Озвалась ліра водограєм
| Вид материала | Документы |
- Дніпропетровщині Дніпропетровськ " Ліра лтд", 4081.29kb.
- Честь, меч І ліра, 257.62kb.
Між нами прірва у стосунках,
Сум’яття цілий океан.
З любов’ю ми звели рахунки,
Зневіру знищили й обман.
Хоч й досі ще душа страждає,
Зате звільнилась від образ.
І в серці вогник догорає:
Стає все меншим раз-у-раз.
Осінній дощ згасив багаття.
Що в серці тліло скільки літ...
Туман окутав, наче плаття,
Й на почуття мої приліг.
Лиш вітер іскру роздуває,
Що згасла вже без вороття.
Тепер я в попелі шукаю.
Що вже пройшло, як дим з життя.
Музика осені...
Давно лежать уже покоси
І теплі дні пішли на спад.
Із трав упали уже роси,
Стоїть в задумі старий сад.
І небо хмарами покрите,
Пливе над річкою туман.
Не видно сонця у блакиті,
Осінній віє вже дурман.
А моє серце знов в печалі
Й сумує в розпачі душа...
Хороші літні дні промчались
Й в дорогу осінь вже руша.
Затихли в серці моїм струни,
Пісні вже арфа не співа...
І журавлина в небі туга,
А серце втіхи так чека.
До тебе ближче пригорнуся,
Коли в сльозах моя душа..
Я змін природи не боюся
Й печаль з тобою не страшна.
Слова утіхи, роси наче,
У час осінній упадуть,
Заграє в жилах кров гаряча
Й мої бажання оживуть.
Мої пісні ви легкокрилі...
Мої пісні ви легкокрилі,
У вас живе моя душа.
Ви все в думках моїх летіли
Шукати крапельку тепла.
Летіть пісні понад полями,
Летіть в незвідані світи,
В далекий вирій з журавлями:
Назустріч щастю і весні.
Злітайте вище аж за хмари
Туди, де вільний дух летить.
І там розсипте свої чари
Й про мене вітру розкажіть.
І знову світяться ось зорі
І місяць вийшов у блакить..
Та у небесному просторі
Вже квітка щастя майорить.
В останній раз цілуєш руку...
В останній раз цілуєш руку,
І серце плаче у цей час...
Весняний день несе розлуку,
Н-а-д-і-ї промінь вже погас.
Душа до тебе тягне руки,
А серце плаче від образ,
А в голові лунають звуки:
Останній раз...Останній раз..
Мої думки, як ніч чорніли,
Погасли в серці всі вогні.
А пісні наче заніміли.
Я дарувала їх тобі.
І серце кров’ю обливалось,
Зимою стала ця весна...
Хіба цього я сподівалась?
Без тебе... знову я сама.
Троянди жовті - квіти це надії...
Пахтять троянди жовті на вікні
І погляд мій притягують до себе...
Мені здається, наче я у сні...
І спогад лине про весну, про тебе.
Це спогади про світлі, ясні дні,
Які ущерть наповнені тобою,
Що вічно будуть жити у мені
І нагадають ще раз все до болю...
І ллються млосні пахощі, терпкі,
А в очі заглядають жовті квіти...
З журби та радості складала я пісні
І вплітала журавлиний крик з блакиті...
Троянди жовті - квіти це надії
На радість, спокій і твоє тепло,
На те ,що збудуться мої весняні мрії
І на те ,що сподівалася давно...
Дорожче всього це тепло...
Коли надворі злі морози
І в душу проситься печаль,
Коли тремтять на віях сльози
Й себе чомусь безмежно жаль...
Згадаю проліски весняні,
Які синіші за блакить,
І твої очі незрівнянні,
Які найкращі на весь світ.
Я притулюсь до тебе ближче
Й приляжу на твоє плече...
Хіба є в світі що дорожче
Й миліше над усе оце?!
Своїм теплом мене зігрієш,
Почую серця твого стук...
Щаслива тим, що розумієш,
З тобой не знаю серця мук.
А в ніч пурги, як вітер лютий
До нас постукає в вікно,
Йому ніколи не збагнути:
Дорожче всього це тепло!!!
Вот и кончилось жаркое лето...
Вот и кончилось жаркое лето...
Всё, что было, уже позади.
Только чувство сомнения где-то:
Может, всё же вернётся? Ты жди!
Но я знаю, что ты не вернёшься.
