Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Вид материала

Содержание

2.2. Страховий стаж, його зміст та значення в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування
Викладене в другому розділі дає підстави для наступних висновків
Розділ 3пенсійне забезпечення в системі загальнообов’язкового державного

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

2.2. Страховий стаж, його зміст та значення в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування

Загальна теорія права юридичними фактами визнає конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, припинення або зміну правовідносин [, с. 345]. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що більшість правовідносин із соціального забезпечення виникають складів за наявності багатьох юридичних фактів, тобто фактичного складу. При цьому відсутність хоча б одного з необхідних фактів у складі не призводить до виникнення правовідносин [, с. 67]. Не є виключенням виникнення і пенсійних правовідносин. При цьому необхідно підкреслити, що з переходом до пенсійного страхування, структура цих правовідносин ускладнюється, оскільки замість поняття “трудовий стаж” як підстава виникнення права на пенсію в законі застосовується поняття “страховий стаж”, якому у пенсійній системі відведена найголовніша роль.

Безперечно одним з необхідних елементів правовідносин у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування з приводу пенсійного забезпечення та надання соціальних послуг є страховий стаж, оскільки саме з ним пов’язано не тільки право на отримання пенсії, але й визначення її розміру.

Поняття “страховий стаж” викликає безумовний інтерес як з теоретичної, так і з практичної точки зору, а зміст страхового стажу має тенденцію до зміни і розширення, що пов’язано з бурхливим реформуванням пенсійного законодавства. Запроваджуючи у пенсійну систему раніше незнайомого їй нового інституту страхового стажу, законодавець залишив невирішеними ряд гострих проблем.

Застосування новітньої категорії в законодавстві, потребує її наукового обґрунтування та розробки, вдосконалення теоретичних засад права соціального забезпечення з метою вдосконалення гарантій пенсійного забезпечення громадян.

Зважаючи на ту обставину, що тривалий час одним з основних юридичних фактів для реалізації конституційного права на пенсійне забезпечення мав такий юридичний факт, як трудовий стаж, велика кількість правників займалася дослідженням саме цього поняття.

Питання правового регулювання трудового стажу аналізувалися у науковій літературі загалом у рамках науки трудового права (М.Г. Александров [, с. 383–389], Л.Я. Гінцбург [] та ін.). В праві соціального забезпечення проблема трудового стажу досліджувалася у теоретичних працях В.С. Андрєєва [, с. 147–153], В.М. Андріїва [], Я.І. Безуглої [], Н.М. Бодерскової [], М.Т. Мелешенко [, с. 125–129], С.М. Сивак [, с. 9–14], В.О. Тарасової [, с. 8–21, 39–53] та ін. Низка теоретичних питань трудового стажу, а саме його поняття, сутність, класифікація залишаються дискусійними і на сьогоднішній день.

Дослідження зазначених фахівців є науковим підґрунтям ретельного вивчення не тільки трудового стажу, але й нової правової категорії в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування – страхового стажу.

М.Г. Александров зосередив увагу на значенні трудового стажу, пристосовуючи це поняття до кількох розділів особливої частини трудового права: “Трудовий стаж має велике значення при визначенні різних прав, пов’язаних з працею: при встановленні розмірів заробітної плати в деяких галузях праці; при наданні відпусток; при нагородженні орденами й медалями за вислугу років; при призначенні допомоги і пенсії; при наданні путівок у санаторії та будинки відпочинку та ін.” [, с. 384]. Отже, науковець наголошував на домінуючу роль вказаного правового явища в сфері трудового права, але, на нашу думку, таке визначення охоплює занадто велике коло відносин і підмиває саму сутність загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Безперечно науковцями за часи існування правової науки були запропоновані різноманітні визначення “трудового стажу”. Так, Л.Я. Гінцбург вважав під трудовим стажем “час трудової діяльності” [, с. 3], але таке визначення трудового стажу представляється нам неповним. Зрозуміло, що в наукове поняття неможливо включити всі ознаки, властивості індивідуальних предметів й явищ, але даючи визначення того або іншого поняття, не можна також повністю ігнорувати конкретні ознаки.

В свою чергу, І.В. Гущин, дослідивши правове регулювання пенсійного забезпечення колгоспників, надав наступне визначення трудового стажу стосовно цієї категорії осіб – це період трудової діяльності громадянина в суспільному господарстві колгоспу на підставі членства та періоди трудової діяльності поза колгоспом, що зараховуються до стажу, які обумовлюють для нього виникнення пенсійних та інших прав [, с. 7]. Цей підхід в основному носить ідеологічний характер і не відображає сутність поняття, що досліджується.

М.Т. Мелешенко зазначає, що трудовий стаж – це тривалість оплачуваної суспільно корисної діяльності осіб, які перебувають у трудових, колгоспних або адміністративних відносинах з підприємством, установою, організацією, якій закон надає певне юридичне значення [, с. 126]. Але, зазначення “оплачуваної діяльності” виключає можливість визнавати або дорівнювати до трудового стажу іншу оплачувану діяльність, яку держава, відповідно до чинного на той момент законодавства, вважала за можливе включити у трудовий стаж, наприклад, службу в армії, навчання в технікумі, вищому навчальному закладі та ін. Посилання на оплачувану працю як ознаку трудового стажу має місце й у визначеннях інших авторів.

Видатний правник В.С. Андрєєв, на противагу іншим авторам, крім можливості включення до стажу роботи будь-якої форми діяльності на суспільних засадах, допускав, що у випадках, передбачених законом, у стаж роботи іноді включаються періоди іншої суспільно корисної діяльності, а саме: навчання у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах, проходження військової служби та ін., а також перерви в суспільно корисній діяльності [, с. 147–153]. На нашу думку, і це визначення трудового стажу є неповним. Оскільки мова йде про те, що трудовий стаж може викликати юридично-значимі наслідки, то законодавець пов’язував ці наслідки не з будь-якою діяльністю, а тільки з тією, яка відповідає інтересам держави, суспільства і не з будь-якою тривалістю суспільно корисної діяльності, а тільки з тією, яка встановлена або визнана законом, через те, що сама по собі тривалість трудової діяльності строком у місяць, тиждень як трудовий стаж ніяких наслідків не викликає.

