Озвалась ліра водограєм

Вид материала

Документы

Содержание Париж, Франція 2008р. En distance entre quelques stations Якщо нація має молодь – вона має майбутнє! Молодіжний літературний клуб «Ліра»

Подобный материал:

• Дніпропетровщині Дніпропетровськ " Ліра лтд", 4081.29kb.
• Честь, меч І ліра, 257.62kb.

Марина

(з шкільного твору)


Якою вона була? В чомусь безпосередня, розкована, і, водночас, досить своєрідна й відверта. Така, яку відверто стає жаль, скориставшись її безкорисливістю. Якою була вона? Брюнеткою, блондинкою? Навряд. Скоріш її волосся мало каштаново-рудий відтінок. Чому так? Не знаю. Інтуїція, чи що. Вона – це обов’язково смарагдові очі, тоненька шия і приємний, невловимий запах, яким би могло володіти тільки її волосся, котре щойно скупалось під весняним дощем.

Того далекого дня справді ішов дощ, і мій настрій був далеко не весняний. Я закінчував школу, і, зізнаюся чесно, був невдалим учнем. До школи пішов на рік пізніше ніж мої однолітки, посередньо вчився. Згущувало фарби те, що до екзаменів лишалося менше тижня. Найпершим писали переказ. Проте як його писати, коли стоїть травень, а в серці панує неозначений, сумбурний настрій? Мене приємно лякала та невідомість, яка чатує на кожного випускника, і весь гарний настрій змазували екзамени і невирішені стосунки із дівчиною, котра жила кількома поверхами нижче. Авжеж, головною причиною усієї колотнечі була саме вона.

І ось в такому невтішному стані, як кожен невдалий учень, я блукав кутками квартири, не вагаючись відкрити того остогидлого підручника, й щось читати. Вчення, перекази, доля випускника… Марна справа. Душа прагнула на волю, кудись надвір, де тече веселе життя, і безтурботно граються дітлахи. Поверх був передостанній, а тому з вікна було видно шматок Дарниці і майже увесь правобережний Київ, над яким не так давно напнулася важка свинцева хмара, готуючись впасти рясним, проливним дощем. В небі просвистів вітер і загуркотіло. Наче в степу здійнялась густа пиляна курява, подужчав вітер, а потім на скло впали перші краплі. Мов блискавки, кривими зигзагами вони скотилися вниз. Втім основна негода чатувала попереду.

Деякий час я ще спостерігав ту сльотаву погоду і врешті-решт вмостився за комп’ютер. Цього разу гра із стріляниною не захопила мене, і я ввійшов до Інтернету. Зареєструвавшись на чаті, я знову ж таки не віднаходив наснаги чимось займатись.

- Так ты значит сможешь со мной встретиться, - писав хтось червоним кольором під ніком «Пират Карибского моря».

- Я то смогу, а вот у тебя хватит смелости? В нете вы все герои. – Відповідала йому «Незнакомка», тільки вже темним брунатним кольором.

Та нажаль я не встиг дізнатися чи вистачить у «пирата» сміливості, тому що хтось із ніком «Шукаю друга» надіслав повідомлення:

- Привіт.

Таке траплялося часто, що мені писали інші незнайомі користувачі. Справа була звичайною. Проте тепер я сполохнувся і зніяковів, ніби мені написала саме та, із якою я не міг поділити стосунків. Зачекавши мить я відповів.

- Познайомимось? – продовжувала «Шукаю друга». – Тебе як звуть?

- Август, - навіщось збрехав я. – А тебе?

- Марина.

- Справді? Тоді однозначно мені щастить на Марин!

- Тобто?

- Тобто так склалося, що останнім часом я познайомився із п’ятьма Маринами.

Потім «Шукаю друга» довго не відповідала, і я вже припустив що вона занехаяла мною із-за щасливої вдачі на Марин. Та нарешті вона обізвалася.

- Ти звідки?

- З Києва.

- І я. Вчишся?

- Закінчую третій курс університету, - аби створити свою значимість вдруге збрехав я. І додав:

- Буду дипломатом.

