В. О. Сухомлинський писав: Навчити дитину вчитися, дати їй уміння,за допомогою яких вона буде самостійно здійматися зі сходинки на сходинку довгого шляху пізнання, це одне з найскладніших завдань вчителя. Саме у його

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Формування пізнавального інтересу

до природи в позаурочній діяльності

Курс природознавства у початкових класах знайомить дітей із науковими методами дослідження, що притаманні будь-якій природничій науці. Діти ставлять досліди, виконують практичні завдання, проводять спостереження, роблять систематичні записи. Це розширює природознавче пізнання, розвиває мислення, збагачує мову дитини. Програма початкових класів з природознавства дає перші відомості про природні явища і їх взаємозв'язок, про те, як природа впливає на життя і працю людей і як люди впливають на стан довкілля. Це виховує зацікавлення і любов до природи. Вивчаючи природознавство, дитина довідується, що таке жива і нежива природа, як сезонні зміни в неживій природі змінюють життя рослин і тварин. Звичайно, для дитини це тільки перші спроби осмислення закономірностей у природі, але вже тепер важливо, які висновки й узагальнення вона зробить у процесі пізнання нового, у процесі перших наукових міркувань. У цьому — основна мета курсу природознавства: формування в учнів логічного мислення, розвиток наукової мови, розширення знань про навколишній світ. Певна роль у цьому напрямку відводиться позаурочній роботі з природознавства.

Охорона природи — це система науково обґрунтованих заходів, спрямованих на збереження, раціональне використання і відтворення природних багатств країни. Турбота про охорону природи — насамперед піклування про людину, про її цікаве, змістовне життя, повноцінний відпочинок. Від успішного здійснення екологічної освіти, формування нового екологічного мислення великою мірою залежить майбутній стан природного середовища. Що ж являють собою екологічне навчання і виховання? Це психолого-педагогічний процес, спрямований на засвоєння людиною наукових основ природокористування, формування відповідних переконань і практичних навичок, вироблення певних ціннісних орієнтацій, активної життєвої позиції в галузі охорони природи. Із сказаного випливає, що екологічна освіта й виховання покликані забезпечити підростаюче покоління науковими знаннями про взаємозв'язок природи й суспільства, допомогти зрозуміти багатогранне значення природи для суспільства в цілому і кожної людини зокрема, виробити потребу в спілкуванні з природою, оволодіти нормами правильної поведінки в процесі взаємодії з нею, сформувати прагнення і вміння брати активну участь в охороні й поліпшенні навколишнього середовища Таким чином, екологічну освіту й виховання треба здійснювати повсякденно в сім’ї, дошкільних установах, у школі, в післяшкільний період. Для успішного формування екологічної культури учнів велике значення має робота, що проводиться в цьому напрямі в молодших класах. Адже тут виховуються основні риси характеру особи, і спілкування з природою відіграє першорядну роль. Враження дитинства закарбовуються в пам’яті назавжди. Прищеплення любові до природи, високоморального ставлення до її багатств — це проблема не лише естетичного та етичного збагачення особи, а й формування громадянськості, насамперед — патріотизму.

Успішне здійснення екологічної освіти і виховання учнів великою мірою залежить від дотримання ряду педагогічних умов. Так, одні з науковців вважають, що головною умовою ефективного вироблення екологічної культури є вміле поєднання навчального матеріалу відповідного змісту із практичною діяльністю школярів у природному середовищі. Інші наголошують на необхідності систематичного підходу до екологічного навчання та виховання, які передбачають поєднання знань — переконань — готовності до діяльності — безпосередньої діяльності у природі. У психологічній і педагогічній літературі обґрунтовані загальні положення щодо процесу сприймання й засвоєння учнями знань, виховання дітей певного віку. Відомо: на різних етапах свого життя школярі по-різному усвідомлюють і сприймають навколишнє. Тому для досягнення позитивних результатів в екологічній освіті й вихованні важливо брати до уваги як вікові, так і індивідуальні особливості, риси характеру, ставлення до навчання, його мотивацію, потреби й здібності кожного школяра. Враховуючи ці умови, вчитель зможе забезпечити свідоме і повноцінне сприйняття дитиною навчального матеріалу екологічного змісту, виробити у неї правильне ставлення до навколишнього середовища. Учень оволодіває певною сумою екологічних знань, засвоює відповідні норми поведінки та ціннісні орієнтації, набуває практичних умінь та навичок щодо охорони природного середовища у процесі навчання, гри, суспільне корисної праці. Визначення педагогічних умов екологічного навчання і виховання було зроблено на основі теоретичних даних з наукових джерел, узагальнення передового педагогічного досвіду (при цьому враховувалися всі форми і види діяльності школярів, здійснювалося ретельне вивчення можливостей творів дитячої літератури з даної проблеми). Найважливішими з цих умов, зокрема, такі:

врахування вікових, індивідуально-психологічних особливостей школярів, їх пізнавальних можливостей у процесі екологічної освіти та виховання;
вибір оптимальних форм, методів і прийомів екологічного навчання й виховання засобами дитячої пізнавальної книги;
організація безпосередньої діяльності учнів по охороні та поліпшенню природного середовища своєї місцевості під час навчання і суспільне корисної праці;
забезпечення комплексного підходу до вивчення природи з використанням міжпредметних зв'язків;
здійснення вчителем впливу на вихованців власним прикладом бережливого, дбайливого ставлення до навколишнього середовища.

