Geum.ru

Івано-франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка календар знаменних І пам’ятних дат

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
2 січня – 120 років від дня народження Ярослава Пастернака (1892-1969), археолога, дослідника стародавнього Галича


Український археолог, дослідник праісторії та княжої доби Галичини.

Народився в м. Хмирові на Самбірщині. Освіту здобував майбутній археолог в Перемишлянській гімназії та Львівському університеті, а в 1921 р. в Празькому Карловому університеті на археологічному відділенні. Тут він захистив дисертацію на тему „Руські Карпати в археології”.

В 1928 р. повернувся з Чехії до Львова, де став директором Етнографічного музею НТШ. З 1932 р. Я. Пастернак постійно веде розкопки на Прикарпатті, зокрема розкопує кургани бронзової доби та І і ІХ ст. у с. Братківцях біля Івано-Франківська, стоянку трипільської культури в с. Корнич Коломийського району та палеолітичну стоянку в с. Нижньому Струтині. Але найбільший успіх принесли вченому археологічні розкопки в с. Крилос Галицького району, де він знайшов фундамент Успенського собору княжих часів і саркофаг князя Ярослава Осмомисла (1936р.).

На основі польових досліджень він опублікував свої історичні праці „Старий Галич” (Львів-Краків, 1944), „Археологія України” (Торонто, 1961).

// Гаврилів Б. Галицьке краєзнавство. Ч. І / Б. Гаврилів ;

наук. ред. В. Грабовецький. – Коломия, 1997. – С. 154.


Старий Галич : археол. іст. досліди у 1850-1943рр. – Івано-Франківськ : Плай, 1998. – 348 с.

* * *

Ярослав Пастернак // Енциклопедія трипільської цивілізації. Т. 2. – К., 2004. – С. 400-401.

Коваль І. Він знайшов ключ до нашої історії / І. Коваль // Слово Просвіти. – 2002. – № 15 (квіт.). – С. 10.

Коваль І. Дослідник підземного архіву України / І. Коваль. – Л. : Місіонер, 1999. – 176 с.

Коваль І. Ярослав Пастернак – основоположник української церковної археології / І. Коваль // Галичина. – 1999. – № 3. – С. 66-70 ; Нова Зоря. – 1999. – 26 трав.

Коваль І. Таємниця собору Святого Юрія / І. Коваль // Нова Зоря. – 1999. – 11, 18 серп.

Коваль І. Україна починається зі старозавітних часів / І. Коваль // Обрії. – 1999. – № 1. – С. 97-99.

Мусякевич Ю. Слово про Ярослава Пастернака / Ю. Мусякевич // Дністрова хвиля. – 1999. – 8, 14, 22 січ.

Гаврилів Б. Галицьке краєзнавство. Ч. І / Б. Гаврилів ; наук. ред. В. Грабовецький. – Коломия, 1997. – С. 154.

Подільчак М. Видатний український археолог Ярослав Пастернак (1892-1969) / М. Подільчак // Шлях перемоги. – 1996. – 20 верес.

Ярослав Пастернак // Гаврилів Б. Довідник краєзнавців Прикарпаття. Ч. 1 / Б. Гаврилів. – Івано-Франківськ, 1994. – С. 16.

Коваль І. Ярослав Пастернак – найвидатніший дослідник стародавнього Галича / І. Коваль // Галицько-Волинська держава : тези. – Л., 1993. – С. 86.

Коваль І. Останній заповіт Ярослава Пастернака / І. Коваль // Галичина. – 1992. – 1 січ.


7 січня – 70 років від дня народження Тараса Салиги (1942), критика, літературознавця, заслуженого діяча науки і техніки України, родом з с. Вікторів Галицького району


Народився літературознавець 7 січня 1942 року у селі Вікторові біля Галича. Закінчив філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. З 1990 року працює у цьому ж університеті, завідує кафедрою української літератури ім. академіка Михайла Возняка. У 1993 році в Українському Вільному Університеті захистив докторську працю „Стильова диференціація в західно-українському та українському еміграційному поетичному процесі міжвоєнного періоду”. Через три роки здійснив перезахист цієї праці на звання доктора філологічних наук, має почесне звання „Заслужений діяч науки і техніки України”.