- Щасливчик. – У кінці стрічки осміхнувся кумедний смайлик. Безсумнівно, моє «високе положення» дещо смутило її. Втім ми продовжували спілкуватися ще досить довго, і спілкувалися б ще довше, відволікшись від оточуючих нас проблем, якби «Шукаю друга» раптом не зазначила:

- Я вже втомилася. Час прощатися.

Я вмить зазирнув у вікно. Надворі дійсно вже послалася ніч, і десь в далині грав кольорами нічний Поділ. Негода вже відгуркотіла, і було чути як з козирка за вікном продовжували скочуватись крупні дощові краплі.

- Отже ми більше не поспілкуємось? – занепокоївся я. - Ніколи?

- Чому?

Не знаю чому. Довелося збрехати втретє:

- Їду за кордон на практику.

- Ну тоді я не знаю як і коли.

І ми нескладно простилися.

Однак через кілька днів, коли за вікном знову бушувала гроза, а мої стосунки із сусідкою знизу остаточно були вирішені не на мою користь, я знову впав за комп’ютер. Сподівався знайти її. Минуло чимало часу перш ніж на моніторі замайорів знайомий нік.

- Ти ще досі шукаєш друга?

- Ні. Чекала на тебе. – пожартувала вона, - Отже Римський імператор не від’їхав. Як поживає Його Величність?

Я розгублено поглянув на клавіатуру. Як я міг забути, що представився Августом. Що ж, доведеться викручуватися й надалі.

- Ніяк.

- Чому так?

- Так...

- Може не вагатимешся і розкажеш? Щось у навчанні?

- Ні.

- Авжеж. Це яким очкариком-відмінником треба бути, щоб з-за цього перейматись. Тоді в особистому?

- Так, майже… - неохоче відповідав я.

- І хто вона? Як її звуть?

Цікаве питання. Чи варто викладати все особисте незнайомій людині? Проте чи не цього я домагався спочатку? Яка вже різниця, що там буде? Врешті-решт малоймовірно, щоб наші стосунки перейшли межі всесвітньої мережі.

- Марина. Вона старша за мене на три роки.

- Вона тобі подобалась?

- Десь так. Не скажу що любив, просто тягнуло якось.

- І що ти?

- Зізнався їй. Вона розсміялася, і в подальшому спілкувалася зі мною начебто взагалі нічого не відбулося, тішила себе моєю увагою. Торочила, що моє зізнання – це жарт.

- А далі?

- Продовжував крутитися біля неї. Нервував, говорив нісенітниці. Потім їй це набридло, і вона просила припинити.

- І ти не припинив?

- Ні, я сподівався.

- А далі твої надії посипались як карткова хатка, як напередодні ти застав її з мавпієм бандитської зовнішності та кошмарними татуюваннями по всьому тілі, котрими він заполонив її юне серце.

Від її слів я оторопів і сполохнувся. Це неймовірно. Якою ж несподіваною була її усвідомленість в цій справі. Хтозна. Але ж звідки вона…

- Звідки ти знаєш?

- Гадаю, ти не думаєш, що то була я? Облиш. Ти не перший, хто потрапляє в таку ситуацію.

- У це неохоче віриться.

- Ну який мені сенс брехати тобі. Із нагодою я також можу звинуватити тебе у чомусь. Просто спровокувати. Втім це твоя справа. Мабуть дарма не дала тобі можливості закінчити.

- Якщо ти не фальшивиш, то говориш правду. Але це нічим не завадить однозначному висновку: я гидке каченя, нікому не потрібне.

- Із чого ти взяв? Ніхто такого не казав. Але пробач… Скільки тобі років? Тільки не бреши як минулого разу. Ти набагато молодший ніж себе видаєш. Авжеж?

Авжеж… Але звідки?! Звідки вона запідозрила? Як, чорт забери! Проте із роками я зрозумію звідки. Такі висновки роблять лише люди у віці, в якому перебував тоді я. Я сів у калюжу і засоромився.