Важливою умовою успішного формування екологічної культури є практична діяльність. Бо саме в ній виявляються і закріплюються ті позитивні якості особи, які визначають потяг до життя в гармонії з природою. Спільно з дорослими діти беруть активну участь у благоустрої населених пунктів, майданчиків, парків, скверів і вулиць. Тобто вони творять красу. А це мас важливе значення для вироблення в учнів екологічної культури.

У родині і дитячому садку закладаються перші уявлення дітей про природу. Дошкільники одержують конкретні уявлення про рослини і тварин навколишньої природи, учаться розпізнавати їх по характерних ознаках, поєднувати по подібних ознаках в елементарні класифікаційні групи (комахи, жаби, ящірки, птахи; тваринні домашні і дикі; кімнатні рослини; рослини саду, городу; трави, чагарники і т.п.). Протягом року вони ведуть спостереження за погодою, сезонними змінами в природі і вивчають їх впливі на життя рослин, тварин та людини, вчаться відрізняти один сезон від іншого. Знання про доступні розумінню дітей об'єкти і явища природи використовуються з метою виховання любові до природи, здатності сприймати і глибоко почувати її красу, дбайливого ставлення до рослин і тварин. На жаль, основні вимоги і зміст програми дитячого саду недостатньо враховуються в початкових класах. Це часом приводить до того, що у дітей молодшого шкільного віку слабшає інтерес до вивчення природи.

Спостерігаючи за молодшими школярами і прагнучи утягнути їх у діяльність по розкриттю загадок зеленого лісу, я зіштовхнулася з байдужістю багатьох дітей. Перед школярами ставилися питання: що ти хочеш довідатися про ліс? Про лісові рослини? Про тварин? З 25 опитаних багато хто відповідали: «Нічого. Про ліс я вже все знаю». І тільки включивши дітей в ігрову ситуацію, вдалося збудити в них інтерес до життя лісу, обговорити питання, як і чим можна харчуватися в лісі, якими травами лікуватися, по яких ознаках можна передбачати погоду, чому потрібно берегти ліс і т.д. Зниження пізнавального інтересу до життя мешканців лісу вплинуло на поведінку дітей, на їхнє ставлення до об'єктів природи: у ході організованих прогулянок, екскурсій і ігор у природі вони припускали бездумне винищування рослин, а в ряді випадків і тварин. Наприклад, збирали великі оберемки квітів, витоптували квітучі трави, розполохували шумом птахів і т.п.

Виховання першокласника — дуже відповідальний етап загального виховного процесу. Тут важливо «не зашкодити», не поламати тонку душу малюка. Опорою в його шкільному формуванні має стати природа, така дивовижна для маленької людини і така близька їй поки ще. Та природа має виступити для першокласника як дім людства і його власний дім, в котрому він мешкає і буде мешкати, — не стільки об'єкт допитливого вивчення, скільки об'єкт ставлення, що формується. Фундаментальною основою в загальному ставленні до світу є ставлення до природи. Враховуючи, що первісні враження малюка дуже глибокі, можна сподіватися в майбутньому, що ставлення до природи зумовить і ставлення до життя як такого. Завдання-домінанта в період першого року навчання школяра — формувати майбутнє шанобливе ставлення до життя і до всього живого як прояву життя. Виховуючи ставлення до природи, педагог закладає основи такого майбутнього усвідомленого ціннісного ставлення до життя. Світ природи розгортається у своїй дивовижній різноманітності, в своїй вражаючій гармонії, красі, єдності та цілісності. Але сама дитина не здатна до усвідомлення зв'язку всього живого, вона може обминути спілкування з природою, не побачити її за ширмою предметно-речового простору. Ні в якому разі не замінюючи навчання, не розширюючи меж праці, на уроці педагог виходить з дітьми на вільне осмислення природи не як об'єкту наукового дослідження (це проводиться в процесі навчання), а як дому, в котрому вирує життя найрізноманітніших форм і, в тому числі, життя людства. Ставлення до природи формується через призму питання життя і — головне! — питання сполучення життя природи та життя Людини.

Прискорений розвиток науково-технічного прогресу зумовлює посилений інтерес в учнів початкових класів до причин явищ і подій. Дітям подобається читати, вони прагнуть оволодіти все новими й новими знаннями. Вміла постановка протиріч між знанням і незнанням, відомим і невідомим, між явищем та суттю є важливою особливістю науково-пізнавальної літератури. І чим багатше індивідуальне психологічне життя читача, запас його знань та досвіду, тим міцніший ґрунт для впливу на нього книжки.

Дитяча науково-пізнавальна і художня література покликана закласти основи екологічної культури, сформувати вміння та навички користуватися природними багатствами, здатність самостійно пізнавати закони природи, розуміти її значення для людини.