Перу літературознавця належать книги „Право на себе”, „У глибинах гармонії”, „У спектрі поетичних жанрів”, „Микола Вінграновський”, „Продовження”, „Високе світло”, „Імператив”, „Відлитий у строфи час”, „Вокатив”, „Вогнем пречистим”, „Франко – Каменяр” та ін. За книгу „Продовження” науковцю було присуджено премію в галузі літературно-художньої критики ім. Олександра Білецького, а за „Слово Благовісту” – премію фонду митрополита Андрея Шептицького при фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку.

Тарас Юрійович є членом спеціалізованої ради зі спеціальності „українська література” при Львівському національному університеті імені Івана Франка; експертної ради ВАК України; член редколегії збірників наукових праць „Українське літературознавство”, „Літературознавчі зошити. Студії. Публікації. Рецензії. Бібліографія” (Львів); „Наукових записок ВДУ” (Луцьк), окремих українських. Дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка. Член правління Спілки письменників України (Львівська філія).

Тарас Салига не просто зацікавлює читача – він його учить, виховує, облагороджує. Адже кожна книга автора відкриває нові виміри української художньої дійсності, нові моральні координати нашої історичної пам’яті і національної самобутності.

Франко – Каменяр. – Ужгород : Гражда, 2007. – 128 с. : іл.

Вогнем пречистим. – Л. : Світ, 2004. – 184 с.

Вокатив : [літ.-публіц. ст.] – Л., 2002. – 244 с.

Відлитий у строфи час : [літ.-критич. ст.] – Л., 2001. – 328 с.

Імператив : [літературозн. ст., критика, публіцист.]. – Л. : Світ, 1997. – 350 с.

Високе світло : Літературно-критичні студії. – Л. : Каменяр ; Мюнхен : УВУ, 1994. – 270 с.

Продовження : літ.-критич. студії. – Л. : Каменяр, 1991. – 254 с.

Право на себе : огляди, ст., літ.-критич. нариси. – К. : Молодь, 1983. – 136 с. – (Перша книга критика).

* * *

Різник Л. „Резистанс” імперативу Тараса Салиги / Л. Різник // Перевал. – 2010. – № 1. – С. 150-157.

Солоненко М. Слово про земляка / М. Солоненко // Коломийська правда. – 2010. – 12 листоп. – С. 12.

Різник Л. Імперативи Тараса Салиги у вирі резистансу / Л. Різник // Дзвін. – 2009. – № 7. – С. 120-124.

Юсип Д. Справжня школа патріотизму / Д. Юсип // Дзвін. – 2004. – № 3. – С. 146-148.

Тарас Салига / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка ; філол. ф-т. – Л. : ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – 320 с. : іл., порт. – (Слово про вченого. Вип. 1).

Світ у якому живе митець // Юсип Д. Ця Богом послана Голгофа / Д. Юсип. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2000. – С. 193-198.


18 січня – 60 років від дня народження Богдана Губаля (1952),

художника, заслуженого діяча мистецтв, члена Національної спілки художників України, лауреата обласних премій ім. В. Стефаника,

І. Вагилевича, Я. Лукавецького


Богдан Іванович Губаль – митець, який добре знаний в Україні. Він майстер художнього текстилю, заслужений діяч мистецтв України (2001), доцент кафедри дизайну та мистецтвознавства Інституту мистецтв Прикарпат-ського національного університету ім. В. Стефаника.

Народився Богдан Іванович Губаль у с. Хащованя Сколівського р-ну на Львівщині. Закінчив відділ художньої кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша, пізніше Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва.

З 1981 по 1984 рік викладав основи композиції у Казанському художньому училищі. Творчий шлях розпочав вдалим проектом інтер’єрів Татарського академічного драмтеатру. Тоді ж уперше зайнявся гобеленами, а паралельно – графікою і аквареллю.

В 1984 році переїхав до Івано-Франківська, працює художником на Івано-Франківському художньо-виробничому комбінаті, свого часу очолював обласну організацію Спілки художників України. Його виставки експонувалися в Казані, Івано-Франківську, Львові, Коломиї.

Більшість гобеленів митця – це нефігурантні композиції, пластика і колір яких надзвичайно точно відтворюють певний настрій, емоційний стан художника. Про органічну єдність художника з навколишньою природою свідчать узагальнені пейзажні мотиви робіт: „Ритми гір”, „Пробудження”, „Метаморфози”.

