Geum.ru

Вінницький обласний центр технічної творчості учнівської молоді

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Бесіда 5.

Дитяча брехливість.

Змалечку дітям пояснюють, що брехати - погано. Та в житті кожної родини бувають неприємні моменти, коли з'ясовується, що дитина порушує цю настанову.

Мабуть, немає в світі людини, яка хоч раз у житті не збрехала. Мотиви брехні можуть бути найрізноманітніші, залежно від обстави. Виділяють дві головні причини, які породжують обман: намагання ухилитися від відповідальності за якийсь негарний вчинок і бажання домогтись чогось такого, що в інший спосіб здобути дуже важко або й неможливо.

Однак багато прикладів дитячої брехливості вражають відсутністю будь-якого серйозного мотиву. Дитяча брехливість часто є особливим явищем, яке важко зіставити з брехливістю дорослого й адекватно його оцінити.

Дитина - завжди дослідник і творець, фантазер і винахідник. Щодня вона дізнається про щось нове, і навколишній світ відкривається для неї з нового, несподіваного боку. Вона розуміє: те, що їй уже відомо, - це встановлений факт, але це не означає, що невідомого, непізнаного не існує. Воно народжується в дитячій уяві у прикрашеній та вигаданій формі. Оскільки дитина багато для чого не може знайти пояснення, вона намагається домислити незрозуміле й по-своєму обґрунтувати його. Навряд чи ми, дорослі, маємо розцінювати це як брехню. Жонглюючи гіпотезами і «пробуючи на зуб» імовірність явищ та подій, малюк у такий незвичайний спосіб опановує навколишній світ. Абсурдні, на перший погляд, висловлювання дитини не повинні бути приводом для батьківського обурення. Набуваючи життєвого досвіду, вона зуміє сама позбавитися ілюзорних уявлень і навчитися відрізняти незвичайне від неможливого.

Внутрішній світ дитини відрізняється від світу дорослих ще й тим, що живиться з іншого джерела, насамперед з гри, де все «не насправді». Світ дитини - це ще й світ казки, де неможливе - можливо, і навіть природно. Тому й не дивно, що вона з легкістю переносить у своє повсякдення закони гри. Граючи й організовуючи ігри, дитина вчиться діяти й мислити. Саме тому вигадка, фантазія - скоріше помічники на шляху до дорослості, аніж симптоми брехливості, яка формується.

Однак, якщо фантазування переростає в стійку звичку, батьки мають потурбуватись, аби дитина не захопилась вигадництвом і не почала з будь-якого приводу знаходити фантастичні аргументи. Не варто обривати її реплікою на кшталт: «Такого не буває!» - для дитини це не доказ. Набагато краще, якщо батьки спробують так побудувати бесіду, аби, не заперечуючи навіть немовби погоджуючись із нею, запропонувати більш реалістичне пояснення як найкраще. Так не постраждає самолюбство дитини, і водночас вона зрозуміє що дорослим притаманні більш тверезі, реалістичні погляди на життя.

На щастя, більшість батьків легко відрізняють фантазію від брехні. Однак дорослих має насторожити брехня «в чистому вигляді», коли дитина намагається викривити або приховати правду заради досягнення певної мети: або щоб уникнути неприємностей, або щоб отримати задоволення.

Досить часто дитина вдається до брехні заради власної вигоди. Проте батькам не слід поспішати засуджувати її, адже, якщо бути чесними, саме ці мотиви іноді спонукають і багатьох із нас відходити від істини. Однак виправдання для себе дорослі майже завжди знаходять. Тож слід до дитини підходити з таких самих позицій. Найважливіше в таких випадках - визначити, що спонукає дитину брехати.

Численні дослідження свідчать, що головною причиною дитячої брехливості є страх перед покаранням. Якщо дитина впевнена, що її вчинок спровокує серйозні неприємності, з її боку цілком природним буде спробувати їх уникнути. Помічено, що діти суворих батьків більш схильні до брехливості, аніж їхні ровесники із сімей з доброзичливим і м'яким педагогічним кліматом. Звідси простий висновок: якщо батьки хочуть, аби дитина їх не обманювала, їм слід поводитися таким чином, щоб вона їх не боялася. Це не означає потурання або вседозволеності. Просто молодший член сім'ї повинен відчувати, що дорослі готові розділити з ним його проблеми, що він знайде розуміння і співчуття, а не покарання.