Учитель початкових класів повинен формувати творчого, захопленого, грамотного читача, який прагне збагнути через книгу життя і разом з тим удосконалювати самого себе, виробити у кожного школяра естетичні смаки, читацькі інтереси. Допоможе реалізувати ці завдання розумна, доступна для дитини книга. Однак при цьому необхідна певна інтелектуальна діяльність юного читача, відповідно розвинута допитливість до питань наукового змісту. Учнів не досить прилучити до читання — важливо сформувати у них уміння розмірковувати над прочитаним. Принагідне слід зазначити, що дитяча література справляє великий виховний вплив на школярів за умови образного й емоційного відображення у ній життя. У зв'язку з цим хочеться нагадати слова В. Г. Бєлінського: «Дитячі книги повинні все передавати своїм маленьким читачам не в старих сентенціях, не в холодних повчаннях, а в оповіданнях і картинах, повних натхнення, зігрітих теплотою почуття, написаних легкою мовою, вільною, грайливою, квітучою в своїй простоті — і тоді вони зможуть стати однією з найміцніших підвалин і найдійовішим засобом виховання» Науково-пізнавальні й художні книги — важливий засіб здійснення комплексного підходу до навчання і виховання молодших школярів. Пробудити в дитині чисті, світлі емоції, розвинути творчу уяву, самостійність мислення, потяг до краси і добра — призначення красного письменства.

Яке ж основне призначення науково-пізнавальних книг? Яке місце посідають вони в духовному житті дитини? Такі книги ознайомлюють юну зміну із законами розвитку природи, з життям рослин і тварин, прилучають до знань, що виходять за межі шкільної програми, сприяють формуванню світогляду, виробленню справжнього наукового погляду на світ, природу, ставлення до неї. Водночас у науково-пізнавальній, тим більше в художній книзі автор ставить завдання не стільки подати максимальну кількість відомостей, скільки викликати інтерес до предмета викладу. Захоплений читач поступово сам зуміє здобути всі необхідні йому відомості. Бо ж потяг до пізнання, до осягнення всього живого на Землі зростає в дитини день у день, рік у рік. Допитливому «чомучці» не терпиться. На кожному кроці — «Чому?», «Для чого?», «Навіщо?», «Як?», «Де?», «Звідки?» та ін. І якщо дитина одержує на свої тисячі «Чому?» ґрунтовні й чіткі відповіді, які можуть бути одночасно і поштовхом до здобуття нових знань, то у неї виникне не тільки бажання дізнатися «Чому?», а й потреба в пошуку, що згодом може перерости в потребу самовдосконалення у тій чи іншій галузі діяльності. Одне із найважливіших місць серед науково-пізнавальної і художньої літератури займають книги про рідну природу. Читаючи їх чи слухаючи, дитина з раннього віку прилучається до осягнення таємниць навколишнього світу, вчиться вести спостереження за ним, робити свої власні відкриття. Водночас згадані твори допомагають виховувати такі риси, як кмітливість, допитливість, самостійність мислення, інтерес до пошуків, прищепити любов до рідного краю. Адже героям цих книг притаманні доброта, співпереживання, любов до всього живого. Подібні почуття переноситимуться на дитину, яка тією чи іншою мірою виявлятиме піклування про природу, прагнення берегти й примножувати її багатства. Тому вчителеві необхідно знати про можливості пізнавальної книги і широко використовувати її на уроках позакласного читання, систематично рекомендувати для самостійного читання взагалі. Виникнення у дітей інтересу до пропонованих творів великою мірою залежатиме від ставлення педагога до цієї літератури, а також від уміння використовувати знання, здобуті учнями із певної книги, на уроках читання (класного і позакласного), природознавства, праці, малювання та ін.

Це виробляє у школярів упевненість у доцільності набутих знань, спонукає до пошуку потрібної книги. Під час відбору науково-пізнавальної літератури для читання учнями молодших класів учитель має керуватися такими критеріями:

літературний твір за своїм обсягом та змістом повинен відповідати програмовим вимогам і віковим особливостям школярів;
зміст тексту має ґрунтуватися на конкретному науковому матеріалі, бути цікавим і захоплюючим;
пізнавальний матеріал твору повинен бути доступним дитячому сприйманню;
нові знання мають спиратися на життєвий досвід дитини, її попередні знання.

Відповідатимуть цим критеріям твори В. Біанкі і М. Пришвіна, О. Іваненко і О. Копиленка, А. Давидова і П. Утевської, Л. Костенко і Д. Павличка, Г. Скребицького і І. Соколова-Микитова, В. Сухомлинського і В. Флінта, В. Титаренка і М. Магери та ін. У творах природничого характеру автори з великою теплотою й художньою виразністю відображають свої спостереження, вміло використовують казкові елементи, висвітлюють активну пізнавальну діяльність дитини-героя, використовують запитально-розповідну форму викладу матеріалу тощо. Все це позитивно впливає на розвиток пізнавальних інтересів дитини. Відповідь на те чи інше запитання може даватися автором чи відшукуватися разом із героєм книги. При цьому учень залучається до пошуку, дослідження, що сприяє розвитку в нього самостійності суджень. Тобто у дитини-читача виникне потреба зрозуміти, пояснити причини того чи іншого явища. Учні молодшого шкільного віку володіють особливими можливостями для сприйняття пізнавального матеріалу книги. Тому вже з першого року навчання дитину можна і треба прилучати до читання науково-пізнавальних творів на природничу тематику.

