Озвалась ліра водограєм

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Дніпропетровщині Дніпропетровськ " Ліра лтд", 4081.29kb.
• Честь, меч І ліра, 257.62kb.

Юрій Слюсаренко


Народився в Кіровоград. Закінчив середою школу № 14. У минулому математик, але досить несподівано для самого себе почав писати вірші та прозу.

Зараз навчається в інституті філології Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Юрій вірить в існування Бога-Творця і Сина Його Ісуса Христа. У 2007 році побачила світ перша книга Юрія «Історія нашої ери». В ній автор пропонує допитливим людям побачити не богословський трактат, а художній твір, що стане в пригоді всім тим, хто цікавиться історією християнства, яке є фундаментом духовного життя й світогляду українського народу.


****

Покидаючи місто на довгі роки,

Не шукатиму срібла та славних доріг,

Я відчую той дотик земної руки,

Що тримає мене, щоб не йшов за поріг.

Тільки рідна земля зрозуміла без слів,

Та не чули всі ті, що ходили по ній,

Бо порадує душу поета веселий мій спів,

І Христа прославляв: не побачив його змій!

Коли мало вологи й живої води,

Забери мої сльози та й тішся тоді!

Збережи ти кохану мою від біди,
Нагадай, що я є, як піде по тобі.

Благодатна земля, де любити почав,

Охрестившись, пізнав благодать неземну!

Ображали тебе, проте я не почав,
Оспіваю фортецю міцну, як весну.


До Юлії

Несподіваний вітер вночі,

Нахилявши каштанів верхи,

Ті жорстокі слова мов мечі

Приневолив згадати в журбі.


Відреклася від мене отак

Головою хитавши в ту мить,

Добре взявши, що хижий це знак,

Та чому не дозволю я жить.


Дарував всемогутній Господь

Значно ліпшу наснагу тобі.

Відійдеш від страхітних пригод

Переможеш неволю в собі.


Тому посмішок злих не сприйняв

І почув : «Відтепер я твоя!»

Ще такого кохання не мав –

Запала душа вся моя!
Павло Ходаков


Син робітників. Навчався в загальноосвітній школі №19, закінчив фізико-математичний факультет Кіровоградського       державного педагогічного університету ім. В. Винниченка. Працює державним службовцем.

Він був членом літературних клубів та студій: «Степ», «Сівач», «Обрій», «Парус», «Паралелі і меридіани».

Довгий час вів свій власний літературний клуб «Родник». Але постійні проблеми з приміщенням змусили його кинути цю справу. Зараз Павло – староста літературного клубу «Ліра».

Він – людина відповідальна, виконує свої обов’язки на відмінно.


Сумерки


Стояло необычайно жаркое лето. Я брёл не зная куда, не зная зачем. Солнечные лучи обжигали моё лицо, проникали через одежду, кожу. Из сердца вырывалось пламя костра, разгоравшегося всё сильнее и сильнее, питая энергией обезумевшее солнце. В стремлении согреть друг друга мы забывали о лучезарности.

Внезапно всё вокруг меня начало меняться: мир, словно мозаика, стал распадаться, рушиться, исчезать. Я испугался, почувствовав, как мой пылающий мозг подёрнулся изморозью, а твёрдый, надёжный асфальт под моими ногами пропал вместе с остальным миром.

Меня обволакивал густой чёрный туман, и я скользил всё ниже и ниже. Вдруг ноги обрели опору. Глаза привыкали к темноте: в небе висел месяц, впереди блестело озеро, из-за туч выглядывали звёзды.

Спокойствие и ночное умиротворение затягивали рану на душе. Я подошёл к самому краю берега, потрогал прохладную воду с отражённым космосом. Свет одной звезды был необычен: он отдавался в самой глубине моего существа трепетным эхом. Я попытался вытащить звезду из озера, прикоснуться к ней, но она растворялась в ряби волн, - она была призраком. Что-то подсказало мне взглянуть вверх, и я увидел её. Звезда звала меня к себе.

-Возьми, это мой подарок, - прошептал камыш, и у моих ног появился сказочный ковёр, - чёрные волокна увлекут тебя в космос, а белые покажут дорогу домой.

-Спасибо! Но почему ты помогаешь мне?

-Существует поверье, что, когда встретятся двое, они познают своё будущее...

Ковёр уносил меня всё выше и выше: озеро превратилось в маленькое пятнышко, пока совсем не исчезло; Земля сверкнула игрушечным шариком и пропала. И тут... Я увидел! Она радужно сияла, звёздное вещество её серебрилось, источая тёплый, нежный, трепетный свет. Я приблизился. Она окутала моё тело, проникла в глаза, разум, сердце. Я растворялся в ней, распадался на тысячи осколков-солнц и вновь собирался воедино.

-Скажи, ты должно быть, та вторая, о которой говорил камыш? - и, почувствовав неразделённую грусть, которая скрывалась за ней, умолк...

Звёздочка, камыш, озеро. Дом. Я проснулся, преисполненный нового чувства. .Прошло два или три года. Я бродил по старому городу. Места почему-то казались знакомыми. Дом! Я забежал на крыльцо и позвонил. Дверь открыла хрупкая бледная девчушка, уже не подросток, но ещё и не женщина. Волосы её нелепо торчали в разные стороны, подчёркивая острые скулы и крохотный подбородок. Поношенное детское платье безжизненно висело на щуплом тельце.

-Здравствуй! Здесь живёт девушка с волосами цвета лунной озёрной воды?

-Лунной озёрной воды? - переспросила девушка, - Увы, она уехала, - и, увидев моё расстроенное лицо, добавила, -Не огорчайтесь! Она оставила вам письмо.

Прийдя домой, я забрался на пыльный чердак, который тускло освещала лампочка. Её мерное жужжание отпугивало тёмную, немую ночь, притаившуюся за окном, а влажное тепло утоляло сухой внутренний холод.

Я читал её письмо. Глаза жадно глотали каждое слово.

«Был некий сад. И росло в нём множество деревьев, кустов и трав. Большие и малые, плодоносящие и праздные, источающие благовоние и зловонные. Пришло время - и они зацвели. И был среди них один шиповник, который поразил мерзкий недуг. Цветы его посему были блеклыми и вялыми. Но шиповник не замечал оного недуга - он радовался жизни, впитывая приятную влагу своими кореньями, грелся под мягким солнцем. И вот, прилетели бабочки и стали порхать с цветка на цветок. «Я здесь! - радостно кричал куст - летите ко мне!» Но бабочки пролетали мимо, ибо цветки его были невзрачны. Опечалился куст, поник и загоревал. Но тут прилетела некая капустница. Куст даже не обратил на неё внимания, ибо был ослеплён отчаянием. Итак, ищите правду, и она осветит вашу жизнь».

И всё. Никакой подписи, никакого адреса - только эта притча. Я перечитал её несколько раз и ничего не понял: причём здесь кусты, причём здесь бабочки?

Я вылез через чердачное окно на крышу. Тёплая тихая ночь прошила меня насквозь. Я лёг на шершавый шифер и стал блуждать взглядом по созвездиям. Спустя некоторое время я вдруг заметил, что космос медленно и тихо заполняет меня изнутри. Возникло даже ощущение, что в моих лёгких плещется невидимая звёздная жидкость.

Наступило утро. Новое солнце разбудило во мне поразительную мысль: правда неприметна, еле ощутима, как лёгкий порыв ветра. Во мне появилось чрезвычайно сильное желание возвратиться в тот дом и поговорить с несуразной девчушкой...

Но сколько я ни искал тех мест, того дома - всё было напрасно. Я понял, что упустил нечто важное. Самое важное, может, во всей моей жизни. Во второй раз.

А третьего раза уже не было. Да, было кое-что, я даже могу рассказать вам про этот случай, но, думаю, он вообще не имеет особого значения.

