Geum.ru

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Вид материалаДокументы

Содержание


1.1. Становлення та розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1.1. Становлення та розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення



Проблема правового регулювання соціального забезпечення людини в старості, у разі хвороби та каліцтва є однією з найактуальніших для кожного цивілізованого суспільства, яке будується на принципах загальнолюдської моралі і дбає про своїх непрацездатних членів з метою забезпечення гідного рівня життя всім верствам населення.

Основним видом суспільних відносин, що складають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні. І.М. Сирота слушно зазначає, що відносини в галузі пенсійного забезпечення виступають єдиним, внутрішньо-узгодженим і взаємопов’язаним самостійним видом суспільних відносин [, с. 7]. Тому вдосконалення їх правового регулювання є одним з найактуальніших питань сьогодення.

За офіційною інформацією на 2004 рік загальна кількість пенсіонерів в Україні становить 14,3 млн. осіб, у тому числі за Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виплачується пенсія 13,7 млн. особам. Частка пенсіонерів становить 28,6 відсотка всього населення країни []. Отже, будь-яке недотримання законодавства в сфері пенсійного забезпечення чи недосконале правове регулювання зазначеного виду правових відносин порушує майнові та інші права і законні інтереси значної кількості громадян.

Створення національної системи пенсійного забезпечення населення – процес довготривалий, багатоступеневий, тісно пов’язаний з економічними, фінансовими, адміністративними реаліями. Вибору ефективного шляху реформування діючої системи сприятиме глибокий її аналіз і дотримування необхідної наступності на основі досвіду, який набуто впродовж тривалого періоду, на що правильно звертає увагу провідний фахівець з пенсійного забезпечення О.В. Гаряча [, с. 14–15]. Вивчення історичного досвіду становлення пенсійної системи нашої країни дозволить визначити недоліки чинного пенсійного законодавства і на підставі цього розробити шляхи його вдосконалення.

Аналіз розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення був предметом дослідження багатьох правознавців. Однак, зазначене питання недостатньо висвітлено у вітчизняній юридичній літературі, на сучасному етапі не проводилося жодного комплексного дослідження, яке обіймало би весь період розвитку законодавства в сфері пенсійного забезпечення. У своїй ґрунтовній праці з історії законодавства про соціальне страхування, яка містила також історію законодавства про пенсійне забезпечення робітників та службовців1 А.І. Вишневецький [] висвітлює вказане питання у період до 1926 року. Свою монографічну працю Є.І. Астрахан присвятив розвитку радянського законодавства про пенсійне забезпечення працівників, службовців та їх сімей у період з 1917 року до 1970 року []. В.С. Сазонов у своєму дисертаційному дослідженні також висвітлює питання розвитку радянського законодавства про пенсійне забезпечення []. Становлення та розвиток пенсійного страхування, крізь призму соціального страхування, досліджували такі вчені: М.А. Вігдорчик [], Б. Михайлов [], Б.О. Надточій [; ; ]. Деякі матеріали з історії законодавства про пенсійне забезпечення працівників можна знайти у роботах з дослідження історії права соціального забезпечення [, с. 62–101; , с. 9–11] тощо.

Щоб зрозуміти започатковані сучасні та майбутні зміни у системі пенсійного страхування населення України, необхідно розглянути процес зародження та історичний розвиток пенсійного забезпечення і страхування.

Слід зазначити, що зміст термінів “пенсійне забезпечення” та “пенсійне страхування” постійно змінювався в процесі історичного розвитку під впливом багатьох факторів, серед яких можна виокремити традиції, менталітет народу, економічні та соціальні процеси та інше.

Первинні форми матеріального забезпечення осіб похилого віку, які мали ознаки страхування, проявлялися у взаємодопомозі. Організації зі взаємодопомоги існували ще в перші сторіччя нашої ери. У Древньому Римі форми страхування існували в різних колегіях. Одна з таких колегій – collegia tenuiorum. Поряд з релігійними і товариськими вони виконували функції взаємодопомоги і отримали назву похоронних кас. До похоронної каси робилися вступні внески (100 сестерцій), а також щомісячні внески (по 5 ась). У випадку смерті виплачувалися за заповітом 300 сестерцій, іноді ця сума призначалася і для сім’ї, яка втратила годувальника. Страхову суму не отримували спадкоємці у випадку самогубства годувальника або несвоєчасної сплати місячного внеску [, с. 25].