Ще один мотив дитячої (та й не тільки) брехливості - намагання самоствердитися. Брехливість у такому випадку набуває форми похваляння. Дитина починає приписувати собі подвиги, яких не здійснювала, вихваляти доброчинності, яких не має тощо. Вона вигадує те, чого їй бракує. І рецепт тут один: батьки мають зробити все, аби маленька людина не почувалася обділеною ані увагою, ані любов'ю і ласкою. Якщо діти знають, що батьки поціновують їхні певні достоїнства, їм не спаде на думку приписувати собі неіснуючі чесноти.

Останнім часом вітчизняні та зарубіжні вчені все частіше переймаються питаннями: чи діти, яким притаманна брехливість, більш схильні до відхилень у поведінці? Чи є брехня першим кроком до дезадаптації особистості? На жаль, у ході багатьох досліджень був встановлений взаємозв'язок між брехнею і соціальною дезадаптацією. Так, американський нарколог Поль Екман, автор книги «Почему дети лгут?» стверджує: в ході дослідження, яким були охоплені діти від 5 до 15 років, встановлено, що дезадаптовані діти брешуть у два з половиною рази більше, аніж їхні звичайні ровесники. Найбільш притаманний обман дітям з розладами поведінки, схильним до агресії, жорстокості. За даними М. Стаутхамер-Лебер, на основі обстежень великого масиву вчителів і батьків дітей-брехунів, супутниками обману часто є злодійкуватість, вживання алкогольних напоїв, куріння, токсикоманія, наркоманія. Дезадаптовані діти - брехуни, яких буквально «ловлять за руку», звалюють свою провину на інших і майже ніколи не зізнаються у скоєному. Причому дитяча брехливість не пов'язана ані зі статтю, ані з расовою приналежністю, ані з рівнем благополуччя родини. Водночас майже всім дітям-брехунам притаманні низька успішність і схильність до депресивних станів.

Не вщухають суперечки і щодо того, чи є брехливість причиною соціальної дезадаптації, чи це її наслідок.

Так чи інакше, але звичка до брехні - погана ознака, оскільки діти, які призвичаїлись обманювати й отримувати від цього певну користь (уникнути покарання, отримати кращу оцінку, поповнити свій кишеньковий бюджет тощо), вірогідніше у міру дорослішання почнуть порушувати певні соціальні норми й заборони, сподіваючись, як завжди, за допомогою брехні «вийти сухим із води».

Отже, якщо дитина часто обманює (не фантазує, не розігрує інших), батькам слід серйозно занепокоїтись. Якщо дитяча брехливість стає звичкою, невід'ємною рисою поведінки, необхідно встановити її причину. Слід врахувати, що брехливість може бути викликана поведінкою батьків. Може, встановлені для дитини у сім'ї «рамки» поведінки завузькі? Може, дорослі намагаються занадто відгородити, захистити дитину від реалій навколишньої дійсності? Може, вони нетактовно втручаються в інтимний світ сина чи доньки? І, що дуже важливо, чи не обманюють батьки самі, на очах у дитини, доводячи тим самим, що обман - справа нормальна, буденна, житейська («Скажи тьоті Валі, що мене немає вдома», «Не кажи мамі, що я пішов на футбол з Петром Миколайовичем»)?

Якщо це так, то батькам буде дуже важко переконати сина або доньку, що нечесність руйнує довіру навколишніх, що людям нестерпно жити в атмосфері неправди, що насправді вони, батьки, не сприймають брехливість і брехунів.

Наостанок кілька порад батькам і всім дорослим: вмійте відрізняти корисливий обман від простої вигадки. Дитяче фантазування слід не викорінювати, а лише тактовно коригувати, аби воно не переросло у звичку жити у світі ілюзій. Навіть виявивши очевидну брехню, не варто поспішати засуджувати дитину. Слід спробувати зрозуміти, а потім усунути причини, які змусили дитину збрехати. Це дасть змогу «вилікувати хворобу, а не її симптоми». Дитина, яка відчуває любов і доброзичливість дорослих, яку батьки заохочують за її доброчинності та досягнення, брехати не стане.


Бесіда 6.

Дитяча жорстокість.

В одній із публікацій я прочитала: «Ми живемо в такому полі жорстокості, у такій його напрузі, що ніхто ні від чого не гарантований. Ані

від того, щоб стати вбивцею, ані від того, щоб стати жертвою».