Великою є роль вчителя у розвитку потреби спілкування школярів із природою. Важливо включати потребу спілкування з природою в структуру ціннісних орієнтації дитини.

На екскурсіях, під час польових практикумів, у таборах відпочинку корисно обговорювати об’єкти, що зустрічаються в навколишньому природному середовищі внаслідок безвідповідального поводження людей — залишені вогнища, сміття, вирубки і т.п. Педагогічно доцільно протиставляти цим фактам позитивні дії: правильно спланований ландшафт, доглянуті лісопосадки, озеленені промислові підприємства й ін. Важливо показати учням, що навколишнє середовище як цінність має не тільки наявне буття, але і майбутнє, тобто здатністю й у майбутньому задовольняти визначені потреби особистості і суспільства.

Тому уміння прогнозувати наслідки різного роду ставлення, способів використання природного середовища робить людину господарем своїх рішень. З цих позицій у учнів загострюється почуття відповідальності.

Одним з показників інтересу дітей до тваринного світу є їхнє бажання малювати і розповідати про тварин. Результати спостереження, екскурсії, прогулянки діти прагнуть відобразити в самостійній образотворчій діяльності. По їхніх малюнках можна судити про те, що привернуло особливу увагу дитини, які помилки є в її уявленнях, що необхідно виправити чи чимось доповнити знання про природу. З цією метою можна спеціально запланувати заняття образотворчою діяльністю. Аналіз малюнків показав, що діти одержали досить повне уявлення про тварин, яких спостерігали, і тому вірогідно правильно передали їхні характерні риси: наприклад, у божої корівки на червоних чи жовтогарячих крилах сім чорних крапок. Цікаво передавали і сферу розповсюдження комах: на одних малюнках це луг, освітлений сонцем, на інших — ліс, на третіх — мурашник під великим деревом. Багато хто зобразив мурах, які щось тягли у свій будиночок (листочок, гілочку, гусеницю). Таким чином, екскурсія збагатила знання дітей, а заняття малюванням закріпило наявні уявлення, підвищило інтерес до комах. Можна запропонувати дітям узяти на прогулянку невеликі мольберти, альбоми, олівці. Діти з задоволенням малюють з натури. Так з’являються альбоми з дитячими замальовками: «Мурашник», «Метелик на квітці» та ін. Дитячий малюнок — показник не тільки знань, але і ставлення дитини до зображуваного, тому необхідно якнайчастіше надавати можливість для прояву цього ставлення до природи.

Вдалим прикладом організації позаурочної роботи з природознавства може служити День сімейного відпочинку “Брати наші менші”, “Як цікаво відпочити на природі”, “Буду я природі другом”, який вчитель проводить разом з батьками учнів молодших класів.

Світ навколо дитини — «це світ природи з безмежним багатством явищ, з невичерпною красою», говорив відомий український педагог і письменник В.О.Сухомлинський. Заглиблюючись у цей світ, вбираючи його звуки, запахи, фарби, насолоджуючись його гармонією, дитина вдосконалюється як особистість. У ній розвивається неоціненна властивість людської особистості — спостережливість. Ю. Д. Дмитрієв у книзі «Про природу для великих і маленьких» підкреслював, що допитливий і жадібний до всього нового розум дитини прагне проникнути в сутність явищ, намагається зрозуміти їх закономірність, доцільність і обумовленість — дитина вчиться пізнавати й пояснювати навколишній світ.

Як неможливо навчити людину любити природу, не спілкуючись із нею повсякчас, не роблячи для себе постійних відкриттів, не пізнаючи законів природи, не захоплюючись багатством і досконалістю форм рослинного і тваринного світу, так неможливо стати захисником природи, не знаючи і не люблячи її. Тому в початкових класах і викладаються природознавчі дисципліни. Програма початкової школи передбачає формування в учнів цілісності свідомості, структур мислення, що обумовлюють здатність до сприйняття сучасних наукових ідей та підходів до пояснення дійсності, формування системи знань про природу, вмінь і навичок природодослідника, які мають практичне значення та необхідні для вивчення предметів природничого циклу в наступних класах. Цьому в певній мірі сприяє і добре налагоджена позаурочна робота.

Використана література:

1. Навчання і виховання шестирічних першокласників. – К., 1990.
2. Природознавство. Цікавий світ навколо нас: книга для читання. – Тернопіль, 1998.
3. Програма виховання школяра: Першокласник // Позашкільний час. – 2001. - № 3.
4. Ткачук Г. Формування екологічної культури учнів. – К., 1998.
5. Форощук О. Природознавство для початкових класів. – К., 2002.