В середньовіччя ідея допомоги знайшла своє відображення у германських народів у вигляді створених купецьких гільдій, а пізніше цехів, які і започаткували ідею страхування, як колективної організації. Гільдії виконували не тільки функції торгівлі, а й релігійні, військові, товариські. Метою їх створення була допомога один одному у випадку хвороби або смерті. Принципи, за якими здійснювалася взаємодопомога, закріплювалися у статутах. Поетапно встановлювався перелік страхових подій, змінювався розмір внесків та виплат [, с. 5–13].

В різних країнах такі гільдії виникали в різні періоди: в Х-ХІ ст. (в Англії), в ХІ-ХІІ ст. (в Німеччині), в XII ст. (в Данії). Елементи страхування у гільдіях проявлялися в наступному. Спочатку відшкодування збитків або проведення виплат відбувалося із загальної каси гільдії разом із витратами, а згодом вони базувалися на регулярних внесках, обговорювалися розміри страхових виплат. Страховий ризик враховувався при настанні страхових випадків [, с. 32]. Середньовікові цехи були економічними, релігійними і соціальними спілками. Вони допомагали своїм учасникам при настанні нещасних випадків або у зв’язку з втратою працездатності, що пов’язані зі старістю, а також у випадку смерті. Пізніше з’явився новий вид допомоги – матеріальна підтримка сім’ї померлого, а іноді й виховування сиріт [, с. 29].

В епоху середньовіччя у страхуванні проявлялися ознаки античного, але з часом відбулися зміни. Так, звичайна допомога трансформувалася у взаємодопомогу, яка мала обмежене коло застрахованих. Були чітко визначені розміри страхових виплат, попередньо створювався фонд [, с. 22.]. Таким чином, перші спогади про допомогу дослідники пов’язують з діяльністю середньовікових гільдій та цехів, взаємодопомога вже мала страхову природу, коло осіб, які отримували виплати, було обмеженим. Старість пов’язувалася з втратою працездатності й розірванням стосунків з колишніми своїми роботодавцями [, с. 43–46].

Важливим етапом в історії страхування в контексті державного забезпечення стала друга половина XIX ст. Соціальне і економічне значення страхових організацій, їх діяльність, спонукали бажання у держави використовувати у своїх цілях вигоду страхування. Особливо вона була зацікавлена в накопиченні капіталу на довготривалий період. Проте впровадження державного страхування працюючим довелося чекати ще не одне десятиріччя [, с. 29].

У становленні пенсійного забезпечення необхідно виокремити період інтенсивного розвитку законодавства під керівництвом російського імператора Петра І. Прагнучи викорінити псевдожебрацтво, Петро І заборонив під загрозою штрафу до 5 крб. подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить, а радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Саме за часів Петра І було закладено основи державної системи соціального забезпечення [, с. 79]. Ідеологія петровських часів була продовжена Катериною ІІ, яка підняла систему соціальної опіки на новий рівень, видавши 1 вересня 1763 р. Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт, а у 1775 р. встановила державну систему опіки “для всіх цивільних верств” [, с. 71–72].

Найбільш значущою подією щодо врегулювання пенсійного забезпечення на території Російської Імперії необхідно виокремити затвердження 6 грудня 1827 року Імператором Миколою І “Статуту про пенсії та одноразові допомоги державним (воєнним та цивільним) службовцям” []. Статутом визначалися три принципових положення пенсійного законодавства: 1) виплата пенсій та одноразових допомог повинна провадитися з державного казначейства; 2) розмір пенсій повинен визначатися, виходячи не з розміру окладів платні, а з розміру окладів пенсій цивільним чиновникам, встановленим відповідно до їх посад; 3) вдовам та сиротам цивільних службовців повинно бути гарантовано пенсійне забезпечення.

Крім зазначеного Статуту, діяли особливі Статути про пенсії та одноразові допомоги, які враховували специфіку служби чиновників і служителів: положення в ієрархії влади, віддаленість місцевості, клімат, загальні умови служби й побуту. Наприклад, “Статут про пенсії та одноразові допомоги майстрам, підмайстрам й майстровим Імператорської Петергофської гранувальної фабрики” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги по придворному відомству” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги по відомству вченому та учбовому” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги по медичному відомству” [], “Статут про пенсії та одноразові допомоги службовцям у деяких установах Міністерства внутрішніх справ” [].

