Geum.ru

Івано-франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка календар знаменних І пам’ятних дат

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
// Цапів В. Про що розповідають назви вулиць

м. Калуша / В. Цапів. – Калуш, 2005. – С. 114-116.


Голуба кров : урив. з роману // Перевал. – 2010. – № 4. – С. 88-111.

Люблю тебе : есе [про укр. народ] // Літературна Україна. – 1998. – 28 трав.

Пам’ятник ; Не пошкодить ; Дві сили ; Людина з перспективою ; Ти мене, сину, покинув : оповідання // Березіль. – 1991. – № 6. – С. 98-123.

Моя зустріч з Іваном Франком : спогад // Іван Франко у спогадах сучасників. Кн. 2. – Л. : Каменяр, 1972. – С. 230-232.

Оповідання // Літературна Бойківщина. – Філядельфія, 1969. – С. 172-180.

* * *

Рис Г. Михайло Козоріс та його роман із життя галицької інтелігенції „Голуба кров” / Г. Рис // Перевал. – 2010. – № 4. – С. 114-119.

Рис Г. Методика живої народної мови гуцулів у романі Михайла Козоріса „Чорногора говорить” / Г. Рис // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. Вип. 19-20. – 2008. – С. 164-166.

Рис Г. Роман Михайла Козоріса „Голуба кров”: „книга про зрадників?” / Г. Рис // Перевал. – 2007. – № 4. – С. 149-154.

Рис Г. Зображення соціальної нерівності та її впливу на психологію дитини у творах М. Козоріса // Ідея опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці: зб. наук. праць. – Івано-Франківськ, 2005. – С. 161-165.

Вулиця М. Козоріса // Цапів В. Про що розповідають назви вулиць м. Калуша / В. Цапів. – Калуш, 2005. – С. 114-116.

Михайло Козоріс // Крет Н. Гуцульщина літературна / Н. Крет. – Косів, 2002. – С. 179.


28 березня – 100 років від дня народження Олекси Гірника (1912-1978),

Героя України (2007), громадсько-культурного діяча, патріота, члена „Пласту” і ОУН, уродженця смт. Богородчани


Олекса Гірник народився в родині ссылка скрыта-верховинців, його батько і дід були відомі просвітницькою роботою в регіоні. Олекса спочатку вчився в ссылка скрыта школі, а пізніше в українській гімназії. Після гімназії батьки хотіли, щоб він продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію ссылка скрыта”, де очолював загін ссылка скрыта. Пізніше хотів піти на навчання до ссылка скрыта на ссылка скрыта факультет, але був призваний до польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України був засуджений до 5 років в’язниці. У ссылка скрыта р. під час німецького вторгнення в Польщу втік із в’язниці і повернувся на Львівщину, де намагався відновити стосунки з українськими організаціями. У тому ж році був заарештований ссылка скрыта і відправлений до ссылка скрыта. Був знову засуджений, цього разу за „зраду Батьківщини” до 8 років таборів. Покарання відбував на ссылка скрыта, в ссылка скрыта.

Звільнився у ссылка скрыта р., одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка теж була в засланні. У 1953 р. переїхав на помешкання до м. ссылка скрыта, ссылка скрыта. У ссылка скрыта р. народився син Маркіян, а в ссылка скрыта р. – ссылка скрыта. Спочатку працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером. Всі роки дуже переймався долею України, її культури, ссылка скрыта. Таємно від всіх протягом чотирьох років писав від руки листівки проти ссылка скрыта, які супроводжував цитатами з Шевченка.

