловічої рішучості, впевненості в собі, твердої вдачі, справедливої поведінки.

Часто батьки самі «підгодовують» сором'язливість дитини, заявляючи, особливо в присутності сторонніх людей: «Ні, цього він (вона) ніколи не зуміє зробити!» Тим самим найрідніші люди відмовляють дитині у підтримці її спроб бути активною, рішучою, впевненою в своїх силах, вибиваючи у неї з-під ніг і так хитку землю.

Породжує дитячу сором'язливість і батьківська авторитарність: постійно диктуючи дитині власне бачення, вимагаючи обов'язкового виконання наказів, безумовної покори, батьки не повинні дивуватись, якщо діти зростають пасивними, невпевненими у собі, у власних силах, невмілими і невинахідливими при зустрічах з новими людьми і життєвими ситуаціями.

Батькам варто пам'ятати, що «ліками» від сором'язливості для дитини має стати формування завищеної самооцінки і навичок спілкування. А починати слід з похвали. Здавалось, всім про це відомо, однак більшість батьків не поспішають втілювати в життя такий простий принцип виховання. Батьки чомусь дуже бояться перехвалити дитину, не розуміючи, що для сором'язливої, із заниженою самооцінкою дитини багато похвали не буває. Таку дитину слід хвалити навіть ні за що! Просто тому, що вона є, примовляючи: «Як я радий (рада), що ти в мене народився (народилась)!»

Безумовно, часті похвали не виключають критики і навіть покарань за погані вчинки. Але по-справжньому сором'язливі діти не бувають пустунами, розбишаками, агресорами. Звичайно, трапляються і випадки непослуху, але це природна реакція маленької людини на постійну скутість.

Варто ж дитині з допомогою батьків почати «розправляти плечі» і пишатися собою, як її поведінка вирівнюється, хоча до справжньої розкутості ще далеко. Дорослі мають пройти цей шлях разом з дитиною, усуваючи всі перешкоди, а саме: подаючи приклади впевненості і гнучкості, емоційного, безпосереднього, продуктивного спілкування з іншими людьми; посилюючи спортивно-оздоровчу і природну спрямованість сімейного виховання.


4. Нестандартні форми роботи з батьками.

Батьківські збори-знайомство.