Меленчук Н.В.,

вчитель початкових класів ЗОШ № 25

Гуманізація взаємин між учнями в школі

Актуалізація даної теми полягає в наступному. Багато чого змінилося в суспільстві. Науково-технічний прогрес,який здійснив переворот в матеріальній культурі суспільства, додав йому зовсім інший вигляд і помітно змінив життя кожної людини. Однак, якщо матеріальна сторона життя людей під впливом розвитку науки і техніки змінилася,то духовний світ не було порушено в тій же мірі. Все гостріше відчувається пробіл, перед яким не раз зупинялася в безсиллі наука, коли всіх зовнішніх проявів цивілізації виявлялося недостатньо, щоб створити справжню гармонійну культуру і змусити людей підійти ближче до своєї кінцевої мети – стати людяніше. Це проблема є важлива для сучасної педагогіки, для теорії і практики виховання.

Початкова освіта в Україні потребує реформування на основі принципів гуманізації. Ці принципи можна сформулювати так:

дитину потрібно розглядати як суб’єкт всіх видів діяльності, властивих молодшого шкільного віку, і перш за все – навчальної діяльності;
спільно – пошукову навчальну діяльність молодших школярів слід організувати так, щоб діти засвоювали теоретичні знання при вирішенні навчальних завдань у процесі розгорнутих діалогів та дискусій між собою з учителем;
пріоритетне значення в сучасній початковій освіті має отримати розумове, естетичне, моральне, фізичне виховання дітей;
в початковій освіті необхідно забезпечувати єдність навчання і творчості дітей;
здійснення розвитку початкової освіти передбачає особливу підготовку вчителя початкових класів, який може навчати і виховувати дітей у світлі загальних принципів гуманізації.

Щоб мати цілісну систему розвивальної початкової освіти, що реалізує принципи гуманізації необхідно:

розширити і поглибити дослідження, пов’язані з визначенням психолого-педагогічних умов формування та розвитку суб’єкта навчальної діяльності;
проводити доробку навчально-методичних матеріалів з усіх предметів початкової школи;
створити програми, підручники і методичні посібники з усіх предметів;
розробити психодіагностичні методики, що дозволяють визначити рівень психічного розвитку молодших школярів;
створити програми та посібники підготовки вчителів, здатних працювати відповідно до принципів гуманізації.

Метою моєї роботи є всебічний розгляд проблеми гуманізації відносин між учнями. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

вивчення відповідних розділів навчальної педагогічної та психологічної літератури;
розгляд методичних аспектів організації співробітництва як основи гуманізації відносин між учнями;
практична реалізація гуманізації відносин між учнями на прикладі конкретного уроку.

На своїх уроках я керуюся правилами для вчителів по методиці Амонашвілі Ш.О.:

проявляю інтерес до життя дитини, до його радощів, образ, успіхів, невдач, особистих хвилювань, при необхідності співчуваю та допомагаю;
спілкуюся з кожним учнем як з дорослою людиною;
намагаюся встановлювати з дітьми довірливі взаємовідносини;
радію та граюся разом з ними;
спілкуюся спокійно, тихо;
свою роздратованість проявляю у формі того, що я не очікувала від дитини цього, а була кращої думки про неї;
завжди проявляю інтерес до хобі своїх учнів;
схвалюю творчу діяльність учнів, допомагаю їм;
завжди прошу вибачення;
висловлюю подяку як батькам так і дітям;
пропоную дітям на уроках бути моїми помічниками.

Під час проведення уроків завжди пам’ятаю три побажання Ш.О.Амонашвілі:

1.щоб про Вас люди, а в першу чергу батьки, колеги могли з захопленням сказати ,,Ось це - людина!’’

2.щоб гаслом вашого творчого розвитку стала думка ,,Навчаючи, ми самі вчимося.’’

3.щоб в педагогічному процесі, в спілкуванні з дітьми Вас не залишала настанова мудреців ,,Людині властиво помилятися.’’

Гуманізація – слово багатозначне, це прогресивний рух епохи. Відродження що являє принцип вільного розвитку людської особистості, турботою про її благо, повагою до людської гідності. Гуманізм в педагогіці – складне, багатовимірне явище. Його не можна звести до простої формули ,,любов до дітей,’’ хоча без неї неможливий ніякий гуманізм.

Гуманна педагогіка – це велика мудрість, у якій стверджується педагогіка світла. Гуманна педагогіка – це та, яка може наблизити дитину до пізнання самих себе. Обов’язок вчителя – дати радість пізнання. Учитель – творець, який дозволяє дитині відкрити самого себе. Він віддається безкорисливо, щоб продовжити себе у своїх вихованцях, дати їм крила для польоту у життя. Учитель – носій Світла. Народна мудрість говорить, що у справжнього вчителя уроки не для дітей, а з дітьми. Це вони, справжні вчителі, торкаючись душі дитини, намагаються не поранити, не образити, обережно виростити, допомогти реалізувати себе у житті, ввійти у нього якомога чеснішими, добрішими, впевненішими. Гуманна педагогіка визначає характер вчителя у трьох якостях: доброта, щирість, відданість. У своїх працях з педагогіки ,,Без серця, що зрозуміємо’’, ,,Посмішка моя, де ти?’’ ,,Чому не прожити нам життя героями духу’’, ,,Істина школи’’ Ш.О.Амонашвілі стверджує, що гуманно-особистісна педагогіка заснована на класичній формулі: дитина не тільки готується до життя, але вже живе…

Ми, вчителі, відповідаємо за дітей перед совістю і суспільством. В основі гуманної педагогіки тези: ,, Вищий духовний світ-це реальність. Душа кожної людини безсмертна і спрямована до вдосконалення. Земне життя-це лише відрізок шляху вдосконалення. Звідси і принцип, який є серединою освітнього процесу в школі Життя: розвивати і виховувати в дитині життя за допомогою самого життя. Гуманна педагогіка побудована на класичній педагогіці Коменського, Песталоцці, Руссо, Пирогова, Ушинського, Макаренка, Сухомлинського та ін.