В записці до дружини від ссылка скрыта ссылка скрыта р. написав, що поїхав до ссылка скрыта, хоча насправді поїхав до ссылка скрыта, відвідав ссылка скрыта та ссылка скрыта. Ввечері приїхав автобусом до ссылка скрыта. З собою мав підготовлену сумку з двома каністрами ссылка скрыта – загалом 3,5 літрів. Місце вибрав на північному схилі ссылка скрыта, тут розкидав листівки і пустив їх на вітер. Також тут же й залишив передсмертний заклик до незалежності України, та проти русифікації. Близько 3-ої години ночі облився бензином та підпалив себе. Його мертве тіло знайшли тільки вранці. Міліція почала збирати розкидані листівки, усього знайшли 970, декілька збереглося у місцевих жителів. Ця справа залишалася таємницею, але саме через працівників міліції про вчинок Гірника взнали спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України. В помешканні Гірників був проведений обшук. Дружині сказали, що чоловік загинув в автомобільній аварії. Спочатку родині не хотіли віддавати тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині заборонивши відкривати труну. Незважаючи на це, вночі близькі відкрили труну і була відслужена таємна панахида греко-католицьким священиком, братом дружини. Попри заборони, щороку 21 січня хтось клав червону ссылка скрыта на місце смерті Олекси Гірника. Спочатку про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко. Через декілька років, через рідних в Польщі і через зв’язки з рухом ссылка скрыта” звістки про вчинок Гірника передали на Захід. Відомості про Гірника спочатку поширювалися хвилями ссылка скрыта” – тільки після здобуття незалежності Україною, правда про вчинок Гірника була вперше опублікована в газеті ссылка скрыта”. У ссылка скрыта р. в ссылка скрыта його іменем була названа вулиця і встановлена меморіальна дошка на його будинку. У ссылка скрыта р. створено Київський ссылка скрыта фонд ім. О. Гірника „Українським дітям – українське слово”, товариство ссылка скрыта оголосило ссылка скрыта р. роком Олекси Гірника. На місці смерті Гірника посадили кущ калини, а пізніше було додана і меморіальна дошка. В музеї збереглася копія листівки. Указом ссылка скрыта № 28/2007 від ссылка скрыта ссылка скрыта року за проявлені мужність і самопожертву в ім’я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання ссылка скрыта з удостоєнням ссылка скрыта. Нагороду отримали сини Олекси, Маркіян і Євген Гірники.

ссылка скрыта


Гірник Є. Олекса Гірник – один із символів єднання України : [розмова із сином О. Гірника / записала О. Грицюк] // Галичина. – 2011. – 20 січ. – С. 8.

Кучерина С. Незгасний смолоскип / С. Кучерина // Культура і життя. – 2009. – 18 лют. – С. 6.

Молчанова Л. Смерть і безсмертя Олекси Гірника / Л. Молчанова // Україна козацька. – 2009. – № 1-2. – С. 15.

Гнаткевич Ю. Що сказав би Олекса Гірник російському послові? / Ю. Гнаткевич // Голос України. – 2008. – 29 січ. – С. 6.

Лук’янчук Г. Вогонь серця О. Гірника / Г. Лук’янчук // Українське слово. – 2008 – 30 січ.-5 лют. – С. 13.

Павлів Н. Згорів за Україну / Н. Павлів // Галичина. – 2008. – 22 січ.

Вівчар Б. Олекса Гірник – Герой України / Б. Вівчар // Галичина. – 2007. – 23 січ.

Бабій В. Вогонь безсмертя : документ.-худ. повість про Олексу Гірника / В. Бабій. – Брошнів : Таля, 2006. – 52 с.

Вулиця О. Гірника // Цапів В. Про що розповідають назви вулиць м. Калуша / В. Цапів. – Калуш, 2005. – С. 59-61.

Іщенко М. Спалився за Україну : художньо-біогр. повість / М. Іщенко. – К. : Просвіта, 2004. – 127 с.

Іщенко М. „На знак протесту спалився...” : докум. повість / М. Іщенко // Дзвін. – 2004. – С. 71.

Дубич М. Пам’ятний знак Олексі Гірнику / М. Дубич // Галичина. – 2000. – 24 січ. – С. 2.

Про що мовчала Шевченкова могила? // Юсип Д. Ця Богом послана Голгофа... / Д. Юсип. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 150-159.


5 травня – 105 років з дня народження Ірини Вільде

(1907-1982), письменниці, авторки численних романів,

повістей, оповідань з життя Західної України


Макогон-Полотнюк Дарія (літературний псевдонім Ірина Вільде [в перекладі з німецької „вільде” означає „дика, бурхлива”, а ім’я Ірина, у даному випадку, похідне від Дарина]) народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях у сім’ї вчителя та письменника Дмитра Яковича Макогона.