У багатьох гобеленах присутні фольклорні мотиви, відчувається вплив орнаментального ладу народного мистецтва. Це картини „Дерево життя”, „Берегиня”.

Найкращі твори майстра, а саме, „Розп’яття”, „Княжа гора”, „Зустріч”, відзначені обласною премією ім. В. Стефаника в галузі літератури, мистецтва та архітектури в 1998 році. Роботи митця зберігаються в музеях Івано-Франківська, Казані, Львова, Києва, Дрогобича, а також в музеях Польщі, Австрії, Франції, США, Канади.

В особі Богдана Губаля, людини талановитої і щирої, маємо зрілого майстра, який не тільки досконало володіє технікою класичного гобелену, але й, долаючи його площинність, шукає нові шляхи подальшого розвитку цього прекрасного виду мистецтва.


Губаль Б. Композиція в дизайні. Одно-, дво- і тривимірний простір : навч. посіб. / Губаль Б. ; ПНУ ім. В. Стефаника ; [за ред. Є. А. Антоновича]. – Івано-Франківськ ; [Т. : Матвєй], 2011. – 238 с. : іл.

Гобелен. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2000. – 21 с.

Каталог виставки : Ткацтво. – Івано-Франківськ : Галичина, 1991.


* * *

Відрізок життя Богдана Губаля : [вист. в ОУНБ ім. І. Франка] // Репортер. – 2010. – № 38.

Зоріна Л. У його гобеленах – енергія життя : [про вист. робіт Б. Губаля в ОУНБ ім. І. Франка] / Л. Зоріна // Світ молоді. – 2010. – № 38.

Творець космосу краси // Качкан В. Віщі знаки думки, серця і руки. Т. 1 / В. Качкан. – Л. ; Івано-Франківськ ; Коломия, 2010. – С. 113-126.

Творчий світ Богдана Губаля : [вист. в ОУНБ ім. І. Франка] // Рідна земля. – 2010. – № 39.

Качкан В. Творець космосу краси : документальний есей про художника Богдана Губаля / В. Качкан // Галичина. – 2009. – 14-20 трав.

Гобеленів барвистий розмай // Фабрика Р. Я – Репортер / Р. Фабрика. –Івано-Франківськ ; [Калуш : Акцент], 2009. – С. 232-235.

Мончук О. Тонке мереживо кольору й нитки / О. Мончук // Галичина. – 2008. – 18-24 груд. – С. 11.

Фабрика Р. Гобелени Богдана Губаля у „Софії Київській” / Р. Фабрика // Репортер. – 2008. – 19 черв. – С. 21.

Заяць Т. Мовою ниток / Т. Заяць // Вечірній Івано-Франківськ. – 2007. – 1 лют. – С. 4.

Костюк І. Майстер гобелену / І. Костюк // Галицький кореспондент. – 2007. – 8 лют.

Пилипчук Н. Його величність – гобелен / Н. Пилипчук // Вечірній Івано-Франківськ. – 2007. – 14 черв. – С. 16.


17 лютого – 120 років від дня народження Йосипа Сліпого (1892-1966), митрополита Української греко-католицької церкви, кардинала. 27 серпня – п’ятнадцята річниця перепоховання Блаженнійшого патріарха у Львові


Визначний пастир, видатний богослов-науковець, багатолітній в’язень сумління, Йосиф Сліпий належав до когорти видатних українців, які своєю подвижницькою діяльністю утверджували ідеї незалежної України, творили нашу історію.

У міжвоєнний період за дорученням митрополита Андрея Шептицького Йосип Сліпий заснував греко-католицьку академію, богословське наукове товариство, релігійні наукові часописи, переклав Святі книги українською мовою.

Після смерті Шептицького він став галицьким митрополитом, та незабаром був заарештований і відбув 18 років заслання у таборах Сибіру і Мордовії. Сила духу і незламність характеру, що допомогли кардиналу витримати важкі випробування каторги, викликають повагу й шану сучасників. Тільки у 1963 році за вимогою світової громадськості митрополита було звільнено і він оселився у Ватикані. У важкі для церкви роки, коли її існування було під загрозою, він послідовно сприяв розвиткові Української Греко-Католицької Церкви. Саме він врятував Церкву від занепаду як у діаспорі, так і в Україні. Кардинал відвідав багато країн світу, де жили українські поселенці, щоб пожвавити їхнє церковно-релігійне життя.