- Шістнадцять, - і як дошкільник додав:

- Із половиною.

- А отже їй двадцять. Як і мені. Але ж справа не в тобі, і не в тому, що ти якийсь не такий. Просто вона дивилась на тебе із іншої точки зору. Так буває. Тим більше дівчата в її віці серйозно настроєні на серйозні стосунки. Вони шукають надійної підтримки з боку партнера. Підкреслюю: надійної. І тепер розмисли сам, чи можеш ти у свої шістнадцять стати такою?

- Отож. Усьому свій час, Пане «дипломат третього курсу». Твоя Марина оцінила тебе неналежним чином, мислячи розумом, а не серцем. Вона заздалегідь була настроєна, що ти не їй партія. Ще тоді, коли ти до неї нічого не відчував. Така вона скороспіла жіноча оцінка. Можливо щось би й вийшло із того, якби ти наполягав більш настирливо і спокійно. Але не хвилюйся, все прийде. Тільки згодом…

Далі стояла крапка, і тепер вже остання. Ось такою була наша розмова. Ось таким виявилось її розуміння. У мережі Марина більше не з’являлась. Може вона змінила свій нік? Може не мала змоги, а може забула? Я не знаю.

«Чао!» - написала вона мені на прощання, і про неї я більше нічого не чув.

Париж, Франція 2008р.


Усе в минулому


«Сьогоднішній день починається з сонця. Всі попередні, також погожі дні, якщо й видавались сонячними, та не були схожими на той… Ти пам’ятаєш… Подібного я не пригадую з того часу, коли ми востаннє були разом, по-справжньому. Саме того дня пішла на поступки зима, і була відлига. Ми прогулювалися міським парком, тримаючись за руки, вслухалися у дзвінку, грайливу капіж. А пам’ятаєш жовтобоку синичку, що пурхала біля нас розчепірюючи крильця, й розглядала нас уважно-уважно? Вона, як і ми раділа весні. Пам’ятаєш? Повсюди комашився люд, а ми усіма нехтували. Ми навіть пожертвували колоквіумом ради тієї прогулянки.

Але ж наші стосунки вичерпані вже як двадцять з лишком років… А ти стільки прожив без особливої згадки і при зустрічі, якби така сталася, то, напевно, не впізнав би мене. Чого пишу? Не знаю, чи тому що маю хвилинку часу, чи тому що їду в переповненій електричці, а мені дісталося вільне місце. Не знаю. А вранці я знову помітила синичку. Таку ж вертку й жовтобоку. Вона ніби завітала з минулого, поцікавитись, як воно й що. Чудно, навіть містично.

Так, саме двадцять років… За весь цей час я жодного разу не змінила роботи. Все думала: життя ще попереду, і щастя, й кар’єра, й сімейне життя… Та час сплив, ти не уявляєш як швидко. Тепер він мій ворог. Ворог, здолати якого не під силу. Сини помужніли та роз’їхались. А чоловік – захлялий скромник. Сердешна й замкнена в собі людина. Те важко осягнути.

Як склалося твоє життя, я здогадуюсь.

Дотепер згадую, як ми із тобою розстались. Коли ти довго не телефонував, я запідозрила, що той погідний, лютневий день, той трепетний поцілунок на прощання – були останніми. Твої губи вже тоді видалися холодними. І ось ти подзвонив. У серці ще палахкотіла жариночка надії, а твій голос приніс пронизливий струмінь холоду, того самого, що я відчувала на твоїх губах. Що ж, ти знайшов іншу… З першого погляду визначив її ні з чим не зрівняне личко серед тисячі малоцікавих облич натовпу, і щасливий із нею донині. А я… А я відійшла на другий план, навіть далі.