На похоронах одного моего знакомого я увидел среди прочих старичков-приятелей одну старушку. Слепило яркое солнце, но я всё-таки разглядел в её глазах неясное мерцание. Подойдя к этой старушке, как можно элегантней опираясь на свою палочку (хотя с таким здоровьем на старости лет можно забыть про всякую элегантность), я расспросил её, кто она, откуда, и, в частности, узнал, что у неё дома есть "две невзрачные картины", от которых она давно хотела избавиться, не знала, кому их продать. Это меня очень обрадовало, хоть я и не показал виду, - ещё с молодости я коллекционировал полотна известных и неизвестных художников (в чём весьма преуспел) - вся моя душа вылилась в эту коллекцию (так что я даже теперь и не знаю, что у меня осталось внутри).

Я пошёл поглядеть на старушкины картины и, увидев их, чуть не обмер: это были бесценные творения художника N-ского, мечта каждого коллекционера! Названия их известны, впрочем, очень многим: "Пробуждение" и "Осознание". Это две части триптиха. Третью, неизвестную часть, автор сжёг. Представьте, старушка предлагала мне эти два сокровища буквально за бесценок, но - странно! - за дымкой её глаз я вдруг увидел что-то, что всколыхнуло моё прозрачное, еле теплившееся вещество. Я многое вспомнил, мне показалось, что я стою на пороге чего-то очень важного, но - увы, мне это лишь показалось.

Я взял картины считай, что даром и чуть ли не бегом отнёс их домой. Теперь я часто любуюсь ими, сидя в моём любимом кресле-качалке и слушая мелодию ветра, колышущего сухой камыш за окном. Эти полотна пробуждают во мне какие-то неясные воспоминания, но они напоминают мне и то, чего никогда не было...


Андрій Яцкул


Народився 16 листопада 1989 року в місті Кіровограді. Дитячі роки минули в мальовничому селі Кам’янка на Новомиргородщині, на берегах річки Велика Вись, живописна і неповторна природа якої надихала його на творчість. Власне, розпочав писати у 2004 році із віршів, поки не відкрив для себе магічний світ прози. Першим наставником була відома філолог і поетеса С. Г. Барабаш, котра зробила чималий внесок у розвиток творчості молодого письменника. Немало вплинули розповіді діда про війну, голодомор і цікаву історію рідного села.

Нині - студент Кіровоградського Національного Технічного Університету, факультету сільськогосподарського машинобудування. На першому курсі – учасник загально-університетських олімпіад з вищої математики та фізики, на яких посів перше місце. Бере участь у міжнародних програмах КНТУ (ENESAD , Ki-France). Стажувався у Франції. Але будучи студентом технічного вузу, не забуває про творчість. Автор оповідань «Молодша сестра», «ЇЇ погляд був наповнений сяйвом веселки», «Всього лиш трава», «Планида втрачених запахів» та ін. Працює над новими оповіданнями, і в майбутньому бажає спробувати себе в ролі кіносценариста.


Прокажена


Блідий, матовий туман, що окутував річку і білі церковні будівлі, швидко розсіюється. Там зійде сонце, і золотаві церковні хрести заблищать проти жовтогарячого світла. Але землею ще з ночі. Насувалася негода.

Я вже не спав, вдивляючись у білий квадрат вікна, але окрім знайомої акацієвої гілки нічого не помічав. Давно вже прокидаюсь удосвіта. Із тих пір, як попрощався зі столицею, і назавжди осів у цій глухомані. Прокидаєшся, мов від страшного сну, хоча сни взагалі мені рідко сняться. Дуже рідко. Світанок… Боюся й водночас не можу пропустити його дорогоцінне проміння. А в осінні безсонячні дні мені спиться спокійніше і довше. Здається, таких людей називають жайворонками. Але передніше такого зі мною не траплялось. Лише тепер сформувався той перешкоджали цьому важкі ватяні хмари, що нависли над хитромудрий механізм, котрий сам знає, яка передбачається погода і скільки мені спати.

Виріс я київським хлопцем у забезпеченій родині, не знаючи нічого, окрім мільйонів схожих один на одного жителів, котрі, немов комашня, снували столичними вулицями. Усі поспішають, усі чимось заклопотані. Знав, що десь у глухій провінції, в далекому шахтарському містечку, проживав дід мого найкращого друга Ігоря. Одного разу батьки вирядили його туди на літо погостювати. Саме тоді я узяв подарований автомобіль і поїхав разом з Ігорем.

- Розвіємось як слід, нічого тут сидіти, - агітував мене він. Проте ні я, ні сам Ігор не уявляли собі, що нас очікує, і куди ми їдемо. На той час нам виповнилося по дев’ятнадцять.



Далеке, глухе містечко зустрічало нас розбитими вщент дорогами, недобудованими, але вже до фундаменту розореними будівлями і похмурими, майже убогими жителями. Всі вони незадоволено окидали нашого «Опеля», нібито в усьому був винний саме він. Одразу трапився на очі великий, теж зруйнований комплекс. Розвалля. Десь за містом бовваніли іржаві металеві щогли, облуплені башти, занедбані бетонні конструкції… Усе те належало колишній шахті, котра споконвіку годувала містечко.

Дід, що постійно був чимось невдоволений і тихо бубонів собі під ніс, жив на третьому поверсі чотирьохповерхової «хрущовки» в центрі міста біля річки. Недалеко, край дороги стриміла стара, але ще діюча церква. Стояла спокійно й незворушно, нібито все навкруги й справді здавалося не вартим її уваги. Поруч із церквою, схована у гіллі старого саду, причаїлась одинока мазана хатка під очеретяним дахом. Сад тягнувся аж до самого берега, ховаючи все від людського ока. Гадаю, що тут мешкав сам хранитель місцевої реліквії, він же, безперечно, сам правив служби. Кумедно і не по-сучасному, мабуть, виглядає той господар у своїй рясі, котрому дістався такий ексклюзив – жити в приватному домі посеред багатоповерхівок.

І от одного благодатного вечора, коли моє серце почала наповнювати несамовита туга за цивілізацією, я без надії на усілякі переміни вийшов покурити на балкон. Сонце вже скочувалось за церкву, як раптом поміж густого саду, замість очікуваної сірої ряси промайнули крильця чиєїсь постаті. О, я не дарма обрав цю метафору! Тій молодій особі в легкому червоному халаті, можна було б приписати не тільки крильця. «А попівська дочка виглядає нічого», - подумалось мені тоді. Бездоганно складена «попівна» квапливо рушила вулицею і звернула за ріг сусіднього будинку.

Я провів незнайомку поглядом, а пізніше зустрічав її ще кілька разів. Від того ставало приємно, мов од мрії. А одного дня зустрілися наші очі. О, не відаю, чи відбулися в мені якісь зміни, але відтоді підсвідомо бажалося зустріти її ще раз, а потім ще. Я проймався якимось ще невідомим почуттям, уявляючи себе поруч із незнайомкою в різноманітних ситуаціях. Щось розганяло мій сон. І щоразу із шаленою швидкістю з’являлися нові фантазії, котрі мішалися із рештками попередніх, і все це виливалося в щось однаково добре і утішливе. Ігор не звертав на це уваги, а я знав, що все скоро скінчиться. Ось так минув тиждень, а за ним і другий.


* * *

Попід стелею поблискувала сирена. Вона служила в місцевому клубі в якості світломузики. Із здоровенних динаміків лунали сучасні клубні композиції. У Києві бажаючих розім’ятися під сучасну музику було набагато більше ніж тутешня жменька провінціалів. Вони розбилися групами, поринувши у бурхливе обговорення тутешніх новин.