У своєму дисертаційному дослідженні Н.М. Бодерскова визначає трудовий стаж як тривалість трудової або іншої діяльності громадян, що складається в трудових відносинах з підприємствами, організаціями, установами, або діяльність осіб, прирівняних до робітників або службовців, яка спричиняє певні правові наслідки [, с. 15]. Погоджуючись в основному з цим поняттям трудового стажу не можна не помітити, що в зазначенму визначені трудового стажу упущена ознака про наявність волі держави, а на перше місце висувається не трудова діяльність, праця як цінність, а тривалість трудової діяльності.

З огляду на зазначені ознаки, Я.І. Безугла визначає трудовий стаж робітників та службовців як трудову діяльність громадян, що складається в трудових відносинах з підприємством, організацією, установою (й іншу діяльність, прирівняну до трудової законом) тривалістю, з якою держава пов’язує певні правові наслідки [, с. 21]. Приблизно таке саме визначення, спираючись на перелічені вище ознаки, запропонував і В.М. Андріїв [, с. 59].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Виходячи з наукових досліджень названих правників, можна виділити основні ознаки соціального страхування: соціальне страхування фінансується за рахунок обов’язкових страхових внесків, які солідарно сплачують роботодавці і працівники, при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальних податків; обов’язкова участь усіх громадян з деякими виключеннями; внески акумулюються в спеціальних фондах, за рахунок яких виплачуються допомоги та здійснюється підтримка; за соціальним страхуванням забезпечуються працівники у всіх випадках втрати ними працездатності або у випадку втрати заробітку у разі безробіття; надлишки у фонді обов’язкового соціального страхування, не використані на сплату допомоги, інвестуються для розвитку економіки і одержання додаткового доходу; особисті права на соціальне забезпечення та отримання допомоги (які визначені законодавством) гарантуються наявністю обліку страхових внесків без перевірки доходів або потреби застрахованої особи; розмір внесків і допомоги часто залежить від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв; страхування від трудового каліцтва, а також професійного захворювання цілком фінансується за рахунок роботодавця при можливій участі держави за рахунок податків; управління системою обов’язкового соціального страхування здійснюється на підставі соціального партнерства; держава надає підвищені соціальні гарантії застрахованим особам у системі соціального страхування. На зазначені особливості обґрунтовано звертали увагу М.І. Боднарук [, с. 76], С.М. Прилипко [, с. 206], В.Д. Роїк [, с. 106–107].

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування має значні переваги порівняно з недержавними формами страхування, в тому числі пенсійного, з огляду на те, що воно більш надійне, має більш широке страхове поле, охоплює більш широке коло осіб, крім того, воно придатне при коливаннях страхових випадків, потребує менших матеріальних витрат, виконує також профілактичні завдання [, с. 206].

За умовами приватного страхування зобов’язання страхової компанії в точній відповідності з внесками застрахованих, а у разі несплати внесків страхування припиняється або зводиться до меншої суми [, с. 113–115]. При обов’язковому державному соціальному страхуванні саме державою встановлюються, змінюються, удосконалюються умови виплати допомоги. Крім того, держава покриває дефіцит коштів соціального страхування, а тому розміри виплат при солідарному механізмі фінансування залежать не тільки від внесків застрахованих.

В літературі робилася спроба надати визначення загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Так, на думку І.М. Сироти – це система матеріального забезпечення непрацездатних осіб, яка здійснюється державою, Пенсійним фондом України і полягає у наданні непрацездатним громадянам пенсій, допомог, інших видів виплат та обслуговування, які передбачені законодавством [, с. 23]. Вважаємо, зазначене визначення не досить повним з огляду на джерела формування накопичень, види пенсій та фонди, за рахунок яких здійснюється пенсійне забезпечення. Крім того, в цьому визначенні не відбивається і зміст загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Офіційне формулювання поняття “загальнообов’язкового державного пенсійного страхування”, не знайшло свого відображення на законодавчому рівні. В самому Законі України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виділяться лише поняття застрахованої особи (ст. 1), надається структура системи пенсійного забезпечення (ст. 2), суб’єкти системи пенсійного забезпечення в Україні (ст. 3).

В.В. Жернаков цілком слушно звертає увагу на суперечливість положень ст. 2 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, яка визначає структуру системи пенсійного забезпечення, оскільки загальнообов’язкове державне пенсійне страхування є лише одним з видів пенсійного забезпечення, а тому закріплення системи пенсійного забезпечення в цілому у спеціальному нормативному акті, яким регулюється лише цей окремий вид відносин, з точки зору законодавчої техніки, не виглядає логічним [, с. 21].

В Основах законодавства про загальнообов’язкове державне соціального страхування надається лише визначення загальнообов’язкового державного соціального страхування, як системи прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом [].

Отже, виходячи з визначення загальнообов’язкового державного соціального страхування, наданого законодавцем в Основах законодавства про загальнообов’язкове державне соціального страхування та наведених вище наукових досліджень, враховуючи специфіку саме цього виду соціального страхування, спробуємо сформулювати це визначення.

На нашу думку, загальнообов’язкове державне пенсійне страхування – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у старості, у разі повної або часткової втрати працездатності або у зв’язку з втратою годувальника, за рахунок Пенсійного та Накопичувального фондів України, що формуються шляхом сплати обов’язкових страхових внесків роботодавцями, застрахованими особами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, яке створює умови для забезпечення громадян похилого віку, інвалідів та осіб, які втратили годувальника, шляхом виплати пенсій за рахунок страхових внесків працездатного населення, спрямованих до Пенсійного фонду, коштів, які накопичуються на індивідуальних пенсійних рахунках кожного громадянина, а також за рахунок державного бюджету.