У 1923-1927 рр. навчалася в Станіславській жіночій гімназії Українського педагогічного товариства, у 1928-1933 роках – у Львівському університеті, але через матеріальні труднощі покинула його на ІV курсі. Працювала вчителькою, а також в коломийському журналі „Жіноча доля”. Під час Другої світової війни проживала у с. Микуличині, та після розстрілу чоловіка фашистами у 1943 р. переїхала до Ходорова, а згодом до Львова.

Друкуватися почала з 1930-х років. Ірині Вільде належать збірки прози „Химерне серце”, „Метелики на шпильках”, „Б’є восьма”, „Повнолітні діти”, „Історія одного життя”, „Наші батьки розійшлися”, „Стежинами життя”, „Яблуні зацвіли вдруге”, „На порозі”, „Зелена брама”. У цих творах на широкому соціально-історичному тлі письменниця розгортає долі людей, які різними шляхами шукають своє місце в житті. Тонкий психологізм поетики Ірини Вільде, художньо-філософський синтез особистого й історичного, морального і соціального становлять основну прерогативу її творчості.

У 1959-1964 роках опублікувала роман „Сестри Річинські”, дія якого відбувається у довоєнний період у Коломиї, за який її було нагороджено найвищою літературною нагородою України – Шевченківською премією (1965). Багато років очолювала Львівську організацію СПУ.

Померла Ірина Вільде 30 жовтня 1982 року у Львові, похована на Личаківському кладовищі.


Сестри Річинські : роман. Кн. 1. – К. : Україна, 2004. – 696 с.; Кн. 2. – 2005. – 912 с.

Незбагненне серце. – Л. : Каменяр, 1990. – 255 с.

Вільде І. Твори : В 5 т. / передм. Р. Іваничука. – К. : Дніпро, 1986.

Повісті та оповідання. – Л. : Каменяр, 1983. – 231 с.

Кроки часу : оповід., нариси. – Л. : Каменяр, 1979. – 207 с.

Окрушини. – К. : Рад. письменник, 1969. – 131 с.

* * *

Крайній І. Вибачення за „сестер Річинських” / І. Крайній // Україна молода. – 2011. – 8 лют. – С. 12.

Золотий передзвін дозрілого віку // Жінка. – 2010. – № 9. – С. 14-15.

Скальська У. Моє недовге знайомство з Іриною Вільде / У. Скальська // Дзвін. – 2010. – № 5/6. – С. 85-89.

Тарнашинська Л. Цілюща алхімія Ірини Вільде / Л. Тарнашинська // Українки в історії: нові сторінки. – К., 2010. – С. 101-106.

Чобанюк В. Музика як особлива модель взаємовідносин персонажів у трилогії Ірини Вільде „Метелики на шпильках” / В. Чобанюк // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. Вип. 23-24. – 2010. – С. 165-169.

Спогади про Ірину Вільде / упоряд. М. Якубовська. – Л. : Каменяр, 2009. – 111 с. : іл.

Горак Р. Колиска її любові / Р. Горак // Дзвін. – 2008. – № 10. – С. 116-136.

Янів Я. „Повнолітні діти” Ірини Вільде: перша і друга редакції / Я. Янів // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. Вип. 27-28. – 2008. – С. 246-255. – Бібліогр. в кінці ст.

Арсенич П. Життя через призму душі / П. Арсенич // Галицька Просвіта. – 2007. – 5 трав.

Горинь Б. Мої зустрічі з Іриною Вільде / Б. Горинь // Дзвін. – 2007. – № 5/6. – С. 126-128.

Косило Л. На поклін до Ірини Вільде / Л. Косило // Гражда. – 2007. – № 16. – С. 34-35.

Мафтин Н. Задля іскри любові / Н. Мафтин // Галичина. – 2007. – 8 трав.

Міщанчук Л. Її пам’ятають вулиці Станиславова / Л. Міщанчук // Світ молоді. – 2007. – 3 трав.