Йосиф Сліпий помер у Римі у 1984 році. І, мабуть, останнім патріотичним кроком великого українця став його пастирський „Заповіт”, який і сьогодні звучить молитвою за український народ.

// з інформації на радіо ОУНБ ім. І. Франка

фото із сайтуdia.org/


Заповіт. – Л. : Папуга, 2004. – 32 с.

Заповіт Патріярха / ред. О. Козакевич. – Л. : ЛА „Піраміда”, 2003. – 56 с.

Заповіт Патріярха. – Л. : Логос, 1995. – 48 с.


* * *

Йосиф Сліпий // Діячі науки і культури України. – К. ; Чернівці, 2010. – С. 565-567.

Пам’ятник Йосифові Сліпому на американській землі // Галичина. – 2010. – 2 лют. – С. 8.

Ходак І. Внесок митрополита Йосифа Сліпого у розвиток богословської освіти у 20-30 рр. ХХ ст. / І. Ходак // Краєзнавство. – 2010. – № 3. – С. 43-46.

До кінця вірний Христові // Нова Зоря. – 2009. – 18 верес. – С. 4.

Кармелюк А. Патріарх Йосиф Сліпий: князь церкви, мученик і державник / А. Кармелюк // Шлях перемоги. – 2009. – 16 верес. – С. 8.

Концур Н. Патріарх Йосиф Сліпий: штрихи до портрета релігійного діяча / Н. Концур // Галичина. – 2008. – № 14. – С. 397-400.

Марчук В. З любов’ю до Христа і людей / В. Марчук // Нова Зоря. – 2007. – 23 лют. – С. 7.

Денисенко А. Фундатор духовного часопису „Богослов’я” / А. Денисенко // Історичний календар. – 2005. – К., 2005. – С. 57-61.

Олійник М. Йосиф Сліпий і питання Українського Патріархату у ХХ ст. / М. Олійник. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2005. – 152 с.

Ковалик В. Голгофа митрополита Йосифа Сліпого / В. Ковалик // Науковий Вісник Українського Університету. Т. 6. – М., 2004. – С. 117-121.

Ленцик В. Визначні постаті української церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий / В. Ленцик ; ред. А. Ленцик-Павлічко. – Л. : Свічадо, 2004. – 607 с.

Йосиф Сліпий // Хто є хто на Тернопільщині. Вип. 1. – К., 2004. – С. 194.


20 лютого – 70 років від дня народження Василя Стефака (1942), українського письменника, прозаїка, уродженця с. Рунгури Коломийського району


Стефак Василь Федорович (20 лютого 1942, с. Рунгури Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) – письменник, публіцист. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка (1971). Працював у редакції газети „Ленінська молодь”, власним кореспондентом молодіжної газети „Комсомольское знамя” по західних областях України. Збірки оповідань „Далекий птах” (1973), повість „День” (1977); романи „Хочу журавля” (1980; російською мовою – „Свадьбы”, 1983), „Що нового під сонцем” (1984). Твори перекладено російською, білоруською, молдавською, литовською, грузинською, узбецькою, болгарською мовами. Українською мовою переклав повість А. Приставкіна „Золота хмарина ночувала”, роман В. Гросмана „Життя і долі”. Член Спілки письменників (з 1974). Численні публікації в періодиці. Мешкає у Львові.

// Васильчук М. Коломийський азбуковник

/ М. Васильчук. – Коломия, 2000. – С. 161.


Барви високої долі : докум. повість : (штрихи до портр. нашого сучасника). – Коломия : Вік, 2009. – 303 с.

По той бік ночі : роман. – Л. : Галицька вид. спілка, 2006. – 551 с.

Рунгури : нариси з історії села. – Коломия : Вік, 2002. – 486 с.


* * *

Лизанчук В. „Барви високої долі” / В. Лизанчук // Галичина. – 2009. – 26 груд. – С. 11.

Лизанчук В. Мистецтво жити гідно / В. Лизанчук // Вечірній Івано-Франківськ. – 2009. – 3 груд. – С. 13.

Різник Л. Тисячолітній диспут / Л. Різник // Дзвін. – 2009. – № 5-6. – С. 145-148.

Гуменюк В. Психологічний роман про УПА / В. Гуменюк // Грегіт. – 2008. – № 4. – С. 5.

Короненко С. Те, що дорожче за життя / С. Короненко // Голос України. – 2008. – 18 січ. – С. 8-9.