Та зрештою, я не зволікаю. Коли догорає свічка кохання – лишається тільки нудотний чадний дим. Цілком закономірно, що колишня мила стає ворогом, якого вважаєш подругою, перед якою вагаєшся. Щось подібне відчуваєш перед другом, котрого зрадив. Я навмисне сприйняла твоє виправдання як належне. Ти освідчувався майстерно, улесливо, як великий психолог, як справжній дипломат. Це звучало кумедно, мов чужа історія. Та поклавши слухавку, я дико-придико завищала, сполохнувши порожню, посутенілу квартиру. Голова палала навіженими думками, і я була ладна спороти собі вени, кинутись під поїзд, зробити будь-що, аби тільки позбутися тієї нікчеми-себе!.. А натомість я віддалася сльозам, які все швидко змили, розмазали, занехаяли…

Довго потому я ставила собі питання: чому все так? За що? За які гріхи ця спокута?

Та минали дні, місяці… Через рік я вискочила заміж. Так саме вискочила, вистрибнула, тому що не запам’ятала подробиць. А потім ці двадцять років… Двадцять пекельних років. Єдине, що змушувало мене примиритись – були мої діти. Останнім часом я багато плакала, а мій чоловік навіть не спромігся мене втішити й підтримати. Безхарактерний боягуз, прикипівший до телеящика. Тоді я не витримала й тихцем утекла з дому. Звичайно дуже важко спромогтися на такий вчинок у сорокалітньому віці, та в цьому є твій вагомий внесок. Ні, я не звинувачую тебе. Ти вчинив правильно, не обманював ні себе ні мене. Знай, що я не тримаю на тебе зла, а тому відправлю цього листа. Ти прочитаєш його. Він не вимагає відповіді. І ти не зможеш відповісти хоча б тому, що я не залишаю зворотної адреси. Не думаю, що лист виглядатиме дивним, я певна, що ти, якщо навіть не зрозумієш, то хоча б не осудиш мене.

P.S. Те, що сталося тоді між нами було не кохання, а просто неправильно оцінена дружба. Тому, ти не зрадник».

Хвилин через п’ять поїзд прибув на залюднену станцію, яка виблискувала на сонці калюжками й рештками талого снігу. Перш ніж відправити листа, жінка глянула на себе у люстерко. Ще нічого. Й взагалі добре, що написала. Й на її лиці зав’юнилась мила, майже дівоча усмішка.


EN DISTANCE ENTRE QUELQUES STATIONS^

Життя іде, підносячи нам свої сюрпризи. Ми завжди чекаємо якусь подію, плануємо собі, готуємо навіть запасний варіант. А йде все... Як схоче. І найчастіше саме непередбачуваним шляхом. Вийде все таким вивертом-вертепом, що ніхто і здогадатися не міг про подібне. Або ж так, скажімо, ви виходите на вулицю і уявляєте, що зустріли якогось старого знайомого, якого вам би хотілось зустріти. А виходить чогось інакше. Назустріч іде людина , про існування якої вже забули. Яка зустріч! Або зведе доля з якоюсь знаменитістю. Очам не повіриш. Всім на заздрість. Хіба не буває такого? Звідусіль нас чекає невідомість, інтригуючи нас. Мабуть, тут і криється інтерес життя, його смак, його таємниця.

В неділю, на зупинці, напроти автостанції, куди приїздили автобуси із навколишніх сіл, скупчувався люд, в очікуванні тролейбуса. В цьому невеликому місті вважалось, що ними їздять тільки малозабезпечені люди і старомодні пенсіонери. Інші люди, як „еліта” міста, не

опускались до такого. Їздили, вільно собі згорбившись, в напханих такою ж елітою мікроавтобусах, втричі дорожче. Але то вже трохи інша історія.

Було холодно. Невдоволений натовп вже нервово тупотів промерзлими ногами. Дехто нецензурно лаявся, то через поганий транспорт, то через недоречну осінь. Серед людей справді було багато пенсіонерів, в основному сільських людей, що тільки-но приїхали на постійне місце проживання до своїх дітей. І для чого приїздять? Знають же, що назавжди, знають. Відчувають скорий неминучий кінець – у в’язниці на енному поверсі. Важко відповісти. У кожного своя історія.

