Литвак Олег Михайлович доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент апрн україни Київ 2008 зміст вступ розділ закон

Вид материала

Содержание

2.3. Основоположні принципи застосування амністії та здійснення помилування
Висновки до розділу 2
Соціальне та кримінологічне призначення

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

2.3. Основоположні принципи застосування амністії та здійснення помилування

Теорія права серед інших правових засобів виокремлює принципи права, які у юридичній формі відображають керівні ідеї відповідної галузі або права в цілому, становлять собою загальні засади механізму правового регулювання. Для кримінального права в цілому принципи відіграють надзвичайно важливу роль, оскільки узагальнюють базові тенденції ґенези правових норм у сфері функціонування понять злочину та покарання. Правова матерія, абстрагована до рівня принципів права, дає можливість створити “ланцюг” між ідеалами, закріпленими Конституцією України, та юридичними реаліями сьогодення [138, с. 3].

Певні основні засади, основоположні, вихідні ідеї прийнято називати принципами. Тому розуміння звільнення інститутів амністії та помилування не можливе без визначення принципів, на яких ґрунтується процедура здійснення амністії та помилування.

Перш ніж розпочати аналіз основоположних принципів застосування амністії та здійснення помилування необхідно визначити, що саме потрібно розуміти під поняттям „принцип”, яка його правова природа, визначити лінгвістичне тлумачення терміну.

Поняття „принцип” означає основне, вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду, політичної організації тощо [139, с. 31].

У науці філософії поняття «принцип» визначається як першооснова, керівна ідея, основне правило поведінки [140, с. 382].

Сучасні лінгвісти тлумачать поняття „принцип” таким чином:

- принцип (від лат. principium – основа, початок) – основне, вихідне положення якої-небудь теорії, вчення і т.д., керівна ідея, основне правило діяльності; внутрішнє переконання, погляд на речі, що визначає норму поведінки [141, с. 490].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Основним теоретико-правовим підґрунтям застосування амністії та здійснення помилування до осіб, які вчинили злочин, є практичне використання принципу гуманізму та економії заходів кримінальної репресії у кримінальному праві.

Гуманізм – це моралістична позиція, яка виражає визнання цінності людини як особистості, поваги її достоїнства, прагнення до блага людини як цілі суспільного прогресу [149, с. 548].

Принцип гуманізму полягає у визнанні цінності людини (однак, не тільки злочинця, а в першу чергу того, хто постраждав від злочину). Так, цей принцип виражається у тому, що кримінально-правова міра, яка тягне за собою обмеження правового статусу засудженого, має на меті оберегти інтереси законослухняних громадян від злочинних посягань. З метою позитивного впливу на винуватого до нього повинні застосовуватися мінімально необхідні міри кримінально-правового впливу [150, с. 20].

Нормативну гарантію забезпечення майнових прав осіб, які постраждали від злочинів, знаходимо у частині 2 статті 14 Закону України „Про амністію” від 31 травня 2005 року. Так, у Законі чітко встановлено, що застосування амністії до особи не звільняє її від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, який покладено на винну особу вироком або рішенням суду.

Принцип гуманізму випливає із основ конституційного ладу України, якими проголошується пріоритет особистості. Адже людина, її права та свободи являються найвищою соціальною цінністю в Україні. Також, у статті 28 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню – ще одна задекларована гарантія забезпечення принципу гуманізму на території України.

Основоположні гуманістичні ідеї також спостерігаємо у чинному Кримінальному кодексі. Так, відповідно до частини 3 статті 50 КК України покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. А особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).

Значення гуманістичних ідей для правової системи велике і багатоманітне. Вони лежать в основі врегульованих та охоронюваних нашим правом суспільних відносин, впливають на методи правового регулювання, на позиції учасників правових зв’язків. Особливо специфічна проблематика реалізації гуманістичних ідей у сфері кримінального права.

