Озвалась ліра водограєм

1   2   3   4   5

Квітка

Тобі я подарую цілий світ,

Велику квітку, що зросла в пустелі.

Не обірви і не спаплюж той цвіт –

Блакитну недоторканість пастелі.


Бо квітка ця, яку тобі дарую,

З казкового омріяного краю.

Коли сама я навіть засумую,

То, все одно, про щастя нагадаю.


Якщо сумуєш – подивись на квітку,

Розгладь пелюстки поглядом своїм,

І ти згадаєш ранні роси влітку,

І мрійний спів, і надвечірній дим.


І туга зникне. Вернеться надія,

І ти підеш у свій далекий путь,

І здійсниться моя одвічна мрія –

Добро людське добром і повернуть.


Ти будеш йти із квіткою невпинно.

Вона жива, як і моя душа.

У скруті допомогу дасть щоденно,

У радості не буде заважать.


Весь світ для тебе буде розпростертий:

Іди, дивись, шануйся, володій.

Нехай в тобі живе його безсмертя

І ця казкова квітка моїх мрій.


Вороння


Кружляють зграї вороння

І хочуть душу погубити,

Та все ж іду і прагну я

Всіх ворогів своїх любити.


Розплавлю лід старих образ,

Навчуся воронам радіти.

І серед зграї чорних фраз

Я лиш любов’ю буду жити.


Моє життя не казка дивовижна,

Не пісня лагідна й чарівна.

Моє життя - то воронова тризна,

Та боротьба жорстока і нерівна.


Кидає ворон свій жорстокий клич

І каменем він мрію розбиває,

А там, за вороном, є натовпи облич,

Та справжньої любові в них немає.


А коли крила ворон розправля,

Здається небо синє потемніло,

Переді мною здибилась земля,

І серце тоскно защеміло.


Кружляють зграї вороння

І хочуть душу погубити,

Та все ж іду і прагну я

Всіх ворогів своїх любити.


Розплавлю лід старих образ,

Навчуся воронам радіти.

І серед зграї чорних фраз

Я лиш любов’ю буду жити.


Кохання і любов


Кохання і любов! То різні дві планети

У всесвіті життя на роздоріжжі літ?

Моя душа живе і відчуває злети,

Падіння з висоти, і щастя, і політ.


Чи, може, це одне астрономічне тіло,

Далеке і просте? О, мріє, долети...

Моя душа живе, і ожива в ній сила,

Щоб на питання це відповісти.


Кохання і любов - два слова, як два Сонця,

Як дві зорі на небі закоханих очей.

Моя душа живе і криком безголосся

Розбризкує пітьму зневіри і ночей.


А, може, цілий світ у цих словах крилатих.

І слово - то крило, душа - могутній птах.

Кохання і любов нас вчать усіх літати.

П’янкий польоту смак звучить у цих словах.


Чекання весни


Весняне сонце розтопило зиму

І вітерець махнув, немов рукою.

І так поволі, повагом, незримо

Весна ступа стежиною грузькою.

Блакиттю ллється небо на тополі,

І вітер пахне листом молодим,

А серце сходить, як зерно на полі,

Щоб у весні теж змолодіти з ним.

Я хочу чути, як росте травиця,

Як перша пташка прилетить до нас.

Мені ночами ліс квітучий сниться,

І верби зеленню вкриваються всі враз.

Мені не треба ні скарбів, ні слави -

Ковточок з неба чистої весни ,

Що сонцем добрим мені серце плавить,

І посилає кольорові сни.

Асфальт та камінь так гнітять нещадно,

Немов не під ногами - на плечах.

Тепер, коли тут сонце сяє владно,

Забути захотілося той жах,

Здійнятись в небо чисте і прозоре

І доторкнутись подихом до зір,

Побачити, як плуг цю землю оре...

Усе це буде! Ти мені повір.

Зима ще може лютувати в тузі:

Морозом вдарить, снігом сипоне,

Але вже скоро на веснянім лузі

Кульбаби зійде сонце запашне.


Світла осінь


Промчав вітерець, скуйовдивши чуба,

І стало на серці спокійно і любо.

Він лагідний, ніжний, як котик-муркіт,

Приніс хоч осінній, та теплий привіт.