Система пенсійного страхування, передбачена Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, реально функціонує у формі правовідносин, відмінних за змістом, суб’єктами та підставами виникнення і припинення. Їх існування обумовлено як формально-юридичними, так і соціально-економічними чинниками. Стосовно перших зауважимо, що правовідносини є наслідком дії правових норм, які є формальними причинами їх виникнення. Соціально-економічною передумовою функціонування системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування виступає необхідність матеріального забезпечення застрахованих осіб у разі настання страхових випадків.

На наш погляд, є вірною та обґрунтованою позиція тих дослідників, які визнають, що пенсійні відносини займають особливе центральне місце в соціальному забезпеченні, оскільки пенсії є основним джерелом існування значної кількості громадян (це майже третина населення України) [, с. 3–7, 37–38; , с. 8–11; , с. 158–161; , с. 99–110; , с. 84–89; , с. 45–49].

Визнаємо слушною позицію Л.І Лазор, яка наголошує, що пенсійні відносини і відносини щодо виплати допомог і надання іншої матеріальної допомоги відрізняються за рядом ознак: по-перше, мають самостійні підстави; по друге, мають різну форму надання (пенсії завжди існують у вигляді грошових виплат, а допомоги можуть бути не тільки в грошовій формі, а й в натуральній, наприклад, надання палива, засобів пересування, продуктів харчування тощо, або в безготівковій формі, наприклад, надання житлової субсидії для сплати комунальних послуг); по-третє, пенсійні відносини мають довгостроковий характер, а відносини з виплати матеріальної допомоги можуть мати тимчасовий або одноразовий характер (наприклад, допомога по тимчасовій непрацездатності, допомога при вагітності та пологах, допомога при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога на поховання) тощо [, с. 181–185]. Наведена точка зору є підґрунтям для подальшого вдосконалення пенсійного законодавства з врахуванням відмінних ознак пенсійних правовідносин.

Ще одне питання, яке потребує з’ясування і має різні підходи – це галузева приналежність пенсійних правовідносин, в тому числі і з загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Окремі автори стверджуються, що правовідносини, які складаються у сфері соціального страхування є, здебільшого, похідними від трудових правовідносин; значна кількість прав і обов’язків суб’єктів соціально-страхових правовідносин реалізується за умови існування трудових, що неодноразово підкреслювалося у літературі [, с. 74].

Така єдність навіть дозволила В.І. Прокопенко стверджувати, що відносини по соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню трудящих відносяться до предмета трудового права [, с. 19]. Але, дане твердження вважаємо невірним, адже зазначені правовідносини складають предмет окремої галузі – права соціального забезпечення, що неодноразово було доведено багатьма науковцями, зважаючи на зміст, характерні ознаки та особливості правовідносин з соціального страхування. Так, наприклад, особи, які не охоплені загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, можуть добровільно укласти договір з Пенсійним фондом і період сплати страхових внесків зарахується до страхового стажу і буде підставою для призначення пенсії.

Для характеристики загальнообов’язкового державного пенсійного страхування необхідно також визначити ознаки правовідносин, які складаються в цій сфері.

З урахуванням поглядів та позицій М.Д. Бойко [, с. 69–74], Н.Б. Болотіної [, с. 154–156], І.М. Сироти [, с. 90–99], Б.І. Сташківа, [, с. 66–67], М.М. Клемпарського [, с. 7] та інших правників, з’ясовано, що правовідносини з приводу забезпечення пенсіонерів мають такі особливості: 1) складаються між застрахованою особою, страхувальником та страховиком шляхом сплати страхових внесків, які здійснюються регулярно (щомісяця); 2) застраховані особи беруть участь у відносинах щодо формування джерел виплати пенсій (страхових фондів, держбюджету); 3) розмір щомісячної пенсії залежить від тривалості страхового стажу, розміру страхових внесків та умов праці; 4) право на матеріальне забезпечення виникає внаслідок настання передбаченого законом страхового випадку (досягнення певного віку, настання інвалідності, смерті годувальника тощо); 5) умови, за яких виникає суб’єктивне право на відповідний вид пенсійного забезпечення, вичерпно вказані в законі; 6) відносини щодо призначення і виплати пенсій здійснюються у визначеному законом порядку. З огляду на зазначене, правовідносини у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування – це суспільні відносини, які виникають між суб’єктами загальнообов’язкового державного пенсійного страхування на підставі сплати страхових внесків протягом певного періоду трудової або іншої суспільно корисної діяльності з приводу надання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі настання страхового випадку (досягнення пенсійного віку, інвалідності або втрати годувальника).

Підставою виникнення відносин з загальнообов’язкового державного соціального страхування є соціальний ризик. Теорія соціального ризику не є новою у галузевій літературі і завжди привертала увагу науковців. Свого часу ще у 20-х роках її обґрунтовували М.А. Вігдорчик [, с. 14–16], В.М. Догадов [, с. 14–15], Л.В. Забєлін [, с. 5–6]. За нею особа отримує право на соціальне забезпечення у випадку настання обставини, яку суспільство трактує як правомірну підставу участі непрацюючого у розподілі колективного продукту. Категорія соціального ризику стала предметом досліджень і сучасних вчених: М.І. Боднарук [; , с. 75], Н.Б. Болотіної [, с. 39], Т.З. Гарасиміва [, с. 8], М.Л. Захарова [, с. 6–7], О.Є. Мачульської [, с. 12], С.М. Прилипка [], В.Д. Роїка [, с. 9–10], С.М Сивак (С.М. Синчук) [, ], Е.Г. Тучкової [, с. 13, 64], В.В. Юровської [, с. 12–42] та ін.