Сивий тютюновий дим плив угорі, створюючи щось схоже на небо тільки білого кольору. Усе огорнула повна темінь, тільки смуга тьмяного помаранчевого світла виявляла в ній різні танцюючі фігури. Здавалося, що всі вони хаотично плавали, знаходячись у невагомості, навіки відірвавшись від реальності. І раптом із темряви виринуло неясне жіноче обличчя і одразу ж зникло, сховавшись у власній тіні. Як це було несподівано! Я й не осмислив одразу, що відбувалося в дійсності, а що змалювала моя уява.

Наступна пісня була повільною. Я відвернувся до вікна, спостерігаючи як десь далеко в нічному небі блимає літак.

І тої ж миті я відчув на плечі непевний рух чиїхось пальців. Легка рука намагалась мене потягнути до центру зали. Втім, я ще бачив перед собою зоряне небо, яким блукало те неясне жіноче обличчя із темряви. Лише згодом з’ясувалося, що лице те було тієї незнайомки із хатини з садом. І вона стояла переді мною, запрошуючи на повільний танець.

- А я бачив, як ти тільки що танцювала, - сказав я, намагаючись перекричати музику.

Проте я чекав іншої реакції. Той подив, котрий з’явився на її лиці, дійсно вразив.

- Я? – стиснула вона мої пальці. – Я взагалі сьогодні не танцювала. Тільки прийшла.

- А тоді кого ж я бачив?

Незнайомка тільки безневинно стенула плечима. Було це дуже дивно, адже я добре запам’ятовую обличчя. Тоді ж чому вона заперечувала той факт? Кокетувала? Ми познайомились. Розповів їй, що майбутній археолог і живу в столиці. А от про свою співрозмовницю не дізнався майже нічого, окрім що вона щойно закінчила школу і ще не знала, де вчитиметься далі. Звали її Веронікою.

Коли ми поверталися додому, вже бринів світанок, і десь високо на глянцевому небі пливли легкі хмари. Безлюдними вулицями містечка гуляло ранкове прохолодне повітря, і чулось, як торохкотіла підвода з бідонами – молочник збирав молоко.

У легкому тумані пливло життя. Цвіли жоржини. Ми з Веронікою ще довго розмовляли біля мазаної хатини, шибки якої наче з-під лоба споглядали на нас крізь старе гілля. Прощатися не хотілось. Мною, та, гадаю, нею теж, оволоділа приємна втома і ще щось особливе, що поєднувало пишні жоржини, росяний ранок та й навіть силует химерної шахти в щось дуже легке і приємне, і від цього, власне, й не хотілося спати.

- Ніч вже пройшла, - сказала Вероніка, понуро посміхаючись. – Тобі не здається, що ти потратив на мене забагато часу? Тепер відсипатимешся до вечора.

- Зате свіжим повітрям подихав, - іронізуючи одказав я.

Вона посміхнулась, і ми розійшлися.


* * *

Я прокидався із думкою, що знайомий із людиною, котра мені сподобалась, котра відрізнялася від інших і, можна сказати, врятувала мене від туги. Я й досі не квапився сповістити Ігоря, із ким я провів час. Тоді ніхто не передвіщував подальшого ходу подій і розвитку стосунків. Після кількох зустрічей з Веронікою ці самі стосунки ніби зупинилися, мені стало важко з нею розмовляти, ніби не було про що. Вона чомусь отягувалась. Психоаналіз не мій фах, і я не філософ, аби шукати цьому пояснення, але… Як дивно і збентежено вона опускала очі, коли я не знаходив тих слів.

Ранок того самого дня виявився таким же радісним і сонячним. Вже все навкруги знало що літо наблизилось настільки, що вже не можеш чітко без календаря визначити, яка надворі пора року.

Вероніка вертіла в руках ромашку без пелюсток, а її відкриті вологі губи щось нашіптували під ніс. Невідомо звідки на ромашку прилетів і примостився великий пухнастий джміль. Вероніка підставила йому руку, і той виліз на неї немов ручний. Це було таким сюрпризом, що склалося враження, ніби той був муштрований. А може вони розуміють одне одного?

- Як ти це робиш?

Вероніка тільки лукаво примружила очі:

- А ти не знав, що я відьма?

- Здогадувався,- підтримав я її жарт. – Але спочатку я подумав, що твої батьки якимось чином зв’язані із церквою. Вероніка нічого не відповіла і зараз же змахнула джмеля рукою.

- А у тебе в Києві є дівчина? – ніби ненароком запитала вона.

Питання було настільки непередбачуваним і мало відтінок неозначеності, що я оторопів від несподіванки. Що вона хотіла почути? І я опинився на роздоріжжі. Відповісти «ні» - соромно, «так» - скажу неправду. «Проте, чому вона питає? Проста цікавість? Але запитувати про це їй було зовсім не зручно» - і тої ж миті, замість розлючення або зніяковіння через мою несміливість, на її лиці промелькнули загадкові тінь і посмішка.

- Добре, не відповідай, я сама все зрозуміла.

Та моє остовпіння стало ще більшим.

- І що ж ти зрозуміла?

- Все зрозуміла.

І додала:

- Ходімо. Я хочу квітів.

Її кроки були легкими і поспішливими. Ми швидко сіли в машину, і досить скоро нас приймала недалека від містечка лісосмуга, крізь густе гілля якої блищала невелика річка. Звідти віяло річковою вологою і очеретом.

Я стояв осторонь, спостерігаючи, як Вероніка нахиляється за квітами, і її букет ставав дедалі більшим. Іноді вона підносила квіти до лиця і вдихала різноманітний пилок. Потім я приєднався до неї. Здавалося, це було безрозсудне щастя, коли нічого більше тебе не обходить. Приємно було дивитись, коли дитя природи зливається зі своєю стихією і первоначалом. Поривчастий вітерець розвіював легеньке плаття Вероніки, котре дуже личило їй і було таким же вільним, як і сама природа. Іноді ми одночасно нахилялися за однією і тією ж квіткою, торкаючись руками. Мені це сподобалось, і хотілося повторити ще раз. Вероніка при цьому посміхалася, і, очевидно, була теж не проти. Однієї миті наші руки затрималися разом трохи довше. Вона звела голову. Великі чорні очі, здавалось, теж дихали разом із ніжними чітко означеними губами. Була цікавість в цих очах, вони передчували, віддавались… Вони чекали… Прагнули... І чи були потрібні ще якісь пояснення? Кому і навіщо? Чи мав я право на те, що робив?

…В моїх грудях сколихнулося серце. Я торкнувся Вероніки рукою, і скоро тендітний жіночій стан належав повністю мені. Живий, як ніколи близький. Повільно й обережно торкнулися наші вуста, і все навкруги попливло, перетворившись в приємне різнокольорове затьмарення. І вже нас оточували зовсім інші запахи, інші звуки, а наш букет, напевно, вже давно лежав десь осторонь. Нам було добре, було вперше.

Осторонь хлюпали хвилі, здіймався вітер, і ніхто не помічав, що день вже почав хилитися до заходу.


****

Десь через тиждень по цьому розпочалися жнива. Час пролітав дуже швидко, і ледь осягалося, що вже середина літа. Петрівка того року видалась дощовою. Ми разом із Ігоровим дідом частенько бували на місцевому току. Туди безперестанку мчали старенькі, схожі на саморобні «Газони», а в них сиві чоловіки із червоними обличчями. Жінки перегрібали лопатами бурти зерна, ковтаючи хмари пилу. Авжеж, усі поспішали. Особливо мені сподобалась зерноочисна машина, котра своїми рукавами і транспортерами нагадувала гігантського морського краба, що сновигав током, як морським дном. Вероніка також мала працювати десь тут, і я передчував радість.