Дослідження правових актів того часу свідчить, що у зазначений період коло суб’єктів пенсійних правовідносин було дуже вузьким, тобто, така форма соціального забезпечення мала ознаки заохочення за вірність монарху, пенсія надавалася не з поваги тільки до років служби і хворобливих випадків, що спричинені нею, а з поваги до особливої старанності у виконанні посад [].

Фактично без забезпечення царський уряд залишав інвалідів-солдатів. Аж до 1 січня 1913 року1 відносно них діяли Правила про засоби піклування нижніх чинів та їх родин, видані ще у 1883 році [, с. 144], відповідно до яких, тим, що звільняються, через нездатність до служби, інвалідам, у тому випадку, якщо вони взагалі були непрацездатними й не мали засобів до існування, виплачувалася пенсія в розмірі 3 рублів на місяць [, с. 5].

Що стосується обов’язкового соціального страхування, то необхідно згадати систему солідарного соціального страхування, яку у 1883-1889 роках вперше у світі в законодавчому порядку запровадив Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, запропонувавши нові підходи до політики соціального забезпечення. Бісмарківське страхування мало величезне значення не тільки для Німеччини, а й для інших країн, які згодом наслідували приклад впровадження такого виду страхування.

Започаткування соціального страхування виявилося у закріпленні на законодавчому рівні обов’язкового соціального страхування, в тому числі і пенсійного. Цей етап виокремив правовідносини з пенсійного страхування в окремі особисті відносини з певними ознаками, які відрізнялись від будь-яких інших форм матеріального забезпечення, зокрема цивілістичних видів страхування.

Слід звернути увагу на те, що зародження соціального страхування започаткувало ідею соціального партнерства, тобто порушувало питання про те, що крім держави, застраховані особи також повинні приймати активну участь у здійсненні механізму реалізації права на соціальне забезпечення [, с. 19].

В тому ж напрямку, з врахуванням досвіду Німеччини, розвивається соціальне страхування і в інших країнах світу. Але разом з цим у деяких країнах спостерігається зародження нової форми соціального страхування, що отримало назву пенсійного страхування або страхування без внесків. Таке страхування було введено Данією в 1891 р. для забезпечення осіб похилого віку. Датський закон дає громадянинові, що досяг 60-річного віку, право на одержання певної довічної пенсії. Ніяких попередніх внесків для цього не потрібно, тому що пенсії надавалися з коштів державного казначейства або з доходів місцевих громад. Подібний закон був прийнятий у 1898 р. у Новій Зеландії, з 1908 р. система пенсій здійснювалася в Англії, за якою в тому ж році пішла Австралія. Австралійський закон ввів забезпечення не тільки за віком, але й по інвалідності. Цей етап становлення та розвитку соціального страхування докладно висвітлює у своїх працях М.А. Вігдорчик [, с. 27–28].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта


З метою повного дослідження вимог обов’язкового пенсійного страхування, викладених в Конвенціях МОП №№ 35–40, вважаємо за необхідне також розглянути основні умови пенсійного страхування, за якими застрахованим особам надається пенсійне забезпечення у випадку настання різних соціальних ризиків.

Право застрахованої особи на отримання пенсії по старості обумовлюється: 1) досягненням пенсійного віку, який у разі дії страхових програм для осіб, які працюють, не може перевищувати 65 років; 2) наявністю певного стажу, котрий може передбачати виплату мінімальної кількості внесків з початку страхування, а також протягом встановленого періоду, який безпосередньо передував настанню страхового випадку [, с. 260; , с. 269]1.

Таким чином, як певна соціальна гарантія встановлено граничний пенсійний вік і передбачена необхідність дотримання обов’язкової умови – наявності стажу певної тривалості. Однак відразу слід зазначити, що обов’язковість встановленої умови компенсується досить широким значенням самого терміну “стаж”. Відповідно до Конвенції МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” термін “стаж” означає, залежно від того, як це визначено, або період, протягом якого сплачувалися внески, або стаж роботи, або тривалість проживання в даній країні, або будь-яке поєднання цих умов [, с. 1055].