З огляду на вищевикладене, зазначене питання знайшло досить глибоке відображення в правовій науці. Не зупиняючись на окремих точках зору щодо поняття соціального ризику, зазначимо лише одне визначення, яке вважаємо найбільш повним та придатним для всіх видів соціального страхування, надане В.В. Юровською відносно загальнообов’язкового державного пенсійного страхування на випадок безробіття. На думку вченої, соціальний ризик – це вірогідність настання соціальної незахищеності людини внаслідок подій, які призводять до бідності людини через втрату засобів для існування або суттєвого їх зменшення, і які визнані державою як підстава для надання певного блага для компенсації його наслідків [, с. 29].

Таким чином, В.В. Юровською достатньо обґрунтовано виділяються такі ознаки соціального ризику: незахищеність людини; певні події, які призводять до бідності; втрата засобів до існування (або їх зменшення); закріплення таких подій в правових нормах, як підстави для забезпечення з боку держави і суспільства.

Зазначений алгоритм має лягти в основу для визначення соціального ризику, як підстави реалізації конституційного права на пенсійне забезпечення через механізм загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Однак що стосується останнього, то старість, як підстава виникнення правовідносин з пенсійного забезпечення завжди настає, держава лише визначає певний вік з якого людина потребує турботи з боку суспільства, оскільки людина не здатна працювати і заробляти собі на життя. Крім того, у осіб похилого віку збільшуються витрати на медичне обслуговування та медичні препарати.

Вказний підхід має не тільки практичне значення щодо пенсійного забезпечення, а й є підґрунтям для розвитку теорії права соціального забезпечення. Саме соціальний ризик може бути основним системоутворюючим критерієм системи права соціального забезпечення загалом, тобто визначати коло якісно однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Однак, разом із тим, соціальний ризик є основним диференційним критерієм, згідно з яким відбувається поділ особливої частини права соціального забезпечення на окремі правові інститути [, с. 142].

Слід погодитися з С.М. Синчук, яка зазначає, що соціальні ризики за правом соціального забезпечення характеризуються наступними ознаками: 1) мають виключно об’єктивний характер: вони настають незалежно від волі особи та не можуть бути усунені нею самостійно через зовнішні чинники, а не з будь-яких суб’єктивних причин; 2) обмежують (чи порушують) життєдіяльність людини та зумовлюють її соціальну незабезпеченість; 3) закріплені національним законодавством як обставини, внаслідок настання яких особа може потребувати допомоги держави чи суспільства; 4) є потенційно закономірними для кожної людини: обов’язково або, як правило, трапляються або можуть трапитись за певних обставин [, с. 55–56].

Відповідно до Конвенції МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” [] та Європейського кодексу соціального забезпечення [], можна виділити 9 соціальних ризиків: хвороба, безробіття, старість, трудове каліцтво, професійна хвороба, утримання дітей, вагітність та пологи, інвалідність, втрата годувальника.

За характером виділяються такі основні соціальні ризики: непрацездатність, безробіття (часткове безробіття), втрата годувальника та малозабезпеченість. Щодо загальнообов’язкового державного пенсійного страхування визначальним поняттям є термін “непрацездатність”, який часто зустрічається в національному законодавстві при визначенні суб’єктів права на той чи інший вид соціального забезпечення. Відповідно до чинного законодавства, непрацездатність (утрата працездатності) – це стан здоров’я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров’я []. Законодавче закріплення цього поняття неодноразово призводило до невирішених проблем у правозастосовчій практиці. Наприклад, щодо тривалого дискутування з питань пенсійного віку (який з одного боку вважається занадто низьким, а з іншого, пропонується в жодному разі не підвищувати пенсійний вік), необхідності призначення пенсій за вислугу років чи у разі втрати годувальника тощо.

В цілому правильним вважаємо визначення, надане С.М. Синчук, яка вважає, що непрацездатність – це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності [, с. 56]. Такий підхід є найбільш привабливим, оскільки враховує як медичний критерій, та і правовий та соціальний, а також враховує наукові дослідження попередників.

Медичне визначення “непрацездатності” полягає у встановлені відповідності або невідповідності між можливостями організму до виконуваної роботи.

Так, наприклад, думку В.А. Ачаркана про те, що пенсійне забезпечення засноване на втраті громадянином працездатності [, с. 73], поділяв Я.М. Фогель, який стверджує, що загальною передумовою виникнення пенсійних правовідносин є постійна чи тривала непрацездатність, тобто певний стан організму людини [, с. 60–61], що впливає на здатність до праці.

Ґрунтуючись на зазначених положеннях, С.М. Синчук доводить, що потрібно розрізняти об’єктивно-фізіологічну непрацездатність, тобто за станом здоров’я чи при неповнолітті та об’єктивно-юридичну, тобто, коли закон дозволяє вже не працювати незалежно від того, може чи не може особа виконувати певну трудову діяльність. Крім того, як слушно зазначає вчена, непрацездатність можна класифікувати також на реальну та презюмовану: реальна відображається у відсотках втрати працездатності та визначається МСЕК; презюмована непрацездатність настає при досягненні законодавчо визначеного віку. Презумпція вікової непрацездатності лежить в основі пенсії за віком [, с. 56]. За тривалістю непрацездатність можна розділити на постійну, стійку і тимчасову.

Юридичним фактом, який презюмує постійну непрацездатність особи, є старість (пенсійний вік). Вік виходу на пенсію по старості встановлений з урахуванням багатьох аспектів – економічних можливостей країни, вікового складу працівників, ступеня збереження працездатності особами передпенсійного віку, демографічними особливостями розвитку країни [, с. 16], фізіологічним станом і біологічною активністю людини. Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно рівень здоров’я) суттєвим чином залежить від різного роду соціальних чинників: різниці у рівні та якості життя міського та сільського населення; приналежності до певної соціальної групи; ставлення особи до свого здоров’я; особливості харчування тощо. Фізіологічний та медико-біологічний стан визначається індивідуальними темпами старіння організму, психологічний – самооцінкою особи [, с. 57].

Наступним видом непрацездатності є стійка, яка традиційно в законодавстві визначається поняттям інвалідність. Виходячи зі змісту ст. 1 Закону України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” [], інвалідність – це міра втрати здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів^¹.