Наближався обід, коли я, нарешті побачив її. Сповнений піднесення я рушив їй на зустріч. Аж тут я очмарів. Чи то марилось? Я глядів поперед себе і каламутне, прикре відчуття оволодівало мною. Минаючи мене, до Вероніки під’їхав якийсь небритий, огидний тип на важкому мотоциклі без коляски. Вероніка поцілувалась із ним, вмостилась ззаду, і обоє кудись умчали. Це було щось вражаюче. Проїжджаючи повз мене вона, гоноровито закопилила підборіддя й не привіталась. Не привіталась, ніби ми й справді були незнайомі. Я був приголомшений.

- Ти знаєш її? – вказав я Ігореві на від’їжджаючий мотоцикл.

- Крученчиха, - одказав він і зморщив носа. – Що, подобається?

Я розгубивсь і зніяковів.

- Та ні, я так, просто… …колись бачилися на дискотеці.

- А-а-а, - розпочав єхидно Ігор, - Просто розкусили ми тебе. Інакше чого б ти увесь час задивлявся в той бік. Не думаю, що купа зерна тебе б так заінтригувала. Ти ж із цим всім не дружиш. А з Крученчихою отже… А-а-а…

- Всі вони з довіку повіями були! – Несподівано обізвався невдоволений Ігорів дід. – І вона, і мати їхня – повії, дитину кинула, і бабка – відьма проклята… Тьху!

Ми придивилися до старого.

- Всі вони одної крові, бісові діти. Путня дівчина і під пістолетом не сяде при людях на мотоцикл із цим мавпієм. Е-е-е, пропаща справа.

- І найшли на кого дивитись… - не вгавав дід, але його вже ніхто не слухав.

Сказане дідом було жорстким і неприємним. Але яка доля правди в його словах? Знаєте, коли щось відбувається всупереч твоїм бажанням, а ти розумієш, що воно так і є, то те чомусь завжди сприймається тяжким, невиразним, що спантеличує і напускає безпомічної туги. Що б там не було. І особливо, якщо це щось вкрай важливе для тебе. Але ж Вероніка. Для чого вона вводила в оману? Удавала із себе чемну, а тут проміняла мене. І на кого? Та чи може така мати якийсь сором, якщо старий повідав правду? Хто міг передбачити, що вона на таке здатна? Як бачите, здатна. І вона не жартувала, про те що вона відьма. Ніскільки. Але свідомість наполягала на іншому. Тутечки було щось таємниче, темна гра, і я з’ясовуватиму, яка ж саме.


* * * *

Як звичайно, ми зустрілися ввечері. Я довго нервував перед цією зустріччю. Як воно все вийде? Що я їй казатиму? Потрібно поспішати. Проте неможливо передбачити увесь хід подій, і увесь мій сценарій вилетів з голови сам по собі. Вероніка мене здивувала. Я очікував, що вона стане більш скованою і мовчазною, коли я вже про все знаю, або ж виправдовуватиметься. Та Вероніка поводилася настільки звичайно й природно, ніби усього баченого не існувало й зовсім. Це було незрозумілим, і я розгубився.

- Чи можу я тебе запитати? – звернувсь я до неї.

- Про що? – здивувалася Вероніка.

«Хм, у тебе ще зухвальства вистачає прикидатися», - подумав я, але її очі дивилися незворушно спокійно. Здавалось, що буквально сьогодні вранці я напився до чортиків, і тепер влаштовую допит безвинної людини.

- Скажи, як твоє прізвище?

- Для чого це тобі?

- Поясню потім. Як?

- Ну Крученко.

- І ти росла без матері?

- Так, майже.

- …Вибач… - визнав я свою нечемність і одразу ж додав:

- А твоя бабця… - «відьма» ледь не зірвалося із моїх вуст, і щось несподіване сталося тої миті. Я розгубився…

Вероніка спрямувала погляд на горобців, що, купаючись у пилюці, сповіщали про негоду.

- Я зрозуміла… Завтра… На світанку… - раптом прошепотіли її вуста, і я не помітив, як лишився один.

Наступного ранку, коли я прокинувся всі ще спали. Намагаючись нікого не розбудити, я тихенько одягнувся і скоро був на подвір’ї. Горобці напередодні не помилились. За ніч вітер нагнав хмари, і тепер вони тяжко зависли, погрожуючи впасти проливним дощем. На вулиці було порожньо. Я прочинив хвіртку хатини із садом і одразу ж помітив чиюсь тінь. Вероніка була звичайною, і в її очах ще було відображення ранкового сну. Вона залишалася мовчазною.

Дуже скоро позаду залишилася хатина із жоржинами, і ми незабаром минули й саме містечко. Вероніка повела мене кудись городами вздовж берега. Її бліде обличчя й тепер виглядало ображеним і незворушним. Складалося враження, ніби ми навмисне ховалися від людського ока.

- Куди ми йдемо? – нарешті наважився запитати я, але відповіді не отримав. Лише на обрії забовваніла якась лісосмуга, і стежка вилася прямо туди.

Високі вікові дерева нависали над степом, а ще вище – вже вирували важкі грозові хмари. Природа готувалася до негоди. Далі здійнявся вітер, проніс хмару пилу і знову кудись зник. А ми все йшли. Ось ліс уже поруч. Перші куші. Напруження наростало, і невідомо звідки навіювалось бажання бути якомога обережнішим.

Між тим ми заглиблювалися в хащі. Ноги почали заплутуватись у густій папороті, а лице зачіпало колюче і мокре від роси гілля. Ставало темно і прохолодно. Високі стрункі дерева похитували своїм верховіттям десь аж у самих хмарах, а тут, унизу, утворились справжні вечірні сутінки. Природа готувалася до грози, а тому дерева жалібно стогнали, ніби безнадійно цьому противились. Потемнішало. Відчуття наштовхувало на думку, що скоро я про все дізнаюся. Дуже скоро. Але де ми? «Не здивуюсь, якщо на дорозі нам тут трапиться якийсь перелесник», - промайнуло в голові, і я помітив, що дерева ніби змінили свою форму, ставши більш крислатими, і звідкись війнуло жабуринням. Куди ми йшли, й навіщо?..

- Ти не боїшся? – озвалась Вероніка зненацька.

- Ні, не боюся, - одказав я і відчув, що збрехав.

- Ну зараз перевіримо… - мабуть, все зрозумівши підхопила вона.

І ось ми дійсно вийшли до болота посеред лісу. Не зважаючи на негоду, що невпинно наближалася, тут стояла тиша і пахло травами. На тому березі, ніби врісши в землю, стояв старий автобус із пофарбованими вікнами. Однозначно там хтось жив. «Отже прийшли», - майнуло в голові, і я зніяковів. Все навкруги наче мертве; місце й справді все сповнене містичності і загадковості. І як це вдалося пропхнути цей автобус крізь непролазні хащі. Нічого подібного я не бачив десь в іншому місці, лише тут…

- …Сюди… - глухо, немов стара жінка, промовила Вероніка і прочинила переді мною вузькі двері.


* * * *

…Я увійшов, і одразу ж опинився у повній темряві. Невиразне розуміння того куди я потрапив, навіювалося поступово й сприймалося неохоче. Я вже приблизно розумів, про яку саме «відьму» розповідав старий. Отже, я не помилявся.

Несподівано щось ворухнулося зовсім поруч, і мене вхопила чиясь шершава кістлява рука.

- …Сюди, голубе, сюди… - прохрипів мов із могили голос відьми, і я відчув, що її рука була холодною, немов морозиво. Ми навпомацки перейшли до сусіднього приміщення, і увесь цей час зовсім поруч чулося її пронизливе, зловісне сопіння.