Жорстокість стала повсякденною справою. Прояви її не шокують ні дорослих, ні дітей.

Доволі часто жорстока поведінка дає істотні результати: людині вдається з її допомогою задовольнити свої інтереси і змусити інших підкорятися. Однак ця дорога веде в глухий кут. Спостерігаючи або відчувши на собі жорстоку поведінку, навколишні складають відповідну думку про таку людину і, побоюючись за власну безпеку, намагаються її всіляко уникати. Жорстока людина, урешті-решт, опиняється на самоті, оточена страхом, недовірою, не сприйняттям інших.

Жорстокий характер дитини, схильність до насильницьких дій мають насторожити батьків. Звичайно, син чи донька повинні вміти себе захищати, однак навряд чи доцільно, аби діти входили у життя, зайнявши бійцівську позицію.

Хтось мудро зазначив: якби діти були наділені фізичною силою дорослих, увесь світ занурився б у насильство. Дитина могла б скоїти чимало лиха, сіючи біль та руйнацію, оскільки ще не засвоїла загальнолюдських норм поведінки і не навчилася контролювати свої вчинки. На щастя, фізичні можливості дитини суттєво обмежені.

Щодо природи дитячої жорстокості у науці існує багато думок. Чимало спеціалістів намагаються відшукати в дитячій жорстокості витоки майбутньої агресивності, кримінальних злочинів, політичного екстремізму. Слід визнати, що такі міркування мають рацію, але лише частково.

Жорстокість дитини не варто виміряти дорослими мірками. Це особливий феномен. Спробуємо розібратися в своєрідності цього явища, його наслідках, а особливо в тому, чи є невідворотним переростання дитячої жорстокості в дорослу?

Науці відомо, що жорстокість дорослої людини може бути дитячою за своєю природою, оскільки цей індивід у своєму моральному становленні зупинився на нижчому, примітивному етапі, тобто просто не став повноцінною, зрілою особистістю. Проте ставлення до нього відповідне - від громадського осуду до кримінального покарання.

А як бути з жорстокою дитиною? Відомо, що розвиток особистості відбувається поступово, причому для початкових етапів характерна недосконалість або навіть і відсутність моральної позиції. Свідомою людиною дитина ще має стати, крок за кроком, під керівництвом дорослого. Як правило, вона ще перебуває під впливом власних імпульсів і настроїв.

Моральні бар'єри, які впорядковують життя дорослої людини, нею не засвоєні. До того ж, дитина ще не завжди вміє співвідносити свої вчинки та їх наслідки. Адже і в багатьох дорослих «сверблять руки», коли їх хтось дратує своєю поведінкою, і лише значними вольовими зусиллями їм вдається себе стримувати. Прожиті роки, набутий життєвий досвід, засвоєні моральні настанови привчили їх дотримуватися суспільних норм.

Дитина ж ще не набула подібного досвіду, не засвоїла необхідних моральних уроків, у неї «руки сверблять» недовго й розправа над однолітками, меншими, слабшими відбувається миттєво.

Дитина може вчинити жорстоко від незнання, від нерозуміння, що крик і плач товариша - свідчення страждання й болю, завданих нею. Якщо дитина не навчена розуміти і співпереживати, вона не здатна правильно оцінювати й відчувати чужі страждання. Хоча це не виправдання, оскільки гуманності у ставленні до інших можна не навчитись ніколи. Збудити в дитячій душі співчуття - завдання дорослих - батьків, учителів, вихователів тощо.

Дослідники помітили, що жорстокими частіше бувають діти тих батьків, які самі не намагаються стримувати власні прояви жорстокості. Можна розглядати цей феномен як прояв спадковості, а можна пояснити це тим, що діти просто засвоюють на найближчих прикладах відповідний стиль поведінки.

Не викликає сумніву, що жорстокості можна навчитися. Якщо дитина виховується в такому середовищі, де жорсткі, безжалісні зіткнення є буденною справою, вона з легкістю засвоює наочні зразки поведінки. Тим більше, що зразки сучасної масової культури, до яких діти дуже чутливі, також переважно нав'язують стереотипи саме жорстокої поведінки. Звідси проста й природна рекомендація для батьків: піклуйтесь про коло інтересів своєї дитини, особливо молодших школярів, обмежуйте перегляд бойовиків, комп'ютерні ігри з елементами жорстокості, насилля та агресії.