Важливим є положення Конвенцій МОП № 37, 38 щодо одержання пенсії по інвалідності, яка обумовлюється: 1) втратою працездатності, що позбавляє особу можливості заробляти прийнятну заробітну плату; 2) наявністю певного стажу, який може передбачати сплату мінімальної кількості страхових внесків з моменту страхування, а також протягом встановленого періоду, який безпосередньо передував страховому випадку. Однак на відміну від пенсії по старості для пенсії по інвалідності встановлене обмеження необхідної тривалості сплати страхових внесків: тривалість стажу не може перевищувати 60 місяців, 250 тижнів або 1500 днів, протягом яких сплачені внески. Також необхідно звернути увагу ще на одне положення, яке визначає, що періоди, протягом яких виплачується допомога у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або безробіттям, вважаються періодами сплати страхових внесків [, с. 278; , с. 288;]1.

Отже, однією з особливостей пенсії по інвалідності є відсутність можливості достатнього матеріального самозабезпечення у зв’язку з чим, для осіб, які мають право на такий вид пенсії, встановлюється така соціальна гарантія, як знижена тривалість необхідного стажу.

Право на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника також пов’язується з тривалістю страхування. За аналогією з пенсією по інвалідності встановлені вимоги до сплати мінімальної суми внесків, тривалості сплати внесків, можливе “зарахування” періодів страхування інших соціальних ризиків (тимчасова непрацездатність, безробіття). Для цього виду пенсії має важливе значення конкретизація кола забезпечуваних суб’єктів. Право на пенсію мають діти померлого застрахованого й удови. Відносно вдів можуть встановлюватися додаткові умови, наприклад: не вступили в повторний шлюб, або є старшими за встановлений вік, чи які є інвалідами [, с. 299–300, , с. 309–310]2. Можна сказати, що пенсія у зв’язку з втратою годувальника носить яскраво виражений “вузько родинний” характер.

Порядок визначення розмірів всіх зазначених видів пенсій (по старості, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника) будується на практично однакових вихідних положеннях Конвенцій МОП № 35–40, що допускають кілька можливих рішень: а) розмір пенсії визначається залежно чи незалежно від періоду страхування; б) розмір пенсії має бути фіксованою сумою, або відсотками від заробітної плати, яка береться до уваги з метою страхування, або змінюватися залежно від суми сплачених внесків [, с. 261; , с. 270; , с. 280; , с. 289; , с. 299; , с. 309]1.

Таким чином, для розрахунку розміру пенсії значення мають такі критерії: тривалість страхового стажу, розмір заробітної плати, сума сплачених страхових внесків. На наш погляд, саме ці показники повинні прийматися до уваги під час розрахунку пенсії, оскільки кожний працівник має можливість покращити їх якісний зміст, завдяки своїй трудовій діяльності. Отже, вважаємо негативним, обраний вітчизняним законодавцем варіант розрахунку пенсії, який враховує середню заробітну плату працівників, зайнятих у галузях економіки України.

Особливе значення надається гарантованості мінімального рівня забезпечення. У взаємозв’язку з необхідністю сплати страхових внесків це покладає на державу наступний обов’язок: якщо надається пенсія, обумовлена певною тривалістю страхового стажу, то при відсутності гарантованого мінімуму така пенсія має містити в собі фіксовану суму або частину суми, яка не залежатиме від періоду страхування [, с. 261; , с. 270; , с. 280; , с. 289; , с. 299, , с. 309]2. На наш погляд, цією нормою підкреслюється значимість самого факту сплати страхових внесків. Тому у випадках, коли розмір пенсії, обчислений з урахуванням виплаченої суми внесків, невеликий, сама участь у страхуванні гарантує встановлений мінімальний рівень забезпечення.

На розмір пенсії може впливати залежність між розміром внесків і розміром застрахованої заробітної плати: якщо розмір внесків залежить від розміру заробітної плати, то ця заробітна плата враховується також для обчислення пенсії, незалежно від того, обумовлюється розмір пенсії тривалістю страхового стажу чи ні [, с. 261; , с. 270; , с. 280; , с. 289; , с. 300; , с. 310]3.