Перш за все виникають питання: по відношенню до кого діє принцип гуманізму в кримінальному праві? По відношенню до суспільства, яке захищається нормами кримінального права? По відношенню до потерпілої особи? По відношенню до злочинця? Відповіді на ці запитання неоднозначні. За загальним правилом кримінальне право охороняє інтереси, життя, здоров’я, честь особи, власність, державний та суспільний лад, правопорядок від злочинних посягань. Отже, перший і головний аспект гуманізму в кримінальному праві – це піклування про громадян, їх безпеку, про інтереси потерпілих. На це і спрямовані всі норми Кримінального кодексу, особливо його Особливої частини, які встановлюють конкретні рамки відповідальності.

Разом з тим кримінальне право охороняє і законні інтереси особи, яка вчинила злочин. Тут потрібно звернутися до слів К. Маркса, який вважав, що держава у правопорушнику „повинна бачити ... людину, живу частинку держави, в якій тече кров її серця, солдата, який повинен захищати Батьківщину.., члена суспільства, який виконує власні функції, главу сім’ї, існування якого священно, і, на кінець, найголовніше – громадянина держави” [151, с. 132].

Протиставлення учасників кримінально-правових відносин у тому сенсі, що до деяких з них (потерпілого, свідка) необхідно проявляти людське, гуманне відношення, а до інших, наприклад, до обвинуваченого, цього ніби не вимагається, не відповідає принципам законності та справедливості. Не відповідає воно і принципу гуманізму. Більше того, саме відношення до особи, яка вчинила злочин, є показником реалізації у кримінально-правовій політиці держави гуманістичних принципів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

- принцип справедливості, який полягає у тому, що покарання та інші заходи кримінально-правового впливу, які застосовуються до особи, що вчинила злочин повинні відповідати характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та особі винного, при чому ніхто не може нести кримінальну відповідальність двічі за той самий злочин;

- принцип гуманізму, відповідно до якого кримінальне законодавство забезпечує безпеку людини, а покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, не можуть мати на меті заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Що ж до законодавчого закріплення принципів кримінального права, то необхідно окреслити позитивний досвід у цій сфері деяких європейських держав. Взагалі, проведеним дослідженням встановлено, що більшість КК європейських держав не містять безпосередніх вказівок, які б стосувалися визначення принципів кримінального права. Так, у частині 1 статті 111-2 першого Розділу Загальних положень Книги Першої КК Франції визначено, що закон визначає злочини та проступки і встановлює покарання, які застосовуються до їх виконавців, тобто окреслено застосування принципу законності [59, с. 46].

КК Республіки Польщі містить у Загальній частині Главу I “Принципи кримінальної відповідальності” [161, с. 46], КК Австралії – Главу 2 “Загальні принципи кримінальної відповідальності” [162, с. 49], Глава 1 Розділу I КК Киргизької Республіки має назву “Завдання і принципи Кримінального кодексу Киргизької Республіки” [50, с. 40].

У Кримінальному кодексі Республіки Казахстан, аналогічно до Кримінального кодексу України, принципи не зібрані у єдиний перелік, а розпорошені по змісту норм Загальної частини Кримінального кодексу [163, с. 14-22].

Незважаючи на важливе значення існування основоположних ідей – принципів, потрібно пам’ятати про те, що принципи є продуктом не лише суспільної, а й політичної діяльності тих чи інших суб’єктів. Тому закріплення основоположних принципів кримінального права і відповідно принципів застосування амністії та здійснення помилування на рівні чинного КК України унеможливило б „політичні спекуляції” стосовно курсу кримінально-правової політики у тій чи іншій сфері.

Необхідно звернути увагу на думку М.О. Бєляєва з приводу об’єктивно-суб’єктивного характеру принципів, що діють у сфері політики та права. Як визначає науковець, об’єктивність принципів полягає в тому, що в них відображаються об’єктивнодіючі закономірності розвитку природи і суспільства, реальноіснуючі суспільні відносини, які склалися на даному історичному етапі розвитку. Разом з тим ці принципи є категорією суб’єктивною, оскільки вони являють собою продукт свідомої діяльності людей та формуються, проходячи через свідомість людей, створюючи сукупність ідей, які покликані спрямовувати розвиток того чи іншого суспільного явища у сфері політики чи права [69, с. 30].