Ми перейшли до іншої кімнати, і стара засвітила свічку. Тьмяне тремтяче світло наповнило кімнату із чорними, як у скрині, стінами. Посередині стояв стіл із якимись чудними предметами, котрі в цьому напівсліпому світлі здавалися ще містичнішими і загадковішими. Чому я був тепер тут? Хто б напророкував мені, що я колись у житті потраплю в таке божевілля? Раптом із іржавої коробки, схожої на пасічний димар, завився солодкуватий блакитний дим.

- Ворожіння – то є справа специфічна та індивідуальна. Думаю, ти знав, на що ідеш, – напутнім тоном промовила стара, перетасовуючи колоду старих засмальцьованих карт. Вона збирається зараз тут мені ворожити? Давай-давай. Хай пограється. Відьма протягнула карти:

- Зніми лівою рукою, голубе, тою, що від серця, зніми.

Я мало в таке вірив, але все виконав.

Старі жилясті пальці почали знімати одну за одною карти, і ті лягали в коло, плюхкаючи немов млинці. У центрі цього кола лежала одна закрита карта.

- Твоя доля – складна річ. Доля, вона взагалі не любить, коли її питають… - стара на мить замовкла. – Виріс ти не знаючи нестатків, а тому ти сильно полюбив себе і гроші. Занадто ціниш власну репутацію. Це наробить тобі чимало негараздів. Згадай великого Соломона, «чи можна за пазуху взяти вогонь і не попалить одежі?» Чи можна?.. Душа в тебе, голубе, лінива, ти дуже залежиш від думки оточуючих.

Стара поглянула на мене, а потім на кришталеву піраміду на столі.

- Венера перейшла за сім… - пробурмотіла вона. – Місяць… Королева із коричневим волоссям…

Стара знову змовкла. Настало гнітюче мовчання, проте було чути, як тонко потріскує свічкове полум’я. Ми обоє перезирнулись, здогадавшись, про яку саме королеву віщували карти.

- Горе ти принесеш собі, я казала… Але горем ти замордуєш її. А все твої залежність від думки оточуючих і себелюбство. Ти не дурень, а тому розумієш, що тягне за собою різниця у походженні, статусі, освіті… Це неохоче сприймають навколишні. Але хочу застерегти тебе… Хочу застерегти тебе, голубе… Людське слово – часто лише необдумана думка в пориві емоцій. Люди – істоти змінні, і їхнє ставлення до всього змінюється. Але тобі цього зараз не зрозуміти. Люди, тримаючись свого місця в житті, намагаються досягнути свого щастя. Інше питання, дай людині те, що вона хоче, і вона зрозуміє, що того зовсім не вистачає. От і труться між собою ці двоногі свавільні істоти, постійно знаходячись за крок від повного щастя… Проблема іще в тому, що щастя звикли оцінювати чимось матеріальним або ж стосунками. Але і перше, і друге – воно врешті-решт зводиться до матеріального. Це є ніщо, у порівнянні із емоціями, котрі породжує щастя. Емоції! А всього того ганебного, матеріального має вистачати лише б обігріти і утримувати нашу оболонку. Все інше досягається у стосунках, у спілкуванні. І не важливо, чи то є мовне спілкування, чи безпосередньо тілесне зближення… Саме там у вигляді піднесення надходить і відходить вся життєва енергія. Це є так. Так влаштований соціум. Під нього створені ми.

Зморшкувате лице старої темними плямами виринало із темряви. Схоже на ріллястий шмат рудої глини, воно ввижалося несамовито страшним. На її недружелюбній посмішці раз у раз мерехтіли незрозумілі тіні. Час затягувався. Стара кістлява рука забирала одну за одною карти, поки на столі не лишилася остання. Та сама, що лежала в центрі кола…

- Ось тут криється те, що й заварює разом із тобою всю кашу… Ось…

Напруження наростало. Непевний рух тремтячої руки перегорнув останню карту. Обличчя старої переінакшилося. На карті була зображена жінка, обличчя котрої заміняла силувана темна пляма. Гарно складене тіло було густо оплутано невідомими рослинами. Відьма вирячилася так розпачливо, ніби для неї це щось значило. Що вона там побачила? Небезпеку? Але стоп. Невже мене переконали? Невже я потрапив під вплив цього божевілля? Ні. Я в це не вірю.

- Прокажена… - протягнули старі висохлі губи, і одразу ж із них почулося сутужне, сповнене відчаю сипіння. Таке нестямне, що, безумовно, підняло б і мертвого з могили.

- Прокажена… Бійся прокаженої… - повторила відьма ще раз, і раптом те страшне лице скривилось в такому благаючому вигляді, ніби я тримав на руках її єдину беззахисну дитину, будучи повністю владним над її долею.

- Не попадай під її вплив… Для чого ти приїхав?.. Вона трапиться тобі… Ти її впізнаєш. У неї амулет на грудях… - Щось незрозуміле і незв’язне говорила ця стара жінка. Вона вирячила очі, як і раніше, дивлячись недружелюбно, але благаюче. І раптом вона знітилася.

- Щоранку тебе зустрічатиме світло. Воно навіки порушить твій спокій, якщо ти все-таки будеш піддаватися впливу прокаженої жінки. Заклинаю тебе. Навіки ти втратиш спокій. Чуєш!.. Дитячий малодушний страх стане твоїм постійним супутником… Страх і відчай. Страх і відчай…

Потім вона замовкла, і, схилившись до столу, прикрила руками голову. Слова, видно, у неї скінчилися. І в цій тиші я почув тихе схлипування.

- Дурниці… - проговорив я і прожогом вискочив на двір.

Надворі було темно, а десь осторонь вже стугоніла гроза. Висушена земля знову почала оживати. Верховіттям дерев прошарудів вітер, і небо над нами розсікла довга, блискуча нитка. Небо вибухнуло, і линув дощ.

Я відчував, що боюся влізти у яку-небудь історію. Відьми, повії, небриті хулігани… Але заспокоювало лиш те, що назавтра я мав від’їжджати до Києва. Коли я повідомив про це, Вероніка все сприйняла як належне. Увечері мали прощатися, з’ясувавши на який строк. А поки що говорити не було про що. Вероніка і я залишалися мовчазними. Зверху поливав дощ, мною володів кепський, остаточно зіпсований настрій, а вона залишалася спокійною, ніби нічого не знала. Хоча навряд. Вероніка з ніг до голови була оповита загадками і невідомістю. Мої думки стриміли, не знаходячи собі місця. Невідомість, підозри, містика... Я абсолютно нічого не знав із її минулого. У неї хтось був до мене? І що в них було? До чого ці злі жарти? По ній нічого такого не скажеш, але ж репутація нечесної дівчини. Це факт. Проте вона зовсім не виглядала винуватою? Довіряти їй? Як? Що то за тип на мотоциклі? Чи є для мене місце в її серці? Якби я тільки знав, що крилося в її прекрасній голові… Їдке, невідомої природи почуття, схоже на глибокий сумнів, що швидко переростав у недовіру, роздирало моє серце. О, якби я тільки знав…

Промоклий до нитки, я приплівся додому, і визирнув у вікно. По холодному склу кривими траєкторіями скочувалися краплі. Біла хатинка, наче намальована аквареллю, розпливлася, утворивши разом із церквою і зеленими хащами старого саду щось розмазане і незрозуміле. Висохла земля пила воду, ряботіли калюжі, дощ не вгавав до самого вечора.


* * * *

Вже ніч послалася над містечком, коли я, нарешті, підійшов до одинокої хатини. У вікнах не світилося, і я увійшов. Було тихо. Біля відкритого вікна, мов невагома, колихалася біла тюлева штора. З палісаду віяло нічними квітами, що ожили після дощу. І лише після короткої миті я помітив у кріслі постать, у такому ж білому й прозорому, як і штора, вбранні.