Практика свідчить, що найпростіший засіб впливу в сімейному вихованні - покарання. Але якщо дитина не розуміє, за що її покарано, то вона відчуває лише спантеличеність і роздратування. Покарання сприймається нею як свавілля з боку дорослих. Тому вислів «викорінити жорстокість» парадоксальний за суттю. Насилля не лікується насиллям. Нерозуміння усувається роз'ясненням. Якщо дитина вчинила жорстоко з нерозуміння, необхідно його розвіяти, детально пояснивши, що вона скоїла. Набагато легше це робити, коли родинна атмосфера наповнена духом співчуття, співпереживання, толерантності до інших людей і «братів наших менших».

Слід постійно, на власних прикладах, навчати дітей доброти, людяності, гуманності. Більшість дітей легко засвоюють цю науку, і проблеми дитячої жорстокості не виникає.

Однак повернемося до покарання. Багато батьків зловживають цим методом виховного впливу: карають не лише за жорстокість, а й за будь-яку провину. Часто-густо «педагогічна дія» зводиться до прямого завдання дитині болю. Це часто дає змогу досягти певного результату: із остраху перед болем дитина на якийсь час втримається від негарних вчинків, але у глибині душі у неї зароджується терпимість до жорстокості та насилля. Дитина впевнюється в думці: старший - сильніший, він завжди може утвердитися у своїх правах і бажаннях, спричинивши біль і страждання меншим і слабшим. Найгірше, що такий механізм самоствердження може вкорінитися в дитячій свідомості.

Багато вчених зазначають, що діти з родин, у яких практикуються фізичні покарання, набагато частіше вдаються до жорстоких вчинків - їх цього навчили в сім'ї. Тому батькам необхідно пам'ятати: якщо вони шмагають дитину за те, що вона побила меншого або вдарила дівчинку, або познущалася над песиком чи кошеням, то вони не викорінюють бур'ян жорстокості, а навпаки - підживлюють його.

Відомі випадки, коли фізичні покарання входять до «виховної системи», перетворюючись буквально на екзекуцію, яку не можна пояснити лише спалахом гніву, дратівливістю батьків. Ефект такого «виховання» описаний багатьма вченими-психіатрами, які вказують на його важкі непоправні наслідки для психіки дитини, її особистісного розвитку. Рубці на тілі дитини через деякий час загояться, але психічна травма може вилитись у важкий невроз, який, у свою чергу, спричинить викривлення психосексуального розвитку. Дослідники вказують, що садомазохістські сексуальні установки, як правило, виникають у тих людей, які в дитинстві зазнавали жорстокого побиття. А оскільки задовольнити такі схильності в нормальному, здоровому шлюбі неможливо, виникає реальна загроза протиправних дій.

Висновок з цього один: жорстокість, побиття, знущання - це не інструменти виховання, а серйозна загроза нормальному розвитку особистості. Хтось із батьків може заперечити: «Мене батько бив, а я виріс нормальною людиною». Навіть якщо це справді так, то відбулося це не завдяки, а всупереч такому «виховному впливу». Необхідно пам'ятати: батьки - старші друзі, а не кати маленької людини.

Історія людства свідчить, що в усі часи завдати болю меншому, слабшому вважалося низьким, гидким, негідним вчинком. І водночас поширення набувала практика фізичних покарань дітей. При цьому вихователі виходили із своєрідної педагогічної концепції, згідно з якою дитина - ще не зовсім людина. Людиною вона ще має стати. Сучасна наука й громадська думка дотримуються іншого підходу. Дитина - повноцінна людина, гідна людського ставлення до себе. Батьки мають власним прикладом довести до свідомості сина чи доньки: зрілість і сила - не в здатності руйнувати, знущатися, принижувати фізично й морально, а в умінні

творити, втішати, любити.

Батькам необхідно зрозуміти: жорстокість - це «хвороба» не дитини, а того середовища, у якому вона росте, де формується її особистість. Дуже справедливі слова: «Ми не в змозі покращити родину, в якій ростемо, але в наших силах покращити родину, у якій ростимуть наші діти». Будь-яка педагогічна порада є коментарем до цього вислову.


Бесіда 7.

Дитячі ревнощі.

Ревнощам, «зеленоокій відьмі» (за Шекспіром), присвячена сила-силенна творів. Отелло вбиває свою дружину, Медея - дітей, яких народила від чоловіка-зрадника. У поемах Пушкіна «Цигани» і «Бахчисарайський фонтан» ревнощі також призводять до страшної, кривавої розв'язки.