Лизанчук В. Безсмертний український дух / В. Лизанчук // Ґрегіт. – 2008. – № 4. – С. 6-9.

Стефак Василь // Вечірній Івано-Франківськ. – 2007. – 13 верес.

Політ далекого птаха // Якубовська М. У дзеркалі слова : есе про сучас. л-ру / М. Якубовська. – Л., 2005. – С. 233-249.

Стефак Василь // Васильчук М. Коломийський азбуковник / М. Васильчук. – Коломия, 2000. – С. 161

Стефак Василь // Пелипейко І. Гуцульщина в літературі : довід. / І. Пелипейко. – Косів, 1997. – С. 78.


25 лютого – 125 років від дня народження Леся Курбаса (1887-1937), режисера, актора, теоретика театру, драматурга і публіциста, засновника театру „Березіль”. Артистичну діяльність розпочинав у Гуцульському театрі Гната Хоткевича. Репресований


Народився 25 лютого 1887 року в родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою – Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах.

Ще під час навчання у Віденському університеті Курбас мав нагоду дивитися високопрофесійні постановки опер й оперет, знайомився з театральними трупами, що приїжджали на гастролі з інших європейських країн, мріяв стати професійним актором. В Українському студентському аматорському гуртку Курбас став головою і режисером.

Перевівшись із Віденського університету у Львів­ський, Лесь таки здобув омріяну ним вищу освіту, а через рік став режисером напівпрофесійного „Гуцульського театру” Гната Хоткевича. Згодом Курбаса запросили в трупу львівського театру „Руська бесіда”. Тут він чудово зіграв ролі Михайла Гурмана в „Украденому щасті” І. Франка та хана Гірея в „Марусі Богуславці” М. Старицького.

1916 року він вступає до театру Садовського. Організував студію молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Т. Шевченка, і під назвою „Кийдрамте” (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922-1926), а потім і філософського (1926-1933) театру в Україні. Лесь Курбас і „березільці” знайшли свого драматурга – Миколу Гуровича Куліша. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені „Березолю”, стала „Комуна у степах” (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. Незважаючи на подеколи несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з тенденціями спрощення мистецтва. Згодом його було звільнено з посади керівника „Березолю” і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його вислали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно, а 1957 року посмертно реабілітовано.


Режисер-експериментатор Лесь Курбас (1887-1937) // Персона. – 2009. – № 3. – С. 19.

Єрмакова Н. Актор з погляду педагогіки (із практики мистецького об’єднання „Березіль”) / Н. Єрмакова // Український театр. – 2008. – № 2. – С. 21-24. : портр.

Єрмакова Н. Про музичний аспект педагогіки Леся Курбаса / Н. Єрмакова // Український театр. – 2008. – № 1. – С. 22-23.

Рогозинский В. Расстрелянный луч солнца: Лесь Курбас / В. Рогозинский // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2008. – № 12. – С. 26-30.

Безручко О. Творчі лабораторії Леся Курбаса та Олександра Довженка / О. Безручко // Кінотеатр. – 2007. – № 3. – С. 16.

Брюховецька Л. Продовження Курбаса. Лесь Курбас і Юрій Іллєнко / Л. Брюховецька // Кінотеатр. – 2007. – № 3. – С. 17.

Велимчаниця О. Лесь Курбас і експресіонізм / О. Велимчаниця // Кінотеатр. – 2007. – № 3. – С. 12-13.

Гірняк Й. Лесь Курбас знімає „Вендетту” / Й. Гірняк // Кінотеатр. – 2007. № 2. – С. 20-21.

Єрмакова Н. Початки першої української режисерської школи / Н. Єрмакова // Український театр. – 2007. – № 5. – С. 19-23.

Корнієнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього / Н. Корнієнко. – К. : Либідь, 2007. – 327 с.

Корнієнко Н. Лесь Курбас і кіно / Н. Корнієнко // Кінотеатр. – 2007. – № 3. – С. 12.

Чечель Н. Акторська школа Леся Курбаса і кіно / Н. Чечель // Кінотеатр. – 2007. – № 3. – С. 14-15.

Рогозинський В. Жизнь и судьба гениального Леся Курбаса / В. Рогозинський // Зарубіжна література в школах України. – 2007. – № 7. – С. 60-64.