Павличко Д. Нанашка / Д. Павличко // Літературна Україна. – 2007. – 17 трав. – С. 1,7.

Полотнюк Я. Крізь ідеологічні табу / Я. Полотнюк // Гражда. – 2007. – № 16. – С. 28-34.

Прохасько Т. Неприручена Нанашка / Т. Прохасько // Галицький кореспондент. – 2007. – 3 трав. – С. 16.

Салига Т. Золотий передзвін віку / Т. Салига // Літературна Україна. – 2007. – 6 верес. – С. 1, 7.

Вільде Ірина // Енциклопедія Сучасної України. Т. 4. – К., 2005. – С. 543-544.

Качкан В. Ірина Вільде : нарис життя і творчості / В. Качкан. – К. : Дніпро, 1991.


7 травня – 350 років з часу надання м.Станиславову

(Івано-Франківську) магдебурзького права


Місто утворилося на місці двох сіл: ссылка скрыта (1437 р.) і Княгинин (1449 р.).

Дата заснування міста точно не визначена, проте достеменно відомо, що у ссылка скрыта році Станиславів отримав ссылка скрыта. Ця дата і вважається офіційною датою заснування міста.

У ссылка скрыта році краківський воєвода і великий коронний гетьман ссылка скрыта викупив землі, де лежить нинішнє місто, у заможної родини Жечковських з метою спорудження тут ссылка скрыта для захисту від набігів кримських татар та як свій опорний пункт на ссылка скрыта.

Місто-фортеця було споруджене за короткий термін (5 місяців) за проектом Франціско Корассіні з ссылка скрыта у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких.

Місто відразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев’яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Мав Станиславів дві потужні в’їздні брами: кам’яні Галицька та Тисменицька брами. Називались брами за своїм розташуванням, що зрозуміло: з однієї вів шлях на ссылка скрыта, з другої на ссылка скрыта.

Станиславів починався з ссылка скрыта й ссылка скрыта, збережені у видозміненому стані понині. Проектування і спорудження міста велось за стандартами і нормами французької будівельної школи. Графічно-метрологічний аналіз структури і „коду” міської структури і сьогодні дає можливість вказати на її унікальність в ссылка скрыта. За оригінальність архітектури місто інколи називають „малим ссылка скрыта”. Мешканці міста складали постійний відсотковий паритет за національностями – ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта.

ссылка скрыта ссылка скрыта році польський король Ян Казимир юридично підтвердив надання місту Станиславову магдебурзького права і затвердив ссылка скрыта у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом „пилявою” (знаком Потоцьких) у створі воріт. У ссылка скрыта році завершено будівництво дерев’яного вірменського костьолу, спорудженого на кошти Андрея Потоцького і пожертвування багатих вірменських купців. У ссылка скрыта році закінчено будівництво першої дерев’яної ссылка скрыта. Населення міста різко зросло від приходу ссылка скрыта, які прийняли греко-католицьке віросповідання.

ссылка скрыта ссылка скрыта року було надано письмовий привілей Андрея Потоцького на заснування в місті вірменської громади й управи. Прийнятим ссылка скрыта ссылка скрыта року Королівським універсалом вірменам гарантувалося право проживання у місті. У ссылка скрыта році Андрей Потоцький дозволив українській громаді побудувати церкву і заснувати при ній братство, школу і будинок для старих. Побудовано лікарню. Остаточно сформувалося розселення різних громад на території фортеці: ссылка скрыта та ссылка скрыта мешкали у північно-східній частині міста, ссылка скрыта – у південній, ссылка скрыта – у західній.

За привілеєм Андрея Потоцького ссылка скрыта ссылка скрыта року парафіяльну церкву реорганізовано у колегіату Яна Тарновського, архієпископа Львівського, і при ній було відкрито „Академію” (духовну школу), яка вважалася філією ссылка скрыта.

У 1672 році закінчено часткову перебудову Станиславівської фортеці: дерев’яні укріплення замінено на муровані, збудовано з каменю в’їзні брами в місто – Галицьку і Тисменицьку вежі. Рештки кріпосної стіни залишилися нині по Фортечному провулку.