Не залишилася поза увагою й тема ревнощів братів і сестер: Каїн з ревнощів і заздрості вбив свого брата Авеля, Ромул власними руками розправився зі своїм братом-близнюком Ремом, побоюючись, що той спробує захопити владу в Римі... У всіх народів є міфи, казки, легенди, у яких присутній мотив не лише суперництва, а й відкритої ворожнечі братів і сестер.

Сучасна психолого-педагогічна наука теж не залишається осторонь від розробки цієї вічної проблеми, намагаючись знайти й запропонувати батькам конструктивні підходи до її розв'язання. У багатьох книжках із сімейного виховання є розділи, у яких ідеться про дитячі ревнощі і про «засоби боротьби з ними». І тим не менше, існує цікавий парадокс: багато батьків щиро дивуються, коли спеціалісти звертають їхню увагу на існування такого феномену, як ревнощі дітей. Як правило, вони воліють нічого не помічати і негативно відповідають на запитання: «Чи спостерігаєте Ви ревнощі поміж Вашими дітьми?»

Чому ж батьки, навіть дуже обізнані в питаннях виховання, не вбачають очевидного і виявляють разючу безпорадність, коли йдеться про дитячі ревнощі?

Як не дивно, відповідь дуже проста - це захисна реакція. Людині важко жити з постійним відчуттям провини. І один із найпоширеніших засобів позбавитись її - це переконати себе, що, власне, нічого не відбувається. Батьки, у чиїх родинах існує проблема ревнощів поміж дітьми, цілком щиро вважають, що ставляться до дітей абсолютно однаково.

Батькам слід пам'ятати: дитячі ревнощі ніколи не бувають безпідставними. Передусім, варто зазирнути собі в душу. Слід замислитися, чи не є ближчою молодша дитина, чи не легше чомусь із нею спілкуватися. Так буває досить часто, і в цьому немає нічого поганого, адже людині властиве прагнення шукати у світі співзвуччя, гармонію. Але не варто звинувачувати себе в тому, що ви більше любите одну дитину, ніж іншу, тим

більше не слабшу, не ту, яка в цій ситуації є страждальцем.

Усім відомий вираз «муки ревнощів», але чомусь стосовно дітей його не вживають. Якщо чоловік або жінка страждають від ревнощів, це викликає у навколишніх співчуття. Дитячі ж ревнощі братів і сестер спричиняють не сприйняття, стійку відразу. Дорослі вважають дитячі ревнощі капризами, вередливістю, розбещеністю, одним словом, вадою, з якою необхідно боротися.

Але ж це дитячі страждання! Справжнісінькі і часто страшніші, аніж у дорослих. Дорослі можуть знайти собі якусь розраду: зануритись у роботу, у нові захоплення тощо. А що робити дитині, для якої до певного віку світ - це виключно сім'я? З ким вона може «зрадити» батьків? Звичайно, у підлітковому віці - з вуличною компанією, першим коханням. У молодшому ж шкільному віці вона приречена зосереджуватися на своїй родині, і якщо в її житті з'являється «зеленоока відьма», життя маленької людини перетворюється на пекло.

Аби батьки краще зрозуміли, що коїться з їхньою дитиною, їм слід «увійти в образ» маленької людини. Зазвичай у батьків прокидаються жалість і співчуття до враженої ревнощами дитини, з'являється почуття провини. Переживання, будьмо відвертими, не з приємних, але без цього неможливо розплутати клубок взаємних образ. Зрозуміло, у сім'ях, де одна дитина звикла вважати себе улюбленцем дорослих, а інша роками накопичувала образи, одразу неможливо змінити родинний психолого-педагогічний клімат, але поступово можна розв'язати існуючі непорозуміння.

Кожний член сім'ї має свій особливий досвід життя у родині, по-своєму оцінює те, що відбувається навколо, і це стосується не лише дорослих, а й дітей. Можна сказати, що в кожного члена сім'ї є свій набір ролей (у жінки, наприклад, - це донька, дружина, мати, бабуся), і поєднання цих рольових позицій створює те, що називається словом сім'я (Сім Я).