Важливе значення надається у зазначених Конвенціях збереженню прав застрахованих осіб при зміні режиму страхування та за інших обставин. Цьому присвячені норми, що передбачають збереження для осіб, які раніше були застраховані на обов’язкових засадах, права продовжувати страхування або на добровільних засадах, або зберегти свої права шляхом періодичної сплати внесків [, с. 259; , с. 268; , с. 277; , с. 287; , с. 297; , с. 307]1. Важливою гарантією для застрахованих є чітко визначені підстави, які тягнуть втрату прав відносно внесків, а також втрату або призупинення права на одержання пенсії [, с. 261–262]2.

Ці положення є надзвичайно актуальними в умовах існування різних рівнів пенсійного забезпечення, тому що можливість участі одразу у декількох з них, є важливою обставиною, що дозволяє формувати систему пенсійного забезпечення в цілому.

У розглянутих Конвенціях МОП регламентуються також питання, безпосередньо пов’язані з пенсійним страхуванням і що стосуються фінансування і управління [, с. 262]3. У питаннях фінансування найважливішою ідеєю є участь застрахованих осіб у накопиченні коштів пенсійного страхування, незважаючи на те, що передбачається можливість встановлювати національним законодавством виключення із загального правила, зокрема можуть бути звільнені від обов’язку сплачувати внески учні і початківці до визначеного віку та працівники, які не отримують грошової винагороди, або їхня заробітна плата дуже низька [, с. 262]4.

У питаннях управління страховими фондами одним з обов’язкових елементів є участь застрахованих осіб в управлінні цими фондами. Це положення відображено у ст. 59 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, відповідно до якої управління Пенсійним фондом здійснюється на основі паритетності представниками держави, застрахованих осіб і роботодавців.

Нами були розглянуті основні положення Конвенцій, які спеціально присвячені питанням обов’язкового страхування пенсійних ризиків – старості, інвалідності, втрати годувальника. У наступне десятиріччя ці положення знаходили свій розвиток в інших конвенціях і рекомендаціях.

Конвенція МОП № 128 “Про допомоги по інвалідності, по старості і у зв’язку з втратою годувальника” (1967 р.) узагальнює багато положень Конвенцій МОП № 35–40 і розширює сферу дії цих положень поєднанням страхової та нестрахової форм забезпечення. Особливістю Конвенції МОП № 128 є узагальнений характер основних критеріїв забезпечення. Так, коло суб’єктів, відповідно до зазначеної Конвенції МОП, може визначатися за відсотком охоплення системами забезпечення; як основа розрахунків виводиться “типізований заробіток”; розмір виплати встановлюється у відсотках до заробітку “типового працівника” і т. ін. [, с. 1534–1543]1. У чималій кількості випадків Конвенція МОП № 128 містить положення, які роблять більш доступною можливість одержання допомоги по старості, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника. З іншого боку, зустрічаються й більш жорсткі норми порівняно з Конвенціями МОП № 35–40.

Так, допомога по інвалідності забезпечується особі, що має 15-річний стаж сплати внесків або роботи за наймом, або 10 років проживання в країні. Цей акт явно посилює страхові засади стосовно застрахованих осіб й у той же час закріплює більш широкі права особам щодо надання допомог, що не обумовлюються сплатою страхових внесків. Щоправда, таке положення компенсується при визначенні розмірів допомог.

Своєрідну тривалість виплати має допомога по інвалідності, яка надається протягом усієї тривалості охоплюваного випадку або до тих пір, поки дана особа не набуде права на отримання пенсії по старості [, с. 1535]1.

Для пенсій по старості передбачається можливість збільшення вікової межі, якою обумовлюється право на допомогу. Цей вік може бути більший за 65 років “з належним урахуванням демографічних, економічних та соціальних критеріїв, підтверджуваних статистикою” [, с. 1536; , с. 1059]2. Вказане положення Конвенції щодо пенсійного віку є цікавим для національного пенсійного законодавства. Міжнародна організація праці не тільки допускає пенсійний вік у 65 років, не тільки не розділяє його окремо для чоловіків та жінок, а й допускає встановлення більш високої вікової межі.

Значно збільшується тривалість необхідного стажу – 30 років стажу сплати внесків або роботи за наймом, або 20 років стажу проживання в країні. Передбачено і мінімальний стаж сплати внесків або роботи за наймом – 15 років. Відповідно до законодавства України мінімальний страховий стаж для призначення пенсії у солідарній системі – 5 років.