Виникає питання: чи потрібно здійснювати пенсійне забезпечення інвалідів в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування? Відповідно до ст. 30 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” пенсії по інвалідності призначаються лише особам, які є застрахованими за цим законом. При цьому вказана стаття Закону розмежовує надання страхових виплат у разі настання інвалідності за такими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, як пенсійне та від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання []^². У солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування призначаються та виплачуються лише пенсії по інвалідності, яка настала внаслідок загального захворювання, і лише за наявності на час настання інвалідності необхідного страхового стажу.

На нашу думку, підхід законодавця є вірним і не випадково в попередніх підрозділах акцентувалась увага на принципі солідарності у пенсійному забезпеченні. Разом з тим, в законі не чітко визначено за рахунок яких кошів повинна здійснюватися фінансування пенсії по інвалідності. У зазначеному дослідженні пропонується п’ятирівнева система забезпечення пенсіонерів^³ і, на наш погляд, цей вид пенсій необхідно фінансувати за першим рівнем за рахунок Державного бюджету України.

Під тимчасовою непрацездатністю розуміється неспроможність особи здійснювати трудову діяльність внаслідок короткотривалих обставин об’єктивного характеру [, с. 57]. Але цей різновид соціального ризику, як підстава для матеріального забезпечення застрахованих осіб передбачається іншим видом соціального страхування відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” [].

Пенсійне страхування здійснюється на підставі обов’язкових та добровільних страхових внесків до Пенсійного та Накопичувального фондів. Страхові внески є цільовим загальнообов’язковим платежем, який справляється на всій території України в порядку, встановленому Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, вони не включаються до складу податків, інших обов’язкових платежів, що складають систему оподаткування, тобто на ці внески не поширюється податкове законодавство. Страхові внески не можуть зараховуватися до Державного бюджету України, бюджетів інших рівнів, не підлягають вилученню з Пенсійного фонду або з Накопичувального фонду і не можуть використовуватися на цілі, не передбачені цим Законом.

Відповідно до чинного законодавства, вищевказані правовідносини мають складний суб’єктний склад, в якому суб’єктами солідарної системи є застраховані особи, страхувальники, Пенсійний фонд, уповноважений банк, підприємства, установи, організації, що здійснюють виплату і доставку пенсій. Враховуючи положення, викладені у ст.ст. 1, 12, 13, 14 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, можна дійти висновку, що законодавством чітко визначено коло цих суб’єктів, надано їм характеристику та зазначено їх правовий статус.

Отже, суб’єктом пенсійних правовідносин за певних умов може бути будь-яка застрахована особа, а в окремих випадках – члени її сім’ї. Під пенсійною правоздатністю слід розуміти передбачену законодавством можливість громадянина набувати суб’єктивне право на пенсію та володіти ним, вступати у конкретні пенсійні правовідносини. Пенсійна правоздатність, як правило, супроводжується дієздатністю, тобто здатністю реалізувати права та виконувати обов’язки [, с. 100–101].

На нашу думку, необхідно більш докладно зупинитися на визначені правового статусу Пенсійного фонду, який виступає страховиком у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, оскільки він є правонаступником Пенсійного фонду України. Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачає, що управління загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням здійснюватиме Пенсійний фонд – самоврядна неприбуткова організація, що виконуватиме свою діяльність на підставі статуту; а вищим органом управління його буде правління, що має формуватися на основі паритетності представників держави, застрахованих осіб і роботодавців (по п’ять представників) []^¹. На перехідний період (до 1 січня 2009 року) Пенсійний фонд України функціонує як центральний орган виконавчої влади на підставі норм вказаного вище Закону та Положення про Пенсійний фонд України” [].

Функції з призначення пенсій та оформлення документів для їх виплати раніше здійснювали органи праці та соціального захисту населення. 1 січня 1999 р. у Львівській області розпочався експеримент з призначення та виплати пенсій органами Пенсійного фонду. Результати його отримали схвалення. Тому було прийнято рішення про продовження цього експерименту з 1 січня 2000 р. ще в 10 областях України. Проведений у 11 регіонах України експеримент довів, що органи Пенсійного фонду спроможні забезпечити функції збору коштів та їх використання [, с. 51].

Особливо треба звернути увагу на те, що основними завданнями Пенсійного фонду України є: участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування; керівництво та управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; забезпечення збирання та акумулювання внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, ведення їх обліку; призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати; забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством; ефективне та цільове використання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів []^¹.

Цілком слушно С.О. Сільченко звертає увагу на таку проблему Пенсійного фонду, як розбалансованість його бюджету, адже останнім часом державою було здійснено низку заходів щодо передачі функцій з призначення і виплати пенсій працівникам силових відомств від галузевих органів пенсійного забезпечення до Пенсійного фонду України, що не сприяє наповненню бюджету Пенсійного фонду [, с. 51]. На нашу думку, спочатку необхідно на законодавчому рівні врегулювати питання наповнення бюджету Пенсійного фонду (джерел його фінансування) для нарахування пенсій вищезазначеній категорії осіб.

Суб’єктами пенсійних правовідносин у сфері накопичувального пенсійного забезпечення є: особи, від імені та на користь яких здійснюється накопичення та інвестування коштів; підприємства, установи, організації та фізичні особи, що здійснюють перерахування внесків до системи накопичувального пенсійного забезпечення; Накопичувальний фонд.

Об’єктом правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права та обов’язки, тобто зовнішні предмети, на які направлені ці відносини. Об’єктом всіх пенсійних правовідносин є пенсія певного виду. Такої самої позиції дотримуються вчені І.В. Гущин [, с. 9], А.Д. Зайкін [, с. 108], І.М. Сирота [, с. 65] та інші.