Отже, принципи застосування амністії та здійснення помилування існують у системі загальних принципів кримінального права та визначають основні підвалини існування правових інститутів амністії та помилування, а також забезпечують дотримання прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина у сфері звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання на підставі закону про амністію або акту про помилування.

Висновки до розділу 2

Проведене кримінально-правове дослідження поняття та ознак амністії і помилування, нормативного врегулювання та основоположних принципів застосування амністії та здійснення помилування, дає підстави зробити такі висновки.

1. На сьогодні особливість процедури застосування амністії та здійснення помилування полягає у комплексному та міжгалузевому характері інститутів амністії та помилування. Під „комплексним характером” слід розуміти саму специфіку норм, які входять до інститутів амністії та помилування. Ці норми врегульовують цілий комплекс суспільних відносин, які виникають з приводу визначення повноважень органів, що мають право оголошувати амністію, здійснювати помилування, застосування норми про звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання на підставі закону про амністію та акта про помилування, і безпосередньо правозастосовні норми, на підставі яких особи звільняються від кримінальної відповідальності чи покарання. Міжгалузевий характер інститутів амністії та помилування проявляється у приналежності норм, які входять у структуру інститутів, до різних галузей права України, а саме: до конституційного, кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

7. Основоположні принципи застосування амністії та здійснення помилування можна охарактеризувати як головні ідеї, засади, основні підвалини, на підставі яких здійснюється процедура амністування та помилування. Необхідно виділяти загальні та спеціальні принципи застосування амністії та здійснення помилування, які закріплено в українському законодавстві.

РОЗДІЛ 3

СОЦІАЛЬНЕ ТА КРИМІНОЛОГІЧНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

ІНСТИТУТІВ АМНІСТІЇ ТА ПОМИЛУВАННЯ

Кримінопенологічний аналіз амністії та помилування

Ефективно протидіяти злочинності можливо лише за умови пізнання злочинності, її механізмів та злочинця, який вчиняє злочини [164, с. 96]. Так само, тільки у процесі ґрунтовного пізнання особи злочинця, специфіки вчиненого ним діяння, поведінки засудженого у пенітенціарних закладах можна стверджувати про ефективність застосування до осіб норм інститутів амністії та помилування як підстави звільнення від покарання.

Необхідно погодитися з визначним філософом І. Кантом, який писав, що помилування злочинців є одним із найделікатніших прав суверена, застосування якого значною мірою веде до несправедливості [165, с. 263]. Норми справедливості та інші морально-етичні підвалини застосування норм про амністію та помилування є тими категоріями, які не безпідставно хвилюють науковців у зв’язку з тим, що саме категорії справедливості є мірилом сприйняття законів широким загалом.

У сучасній науці кримінології існує двояке ставлення до інститутів амністії та помилування – позитивне і негативне.

Так, А.І. Долгова негативно ставиться до амністії, розглядаючи її як одну з основних причин ескалації злочинності, фактора, який на фоні погіршення морально-психологічних характеристик сучасних злочинців, формує психологію безкарності та стимулює стійкість злочинності [166, с. 58].

А.В. Наумов вважає, що завдяки амністіям небезпечні злочинці – ґвалтівники, злодії, грабіжники – отримують свободу, що у свою чергу призводить до різкого зростання злочинності [167, с. 479].

Інші вчені – навпаки, висловлюють позитивні думки з приводу існування такого виду звільнення від покарання, як амністія та помилування. Так, Ю.М. Ткачевський у сучасних амністіях вбачає інструмент розвантаження закладів пенітенціарної системи – місць позбавлення волі, в той же час український правозахисник Г. Мар’яновський вважає застосування амністії з метою зменшення загальної кількості ув’язнених більш, ніж спірним заходом [168, с. 52].