Творець і класик педагогіки Я.А.Коменський сказав, що педагогіка-універсальне мистецтво вчити всіх і всьому. А класик педагогіки К.Д.Ушинський, що педагогіка не є наукою, вона-найвище мистецтво, яке знає людство. Педагогіка-це сфера Духу, Мудрості, Досвіду, Мистецтва, Науки. Ш.О.Амонашвілі говорить, що це не педагогіка, яка ні слова не говорить про почуття, про любов, про серце, не хоче бути найвищим мистецтвом самого життя. Педагогіка стоїть вище всіх наук і творить рівень життя. Частиною гуманної педагогіки є ,,посмішка’’. Посмішка вчителя має бути особливою. Вона живе в серці, і для кожної дитини особлива тільки для неї. Щира, добра, тепла, світла, спокійна, йде від серця і пронизана любов’ю. Посмішка-прояв життя, і яка це буде шкода, якщо вона не викличе посмішку.

Усміхається Космос-Вічністю.

Усміхається Небо-Зірками і Веселкою.

Усміхається Сонце-Променями і Світлом.

Усміхається Земля-Життям великим.

Усміхається Христос-Благословенням.

Усміхається поле-квітами.

Усміхається людина-вірою.

Усміхається дитина-сьогоднішнім і минулим.

Хто усміхається-той живе.

Потрібно, щоб усміхалася школа.

Усмішка школи-вчитель.

Усмішка вчителя-його серце.

Гуманна педагогіка базується на трьох принципах:

- одухотворення середовища навколо дитини;

- утвердження у дитини її особистості;

- вияв творчого терпіння, допомагаючи дитині у самопізнанні.

Крім принципів, визначає Ш.О.Амонашвілі, три закони гуманної педагогіки, які я намагаюся втілювати в дітях повсякчас:

любити кожну дитину;
розуміти і приймати її такою, якою вона є;
озброїтись оптимізмом у ставленні до будь-якої дитини

Гуманна педагогіка заснована на Вірі. А звідси і три заповіді педагогіки:

- Віра у безмежність дитини;

- Віра в свою іскру Божу;

- Віра в силу гуманної педагогіки.

Гуманний вчитель перетворює кожну зустріч з дитиною на радість відкриття світу і себе. Дуже важлива атмосфера радості та любові на уроках. Зрозуміти багатогранний світ гуманної педагогіки під силу кожному, хто цього з вчителів забажає, іти до істини Добра і Краси. Педагогічні твори Ш.О.Амонашвілі - це науковий пошук шляхів організації радісного, захоплюючого життя в школі. Всупереч існуючій педагогіці, практиці, педагог звертається до педагогіки серця, розмірковує про добро і зло, біль і радість, совість і безсердечність. У школі має бути вчитель, в якого можна черпати знання, як воду з криниці, який вміє дослідити душу дитини і серцем дійти висновку: добро має панувати в школі і ніякої байдужості. Ш.О.Амонашвілі не доказує нам, а розповідає про те, яке шкільне життя можна запропонувати дітям, виховати не просто учня, а Людину.

Одним з провідних принципів гуманізації є здоровий спосіб життя. Вчені відзначають, що на стан здоров’я дітей впливає безліч різних чинників, серед яких більшість становить внутрішкільне середовище. Гуманізація сучасної освіти ставить і таке непросте питання, як проблема агресивних, психічно неврівноважених дітей. Звідки вони? Сьогодні таких дітей багато і їх змушують вчитися за такими ж програмами, що ,,середнього’’ учня. Але їм природою цього не дано. Ми можемо щось змінити, але змінити природу людини неможливо. Ненавість до школи з’являється не тільки в учнів, які не можуть осилити шкільні програми, а й у відмінників, тому що часто їм це вдається за рахунок почуття обов’язку, необхідності, а не інтересу, внутрішньої потреби. Саме на ґрунті успіхів і неуспіхів у навчанні деформується, а то й ламається дитяча особистість. Чи варті навчальні знання того, щоб через них принижувати дитину? Психологи стверджують, що тільки невелика кількість школярів мають задатки в області інтелектуальної діяльності. Отже, тільки вони можуть добре навчатися. Для інших дітей сучасні шкільні вимоги непосильні. Потрібні гуманні технології, враховуючи закономірності розумової діяльності дитини, диференціація змісту освіти, використання активних методів навчання. В умовах гуманізації освіти кількісні параметри перестають бути основною метою навчання, починають грати другорядну, допоміжну роль.