Ось серед сотень різнокольорових автомобільних дахів з’явились роги –довгоочікуваний тролейбус. Старий, віджилий давно своє, ветеран міста, хлюпаючи дверима, гальмує на зупинці. Бувало й таке: такий собі молодий шофер зупиняється на початку зупинки, і не відчиняючи дверей, очікує, доки невдоволений люд не збереться коло його дверей. Потім на зло людям, рушає знову, сміючись над народом. Лиш у кінці зупинки спиняється повністю, відчиняючи двері. Мабуть, дуже весело, коли за тобою поспішає, шкандибаючи, замурзана бабця із палицею. Невже так і є?

У цьому самому тролейбусі стояв молодий чоловік, спершись на брудні поручні. Про щось думав. Безсумнівно, його обличчя привертало увагу. Пасажири приглядались, перешіптувались... А що? Вродливе обличчя? Навряд. Звичайне. Та й одяг теж... Дуже дивно – чоловік як чоловік, дивиться у вікно, а всі на нього. Але ж яка дивна реакція. Дуже дивна.

- Мамо, а дядько, що книжку написав, ще живий?

- Живий, доню, та хіба ж можна так казати?!

- Можна... – і не реагуючи на зауваження, запитала, - А він гарний і знаменитий?..

Розмовляли школярка-дівчинка і молода жінка – її мати, яка відібрала у доньки свіженьку книжку якогось сучасного знаменитого письменника. Дівчинці, мабуть, сильно хотілось побачити цього живого автора. Раптом і її очі завмерли на цьому чоловікові. Завмерли... Невже справді той володіє гіпнозом, надприродною силою, котра зачаровує оточуючих... Якийсь маг...

В тролейбусі гомоніли. Було сиро і прохолодно. Безперестанно хлюпали двері, крізь щілини яких залітав холодний вітер, заносячи їдкий дорожній пил. Хто б бачив цю техніку! А взимку бувало, що замість пилу, на сходах намітає цілі снігові намети. Мабуть, кожен знає, що це не від хорошого життя. Хочеться дійсно чого-небудь комфортнішого, а не цього: скоцюбившись, брати від життя... що дають. Здавалось, не живемо – виживаємо. ( І яким це вітром сюди занесло цього чарівника-гіпнотизера?)

Та дівча все невідривно дивилась на цього молодого чоловіка. Чому?! Невже вона закохана у нього із першого погляду?... О ні! Це щось інше. Дивилась, немов знайшла когось у натовпі. Шукала, шукала і нарешті... Що їй хотілось побачити в цьому молодому чоловікові?..

- Діду суньтеся до вікна, а то тута осьо бабі нема де сісти! – Зверталась до діда грамотна жінка, по всьому її дочка.

Якась старушенція вмостилась біля глухуватого діда, якого щойно й вирвала із малої батьківщини ця ж сама його грамотна доця.

- Ваш дід не чує? – Запитала баба у його доньки.

- Здоров’я немає ніякого, - відповідає вона цій цікавій бабі.

- Ох доню, а яке ж наше покоління було здорове. Ох Боже Праведний. А зараз? Оця молодь. Дуби дубом, бо всі нездорові.

Тим часом молодий чоловік непомітно наблизився до диспутантів, і уважно прислухався.

- Так, молодь зараз хворіє, таке ж повітря, така вода, все на світі.

Молодий чоловік помітив, що жінка дещо не зрозуміла, або не розчула, про що конкретно казала стара. Мовляв, одна про інтелект, інша – про здоров’я. Він усміхнувся. Здавалось запам’ятовував кожне їхнє слово. Всміхнувся, і нарешті відчув на собі... чийсь невідривний погляд. Чоловік повернувся і помітив як його пильно розглядає та кмітлива дитина. Стає зазвичай дещо незручно коли тебе вивчають чиїсь настирливі очі. Із дорослим в цій ситуації ліпше, він або просто задивився, або взагалі злочинець на тебе поклав око. Тоді в останньому випадку відчуваєш себе жахливо, навіть страшно іноді. А тут дитина невинно дивиться на тебе. Який же тут може бути жах?