И тебя не смогу я простить...
Всё же в памяти ты остаёшься...
Просто некого в этом винить.
Значит осень пора раставаний
И сомнений у нашей души...
Хоть и не было жарких признаний.
Эти встречи! Как вы хороши!
Вот и кончилось жаркое лето,
Но вернуться в него вновь хочу...
Вот пишу, а не верю я в это...
Ты вернёшься - конечно, прощу!
Ты лучик солнца для меня..
Надежду в сердце затая,
В душе я веру сохраню...
"Ты лучик солнца для меня",-
С улыбкой я тебе скажу.
Люблю сиянье синих глаз,
От них струиться тёплый свет.
Когда их вижу, каждый раз
Я повторяю:"Лучших нет!"
Твоя душа - моя отрада,
Она нежнее хрусталя...
Ах как же всё - таки я рада,
Что в жизни встретила тебя!
Я окунусь в твои ладони,
То обниму тебя любя.
Но ты же мне не посторонний:
В ответ целуешь ты меня...
И так проходят дни за днями.
Ни для кого секрета нет:
Любовь шагает вместе с нами
Так долго, долго : сотни лет!!!
В природе грусти не бывает...(экспромт)
В природе грусти не бывает,
А лишь смиренье, красота...
Печальны мысли в нас летают,
И слёзы льёт, как дождь, душа.
Да! Осень это красотище!!!
Ведь это красок разный цвет.
И воздух чистый и душистый,
А утром - розовый рассвет.
Люблю я это время года!!!
Мечтать о чем-то и взлетать..
И не мешает непогода...
А как теперь легко дышать!!!
Я вспоминаю те мгновенья:
Прикосновенье твоих рук.
А как прекрасны те волненья,
Когда касался моих губ...
А эти встречи под луною,
И листьев золотой букет...
Какое счастье быть с тобою.
Печали в сердце больше нет...
ДА! Осень тоже наслажденье,
Не только сладкая весна...
Она как будто наважденье,
И красотой сведёт с ума!!!
Кораблик ушедшей мечты...
Вновь солнечный луч осторожно
розгладил морщинки реки...
Понять не могу, невозможно:
Что шепчут реке камыши.
И ветер меняет свой облик:
Игриво срывает листки,
То гонит по речке кораблик,
Кораблик ушедшей мечты.
Исписаны жизни страницы,
И горечь одна на душе...
И долго еще будет сниться
Кораблик, тонущий в реке.
Неужто не видно, не слышно?
О Боже! Да кто же спасет?!
А ветер все тише и тише...
Кораблик ко дну мой идет..
Запахло ромашкой и мятой,
Лечебные травы в росе,
Что лечат от грусти проклятой,
И смоют печаль на лице...
Воспоминанья, словно птицы...
Когда по крыше дождь стучится,
А в доме тихо и темно,
Я вспоминаю тебя...Слышишь?
Мелькают встречи, как в кино.
Под шум дождя опять не спится.
И в темноте вновь образ твой.
И жизни старые страницы,
Где были вместе мы с тобой.
Неровно сердце так стучится,
Душа устала от разлук...
И на листок строка ложится:
Я вспоминаю нежность рук.
Я пью горячими губами,
Ушедших дней сладимый мед
И ощущаю, как руками
Разогреваешь время лёд.
А дни тихонько вереницей
Все оттесняют сладкий сон...
Воспоминанья, словно птицы,
Вновь возвращаются в мой дом.
Ах, как же больно быть ненужной...
Упал рассвет на мои плечи,
Прохлада тело обожгла.
Давно сгорели уже свечи,
Тебя напрасно я ждала.
Душа от боли онемела,
А сердцу хочется спросить:.
Зачем же снова я посмела
Забыть, что было и простить?
Слеза невольно покатилась,
Поблёк сиреневый рассвет...
Мечта моя опять не сбылась...
Но почему? Ответа нет!
Глотая горькую обиду,
Я слышу стон своей души...
Зачем опять меня обидел?
В ответ-ни звука…Треск свечи.
Уж солнце луч купает в лужах
От сна природа ожила.
Ах как же больно быть ненужной!
И из-под ног плывет земля.
Світлана Ніколаєвська
Н
ародилася у місті Кіровограді. загальноосвітню школу №6, нині навчаюся у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. Володимира Винниченка на факультеті філології та журналістики.Дружить з поетичним словом з восьми років, ще у школі писала сценарії, вірші українською та російською мовами. Захоплюється музикою, спортом, танцями. Є учасницею літературних клубів «Обрій», «Еверест» та «Ліра».