Справді, будь-яке покарання і, відповідно, звільнення від нього, яке застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, має на меті перш за все виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Тому говорити про амністію як засіб розвантаження закладів пенітенціарної системи є недопустимим у сучасній державі, оскільки така теза руйнує основні підвалини кримінально-правової політики української держави у сфері застосування покарань.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Вивчення особи помилуваного дозволяє виявити особливості окремих характеристик, визначити їх роль при вирішенні питань про застосування акта про помилування, а також визначити практичні заходи для здійснення контролю після звільнення від покарання [186, с. 68].

Відомо, що деградація особистості під час відбування покарання у виді позбавлення волі порушує волю особи, породжує апатичні настрої та притуплює бажання змінити що-небудь у своєму житті. Неможливо не помітити значну роль у цьому комплексі інституту помилування: нерідко помилування – це єдиний шлях для засудженого для того, щоб бути звільненим від подальшого відбування покарання. Але без знань особливостей особистісних характеристик важко, наприклад, пояснити, чому клопотання про помилування однієї особи задовольняється, а іншої – відхиляється при рівних правових умовах.

Так, відповідно до Інструкції про порядок подання до Секретаріату Президента України матеріалів з питань помилування та виконання указів Президента України про помилування, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 травня 2006 року №93 та зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 2 червня 2006 року за №672/12546, після реєстрації клопотання про помилування готується характеристика засудженого. У ній повинна бути відображена поведінка засудженого за весь період відбування покарання, ставлення до праці та навчання, участь у виховних заходах, реалізації програм диференційованого виховного впливу, соціально-корисна активність, ставлення до вчиненого злочину та відшкодування заподіяних злочином збитків, соціальні зв’язки з рідними та близькими, а також інші відомості, що характеризують засудженого та мають значення для розгляду питання про застосування помилування [187].

Важливим та гострим питанням сьогодення як для вчених, так і для юристів-практиків є питання соціальної адаптації осіб, звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Це питання хвилює і пересічних громадян у контексті того, чи не вплине одна з наступних амністій на криміногенну ситуацію, чи безпечно буде жити пересічним громадянам після чергового вияву гуманізму української держави.

З іншого боку, важливим для всього суспільства є питання про повернення до нормального життя осіб, яких звільнено від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Адже у нормальному процесі проходження соціальної адаптації особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі, зацікавлена не лише держава, а й близькі, рідні такої особи, а також і сам колишній засуджений (засуджена), які прагнуть знову стати повноцінними членами суспільства.

О. Беца зазначав, що держава, засудивши деяких своїх громадян за вчинені злочини, позбавляє колишніх засуджених після відбуття ними покарання будь-якого захисту. Суспільство здебільшого відвертається від них, підштовхуючи тим самим до протиправних вчинків [188, с. 62].

Аналіз змісту і сутності процесу соціальної адаптації звільнених від покарання на підставі акта про амністію та помилування, його соціально-психологічних особливостей свідчить про те, що цей процес не завжди проходить безконфліктно і легко. Звільненому доводиться долати багаточисленні перешкоди (як внутрішні, суб’єктивні, так і зовнішні), які не залежать від його особистості. Ці проблеми можна умовно поділити на дві групи:

- проблеми, пов’язані із задоволенням проблем у житлі, їжі, одязі, матеріальному забезпеченні і т.д., тобто у створенні зовнішніх умов життєдіяльності суб’єкта;

- проблеми, пов’язані зі входженням звільненого у нове соціальне мікро- та макросередовище – сім’ю, колектив, суспільство. У цьому випадку вирішальну роль відіграють особистісні якості людини, її поведінка, тобто фактори суб’єктивного плану [189, с. 51].