Він відвернувся, не надавши цьому ніякого значення, але... Ну все вже, годі! Не пасажир у транспорті – мікропрепарат під мікроскопом. Що йому було робити в такому випадку? А що тут поробиш, хіба що... Він знову повернувся і привітно всміхнувся дівчинці. Натомість це спровокувало появу веселої дитячої посмішки. Вона соромливо, наче відчуваючи, що перейшла якусь допустиму межу, опустила очі. В тих опущених очах загорілась якась поки що незрозуміла ні їй самій, ні йому радість. Молодому чоловіку тепер, як ніколи, стало хороше на душі, немов він зробив щось приємне для всього світу.

- Та який там! – обурилась бабця. – Як воно одинадцять класів кінчає, та дурніший від колоди!

- Та яка колода, бабо. – Гне свою лінію жінка, - я ж вам за здоров’я кажу, то ж все екологія, бруд навкруги...

На сміх молодого чоловіка, ця розмова привернула увагу оточуючих, і здавалось що в цій дискусії беруть участь не двоє, а як мінімум пів-тролейбуса. Бабця:

- Не хочуть працювати, ледащів виростили!

- А я кажу екологія! - Вперто не погоджувалась жінка, мабуть сама не відаючи на чому наполягає, і в цей самий час до них приєдналася кондукторка, цього самого тролейбуса.

- Та яка там екологія, роботи немає! Безлад в країні!

Молодий чоловік ховав свою посмішку, аби самому необачно не попастись під вогонь роздратованих жінок, начисто позбавлених відчуття гумору.

- Набережна, - незрозуміло крякнув не молодший за самого тролейбуса динамік.

Чоловік ще раз на прощання всміхнувся дівчині і підморгнув їй. Та відповіла взаємністю. Йому здавалось, що тільки йому – чарівникові, і їй – малій пасажирці, був зрозумілий зміст того нікому незрозумілого сміху. Наче мова у них була якась своя – спільна.

Відчинились двері. Таємничий пасажир зіскочив зі сходинки.

Дівча провело його поглядом. Очі чомусь засмутились... Вони випадково завмерли на першій сторінці тієї книжки. Там, де друкують портрети авторів. Обомліли... Вона швидко прилинула до вікна, і дивилась в сторону, в яку пішов той молодий чоловік. Його висока і струнка постать все віддалялась і скоро зовсім зникла у натовпі. Гра долі. Не віриться. Досі мріяла, а тут їхала із ним в тролейбусі. Він їй посміхнувся.

В її очах з’явився якийсь незрозумілий сум. А може тиха дитяча надія на майбутню зустріч, на здійснення того що зветься неможливим, нереальним. ( А справді – невідомо кого зустрінеш завтра на вулиці ).

Закрились із гарчанням двері. Здригаючись, тролейбус рушив до наступної зупинки.


Зміст

Якщо нація має молодь – вона має майбутнє!	5
Із самого серця	6
Молодіжний літературний клуб «Ліра»	7
Буянова Оксана	9
Гладир Юлія	13
Горяєва Інга	17
Левицький Василь	24
Матюшенко Олена	29
Мілющенко Надія	33
Ніколаєвська Світлана	44
Рохман Оксана	47
Рохман Вікторія	48
Сілік Анна	50
Слюсаренко Юрій	53
Ходаков Павло	55
Яцкул Андрій	59

Літературно-художнє видання


Озвалась ліра водограєм


Збірка творів


Укладачі:

Ленченко Олександра Федорівна

Дащенко Тетяна Володимирівна


Редактор:

Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна


Кіровоградська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка

25006 м. Кіровоград

вул. Декабристів, 6/15

тел.: 22-77-93

http//www.lib.kr.ua

e-mail: bbojchenka@yandex.ru




(Галина Шпудейко)


З клубом





ми:


 - слідкуємо за новинками літературних творів та течій ;


 - творчо зростаємо, ділячись своїми набутками та спілкуючись з майстрами слова старших поколінь;


 - вчимось помічати чесноти та вади творів власних, а також інших авторів, обговорюючи та аналізуючи їх у дружньому колі однодумців.