Друкувалася у збірці студентської поезії «Що вмістилося у слові», в університетській газеті, в часописі для педагогів, студентів, учнів та батьків «Благовіст».
Брала участь у фестивалях, конкурсах («Повір у себе»),
у телерепортажах, радіопередачах («Вечірні зустрічі»), у «Шевченківських читаннях», зустрічах з письменниками та ін.
Вкраїна
Молюся за тебе, Вкраїно,
В вишневих твоїх кольорах.
Для мене ти в світі єдина –
В барвінках ясних і житах.
Я горда, що я українка.
І маю пишатися тим,
Що я не якась там чужинка,
Що вільно я можу рости.
Моя Батьківщина для мене –
Це гордість і сила синів.
Ненавиджу коло вогненне,
Образи, облуди, брехні!
Я вірю, що ти озовешся
До славних джерел доброти.
І гордо до світу всміхнешся,
Тож квітни, мужній і цвіти.
Люблю я тебе, рідна ненька,
Твої незабутні слова –
Завжди у моєму серденьку.
І сила їх вічно жива.
Гімн сонцю
Жар сонця зимового неба,
Даруєш ти справжні дива.
Тепло твоє людям так треба –
Ця істина вічно жива.
Вогонь той розпалює душі –
Освітлює всіх, звеселя.
Добром все зігріє, зворушить,
Щоб квітла й родила земля.
Щоб вільні від смутку і горя
Не йшли ми назустріч брехні.
Мов хвилі бурхливого моря
Говоримо голосно: „Ні!”
На обрії жевріють зримо
Зачатки новітніх ідей.
В душі визріватимуть рими,
В танок ноги просяться – Гей!
Жар сонця, спаси і помилуй
Вкраїну від зла ворогів.
Щоб ми розібратись зуміли,
Як жити на зламі віків.
Прикро
Так прикро, що тебе немає -
Це болісно я відчуваю.
В лиху годину болі й муки
Ти дай мені на щастя руку.
І заспокой мене, будь ласка,
Скажи, що все мине колись,
Що в серці дивовижна казка
Воскресне знову. Не барись!
Почну тоді весь світ любити,
І по-новому стану жити.
Я вірю, я тебе чекаю.
Кохаєш ти мене – я знаю...
Надія
Я дивлюсь в твої очі і бачу в них сум.
В них багаття тепла і стривожених дум.
Важко бачити біль цей і важко мовчати.
Але варто тобі лише слово сказати –
Зрозумію я все і до тебе прийду,
Мов та зірка вечірня, на небі зійду.
Коханий
Я тебе чекала крізь дощеві ранки,
Що дивились пильно у мої фіранки.
Провернувся ти тільки восени,
Щоб повідати мені чудові сни.
Я хотіла щастя віднайти і знову
Чути поруч ніжний голос твій.
Наче золоту знайти підкову,
Лагідний, коханий, неповторний мій!
Ти прийшов до мене й відлетів
Весь мій гомінкий нестерпний жаль.
Ясним соколом ти прилетів –
Ніжність дарував й забрав печаль.
І тепер нікому, навіть буревіям,
Не віддам тебе нікому я.
Я тобі скажу відверто: „Вірю!”
Втіха ти моя, любов моя!
Оксана РохманНародилась 16 квітня 1994 року. Зараз навчається в Кіровоградській загальноосвітній школі № 32. Дуже любить твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Миколи Вороного, Олександра Пушкіна, Вальтера Скотта. Полюбляє малювати, пише фантастичні розповіді, казки, вірші, які неодноразово друкувались в«Кіровоградській правді». Займається в модельному агентстві «Ольга».
Весна
Ясно сонце засвітило,
Все навкруг воно зігріло:
І дерева, й нашу річку,
Й молодесеньку травичку.
Дивні бруньки розпустились,
Кущі листям затулились,
Все цвіте кругом, буяє -
Радо весну зустрічає.
Пташки знову прилетіли
І гніздечка собі звили,
Заспівали на весь гай
Про рідненький милий край.
Конвалія
Квіточка біленька
У лісі розцвіла,
Я її зірвала -
Матусі принесла.
Запашна конвалія
Дзвіночками дзвенить,
На листочку росичка
Перлинками блищить.