На сьогодні можна стверджувати, що будь-яка особа, яка повернулася з місця позбавлення волі, опиняється у складній соціально-психологічній та економічній ситуації. Природно, що будь-хто при „виході на волю” з місць позбавлення волі отримує не тільки психологічний, але й культурний шок, що пов’язано зі швидкими перетвореннями в соціально-економічній та політичній сферах. Така людина опиняється в центрі динамічних позитивних і негативних соціальних процесів і явищ. Разом з тим, складнощі адаптації до нового середовища передбачають і створення державою необхідних умов для повноцінного повернення людини в соціум. Оновлення соціального статусу особистості йде через подолання бар’єрів спілкування, оновлення вмінь і навичок жити в новому життєвому просторі. Цей процес складний, він потребує нових знань, волі, наснаги, бажання влитися у соціум. Не кожному вдається витримати всі умови і перебороти складнощі соціальної адаптації.

У процесі розвитку вчення про соціальну адаптацію у XX столітті найбільше поширення отримала теорія „загального адаптаційного синдрому”, яка була розроблена Г. Сельє і його послідовниками. У ній широко використовується поняття стресу як основного елементу адаптаційного процесу [190, с. 32]. Справді, будь-які вчинки особи, яка звільнена від покарання, мотивуються внутрішнім стресом та пов’язуються із внутрішньою напругою такої особи.

У науці кримінології психологічний стрес визначають як своєрідну форму відбитка суб’єктом складної, екстремальної ситуації, у якій він знаходиться. Специфіка психічного відбитка обумовлюється процесами діяльності, особливості котрих (суб’єктивна значущість, інтенсивність, тривалість протікання) значною мірою визначаються обраними або прийнятими цілями, досягнення яких спонукається змістом мотивів діяльності. У процесі діяльності мотиви „наповнюються” емоційно, поєднуються з інтенсивними емоційними переживаннями, що відіграють особливу роль у виникнення і протіканні станів психічної напруженості [190, с. 32].

Вивчення особливого психологічного стану особи, яка звільнена від покарання на підставі акта про амністію або помилування, та врахування того, що внутрішній світ такої особи знаходиться у стані емоційної напруженості, є шляхом до вирішення адаптаційних проблем, що пов’язані із входженням звільненого у нове мікро- та макросередовище.

У соціології під соціальною адаптацією прийнято розуміти „включення особи в соціальне середовище через отримання статусу, місця в соціальній структурі суспільства” [191, с. 173].

Нормативне поняття соціальної адаптації законодавець визначив у Законі України „Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк” [192] : соціальна адаптація – комплекс правових, економічних, організаційних, соціально-психологічних та інших заходів, які здійснюються щодо звільнених осіб з метою пристосування до умов соціального середовища, захисту їх прав і законних інтересів.

Звільненими особами визнаються такі особи:

які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк;
які звільнені від подальшого відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк за хворобою;
які звільнені від покарання на підставі Закону України про амністію;
які звільнені від покарання на підставі акта про помилування;
які умовно-достроково звільнені від відбування покарання;
особи, яким замінена невідбута частина покарання більш м’яким;
звільнені від відбування покарання вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до трьох років.

Порядок підготовки засуджених до звільнення, вирішення питань їх трудового, побутового влаштування, постпенітенціарна діяльність різних органів, спрямованих на забезпечення процесу соціальної адаптації звільнених, регламентується рядом законодавчих та нормативних актів на території України:

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з даною особою);

3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК України;

4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що має судимість, та інших несприятливих для неї правових наслідках;

5) умови перебігу судимості та кримінально-правові наслідки судимості визначені КК України;

6) деякі специфічно-правові наслідки судимості регламентуються іншими нормативно-правовими актами.

Судимість пов’язують із вчиненням конкретного злочину і засудженням за нього. Отже, не може набути судимості особа, яка: а) не вчинила злочину; б) не постала перед судом і не була засуджена.