Н.Б. Болотіна, порівнюючи національне законодавство з міжнародно-правовими актами, слушно звертає увагу на положення ст. 31 Конвенції № 128 про те, що “виплата допомоги по інвалідності, по старості або у зв’язку з втратою годувальника може бути припинена за встановлених умов, коли одержувач займається діяльністю, що дає прибуток”, в той час, як законодавство України дозволяє одночасно отримувати пенсію і працювати [, с. 275].

Для одержання пенсії у зв’язку з втратою годувальника передбачаються додаткові підстави. Наприклад, ніякої вимоги щодо віку вдови не встановлюється, якщо вона є інвалідом, або виховує дитину, що перебуває на утриманні померлого. Крім вдів і дітей передбачається можливість у національному законодавстві включити інших утриманців померлого годувальника. Умови надання допомоги у зв’язку з втратою годувальника подібні з умовами надання допомоги по інвалідності.

Поряд із правилами, що зберігають права застрахованих, передбачаються й правила призупинення виплати допомог або скорочення їхніх розмірів при одержанні доходу, що перевищує встановлену суму.

На додаток до Конвенції № 128 прийнята Рекомендація МОП № 131 “Щодо допомог по інвалідності, по старості та у зв’язку з втратою годувальника” []. У Рекомендації зроблений акцент на допомогу, обумовлену сплатою внесків, тобто надання якої залежить від прямої фінансової участі осіб, що підлягають забезпеченню або їхніх роботодавців або ж від стажу професійної діяльності. Рекомендація цікава тим, що в ній йдеться про необхідність поширення національного законодавства про пенсійне забезпечення по інвалідності й старості: а) на осіб, робота яких має випадковий характер; б) на всіх самодіяльних осіб. У цьому положенні явно простежується тенденція до розширення кола застрахованих, пенсії яким повинні призначатися на умовах пенсійного страхування.

Відзначимо ще деякі положення Рекомендації № 131, що стосуються стажу і рівня забезпечення. Рекомендація встановлює пільги по стажу: а) стаж для набуття права на допомогу по інвалідності має бути виключений або скорочений за установлених умов для молодих працівників, які ще не досягли установленого віку; б) коли призначення допомоги по інвалідності, по старості чи у зв’язку з втратою годувальника обумовлено стажем сплачування внесків або роботи за наймом, періоди обов’язкової військової служби мають прирівнюватися за установлених умов до періодів сплачування внесків чи роботи за наймом при обчислюванні стажу заінтересованої особи.

У частині питань, що стосуються рівня забезпечення, цікавими представляються наступні положення: національним законодавством повинні встановлюватися мінімальні розміри допомог по інвалідності, по старості і у зв’язку з втратою годувальника, з тим, щоб гарантувати мінімальний рівень життя; розміри допомог по інвалідності, по старості і у зв’язку з втратою годувальника повинні періодично регулюватися з урахуванням змін у загальному рівні заробітної плати чи вартості життя [, с. 1556–1557]1.

Вважаємо за необхідне зупинитися також на Рекомендації МОП № 162 “Щодо працівників похилого віку” []. В ній вказується на деякі особливості дострокових пенсій по старості: працівники похилого віку повинні мати право на отримання дострокової допомоги по старості протягом встановленого періоду, що передує даті досягнення ними нормального віку виходу на пенсію по старості, за умови зменшення розміру періодично виплачуваної допомоги, яку вони отримували б у цьому віці (тобто при виході на пенсію по старості) [, с. 1933]2.

Особливість цієї норми – у встановленні взаємозв’язку строку призначення пенсії й її розміру: якщо пенсія призначається раніше загальновстановленого віку, то розмір пенсії повинен бути менший.

Найважливішою складовою міжнародно-правового регулювання праці є міждержавне співробітництво в сфері соціального забезпечення. Міжнародно-правове регулювання соціального забезпечення, на думку О.Є. Мачульської, виражається в розробці міжнародних стандартів в сфері соціального забезпечення, а також у гармонізації та координації національних законодавств з питань збереження набутих прав на соціальні виплати при переїзді громадянина з однієї держави в іншу в процесі трудової діяльності або збереження набутих прав на конкретний вид пенсії або допомоги у випадках зміни країни постійного місця проживання [, с. 182].