У юридичній літературі існують різні визначення пенсії. Дати єдине й вичерпне, яке підходило б до всіх її видів, досить складно, оскільки сутність трудових, соціальних і додаткових пенсій різна. У той же час формулювання стосовно окремих її видів можна дати і на підставі цього з’ясувати головні властивості пенсійних правовідносин. З метою з’ясування визначення та суттєвих ознак такого багатогранного поняття, як “пенсія”, вважаємо за необхідне навести деякі дефініції, наданні вченими у різні часи та які були обумовлені чинним на той момент законодавством, зокрема “пенсія” це:

грошове забезпечення, яке надається з суспільних фондів споживання громадянам за наявності в них постійної чи стійкої непрацездатності, або що презюмується (за віковою ознакою, у зв’язку з вислугою років), або, що встановлюється через медичне обстеження (для визначення інвалідності); пенсія призначається громадянам за їхню працю в минулому чи іншу суспільно корисну діяльність і покликана служити для них постійним і основним джерелом засобів до існування” [, с. 13].
періодичні виплати, що проводяться за рахунок коштів соціального страхування з метою матеріального забезпечення працівника чи його сім’ї у зв’язку з завершенням повного великого циклу його трудової діяльності або у зв’язку з остаточним чи тривалим вибуттям його з числа повноцінних працівників [, с. 364];
щомісячні періодичні виплати із суспільних фондів для непрацездатних, які надаються в старості, у випадках інвалідності та втрати годувальника, або за вислугу років, обумовлені певним видом суспільно корисної діяльності в минулому, в розмірах, залежних від заробітку за період діяльності [, с. 6];
грошове забезпечення, що виплачується престарілим і непрацездатним безоплатно за рахунок суспільних фондів споживання у зв’язку з їх трудовою або іншою корисною для суспільства діяльністю у минулому, призначене бути основним джерелом засобів до існування [, с. 5];
регулярна (періодична) грошова виплата соціально-аліментарного призначення, що провадиться особам похилого віку, інвалідам та іншим категоріям громадян та їх сім’ям у випадках, передбачених законом із суспільних фондів споживання у зв’язку з їх (або особи, на утриманні якої вони знаходяться) минулою трудовою або іншою суспільно корисною діяльністю, яка припинена або замінена більш легкою діяльністю з передбаченої законом поважної причини; виплата, розмір якої співвідноситься, як правило, з минулим заробітком. Ця виплата є для непрацюючих пенсіонерів основним джерелом засобів до існування [, с. 122–123];
щомісячні виплати з фондів для непрацездатних, що призначаються в розмірах, співвіднесених з минулим заробітком, особам, які впродовж установленого строку займалися суспільно корисною діяльністю й досягли певного віку [, с. 170];
гарантована щомісячна виплата (яка поєднується з одноразовою) особам, що підлягають забезпеченню по соціальному страхуванню, у зв’язку зі старістю, інвалідністю (крім трудового каліцтва й професійного захворювання), а також із втратою годувальника [, с. 16];
державна виплата, яка провадиться з Пенсійного фонду з метою матеріального забезпечення непрацездатних громадян у зв’язку з їх минулою трудовою чи іншою суспільно корисною діяльністю у розмірах, як правило, співвіднесених з минулим заробітком пенсіонера [, с. 11];
це, залежно від тривалості трудового (страхового) стажу роботи і величини заробітку, з якого сплачуються страхові внески, щомісячна грошова виплата особі із спеціально створених для цього державою фондів за умов і в порядку, передбачених законодавством [, с. 90–91].

М.Л. Захаров, констатуючи надзвичайну громіздкість і складність визначень пенсії, розроблених як юристами, так й економістами, зазначає, що пенсія як інтегральне поняття представляє органічну єдність правових й економічних її ознак. Правові виражаються насамперед у визнанні державою обов’язку по утриманню літніх і непрацездатних членів суспільства, та юридичному її закріпленні, а інші – розподілі частини національного доходу, що спрямовується на споживання [, с. 8].

Щодо такого розмаїття визначень вченими висловлені думки. Так, Р.І. Іванова вважає, що відмінності з окремих ознак пенсії мають суто термінологічний характер і тому на них зупинятися не слід [, с. 131]. І.М. Сирота, навпаки, детально зупиняється на ознаках, які пропонувались до включення у дефініцію пенсії, його міркування щодо недоречності введення окремих з них до визначення поняття “пенсія” і необхідності уточнити інші заслуговують на увагу [, с. 105–109].

В.І. Прокопенко вказує, що пенсія – регулярна грошова виплата (в розрахунку на місяць), що проводиться в установленому законом порядку певним категоріям осіб із спеціальних фондів та інших джерел, які створюються для цієї мети [, с. 90].

Б.І. Сташків до характерних рис трудових пенсій відносить такі: пенсія – це платіж, що провадиться державою у грошовому вираженні; вказані платежі здійснюються регулярно, тобто періодично у встановлені законом строки; кошти на виплату пенсій виділяються із спеціально створених для цього джерел (страхових фондів, державного бюджету); розмір щомісячної пенсії залежить від трудового (страхового) стажу, величини заробітку, умов праці; пенсія призначається лише тоді, коли настає передбачений законом страховий випадок (досягнення певного віку, інвалідність, смерть годувальника); участь громадян у створенні страхових фондів, з яких виплачується пенсія; коло осіб, які мають право на пенсію, точно окреслене в законі і розширеному тлумаченню не підлягає [, с. 90].

З урахуванням вищенаведених точок зору, необхідно надати власне визначення “пенсії”. Так, на нашу думку, пенсія – це щомісячна грошова виплата в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею пенсійного віку чи визнання її інвалідом або отримують члени її сім’ї, у випадках визначених законодавством, яка фінансується за рахунок страхових внесків Пенсійним фондом, Накопичувальним фондом або дотується з Державного бюджету.

Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” поділяє два поняття “пенсійні виплати” та “пенсія”. Відповідно, пенсійні виплати – це грошові виплати в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що здійснюються у вигляді пенсії, довічної пенсії або одноразової виплати; пенсія – щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім’ї у випадках, визначених цим Законом. Однак, на нашу думку, розмежування цих двох понять є зайвим, оскільки поняття “пенсія” є узагальнюючим та повинно відображати, як всі підстави набуття права на пенсійне забезпечення, так і всі джерела фінансування.

Однією з рис загальнообов’язкового державного пенсійного страхування є те, що воно є гарантією реалізації конституційного права на матеріальне забезпечення у старості (ст. 46 Конституції України). Тому питання гарантії реалізації зазначеного права потребує наукового дослідження. Гарантія права на пенсію, як і гарантії здійснення інших прав громадян, не висвітлені належним чином у правовій літературі. Ця прогалина потребує вивчення, оскільки реальне забезпечення здійснення названих прав як в економічному, політичному, так і в правовому аспекті, є однією з характерних рис соціальної, правової держави, якою проголосила себе Україна.

Проблема гарантій пенсійних прав громадян включає також питання вдосконалення правових норм, що регулюють порядок їх реалізації. Процесуальні гарантії пенсіонерів є відокремленою частиною єдиної системи юридичних гарантій, наділені при цьому певною специфікою, обумовленою особливостями гарантованих прав [, с. 47–49].

Термін “гарантія” вказує на способи і засоби, за допомогою яких здійснюється соціальне забезпечення. В правовій літературі гарантіями називають також і умови, необхідні для реалізації тих чи інших прав. Так, В.М. Скобьолкін визначає гарантії як засоби, способи і умови, за допомогою яких забезпечується реальне здійснення наданих громадянам демократичних прав і свобод [, с. 14].

Питання про поняття гарантій у пенсійному забезпеченні розглядалося і Я.М. Фогелем, який визначив їх як соціальний комплекс юридичних норм, покликаних забезпечувати реалізацію права на пенсію і захист прав громадян та інтересів держави в даній сфері [, с. 27].

Під процесуальним гарантіями в пенсійному забезпеченні В.М. Андріїв розуміє закріплені нормами матеріального та процесуального права способи забезпечення повноти і своєчасності здійснення працівником своїх прав [, с. 47].

Залежно від критерію класифікації, В.М. Андріїв виділяє наступні види процесуальних гарантій в пенсійному забезпеченні. За колом осіб, на які поширюють свої дії процесуальні гарантії, і за колом правовідносин: гарантії, що поширюються на всіх пенсіонерів та соціальні гарантії для окремих їх категорій; за юридичним змістом: гарантії, що направлені на забезпечення повноти реалізації пенсійних прав та які не впливають на обсяг матеріальних прав у пенсійному забезпеченні; за стадіями розвитку пенсійного правовідношення гарантії, що виникають: на стадії звернення за пенсією, на стадії подання до призначення пенсії, на стадії виплати пенсії [, с. 47–49].

Відповідно до ст. 113 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” до гарантій прав і законних інтересів застрахованих осіб віднесено: зобов’язання держави створити умови для функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та гарантувати дотримання законодавства з метою захисту майнових та інших прав і законних інтересів осіб стосовно здійснення пенсійних виплат та їх пенсійних активів, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках; зобов’язання держави створити умови для функціонування страхових організацій і гарантувати дотримання ними законодавства з метою захисту майнових та інших прав і законних інтересів осіб, які отримують довічні пенсії відповідно до Закону; у разі виникнення дефіциту коштів Пенсійного фонду для фінансування виплати пенсій у солідарній системі (перевищення видатків над доходами, у тому числі з урахуванням резерву коштів Пенсійного фонду) у зв’язку із забезпеченням виплати пенсій в розмірі, не нижчому, ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, та спрямуванням частини страхових внесків до Накопичувального фонду, такий дефіцит покривається за рахунок коштів Державного бюджету України.

Крім того, однією з найважливіших державних соціальних гарантій у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного забезпечення є встановлення розміру мінімальної пенсії, яка за наявності необхідного стажу, встановлюється відповідно до рівня прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [] від 23 грудня 2004 року – мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок – 20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом. Це положення є дуже важливим, тому що передбачає гарантію забезпечення рівня життя осіб похилого віку, не нижчого від прожиткового мінімуму, передбаченого Законом, яка була встановлена ст. 46 Конституцією України.

На наш погляд, з метою підвищення гарантій та на підставі практичного застосування норм Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, необхідно запропонувати нову ідеологію та нові підходи щодо рівнів пенсійного забезпечення та порядку правового механізму призначення пенсій, який би був прозорий та зрозумілий для кожного громадянина.

З урахуванням вищевикладеного, сучасний стан системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування можна охарактеризувати наступним чином.

По-перше, застраховані особи, тобто фізичні особи, які підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню беруть участь у формуванні коштів Пенсійного та Накопичувального фондів, тобто сплачують та/або за них сплачують чи сплачували страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Розмір (ставки) страхових внесків, згідно з пп. 1 п. 8 Прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, визначається відповідно до закону України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” [].

По-друге, система пенсійного страхування поєднує в собі не тільки складний механізм обов’язкових накопичень, але й весь комплекс трирівневої, триланкової системи пенсійного забезпечення. Кожний рівень цієї системи має своє призначення.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Отже, на базовому рівні уряд контролюватиме порядок призначення пенсії, її розмір на підставі трудового, а не страхового стажу. Пенсійне забезпечення на цьому рівні повинно забезпечувати виплату мінімальної пенсії в розмірі, не нижче прожиткового мінімуму, ця пенсія має носити диференційований характер, але обмежуватися певною максимальною межею.

З огляду на вищезазначене, пропонуємо прийняти Закон України “Про державне пенсійне забезпечення”, структура якого повинна передбачати: загальні положення; умови призначення пенсії; розміри пенсій за державним пенсійним забезпеченням; страховий стаж; порядок призначення пенсії, перерахунок та індексація пенсії; виплата та доставка пенсії. Такий підхід надасть правове підґрунтя для того, щоб на державному рівні уряд і Верховна Рада України мали можливість підвищувати за рахунок Державного бюджету пенсійне забезпечення громадян.