З самого початку виникнення міста та з наданням магдебурзького права були створені і розвивались окремі ремісничі цехи, що об’єднували спочатку будівничих, торгівців, ковалів, інші дрібні ремесла, сприяли виникненню нових галузей. До середини ссылка скрыта ст. існувало 20 цехів – шевські, кравецькі, візницькі, кушнірські, римарські, котлярські, пушкарські. Однією з домінуючих галузей була обробка шкіри, сап’янове виробництво і обробка та виготовлення екзотичних „перських виробів”. Активна зовнішня торгівля підтримувалась високим рейтингом ярмарок худоби. Оптові партії переправлялись через Станіслав до ссылка скрыта.

У ссылка скрыта-ссылка скрыта місто було значним торгово-ремісничим осередком ссылка скрыта, а від ссылка скрыта року – імперії ссылка скрыта (від ссылка скрыта – ссылка скрыта, від ссылка скрыта – Австро-Угорщини).

Громадське життя сколихнула революція ссылка скрыта року. У Станиславові створено „Руська раду” поряд з польською, організовано загін Національної гвардії, почала виходити перша газета. До новоствореного парламенту було обрано депутатів-українців.

Друга половина 19 століття відзначена швидким розвитком промислових відносин, створенням підприємств. Чималий поштовх цьому дало прокладення залізниці у ссылка скрыта році: тоді ж беруть початок локомотиворемонтний завод, лікеро-горілчане об’єднання, шкірфірма „Плай”.

У ссылка скрыта році відома громадська діячка й письменниця ссылка скрыта провела у місті установчі збори „Товариства руських женщин” (пізніша назва –ссылка скрыта”). Цим був покладений початок організованому жіночому рухові в Україні.

Під час першої світової війни, у ссылка скрыта-ссылка скрыта роки за місто точились жорстокі бої. Частину історичної забудови міста було зруйновано – і відновлено вже у новітніх архітектурних формах.

Після розпаду Австро-Угорщини в ссылка скрыта році було створено ссылка скрыта, а Станиславів протягом січня-травня ссылка скрыта року був її столицею. Саме у ці роки тут побували такі визначні українські діячі, як-от: ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта.

У ссылка скрыта-ссылка скрыта. перебував у складі ссылка скрыта. В 1930 року введена в експлуатацію Станиславівська електростанція, від початку роботи якої веде свою історію ВАТ „ссылка скрыта”. З вересня ссылка скрыта по червень ссылка скрыта року Станиславів – у складі ссылка скрыта. Цей період відзначався репресіями проти населення, апогеєм яких став таємний розстріл працівниками НКВС в’язнів та підозрюваних (невинних людей), що перебували у Станиславівській в’язниці на момент розв’язання Німеччиною війни проти СРСР. Тіла їх поховано у спільній могилі в урочищі ссылка скрыта біля міста. У ссылка скрыта році в урочищі були проведені розкопки та віднайдено рештки 586 осіб: у більшості жертв – кульові отвори у потилиці. На перепоховання зібралося близько 300 тисяч українців. В урочищі Дем’янів Лаз відкрито меморіальний комплекс, регулярно проводяться поминальні богослужіння.

Під час ссылка скрыта місто три роки (ссылка скрыта-ссылка скрыта) було під нацистською окупацією. ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта року місто було визволено радянськими військами. Водночас активно у той час боролися із загарбниками підпільники ссылка скрыта – ссылка скрыта. За неперевіреними даними, всього у Станиславові та його околицях нацисти знищили понад 100 тисяч мирних громадян.

У ссылка скрыта році місто відзначило своє 300-річчя: його було перейменовано на честь видатного письменника та громадського діяча ссылка скрыта, який неодноразово тут побував, мав добрих друзів, писав і читав свої твори.

Іванофранківці разом з усіма мешканцями ссылка скрыта захоплено сприйняли демократичні перетворення ссылка скрыта років, були їхньою рушійною силою. Національні синьо-жовті прапори піднялися над містом уже в квітні ссылка скрыта року, а на референдумі ссылка скрыта року масово проголосували за незалежність ссылка скрыта.