Коли народжується перша дитина, вона потрапляє у світ дорослих, у якому є єдиною і неповторною для мами, тата, бабусь, дідусів. Вона зростає в атмосфері власної унікальності. Друга дитина завжди росте з братом або сестрою. За суттю стан первістка з народженням другої дитини стає схожим на стан «монарха, позбавленого престолу». Для старшої дитини це зустріч з новими, дуже сильними почуттями, які змушують її розпочати пошуки нового місця в родині. Старша дитина намагається пристосуватися до світу дорослих, оскільки постійно чує від батьків: «Ти вже великий», «Ти дорослий», «Ти старший», однак дуже швидко переконується, що все це - на рівні обов'язків, а на рівні прав - усі обмеження залишаються в силі.

Від старшої дитини, яка ще донедавна була в центрі уваги, вимагають, аби вона спокійно відійшла в тінь, стала за можливості більш невибагливою і непомітною. У деяких випадках старшу дитину навіть передають на виховання бабусям і дідусям. Однак насправді - це спроба підсолодити гірку пілюлю: ролі в сім'ї не взаємозамінні, тому наївно сподіватись, що дитина, опинившись поза рідною домівкою, не відчує себе відірваною від найрідніших людей - батька й матері. У такій ситуації її негативні почуття стосовно молодшої дитини залишаються і навіть закріплюються.

Однак з часом молодша дитина дорослішає і перестає бути центром сімейного життя, увага знову переключається на старшу, тим більше, що вона навчається у школі і батьки починають активно перейматися її справами, шкільними успіхами. Таке ставлення батьків означає для старшої дитини, що за умови гарної успішності та поведінки її будуть любити. Це типова й дуже небезпечна ситуація у сімейному вихованні. Спробуємо пояснити чому.

Друга дитина в родині теж має певні труднощі життя в родині, хоча вони й дещо іншого плану. Так, вона не знає, як це - бути єдиною, коли тобі належать уся увага і любов дорослих. Як правило, вона тягнеться за старшим братом або сестрою, завдяки чому темп її розвитку нерідко виявляється вищим, аніж у первістка. Молодша дитина навчається читати, спостерігаючи за навчанням старшої, вона весь час змагається з нею, причому чим менший віковий розрив між дітьми, тим сильніше виявляються такі конкурентні взаємини. Якщо різниця між дітьми чотири або більше років, то первісток видається молодшій дитині недосяжним ідеалом. Однак коли різниця у віці між дітьми - усього рік-два, тоді суперництво між ними стає серйозним випробуванням для батьків.

Стосунки суперництва між дітьми часто прямо або мимоволі «підігріваються» самими батьками, які виявляють увагу й любов до дитини як нагороду за її успіхи та досягнення. Конкуренція зростає, коли батьки починають порівнювати дітей. Дорослим здаєтеся, що порівняння можуть допомогти слабшому вдосконалитися, однак насправді батьками рухає бажання, аби дитина завжди і в усьому була попереду, не відставала.

Як результат, у слабшого формується уявлення, ніби його цінність пов'язана лише з його успіхами та досягненнями, а сам по собі, який він є, він нікому не цікавий, не потрібний, його ніхто не любить. Але ж головна конкуренція між дітьми йде не за перше місце на спортивних змаганнях, не за відмінні успіхи в шкільному навчанні, а за батьківські увагу та любов.

Шановні батьки! Дитина має відчувати, що ви - з нею, між вами існує глибинний, особливий, неповторний зв'язок, який не залежить від наявності інших дітей у родині.

Завищені вимоги батьків створюють підґрунтя для прояву невротичних станів у дітей, коли розвивається тривожність, страхи, причому їх справжню причину не усвідомлюють ані батьки, ані діти. Пізніше такі завищені вимоги батьків можуть виявлятися в дорослому житті дітей через сприйняття навколишнього світу як арени боротьби, де нікому немає діла до реальної особистості, а любов і повага можливі лише за умови видатних успіхів і досягнень.

Хочеться поради батькам ставитись до ревнощів як до нормального почуття маленької людини. Аби дитині було легше впоратися з цим почуттям, намагайтесь:

— старшій дитині приділяти стільки уваги, як і раніше (до народження молодшої);

— допомогти старшій дитині знайти адекватні шляхи, аби залучитися до життя сім'ї, яке змінилося;

—пам'ятати, що ревнощі переходять у суперництво і честолюбство, які також є нормальними і необхідними якостями особистості, якщо адекватно скеровуються дорослими;

— не порівнювати дітей, аби не створювати, не поглиблювати, не стимулювати їх конкуренцію;

— сприймати кожного із своїх дітей як унікального й неповторного.