У молодшому шкільному віці закладаються основи особливості дитини, визначаються її моральні уявлення. В.О.Сухомлинський писав; ,,У дитинстві людина повинна пройти емоціональну школу – школу виховання добрих почуттів’’.

Гуманізм – серцевина педагогічної концепції В.О.Сухомлинського. Людина – найвища цінність, і саме в перші роки шкільного життя у дітей необхідно виховати доброту, взаємоповагу, співчуття, терпіння. Він писав, що людина стає лише тоді людиною, коли любить людей. Любов до людей – це твоя моральна серцевина. Живи так, щоб твоя серцевина була здоровою, чистою і сильною…

Гуманний погляд на особистість потребує нового досконалішого механізму її формування. Десятиріччями в нашій школі практикувався зовнішній вплив на учня. Дитина розглядалася як об’єкт виховання, часто як об’єкт дисциплінарного впливу. Гуманізація виховання передбачає зміну поглядів на сам процес виховання. Виховання – це не тільки процес зовнішнього впливу на дитину, а саморозвиток, самовираження особливості, коли дитина є дійсним суб’єктом виховання. Сьогодні школа перестає бути уніфікованою. Тут реалізуються оригінальні концепції навчання та виховання, створюються альтернативні, авторські моделі навчально – виховного процесу. На наш погляд, у сучасних умовах є те, що має об’єднати ці пошуки, - це гуманізація всіх структур національної освіти, бо вона притаманна українській ментальності і виявляється в культурно – історичних традиціях народу.

Одним із головних орієнтирів є народна філософія як джерело народної педагогіки. Принцип народності в гуманізації навчально – виховного процесу передбачає реалізацію таких основних напрямків:

історично-культурний досвіт народу;
народні традиції, народні моральні заповіді та ін.;
особливості побуту і трудової діяльності;
різноманітні жанри народної творчості;
народний землеробський календар;
народні регіональні свята.

Невичерпним джерелом гуманізації виховання та навчання є використання досягнень національної культури, особливо культури, особливо мистецтва – як засобу передачі морального досвіду людства, як джерело дитячої творчості, як засіб спілкування.

Гуманізація початкової школи сприяє формуванню у дітей гуманістичного мислення, розуміння сенсу життя людини, яка за будь – яких умов має бути не тільки робочою силою, а й самоцінністю.

Гуманізація школи – багатогранне явище: зміна пріоритетів у вихованні, вивченні рідної мови, знання дитини про свій народ, про самого себе, взаємозв’язок людини з природою; це вміння самоорганізації та саморегуляції, цінні орієнтації стосовно різних форм спілкування людини з людиною і природою, турбота про здоров’я і емоціональне благополуччя дітей. Вона потребує методологічного правильного і методичного співвідношення між етнічним, загальнонаціональним і загальнолюдськими компонентами.

Але процес гуманізації школи ускладнюється переходом до нових економічних відносин, дестабілізацією життя, ростом злочинності, невиконанням законів та ін. Отож є гостра необхідність у таких педагогічних засобах, які могли б протистояти негативному впливу на дитину.

Спеціальні дослідження показали, що вирішальну роль тут відіграють педагогічно доцільні морально – етичні стосунки вчителя і учня. Через них забезпечується гуманна система спілкування.

Таким чином, гуманізація школи передбачає, на наш погляд, вирішення вчителем таких проблем:

пошук такого стилю спілкування з дітьми, який плідно впливає на комфортність перебування дитини в школі, коли вона любить учителя, школу, процес навчання;
використання народознавчого компонента у вихованні з метою формування етнічних, загальнонаціональних і загальнолюдських цінностей;
здатність учителя забезпечити реальну гуманізацію виховного процесу.

Остання проблема – найважча. Відомо, що в будь-якій професіональній діяльності моральний рівень особи, комплекс її ціннісних орієнтацій відіграють провідну роль. Тим паче ця думка звучить актуально стосовно професії вчителя.

Оновлення змісту та методична підготовка такого вчителя, на наш погляд,мають здійснюватися передусім на основі принципу гуманізації.

Поняття ,,гуманізація навчально-виховного процесу” в кількох аспектах. Найперше, як стратегічну мету вищої освіти, яка потребує підготовки не тільки кваліфікованого спеціаліста, а й морально вихованої людини, здатної до творчості.

По – друге, це система навчання та виховання студентів,майбутніх учителів з урахуванням економічних, соціально-філософських, політичних, моральних обставин, коли в центрі уваги – Людина, викладач та студент.

На думку К.Д.Ушинського,особа викладача має величезний виховний потенціал: ,,У вихованні все повинно ґрунтуватися на особі вчителя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості…Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе’’. Він стверджував, що особистий приклад учителя - ,,це плодотворний промінь сонця для молодої душі, який нічим замінити не можна’’.

Отже, проблеми гуманізації освіти, підготовки такого вчителя, котрий може працювати в системі гуманних взаємовідносин, на перший план ставлять значення цього поняття.

Дослідження підтверджують цю позицію. Студентам було запропоновано визначити якості, що, на їхню думку, притаманні гуманному викладачеві. Проведене анкетування (112 студентів випускного курсу) дало такі результати.