Я осінь люблю, щиру всю позолоту,

Люблю її небо і добру турботу,

Люблю її землю під килимом листя,

Люблю її паморозь, ранню, зернисту.

Осіння пора - то казка і щем,

Бо все вже минулось холодним дощем.

І цей вітерець, що промчав пустотливо

Мені не скуйовдить волосся грайливо.

Листочок, кружляючи, впав з високості –

Закінчив життя своє тихо і просто.

Хоч прийде ще ніжна, грайлива весна,

Весна молода, весна запашна.

Вже інший листок затріпоче на вітах,

Вітаючи нас із сонцем, із літом.

Минуле лиш пам’ять нехай збереже,

Бо час, що минув, не вернеться вже.


Колискова


Колискову заспіває мати

Над своїм притихлим немовлям.

Так її лелека вчив співати,

Що дарує радість матерям.

Колискова ніжно так дзюркоче,

Виливає теплу доброту,

Як в степу від джерела струмочок,

Що промив вже балочку круту.


Так дитя піде в життя широке,

Що шумує хвилями штормів,

Як не зможе вже ступить і кроку

То згадає материнський спів.

Колискову пригадає пісню -

Приголубить хвилечки круті.

І блакить у небі враз повисне,

Усміхнеться сонце з висоти,

Так, як усміхатись вміє мати.


****

Я хочу плакати й не смію,

Бо сльози твердо запеклися.

Чому вони не розлилися,

Сказать відверто я не вмію.


Душа моя - кривава рана.

Об неї сльози розбиваю,

І б’ю я ними, і кидаю,

Виконуючи роль тирана.


Катую вперто власну душу.

Для серця ніжного я - мука,

Проте воно невпинно стука -

Я все це витерпіти мушу.


Про милість мову я порушу,

Та милості не буде нам

Поки хоч крихту, хоч десь там,

Біди людської розпорошать.


Від неї серце закипає

І сльози каменем стають,

І люди їх з-за інших ллють.

Та біль безвихідь розриває...

Василь Левицький


З’явився на світ 15 грудня 1987 року в місті Кіровограді (де мешкає і донині). На пізнання світу вплинули література та кіно, адже перші його спроби пера (точніше – ручки й олівця) так чи інакше дублювали прочитані чи побачені сюжети, образи, ідеї тощо.

Починав із суто пригодницької та фантастичної прози. А далі – полилося зливою найрізноманітніше: гуморески, анекдоти, пісні, вірші, загадки, прислів’я, приказки тощо.

Наприкінці 2002 року поема «Ода Україні» зайняла перше місце на міському конкурсі, присвяченому Дню Соборності України. Через рік одержав друге місце за вірш «Кохаю  ніжно місто над Інгулом» у районному конкурсі на кращий твір студентської та учнівської молоді, присвячений тридцятиріччю створення Ленінського району.

Тільки-но вступив на факультет філології та журналістики

КДПУ  ім. В. Винниченка (влітку 2004-го), як написав п’єсу, котру у вересні поставили на факультетському «Вернісажі талантів». Тоді ж почав грати в КВК, а отже, створювати більше драматургічного (сценки, мініатюри, театральні постановки і т.д.). Для студентської газети, згодом – для «Молодіжного перехрестя» пише різноманітні статті, зокрема аналітичного, науково-публіцистичного, критичного характеру. Вже четвертий рік поспіль грає в КВК (команда «Та ти шо»). Полюбляє подорожувати, фотографувати, співати. Нині пише виключно українською.

За нагородами не женеться (всіх не отримаєш). До того ж, найбільшу вже має – здатність творити…


Cценічне дійство


Cценічне дійство – мов обряд

Буремно-згубного весілля,

Лише публічна звична гра,

Де кожен із гостей обрав

Гуляння з молодими спільно.


У рясі режисує кат,

Глузуючи з безглуздих звершень:

Його натруджена рука,

Котру затер, бо всіх торкавсь,

Освячує тріумф, як вперше.


Букет, наповнений сповна:

Феєрією, фартом, фліртом,

Ловитиме сліпий фанат.

А потім гучно залуна

Шквал оплесків для всіх, мов «гірко».