Юкало В. Музей-садиба славетного засновника „Тернопільських театральних вечорів” і „Березоля” / В. Юкало // Дивослово. – 2007. – № 2. – С. 63-64.

Курбас Лесь // Ігнатюк М. На кону вічності / М. Ігнатюк, М. Сулятицький. – Івано-Франківськ, 2005. – С. 200-201.


2 березня – 130 років від дня народження Михайла Козоріса (1882-1937), прозаїка і публіциста, репресованого


Козоріс Михайло, син Кира (02.03.1882-09.10.1937) – український письменник, юрист, громадський і державний діяч, народився в м. Калуші в родині міщанина. Батько займався шевством. Закінчив Калуську початкову школу, пізніше навчався у Станіславській (нині Івано-Франківській) гімназії. У 1912 р. – закінчив юридичний факультет Львівського університету і кілька років працював за фахом. Повернувшись до рідного краю, М. Козоріс став активним громадським діячем на Калущині, працював у редакції газети „Калуський листок” (1912-1914), де публікувалися його твори, брав активну участь у національному відродженні Калуша та його околиць. Під час інвазії царсько-російських військ (напад 1915-1917 рр.) Михайла Козоріса разом з іншими українськими патріотами було вивезено до Росії і заслано на Сибір. Повернувшись з неволі у 1919 р., жив на Великій Україні (в Радянській Україні), працював у Народному комісаріаті юстиції, належав до письменницької організації „Західна Україна” (20-ті роки) і активно включився у літературний процес. Друкувався в газетах та журналах „Глобус”, „Зоря”, „Західна Україна”, „Плуг”, „Вісті ВУЦВК” та ін. М. Козоріс спілкувався і співпрацював з багатьма українськими письменниками, в тому числі і вихідцями з Галичини.

Найбільше письменницький талант Михайла Козоріса виявився в прозі, зокрема в новелах і байках. Писати почав 1907 р., друкуючись у галицьких і буковинських виданнях (поезії, оповідання, байки, п’єси для дітей). Перше оповідання „Купували образи” було надруковано в 1907 р. в Чернівецькій газеті „Буковина”. Михайло Козоріс – автор п’єси „Тарас – дитина” (1914), збірки нарисів, які вийшли окремими виданнями: „Дві сили” (1927), „Віче”, „То був злодій” (1928), „За порадою” (1929), „По кам’яній стежці” (1930); збірки повістей „Село встає” (1929), „Чорногора говорить” (1931), роману „Голуба кров” (1932). Перебуваючи на Радянській Україні, письменних у 20-х на початку 30-х років видав п’ять збірок своїх прозових нарисів, опублікував кілька літературознавчих праць, зокрема „Соціальні моменти в творчості В. Стефаника” (1932) та публіцистична розвідка „Панський терор на Західній Україні”. За життя письменника вийшло близько 10 книжок.

Калушанин написав спогади про Івана Франка, з яким познайомився на початку XX століття, та про Марка Черемшину.

Сталінські репресії не обминули Михайла Козоріса. У квітні 1933 р. М. Козоріс був заарештований НКВС і засуджений на 5 років виправно-трудових робіт. Ось що розповів український письменник Володимир Гжицький, згадуючи про Михайла Козоріса, з яким йому довелося перебувати в таборах: „Це був надзвичайно обдарований письменник. Переніс жорстокі тортури під час слідства, але не здався, гордо переносив табірне лихоліття. А потім його викликали на повторне слідство і розстріляли”. Як бачимо, життя Михайла Козоріса закінчилось трагічно, 9 жовтня 1937 р. він був розстріляний більшовиками.

У березні 1982 р. в Калуші з ініціативи літстудії „Підгір’я” у Будинку книги урочисто відзначено 100-річчя М. Козоріса, а в „Зорі Прикарпаття” опубліковано деякі його твори та матеріали про нього.

У березні 1992 р. з ініціативи Товариства Української Мови „Просвіта” до 110-річчя від дня народження М. Козоріса на фасаді Калуської районної бібліотеки відкрито меморіальну дошку землякові. А художник В. Цапів (автор цієї праці) написав портрет письменника і з цієї ж нагоди подарував його цій же бібліотеці.

За видатні заслуги в галузі науки і культури перед батьківщиною ухвалою 8-ї сесії міської Ради народних депутатів першого демократичного скликання 25.12.1990 р. було вул. В. Чкалова перейменовано на вулицю М. Козоріса.