Питання збереження прав у галузі соціального забезпечення регламентує Конвенція МОП № 157, ухвалена 21 червня 1982 року []. Відповідно до ст. 9 зазначеної Конвенції кожен член Організації гарантує виплату грошової допомоги по інвалідності, старості, у разі втрати годувальника, пенсій у разі трудового каліцтва правомочним особам, незалежно від місця їхнього проживання. На жаль, вказана Конвенція не була ратифікована нашою державою, однак на рівні регіонального регулювання Україна уклала низку угод щодо соціального забезпечення серед яких слід відмітити Угоду про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року [].

Підсумовуючи вищевказане, можна відзначити, що в Конвенціях і Рекомендаціях МОП на основі аналізу й узагальнення сформульовані основні положення пенсійного страхування, які адаптовані для застосування їх у будь-яких економічних умовах. Тому вивчення і врахування такого міжнародного досвіду представляється дуже значимим для успішного розвитку загальнообов’язкового пенсійного страхування в Україні.

У 1994 році між Україною і Європейським Союзом було укладено Угоду про партнерство і співробітництво, яка набрала чинності 1 березня 1998 р. []. Указом Президента України від 28 квітня 2004 року було схвалено Стратегію економічного та соціального розвитку України “Шляхом європейської інтеграції” на 2004-2015 роки []. Стратегія передбачає, що адаптація соціальної політики України полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров’я, пенсійного забезпечення та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС. З врахуванням того, що Україна визначила для себе як стратегічний напрям інтеграцію з Європейським Союзом, вважаємо за необхідне розглянути міжнародно-правові акти, прийняті Радою Європи і Європейським Союзом в сфері пенсійного забезпечення.

На межі ХХІ ст. Україна визначилася із стратегією подальшого розвитку державності та національної правової системи в напрямку європейського правового простору, що передбачає орієнтацію на стандарти правового демократичного облаштування держави, планування принципу верховенства права у взаємовідносинах між громадянами й органами державної влади, всебічне забезпечення і захист прав людини [, с. 3]. Інтеграція України в європейські структури поставила проблему про наближення українського національного права до європейського права, про імплементацію європейських міжнародних стандартів в галузі соціального захисту в юридичну практику України [, с. 275]. Намір України інтегруватися до Євросоюзу вимагає, щоб наша соціально-економічна політика і реальні дії щодо її реалізації спрямовувались на досягнення європейських і загальнолюдських цінностей та здобутків. У свою чергу під цим розуміється демократія, надійний соціальний захист населення, досягнення соціальної справедливості та подолання соціальних протиріч і конфліктів [, с. 15–16].

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [] є найголовнішим міжнародно-правовим актом на європейському рівні. Також велике значення має Європейська соціальна хартія, яка ухвалена Радою Європи 18 жовтня 1961 року та переглянута 3 травня 1996 року []1.

Згідно зі ст. 23 Європейської соціальної Хартії з метою забезпечення ефективного здійснення права осіб похилого віку на соціальний захист Сторони зобов’язуються, самостійно або у співробітництві з громадськими чи приватними організаціями, вживати відповідних заходів або заохочувати відповідні заходи, зокрема, для: надання особам похилого віку можливості якомога довше залишатися повноцінними членами суспільства; надання особам похилого віку можливості вільно обирати спосіб свого життя і незалежно жити у знайомому для них оточенні так довго, як вони забажають і зможуть; забезпечення особам похилого віку, які проживають у будинках для престарілих, гарантій надання відповідної допомоги із повагою до їхнього особистого життя і гарантій участі у прийнятті рішень, що стосуються умов життя у їхньому будинку для престарілих [, с. 185].

Ми поділяємо точку зору М.М. Феськова, який вважає, що під час здійснення адаптації національного законодавства до стандартів Ради Європи Україні слід враховувати те, що до особливостей диспозитивних юридичних норм Хартії належить надання можливостей Договірним Сторонам самостійно встановлювати зміст обов’язків диспозитивного характеру залежно від наявних економічних та соціальних умов, головним показником дотримання зобов’язань державою виступає загальна тенденція відповідності поставленій меті і постійне підвищення гарантій [, с. 8].

Крім визнаних Україною міжнародних угод у сфері пенсійного забезпечення, країни Європейського Союзу також керуються законодавчою резолюцією Європейського Парламенту про спільну позицію Ради Європи щодо прийняття Директиви Європейського Парламенту і Ради Європи “Про діяльність і нагляд за установами професійного пенсійного забезпечення” [] від 12 березня 2003 року та положеннями самої Директиви.