…Вероніка сиділа нерухомо, відвернувшись до вікна. Чекала мене. На тлі ультрамаринової шибки вона переінакшилася, походячи на справжню міфічну Афродіту. Справжню міфічну. Біла одежа, неначе сивий дим, обвивала її довершений стан. Класичний, майже досконалий профіль, матове бездонної ніжності обличчя… Вона насторожилась, щойно зійшовши із сюрреалістичного портрета.

Вероніка припала до мене, і лице її запалало.

- Ні про що більше не думай, - виказала вона і поцілувала. - Сьогодні наш вечір.

Неземні емоції, що наростають кожної секунди, отьмарюють тебе з усіх боків, коли така, як Вероніка, стоїть поруч. Чи мав я право на те, що робив – хіба це мало значення? Ніжно й п'янко пахло її тіло. Ні, то не були парфуми. То щось інше, куди більш захоплююче. «Ні про що більше не думай…» - пролунали чи то в реальності, чи то десь у пам’яті її останні слова, і, нарешті, я торкнувся неї. Зізнатись, мені й справді не хотілося згадувати про дурні плітки і відлюдкувату лісову старушенцію. Навіщо? Було свіжо і затишно. Була розслаблена Вероніка. Все інше – хтозна-де поділося.

…Коли я прокинувся стояла глуха місячна ніч. Посріблена місяцем Вероніка не спала. Її розпушене волосся, мов шовк, розкинулося на моїх грудях. Але тепер невідомо-де поділося все попереднє піднесення, а натомість відновилося обурення і рішуче хотілося з усім покінчити.

- Ти їдеш від мене? – прошепотіла Вероніка, звівши на мене очі. В її голосі прозвучала надія, і складалося враження ніби, щойно вона відкрила мені щось таке потаємне, що я просто не мав ніякого права не задовольнити її своєю відповіддю. Але я промовчав.

Проте й Вероніка не стала довго чекати. Вона посмутнішала і, швидко знявшись з постелі, почала одягатися. Я, ще й досі не оговтавшись від сну, робив те саме. Якось нецікаво все виходило, поспіхом і недоладно.

Більше ми не розмовляли. Вероніка поспішно провела мене до дверей, і раптом у нічній пітьмі на її шиї гойднувся складної конфігурації амулет у формі місяця. Я його надовго запам’ятав. Аж раптом я схопив її за плечі.

- Зачекай. Я повернуся!

Вероніка посвітлішала. На її обличчі заблищали великі чорні очі, і я чекав, як вона розпливеться у посмішці.

- Ти не повернешся! – раптово відрізала вона і рипнула дверима.

Глуха літня ніч заволоділа містечком. Сяяли зорі, а десь на окраїні тьмяно мерехтіли вогні. Дихалось свіжим, вже далеко не літнім повітрям. Сновигаючи метеорити безтурботно падали на землю, не маючи ніяких справ тут, і для яких вже все давно вирішено. Усе нагадувало про те, що не за горами осінь, і вже час їхати.

Постоявши ще мить біля дверей, я вийшов на вулицю і рушив нічним провулком. Під ногами скрипів гравій, і я все віддалявся, несучи в серці важке, невідоме дотепер почуття. Іззаду вискнула хвіртка. Я розпачливо обернувся і побачив, як велика чорна кішка із білою плямою на спині перебігла дорогу і, на мить зупинившись, сховалася в темряві. Позаду залишалася мазана хатинка, що поглядала мені вслід своїми сумними чорними шибами. І не важко було здогадатися, що за ними є реально існуючі очі і реально покраяне серце.

Не роздягаючись, я впав на диван, але не змігши заснути, вийшов на балкон. Місяць кудись сховався, але все ще звідкись лив світло на хатину. Там, так недалеко, є щось дороге, що страждає, і ніхто йому не може допомогти. Там була Вероніка і, напевно, вже спала. Я розірвав із нею лише фізичний зв'язок, але натомість зародилося щось нове, що зв’язувало і зобов’язувало, що відтепер збільшуватиметься, й нагадуватиме про себе кожен день, кожен рік, все моє життя.

Між тим ставало все прохолодніше, і природа поринула в густий матовий туман, готуючись до світанку. Невидима сила змушувала скоріше покинути це прекрасне місце, де я, нажаль, виявився чужим. Видно, так було визначено наперед. Я ще трохи постояв, поглядаючи на вогні, і пішов спати.

* * * *

Уранці ми прощалися з містечком. Від’їжджаючи, я намагався не помічати мазану хатинку. Усе закінчувалося добре, і я знову влився в звичайне життя. Провінція і все, пов’язане з нею, губилося в пам’яті і згадувалося все рідше. Через деякий час я закінчив навчання і отримав диплом. Усі справи стрімко пішли вгору. Мене запросили на розкопки до Сирії, і я із задоволенням поїхав. Все йшло добре, доки не відбулося наступне. Розкопуючи старовинне місто, я випадково натрапив на дивну річ, формою схожу на півмісяць. Наш професор-геральдист визначив, що це, напевно, рештки давнього амулету, який мав магічне значення для тодішніх людей. Саме це наштовхнуло на думку пов’язати свою знахідку із амулетом, котрий я бачив у Вероніки. Давні люди, як і Вероніка, якимось чином були пов’язані із окультизмом і магією. Але то був тільки початок.

Почало спливати минуле. Знову відчувалася провина перед Веронікою. Вона почала з’являтися в снах, будучи зовсім байдужою до мене і спрямовуючи свій мертвий погляд у нескінченність. Ставало страшно від того погляду, і я прокидався у холодному поту. Особливо я боявся, аби не наснилася та божевільна лісова старушенція. Та однієї ночі це сталося.

Снилося, що знаходжуся в себе в квартирі, а потім, незрозуміло чому, щось змусило мене вийти надвір. Все бачилось дуже невиразним, але однозначно лежали високі снігові кучугури, і, що цікаво, було тепло. До того тепло, що я не замерзав, навіть в одній тонкій сорочці. Я вийшов із під’їзду, переді мною розкинулося величезне поле стиглої пшениці. Стежка слалася за небокрай, за яким, безсумнівно, зяяла прірва. Та все було так спокійно, що ніщо не змушувало розмірковувати над неминучим. Тихесенько повівав вітерець, колишучи лисніючі ниви, і десь над головою посвистував жайворонок. Вітерець дув прямо в обличчя, і я вирушив йому назустріч. Не пройшовши й кількох кроків, я помітив, що з обрію напереріз мені рухалася якась розмита чорна пляма. Вона пересувалась так швидко, що за якусь мить я вже чітко міг розрізнити її складні контури. Саме ці контури були бачені мною кілька років тому у знайомому лісі. Авжеж, сама лісова відьма вирішила завітати у моє сновидіння. Вже будучи зовсім поруч, вона зупинилася. Звичайно, те що бачиш уві сні цілком безпечне і нестрашне. Але тільки тоді, коли знаєш, що спиш. Її голова була покрита гострим чорним каптуром, а обличчя світилося їдким брудно-зеленим кольором. Можете тільки уявити мій стан. Я оторопів, та все ж спромігся тікати. Проте марно. Уві сні ноги стають ватяними. Насміхаючись над моєю безпомічністю, вона оскалила свій беззубий рот, випустивши зловісний хриплий звук.

- Я відходжу, але Прокажена виконає свою справу. Неодмінно… - і її лице знову розпливлося у кривавій посмішці. – Приємного світанку! - Розгнівано додала вона і вибухнула страшним диявольським реготом. Я відчув, що це кінець. Проте раптом зашуміло в голові, і я відчув, що прокидаюсь. Здається, крізь цей шум я розчув фразу, яка надовго затрималась у моїй голові. З тих пір прокидатися вранці стало моєю найтяжчою справою. На ранок у мене розболілася голова, і страшний сон довго не виходив із голови.