Ерзацне сонце


Ерзацне сонце – вичавки цитрини –

Підробці-небу цноту продало:

Заплямувавши, заплювавши, спритно

Жбурнуло в землю. Кратер утворився –

Й згасати стало сонячне тепло.


Слова-фальшивки розгризали душу,

Цементне тіло грузло у траві.

Масні стискання зводилися дужче,

Вичавлюючи пристрасть. Потім здувся

Тваринний потяг. Рештки – дві криві.


Березневий інцест


Недосипано. Недописано.

Снігом і олівцем.

Не частує сюрпризами

Березневий інцест.


Заручили-зурочили:

Жерли; пили хильцем…

Драговиння із родичів

Опісля спальних сцен.


Вітаю!


Бридко гадина влізла – перерва –

Незворотністю нутрощі зжерла.

День дев’ятий кульгаво придибав,

Несучи дурнуваті обіди.

Кожне слово стікало по ринві,

Наче кров з рани (хто їй повірить?)

Руки теж захотіли померти -

Почала роздавати цукерки.

Двері тишу терпку розірвали –

Вдерся раптом до класу товариш,

Котрий чув: ішла мова за татка.

«День варення», - здалося.

– Вітаю!


Оплесками крил


Терпи: он з-за рогу з’являється скверик.

Твій приз не затерп – він чекає востаннє.

Чи встигну дійти? – допікає питання.

Належу однак до когорти упертих.


Жере – і не вдавиться встромлена куля:

Хот-дог замість черева (мрія собача).

Зацьковані лапи, та очі ще бачать

Крізь мрячну полуду будинків поснулих.


Знайшов-таки в зелень огорнений скверик,

Де оплески крил розчиняються в тиші.

Мене голуби, як свого, заколишуть,

На крильцях здійнявши над зграєю мертвих.


Та не сумний – заглиблений у себе я


Та не сумний – заглиблений у себе я

По кісточки розламаних «чому?»

В оселі сій зі стелею-пустелею,

Де крізь піски бреде самотній мул.


Оази тут – нема. А є лиш колія,

Котра трима двома руками світ,

Дарма, що від народження розколота –

На час і смерть – на паралелі дві.


Мул остовпів, до колії прилипнувши:

Оце й кінець? Почути б лиш: чому?

Чи був отут би хто, чи ні, коли б не жив?..

Та спалахнув – то світло хтось ввімкнув.


Автосмертографія


Я помер якраз у час прекрасний:

Возз’єднання всіх напередодні.

Я помер, коли підняли гасло –

Й всі, немов один, сказали:

- Згодні!


Прошкребу на мольберті


Прошкребу на мольберті

штрихи.

А вони зовсім стерті.

Пихи

їм не треба, і слави.

Не руш:

хай розпечена лава

ще дужч

заливає споруди

«на біс».

Бо слова не пробудять

слабких.

Прогулянка звуковою доріжкою диска


Бачу, будні нестерпно намуляли,

Хоч барвисте життя зовсім близько.

То ходімо мерщій на прогулянку

Звуковою доріжкою диска.


Віброхвилі торкнуться бентежливо

Наших ледве прикритих обіймів.

Ми з тобою, звичайно, належимо

До звучання фантомів мінливих.


Досягнути зуміють мелодії

Наших тіл, відчайдушно розкутих…

На долонях доріжечки долі є.

Чи дозволиш мені їх відчути?


Із вуст – оркестри пролунали…


Із вуст – оркестри пролунали,

Зірвавши вражених примар.

Прожогом закружляв над нами

Стрілець-принадник без керма.


«Керманича мерщій шукайте, -

Ревуть примари на-гора:

- Чого таке звучання варте, -

Хистка, примхлива, марна гра!»


Ха-ха, - у відповідь «жебрацтву»

Крізь призму приписів і норм.

І ще, і ще ми будем грати

Вустами спраглими фурор!


Олена Матюшенко




Народилась 3 квітня 1986 року. Закінчила кіровоградську загальноосвітню школу № 35. Зараз навчається на факультеті філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Вірші пише з раннього дитинства. В них відображене все, від чого сильно б’ється дівоче серце: романтичні історії кохання, туга за милим, гіркий присмак самоти.