Передусім, гуманний викладач – це високоосвічена людина, не лише зі свого фаху, а має певні знання,що стосуються культури, літератури, мистецтва тощо, яка не принижує гідності студента, вимоглива; вміє щиро радіти або засмучуватися успіхами і невдачами студентів; проста й інтелігентна людина.

Ми бачимо, що педагогічна домінанта в узагальненому образі – це домінанта моральна, яка є стрижнем професійного рівня.

Сучасній школі потрібний новий тип учителя, який би інакше визначав пріоритетні напрями своєї роботи, зосереджував увагу на головній спрямованості педагогічної професії – бути вихователем дитини в найширшому значенні цього слова. Проте, як свідчить практика, сьогодні більшість учителів залишаються вчителями – предметниками. Це здебільшого сумлінні працівники, які люблять свою справу, але помилково вважають, що головне в їхній роботі – виконання навчальних програм без глибинної орієнтації на конкретний клас, конкретного учня, на рівень їхньої підготовки. А вихователь – учитель стоїть на іншій позиції: він спільно з дітьми, враховуючи рівень їх розвитку, йде до засвоєння навчальних предметів, визначає темпи навчання, коректує програму і графік навчального процесу з метою оптимального впливу навчально-виховної діяльності на рівень розвитку дітей.

Традиційно вчителі школи, пишалися сильними учнями. За нового підходу до організації навчально-виховного процесу вчитель має пишатися ,,слабкими’’ учнями, котрі внаслідок спільної праці стають інтелектуально і морально розвинутими людьми.

Такий рух можливий лише за умови, якщо вчитель вселяє в кожну дитину впевненість у тому, що вона доб’ється успіху; якщо він створить такі умови, коли кожна дитина переживає почуття успіху, радість і натхнення від нього, не допускає, щоб дитина відставала від своїх ровесників і помічала своє відставання.

Принципово змінюється характер всього процесу навчання і виховання, і уроку зокрема. Гуманна школа, школа розвитку має навчити запитувати, а учень, якщо сумнівається у своїх знаннях, не боятися сказати про це вчителю, бо знатиме, що, окрім схвалення, його запитання не викличе дратівливої реакції в учителя. Саме з питань, сумнівів розпочинаються пошук і творчість, зародження інтересу до знань і культури.

Ідея унікальності кожної дитини визначає та передбачає інший характер стосунків і спілкування уваги і поваги, якщо вона і не є прикладом. Учителю важливо помітити будь-який успіх, йому необхідно навчитися дивуватися унікальним якостям кожної дитини, розвивати їх. У цьому ми бачимо одну з професійних якостей вчителя.

Гуманізація процесу навчання і виховання передбачає інший характер стосунків і спілкування вчителя з дітьми. Гуманна педагогіка розглядає знання як умову усвідомлення людиною свого місця в житті, зростання почуття власної гідності. Головне її завдання – виявити і розкрити в дитині все цінне, виключити з наших методів примус і приниження гідності дитини. Не ставити поганих оцінок, а тільки ,,добре’’ і ,,нічого’’, не скаржитися батькам, не робити зауважень без причини, невтішних записів у щоденниках та ін. – так учити і виховувати значно легше і результативніше.

Повагою до дитини навчимо її поважати саму себе, а відтак і вона поважатиме інших. І в учителя, і в дитини людська гідність однієї ціни; тільки у них різні рівні свідомості, знань, умінь, життєвого досвіду.

У гуманній школі немає місця імперативному підходу до навчання і виховання. Мета в іншому: йти до навчання і виховання, співробітництва, співтворчості, співуправління, до взаєморозуміння і взаємоповаги – все це основа гуманістичної педагогіки.

Глибоко людяні, гуманні стосунки між педагогом та дітьми – першооснова взаєморозуміння, позитивного самопочуття, найповнішого розкриття можливостей кожної дитини.

Питання гуманного ставлення до дитини було й залишається предметом наукових досліджень філософів, психологів, педагогів. Останнім часом у стосунках вихователів, вчителів дедалі частіше виявляються певні демократичні, гуманістичні тенденції. У Державній національній програмі ,,Освіта – Україна XXI століття’’ серед принципів модернізації освіти в Україні одним із найважливіших визначений принцип гуманізації й утвердження людини як найвищої соціальної цінності, гармонія стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і природи.

Використана література

1 .Державна національна програма ,,Освіта’’ Україна XXI століття.-К.,1994.

2 .Гончаренко С.У., Мальований Ю.І. Педагогічна сутність гуманітаризації шкільної освіти. Рідна школа. – 1994.

3 .Помиткін Є.О. Духовний розвиток учнів у системі шкільної освіти, - К., 1996.

Ш.О. Амонашвілі ,,Навчання’’ ,,Відмітка’’ ,,Здрастуйте, діти!’’
Дидактика К.Д.Ушинського\ Данилов М.А.
Основи та система дидактики К.Д. Ушинського/ Струмінскій В.Я.

Мудра О.С.,

вчитель початкових класів ЗОШ № 39

Blog

Содержание