Я помітно схуд, а кожен ранок розпочинався однаково. Втім, я щоразу втішав себе доводами, що втомився і занадто близько сприймаю дурниці. Цілий день – Вероніка, а під ранок – її мерзотна бабця. Але скоро мені це набридло, і я вирішив покінчити із розкопками, повернувшись туди, де все розпочалося. Саме тому на мене скоро чекала далека дорога, сповнена усіляких зустрічей і відкриттів.

* * * *

Як і багато років тому, коли я вперше приїхав у ці краї, загублене серед лісостепів містечко, не зважаючи на початок літа і навколишню радість, зустріло так само скупо й безрадісно. Відколи ми поїхали, тут майже нічого не змінилося. Втім, видно неозброєним оком, як силенна матінка-природа крок за кроком поглинала все створене колись людьми. Все ще більше здичавіло, безслідно зникаючи з лиця землі.

Престарезний Ігорів дід ще більш постарів і згорбився. Він, як і раніше, увесь час був чимось невдоволений і, човгаючи по хаті, щось постійно бухкотів під ніс. Його не задовольнила й моя поява в його покоях, і старий у чомусь мене запідозрив. Втім, я й досі не відав, як мотивувати свій приїзд сюди, коли Ігор і досі залишається на розкопках. Не знав – і крапка. Проте я не знайшов собі іншого житла, й оселився в нього.

Не відкладаючи на потім, я одразу ж попрямував до хатинки із садом, аби щось з’ясувати, і був вражений. Хатина незграбно посунулась, облупилась і просіла у землю. Сад був занедбаний, заплутавшись у густому хмелі, а в сумні шибки вже вільно заглядали кропива й полин. Куди все поділось? Для кого існувало? Я знерухомів, спостерігаючи як по рудій глиняній стіні дралася вгору коричнева ящірка. Важко вірилось, що колись те, що відбувалося за цими стінами, мене вражало, а тепер дуже яскраво поставало перед очима, а потім неохоче забувалось, зоставляючи пособі тяжкий смуток і неподоланну тугу. Зоставалось лише завмерти, і лише здогадуватись: як, коли і чому так сталось. Невідомо, скільки минуло часу, оскільки я отямився лиш після того, як ззаду до мене хтось доторкнувся.

Я оглянувся і побачив зовсім похилу жінку, котра доброзичливо розглядала мене сірими очима.

- Із вами все гаразд? - запитала вона.

- Так, так, - не одразу відійшов я, розуміючи, що зараз скажу неправду. - Цілком так. Цікавий пам’ятник архітектури. Такі будівлі в наш час трапляються рідко.

- А ви…

- Історик. Веду наукову роботу. Прибув з Києва працювати у вашій школі, – знову збрехав я і запитав,- А в цій хаті давно ніхто не живе?

На лиці бабці з’явився чималий подив, по-перше, чому я так цікавлюсь цими розвалинами, а по-друге, просто так в таку глухомань не пошлють. Вона тільки дивно стенула плечима:

- Ну, років зо три, може більше…

- Питань більше не маю, - і одразу ж додав, - А це правда, розказують, що колись у цій хаті відьма жила?

- Та ні. Відьма була у лісі. До речі грамотною була. Тут дочка її жила. Дивна жінка була. Повією прославилась, і, говорили, що, як і стара, теж із чортами зналася. Проте останнє – дурні вигадки.

З її слів одразу стало зрозуміло, що йшлося про Веронічину матір.

- І що було далі з нею?

- Із ким?

- Ну, із жінкою цією?

- Із жінкою… - Чомусь неохоче почала стара, скептично поглядаючи з-під лоба. – Кажуть, то є недобре про небіжчиків лихе згадувати, та все ж і відьму, про яку ви знаєте, і доньку її, і онучку… усіх Господь призвав до себе. – Стара обернулася до церкви і перехрестилась. – Царство їм небесне. Стара – років чотири тому, донька її – зовсім давно, а внучка – три. Забрала проказа бідолашну. Хоча і ця зналася за повію. Ще із малку почала. Мох і трава, що тут творилось. Войдувалися з нею сусіди. Проте і бенкетувала вона недовго. Попутав із дурманом та голкою нечистий. Змарніла, поблякла вся, ну а там і прозвалася прокаженою. За якихось півроку з кралі обернулася в почвару. Коли сконала, і ховати ніхто не брався.

Я слухав стару, і густий колючий клубок підступив під шию. Що вона говорить? Що верзе? Як Вероніка могла опуститися до такого? Виявляється, могла. Зрештою, вже все одно. Вероніки давно не має. Вона розсіялась, як дим. Але ж як? Як усе те, що було? Невже було дарма і скінчилося ні для чого? І відьма проклята – все знала. І за світанки знала, і за прокажену, яка перейде дорогу, як виявляється, теж. А тут і звернути є на кого. Вірилось і не вірилось. Не вкладалося в голові. І як не дивно я залишався доволі спокійним: вчасно спрацювала захисна система організму. Все скінчилося.

- Я бачу, вам не цікаві ці дурні історії… - Несподівано обізвалась стара.

- Ні, чого ж…

- А дозвольте запитати. У мене онук восени до школи іде, не знаєте, як там воно все буде?

- Так, так. Обов’язково, - щось автоматично одказав я і, не помічаючи розгублений бабин погляд, рушив геть. Я не знав куди. Лагідний літній вітерець обдував лице, але як не дивно лишався непоміченим. Чи було то розгублення? Некеровані емоції? Хтозна. Хотілося заридати що є сили, а потім… Переграти? Що? Наївне, безпомічне становище. Крах!

Кілька днів не було ніякого життя, увесь час хотілось тупотіти ногами й курити. Однак коли все трохи втряслося, не відкладаючи, я прийшов на міський цвинтар, аби відшукати те, із чим доведеться жити до самого кінця. У містечку люди помирали і народжувалися рідко, а отже, не важко було відшукати на нещодавніх могилах знайоме прізвище. Могила розташовувалася осторонь інших, що підкреслювало абсолютну людську зневагу. Вона встигла просісти і густо порости різноманітним бур’яном, що вже сягав самого хреста. Сухий степовий вітер бовтав вигорілий вінок, котрий не міняли вже кілька років. На хресті був напис без фото. «Крученко Анжеліка Вікторівна» - прочитав я, і сахнувся:

- Де тоді Вероніка? – ледь не вигукнув я на всю околицю. Серце йойкнуло в надії і в радості, і я щодуху понісся із цвинтаря.

Остання подія стала найвишуканішою за останні роки. Я довгий час тріумфував, як очманілий, не даючи собі ради. Прозріння того, що ті всі страшні речі не стосувалися Вероніки, підносило вище неба. Проте відкритим залишалося питання де вона, і як її знайти.

Я рішуче захопився ідеєю відправитися на її пошуки, але довго не зважувався на це. Я, мов екзальтований, невпинно конструював плани, до дрібниць змоделював нашу зустріч. Моєму захопленню не було меж. Однієї ночі знову завітала лісова старушенція, яку я навіть уві сні сприйняв спокійно, як добрий знак. Вона й донині глухо й зловісно сипіла, і поміж цими звуками до мене долинали слова «Вероніка», «Спас», «…на місці першого вільного зближення…». Висновок був однозначним: на свято Преображення Господнього на нашому місці ми зустрінемось із Веронікою. Все складалося надзвичайно добре. Але настав Спас, а на зазначеному місці ніхто не з’явився. Відтоді я вирішив – розшукати її, кардинально перевернути своє життя, щоб там не було, але…

…Минали дні і місяці. Минуло кілька років…

Один за одним наступали святкові дні Преображення, щороку нагадуючи про близьку осінь, холоди, зими, а отже, безповоротно минає ще один рік мого нецікавого життя. На умовлене місце ніхто не приїздив. І хтозна, чи принесе одного разу це свято те, чого чекаю багато років. Я вже абсолютно здичавів, частково посивів і майже забув, що колись жив у столиці. Жив, як і раніше, в знайомого діда, якому навіть перестав платити за квартиру. Останнім часом працював у місцевій школі. Мав тижневий роман із молодою вчителькою, але зрозумів, що серце навіки віддане іншій. Найгірше, що знав, але нічого не міг вдіяти. Надія досі жила, прагнучи свого втілення.