Олена часто відвідує зустрічі членів клубу, а у вільний час активно листується зі своїми літературними друзями. Її цікавлять всі новини, все, що відбувається в житті клубу.


****

Не в тому річ,

Що ти не мій.

Не в тому річ,

Що ми не вдвох.

Біда і радість

Пліч о пліч

Ідуть разом.

Переполох посіяв

Смуток у душі,

Ми не разом_;

Все не всерйоз,

Ми навіть не товариші.

Посіяв смуток у душі

Великий сумнів почуттів,

І негаразди

Серед нас

Живуть, немов товариші.

Тваринний спокій поколінь,

Що насуває біль , тривогу,

Десь заховався в комиші

Й тримає запал серед мас,

Створивши щось, немов облогу

І не пускатиме щоразу,

Коли порив до нас ввірветься,

І бунт прокинеться коли.

Не покидають люд печалі.

Ми вже не ті, які були.

Ми існували і терпіли.

Горів в душі вогонь незгоди,

А зараз досі ще незримий

Тремтить в очах запал свободи.

На волю рветься сіре панство.

Набрид усім дешевий хліб.

Нам захотілось скуштувати

Нектару - Божого єства,

А замість нього лиш дешева

Якась кавказька похлава.

Комусь користлевеє слово

Забралось в море інших слів.

Їм захотілось рівноправ'я,_;

Натомість горе сіло в хлів.

Уже наш люд, покуштувавши,

Отримавши небесні смаки,

Вертається до свого голоду,

Не спавши і роблячи маленькі кроки.

Живе народ. Він ще нівроку.

Співа завзято й галасливо.

І ллється пісенька журлива.

Така нестримна й полохлива.

І ти ж такий:

Мене побачив .

І захотілось богом будь..

Мене рабою ти призначив,

І насолоді ти піддався,

Що за тобою я в вогонь…

Ти так до мене вже не стався!

Мені прийшлось тебе забуть,

Бо вже терпець мій увірвався,

Погрався з почуттям, мабуть

Не в тому річ, що ти не мій..

Не в тому річ, що ми не вдвох..

Стріла Амура пролетіла,

Та нас чомусь не зачепила.

Нема кохання у душі,

Бо ми ніхто,

Бо ми чужі.


Мрійлива осені любов

Зацілую поцілунком

Сонячних і теплих уст.

Вустами, губами в обличчя...

Увіп'юся,

Цілуючи любо,

Як маму і тата..

Я буду велика,

І буде там свято,

Бо буду велика і буду

Багато правильніше уваги

Приділяти... їм,

Бо буду щаслива й не буду пихата.

Весела, принаймні, здорова й багата.

Без сорому в очах...

Спокійна.

І

Скромна.

Така, як і треба,

Така, як лілея,

Майбутнішня

Рада.


****


Ну наплював ти мені в душу.

І що ? Ридати тепер мушу?

Не дочекаєшся, бо не озветься

В мені надмірная пиха.

Ти наплював мені у серце.

Тепер смієшся ти зтиха.


Ти наплював мені у душу!

І що? Ридати тепер мушу?

То не твоя вже є заслуга,

Що ти мені тепер не друг,

А то вже є тепер заслуга

Твоїх незчисленних подруг.


Ти наплював мені у душу!

І захолонув в серці лід.

Хіба ж я сльози лити мушу,

Щоб обігріти цілий світ.


Тим зачепив велику силу ,

Понівечив її усю.

Мені любить тебе не сила,

Не хочу я «усю-пусю».


Хіба ж це все любов’ю зветься?

Хай сказиться така любов.

Тривога й біль в тобі озветься,

Бо ти спаплюжив найцінніше.


І хай для тебе я свята,

Мені мій ворог став рідніше,

Бо через тебе вже не та,

Якою була у неволі

Забилось серденько моє.


Не ти, не ти

В моїм житті

І у майбутніх починаннях.

І доля іншого чекає,

А ти - примара у коханні,

Яка повернення благає.

Не ти тепер життя моє.

Це все!


Я буть з тобою не хочу.

Я не люблю тебе.

Любила, і тільки спокій загубила.

Ти наплював мені у душу.

І що ж? Ридать по тобі мушу?

Я не скажу тобі прости .

Не ти в моїм житті, не ти !!!