Директива відображає перший етап у напрямку створення внутрішнього ринку професійного (трудового) накопичувального пенсійного забезпечення, організованого у європейському масштабі. Вона встановлює правила “обачної поведінки” як основоположні принципи інвестування капіталу і спрямована на створення можливості для суб’єктів накопичувальної пенсійної системи всіх країн ЄС здійснювати діяльність за кордоном з метою заохочення працюючого населення та роботодавців роботи заощадження у сфері накопичувального пенсійного забезпечення через недержавні пенсійні фонди, що повинно сприяти економічному і соціальному прогресу країн-учасниць ЄС.

Визначені Директивою Парламенту і Ради Європи правила “обачної поведінки” суб’єктів системи накопичувального пенсійного забезпечення призначені для того, щоб гарантувати безпеку пенсійних коштів майбутніх пенсіонерів шляхом встановлення суворих стандартів державного нагляду.

Оскільки в солідарних пенсійних системах усіх європейських країн дедалі зростає навантаження через погіршення демографічного становища, Європейський Парламент визнає, що у майбутньому професійні (трудові) накопичувальні пенсії, фінансовані за рахунок накопичувальних пенсійних фондів, відіграватимуть важливу роль як додаткові до державних пенсій, фінансованих за рахунок коштів солідарних пенсійних фондів цих країн. Отже, на думку Європейського Парламенту, потрібно створювати накопичувальні пенсійні фонди, але при цьому не відкидати питання про важливість соціального забезпечення за рахунок солідарних систем, приділяючи увагу безпечності, тривалості і ефективності систем соціального захисту, які повинні гарантувати достойний рівень життя у похилому віці і, таким чином перебувати у центрі зміцнення європейської соціальної моделі.

Крім того, Європейський Парламент встановив загальні для всіх країн-учасниць вимоги щодо: 1) цільового використання активів; 2) правил інвестування пенсійних активів; 3) порядку оприлюднення інформації про діяльність пенсійних фондів та надання інформації їх учасникам; 4) власного капіталу компаній, що здійснюють адміністрування фондом та управління його активами; 5) засновників накопичувальних пенсійних фондів; 6) порядку звітування всіх суб’єктів системи накопичувального пенсійного забезпечення.

Підсумовуючи узагальнення міжнародно-правового регулювання питань обов’язкового пенсійного страхування на основі аналізу найважливіших міжнародно-правових актів, можна зробити висновок про те, що в розглянутих документах простежуються наступні основні положення пенсійного страхування:
  1. Міжнародна організація праці не тільки допускає пенсійний вік у 65 років, не тільки не розділяє його окремо для чоловіків та жінок, а й допускає встановлення більш високої вікової межі.
  2. максимальне охоплення працюючих системами обов’язкового пенсійного страхування; організація обов’язкового пенсійного страхування повинна здійснюватися на основі сплати страхових внесків застрахованими;
  3. диференціація розмірів пенсій на підставі врахування розмірів страхових внесків, тривалості сплати внесків, суми виплачених внесків, розмірів заробітної плати; гарантованість мінімального рівня забезпечення;
  4. забезпечення принципу достатності розміру пенсії для покриття основних потреб; забезпечення сумірності рівня життя в період роботи та після завершення трудової діяльності, для осіб, які виплачували страхові внески тривалий час;
  5. встановлення розміру пенсії з урахуванням вартості життя; підтримка (збереження) рівня пенсійного забезпечення;
  6. збереження прав застрахованих в разі зміни системи страхування та інших обставин; чітке визначення підстав, що ведуть до втрати прав відносно внесків, а також втрати або призупинення права на одержання страхової пенсії;
  7. створення ефективної системи державних наглядових органів – не менш важливе завдання, тому що від цього залежить виконання прийнятих законів і ступінь довіри населення до пенсійних фондів.

Вивчаючи питання правового регулювання пенсійного забезпечення у міжнародно-правових актах, стає зрозумілим, що зміст юридичних норм таких актів конкретизується відповідним національним законодавством країн-учасниць. Тому дослідження проблем пенсійного страхування не можливе без наукового вивчення зарубіжного досвіду в сфері пенсійного забезпечення та його порівняльного аналізу з пенсійною системою України.