* * * *

Закавчали ворони і скопом позлітали з дерев. У траві змовкли коники, і я насторожився. Розкішний сріблястий «Ягуар», ніби насміхаючись своїми круглими фарами над моїм стареньким «Опелем», викотив на галявину. Крізь не менш блискучі затемнені вікна неможливо було впізнати, хто знаходився всередині, і я підвівся.

Коли зглушили мотор, все знову заспокоїлось. Знову засюрчали коники, і защебетали лісові птахи. Дверця в «Ягуарі» розчинилася, і серед лісу постала елегантна жінка в широких темних окулярах і легенькою білою хусткою на голові. В мене здригнулося серце. Її хода, постать, рухи – пробудили щось давнє, бажане, і вже частково забуте, котре колись змушувало здригатись усе моє тіло. Але хоч би що, незважаючи на всю свою має статичність, жінка вела себе якось непевно. І раптом я задихнувся. Одним легким рухом жінка звільнила з-під окулярів своє обличчя, на якому засяяла знайома, ледь пихата посмішка. Сумнівів у реальності жінки, в котрій неважко було упізнати Вероніку, не лишилося й краплі. Я розгубився, відчувши як гаряча кров запульсувала у скронях.

- А я знала, що побачу тебе тут. – Заговорив її спокійний тихий голос, чим розвіяв мій неозначений стан. – Отже, неважкі гіпнотичні фокуси ще діють. Тебе звичайно цікавить, хто була та прокажена? Хто та дівчина, яка ввела тебе в оману? Все просто, як в дешевому кіно: я мала зведену сестру. Ми не були із нею схожими. Я навмисне не розказувала про неї. Попри все зараз це не важливо. І я залишаю за собою право берегти цю таємницю. Головне, що щось таки змусило тебе прийти сюди. І ти не був готовий до нашої зустрічі. Розумію. Отже, я правильно думала. В тобі ще тече краплинка совісті, і ти не зневажив того, що було. Прикро, що тоді ти послухався свого розуму, а не серця. Але ж ти не шкодуєш за тим, що між нами було?


- Не відповідай. Я сама все знаю. Я, здається, трохи змінилася. Звідкись узявся в мені цей прагматизм та непохитність. Ти не зважай на це. Коли цих якостей забагато вони псують людині душу, оскільки вони, напевно, й породжують цинізм, а той вже вимагає від нас чинити проти волі серця, бути байдужими, бо без цього ми вже не циніки. І ось, я знову не про те. – Вероніка всміхнулася давньою дівочою посмішкою. – Я хотіла сказати, що той час, відведений на безтурботну любовну гру, ми остаточно втратили. Ми заскніли, а із роками ти починаєш поспішати жити, хоч підсвідомо й протистоїш цьому. У нас вже не вистачає часу замислюватись над чимось глибшим, ніж наш побут і тіло, котре необхідно нагодувати, напоїти, забезпечити його старість дбайливим потомством, при цьому якомога частіше лишаючись у нерухомому стані. Це слабкість тіла. Його сутність. Ми живемо, щось набуваємо, щось безповоротно втрачаємо, потім шкодуємо, забуваємо… І так до самої могили… Господи! А ми спізнилися на цей стрімкий потяг щасливого буття… Як думаєш, чи вдасться повернути хоч би краплину із того що було?..

«Ні!» - мало не зіскочило із моїх вуст, «Але можемо продовжити», - стриміло в моїй голові, але я промовчав. Ось, шанс, все зараз мало повернутися до моїх рук, але у мене, як у малого хлопчика, не вистачало сміливості. І тої ж миті мені на плечі лягли її незабутні руки. Такі ж легкі і тендітні. Неперевершені.

- Поцілував би мене, - тихесенько мовила Вероніка, а у підтексті чітко було чути: «твоя». Вона, як і тоді, була прекрасна. Лице спахнуло сором’язливим полум’ям. Була моя і більше нічия. Здавалось, ніби з тих пір я не торкався руками нічого дорожчого, ніж вона. Навіть ті старовинні цінності лишалися невартими уваги. Але, Господи! Хто я? Хто вона? Я ж цілковите ніщо у порівнянні із нею. Яка сукня, яка машина. Та те що я вчинив, не піддавалося жодному поясненню. Чому я так вчинив? Безглуздо й нікчемно.

- Не треба, я не можу, у мене дружина, сім’я. – Безглуздо одмагався я, а сам невідривно вдивлявся в її очі, безмежно чарівні й глибокі.

- Дружина… - автоматично й ніяково злетіло з її вуст, і вона розчаровано понурила голову. Чекала, не цуралася, вірила, а отримала… відверту відмову. Ще кілька хвилин тому Вероніка була готова забути всі мої дурниці, а тепер зробилась такою далекою, що ні один літак у світі не подолав би тієї відстані. Була б вона слабшою, то неодмінно б рясно заридала, чого не сховаєш під жодними окулярами, навіть найтемнішими. Хіба я був вартий її? Легкодух! Нікчемне старе ганчір’я!

Та несподівано все переінакшилось. На ній знову з’явилась пихата посмішка і непритаманна їй солідність.

- Твоя машина… - глузуючи, вказала вона на допотопного «Опеля» і, востаннє продекламувавши свою зневагу, подалася геть.

Знову запанувала тиша, і я залишився сам на сам із галявиною. Стояв біля старого «Опеля», як біля могили, і щось їдке і неминуче картало серце. «То була всього лиш сестра… Дійсно просто. Але невже це кінець?..» - майнуло в голові, і відчув, що ледве стримую сльози. «Ні, не кінець!..» Із цією думкою я вскочив в машину і прожогом вискочив на трасу. Наче співчували ті поодинокі дерева й кущі, що раз у раз мерехтіли поза вікном, нагадували мені якісь фрагменти із власного життя, дні і хвилини якого так само бігли кудись у небуття, у безповоротність минулого. У спогади. Події жили десь там, у глибині пам'яті. Я іноді пригадував їх. Схожі на ті самі дерева, повз котрі я мчав; на мить озираєшся – і бачиш їх знову, аж поки вони не зникають. Зникають назавжди, як зникає минуле із пам'яті. Звісно, жаль, але ж час є час, нічого не поробиш. Вдалині, на обрії, де блищав розпечений асфальт, бринів жаданий сріблястий автомобіль. «Опель» незадоволено гарчав, але летів щосили. Навіть патруль інспекції не наважився його наздогнати. Дуже скоро я впритул наблизився до «Ягуара» і просигналив фарами. Він на диво відповів і почав гальмувати.

Невдовзі ми одружилися. Мене перестали терзати світанки, і я мирно спав, обійнявши дружину. І ніщо нас уже не тривожило. Скоро діда Ігоря не стало, і ми переїхали жити до Києва. Мені було шкода покидати те, де все ввижалося рідним, і я добре пам’ятаю день нашого від’їзду. Пам’ятаю, як не втрималась від сліз Вероніка і як за вікном промайнула остання хата. Блискучим рожевим світлом сяяли її шибки і все віддалялись. Здавалось, що то в них відбивались тіні наших минулих молодих років, котрі теж сяяли, але вже десь у глибині пам’яті. Та то були лише шибки, і я б ніколи не подумав, що то лише жевріюче ранкове сонце одблискує в них.

с. Кам’янка.

Новомиргородський р-н 2005-2008рр.