Саме у стані судимості проходить процес соціальної адаптації особи, яка звільнена від покарання на підставі акта про амністію та помилування. Такий стан речей, на нашу думку, ускладнює процес соціальної адаптації особи не тільки у психологічному аспекті (розумінні особою свого спеціального правового статусу), а й у матеріально-побутовому влаштуванні (працевлаштування, оренда житла, за умови відсутності власного, влаштування особистого, сімейного життя тощо).

Кримінологічні дослідження показують, що чим негативніше особа ставиться до злочинного діяння, тим обережніше вона відноситься до винного і тим більшу дистанцію особа намагається встановити між собою та особою, яка вчинила злочин. Від 50% до 75% опитаних законослухняних респондентів взагалі не підтримують будь-яких контактів з раніше судимими особами. З усього масиву опитаних дослідниками осіб лише одиниці виключно допускали можливість спілкування з колишніми засудженими, як з друзями, родичами, і лише з тими, які вчинили злочини з необережності [211, с. 135].

Але стан судимості особи – це не лише психологічне сприйняття особою та її оточенням специфічного правового статусу, але й певні загальноправові наслідки судимості. С.І. Зельдов характеризує загальноправові наслідки судимості як різноманітні за обсягом та порядком настання часткові обмеження прав і свобод особи, яка має судимість, що передбачені нормами різних галузей права і застосовуються протягом усього або частини строку стану судимості [212, с. 94].

Частиною 2 статті 88 КК України встановлено, що судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України. Тобто, кримінально-правове призначення судимості реалізується лише при вчиненні особою, яка має не погашену або не зняту судимість, нового злочину. Що ж до іншого законодавства України, то існує значна кількість законів, які передбачають різні обмеження правового статусу осіб, котрі мають судимість. Так, можемо говорити про основні обмеження правового статусу особи, яка має не погашену або не зняту судимість, у сфері конституційного, державно-управлінського, трудового, цивільного, сімейного законодавства України.

У ряді законів України знаходимо імперативну вказівку на заборону займати певні посади, займатися певними видами діяльності або користуватися певними правами особам, які мають не зняту або не погашену судимість (або особами, які мають судимість), до прикладу:

- частина 3 статті 76 Конституції України, стаття 4 Закону України „Про вибори народних депутатів України” від 7 липня 2005 року (з наступними змінами та доповненнями) врегламентовують, що не може бути висунутий кандидатом і обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку [213];

- пункт 4 статті 23 Закону України „Про державну таємницю” від 21 вересня 1999 року визначає, що допуск до державної таємниці не надається у разі наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини або у разі не знятої чи не погашеної у встановленому законом порядку судимості [214];

- відповідно до частини 6 статті 46 Закону України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року (з наступними змінами та доповненнями) не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих [215];

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
викласти частину 4 статті 12 Закону України „Про застосування амністії в Україні” (з урахуванням змін до Закону України „Про застосування амністії в Україні”, які запропоновано у п.2.3. дослідження) у наступній редакції: „за умови позитивного рішення суду з приводу застосування амністії, суд вправі розглянути питання про можливість застосування до особи, за її клопотанням, дострокового зняття судимості”;
доповнити статтю 91 КК України частиною 2-1: „дострокове зняття судимості допускається щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію”;
доповнити чинний КПК України статтею 414-1:

Стаття 414-1. Порядок розгляду судом клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію.

Клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію, розглядається суддею районного (міського) суду, який прийняв рішення про застосування до особи амністії.

Клопотання про дострокове зняття судимості щодо осіб, звільнених від покарання на підставі закону України про амністію, розглядається за участю особи, яка його порушила, та за участю прокурора. Неявка прокурора у судове засідання не зупиняє розгляду клопотання суддею.

Якщо суддя відмовить у достроковому знятті судимості, повторне клопотання може бути порушене лише у порядку, визначеному статтею 414 цього Кодексу.

Blog

Литвак Олег Михайлович доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент апрн україни Київ 2008 зміст вступ розділ закон

Содержание