Другий рівень пенсійної системи повинен становити умовно-накопичувальну стратегію загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка заснована на розподільному принципі її фінансування, однак розмір виплачуваної пенсії визначається внесками майбутнього пенсіонера через систему індивідуальних умовно-накопичувальних рахунків, а також залишковою тривалістю життя.

На індивідуальний рахунок кожного працівника будуть зараховуватися його страхові внески, однак накопичення відбувається умовно, а не фактично, тому що ці внески не інвестуються, а перераховуються на виплату пенсій існуючим пенсіонерам. Після виходу на пенсію умовно накопичені кошти перетворюються в реальний ануїтет, розмір якого повинен бути актуарно справедливим. Запровадження такої пропозиції, на наш погляд, є втіленням принципу соціальної справедливості, оскільки механізм призначення пенсії, який закладено в Законі України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” є складним та непрозорим. З одного боку, на законодавчому рівні пропонується, щоб пенсія залежала від кількості страхових внесків особи, з іншого боку, цей механізм розрахунку пенсії пов’язується з середньомісячною заробітною платою у галузях економіки за певний рік, що взагалі нівелює саму ідею страхування.

Запровадження умовно-накопичувальної системи повністю стимулюватиме громадян до сплати страхових внесків, оскільки їх пенсія прямо пропорційно залежатиме від кількості сплачених страхових внесків.

Третій рівень пенсійної системи повинен становити накопичувальну систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах персоніфікованого накопичення та інвестування обов’язкових пенсійних внесків – коштів застрахованих осіб. Накопичувальна система повинна забезпечувати пристойний розмір пенсій за віком, прямо пов’язуючи його з розмірами пенсійних внесків, що сплачувалися кожною застрахованою особою та її роботодавцем.

Четвертий рівень повинен являти собою систему добровільного (недержавного) пенсійного забезпечення, яка базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні додаткових пенсійних накопичень у недержавних пенсійних фондах, страхових компаніях чи на банківських пенсійних депозитах на умовах та в порядку, визначених законами.

П’ятий рівень – державна соціальна допомога, що забезпечує доступ до медичних послуг за рахунок Державного бюджету.

Необхідно звернути увагу, що вищезазначені перші чотири рівня системи забезпечення пенсіонерів передбачають матеріальне забезпечення у грошовій формі, а останній, п’ятий рівень, повинен запроваджуватися у натуральній формі і формі соціального обслуговування.

Викладене в другому розділі дає підстави для наступних висновків:

Під принципами загальнообов’язкового державного пенсійного страхування слід розуміти основні положення, головні ідеї, вихідні та керівні засади, відображені в нормативно-правових актах, які виступають орієнтирами у правовому регулюванні соціально-правових відносин, що виникають у зв’язку із соціальним захистом населення від наслідків соціальних ризиків у сфері пенсійного страхування та визначають суть, зміст, структуру і механізм функціонування пенсійної системи.
Використання принципу солідарності та субсидування в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування видається вельми необхідним, оскільки головною метою першого рівня є забезпечення пенсією не менше прожиткового мінімуму за рахунок Державного бюджету, а метою другого рівня є забезпечення суспільно необхідного рівня доходів для основної частини непрацездатних осіб.
Вважаємо, що обмеження максимального розміру пенсії суперечить загальновизнаним принципам соціального страхування та нехтує таким принципом загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, як забезпечення заінтересованості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію.
На наш погляд, що єдиним критерієм визначення розміру пенсії повинна бути заробітна плата та страховий стаж. Якщо держава визначає значущість того чи іншого виду діяльності, то вона повинна встановлювати високу заробітну плату цим категоріям працівників, внаслідок чого збільшаться і страхові внески до Пенсійного фонду України.
Принцип соціальної справедливості вимагає врегулювання умов та порядку соціального забезпечення всіх осіб в рамках державної системи пенсійного забезпечення єдиним кодифікованим нормативним актом, який має базуватись на рівнозначній оцінці суспільно корисної праці в усіх її формах, на єдиному механізмі розрахунку та призначення пенсій.
Пропонуємо внести зміни до ст. 1 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” в частині визначення “страхового стажу”, відповідно до яких доповнити цю частину наступним положенням: “...а також інших періодів, вказаних в законі, з якими пов’язані певні правові наслідки протягом яких страхові внески сплачуються Пенсійному фонду України за рахунок коштів Державного бюджету або надаються через систему державних дотацій з відповідних бюджетів ”.
На наш погляд, за рахунок страхових внесків, спрямованих з Державного бюджету, необхідно зараховувати до страхового стажу періоди навчання за державним замовленням у вищих або професійно-технічних закладах на денній формі навчання, навчання в аспірантурі, докторантурі, інтернатурі і клінічній ординатурі, а також періоди проживання дружин осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби з чоловіками в місцевостях, де була відсутня можливість їх працевлаштування за спеціальністю.
Пенсія, як основа добробуту, матеріального забезпечення осіб похилого віку та непрацездатних, не може залишатися поза економікою, бути індиферентною до змін в цій сфері, а тому однією з найважливіших гарантій реалізації конституційного права на достатній життєвий рівень є положення ст. 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, відповідно до якого мінімальний розмір пенсії встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму, який, в свою чергу, повинен змінюватися відповідно до зростання вартості життя.
З метою ефективного провадження пенсійної реформи та виконання її завдань пропонуємо скасувати всі закони, що регулюють коло всіх питань пенсійного забезпечення й перейти на страхову основу з використанням диференційного підходу у сплаті страхових внесків; доцільно створити більш зрозумілий, прозорий та чіткий механізм нарахування пенсій через запровадження умовно-накопичувальної складової пенсійної системи.

РОЗДІЛ 3
ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО

ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ

Blog

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Содержание