Ця чудова квіточка
Криштальна і ясна
І
така гарненька,Як сама весна!
Вікторія Рохман
Народилась 4 серпня 1991 року в Кіровограді. Навчалась в загальноосвітній школі № 32. Нині – студентка Державної льотної академії України.
Має хобі слухати музику, писати вірші. У вільний від навчання час займається рукоділлям.
Я кохаю, бо я живу
Я уважно вдивляюсь у небо –
Зорі тихо жевріють вночі.
Серед них я шукаю для себе –
Свою зірку, у даль глядячи.
Тонкий місяць зігнувся дугою,
Нанизав собі хмари на ріг,
І мені підказав, мов стрілою,
Де захований мій оберіг.
Доторкнулися струни таємні
До моєї тонкої душі,
І мені, стало якось приємно,
Стали думи мої, як вірші.
Я відчула тоненьку стежину –
До кохання мого чарівного.
Я спіймала маленьку краплину –
Щастя людського і неземного.
Я у мріях закохана стала.
І чекаю на зірку свою.
На майбутнє надії зібрала,
Що прийдуть у весну, у мою.
Навесні розцвітає кохання,
З квітом білим дерев у садках –
Це приховані чари бажання
В білих ніжних легких пелюстках.
Ту весну почекаю я трохи,
Поки прийде мій зоряний час.
Подорослішаю я, ну, а поки,
Притаю почуття без прикрас.
Крізь кохання своє, сподіваюсь,
У човні гідно я попливу,
У майбутнє своє я вглядаюсь
І кохаю, бо я живу.
Таємне кохання
В білу Зиму Мороз закохався,
В сніжні коси , холодні вуста.
Та у цьому він їй не зізнався -
Не така це вже справа проста.
Знав Мороз, що не бути їм разом,
Бо недовгий холодний їх час,
За чітким календарним наказом
Є кінець і початок весь час.
Крадькома малював візерунки,
Як мережив ажур на шибках -
В них свої він висловлював думки
І голубив Зиму у снах..
Білі квіти в чарівному лісі
Малював він чудні загадкові,
Не давав розмерзатися стрісі,
Почепляв бруньки довгополі.
Запишалась зима, загордилась
Сніг у коси все більш заплітала.
Тільки як би вона не трудилась,
З весняним теплим променем сонця -
Розтеклася,
Розкисла,
Пропала…
Анна Сілік
З
’явилась на світ 31 липня 1986 році у місті Кіровоград. Зростала у дружній, міцній родині. Тато і мама працювали підприємцями. Згодом переїхали до села Новоєгорівка. Незважаючи на юний вік , Анна багато чого встигла: навчається в Соціально- педагогічному інституті «Педагогічна Академія»; побувала в США, штаті Вермонт, де працювала з розумово відсталими дітьми; не пропускає жодної події в студентському житті, завжди й в усьому тільки в лавах перших. Вона сповнена сил, наснаги і оптимізму. І попри все це, багато часу присвячує творчості.Аня - найактивніший член клубу «Ліра».
Українське село!
Над старою хатою муравонька кружляє
В небі блакитнім залиша крилом сліди.
Вітер зловісний батьків тин ламає
З мольбою вдавлень дивляться сади.
В хаті зруйнований дах , стіни побиті,
В порожніх вікнах темрява лишень.
Дороги всі давно дощем розмиті,
Ніхто тут більше не заспіва пісень.
Все те побачене так серце мені крає,
Все , що колись тут квітло, давно вже відцвіло.
Роки ідуть все гине і мигає
Ось так вмирає українське село!
****
Коли в людині є Народ
Тоді вона і є Людина.
І, мабуть, байдуже усім
Хто він? Дорослий чи дитина.
Десь в глибині душі лежать
Ті найщиріші почуття,
Коли в людини є Народ,
Вона трима в руках життя!
****
Історія в віках карбує шлях.
Нехай зруйнують все і лишаться руїни.
Та десь колись і по чиїхсь вустах
Світ прочита нове ім’я людини.
****
Да он знал, что такое бывает,
Но он думал - его обойдет.
Белый саван глаза застилает,
Когда слышит, что его ждет.
Бросаясь в дождь холодный,
Хочет ним заглушить свою боль,
Считает, что он не годный
И свою отыграл уже роль.
Холодными, злыми ночами,
Когда в сердце крадется тьма,
Смотрит он пустыми глазами.
В душе поселилась зима.
На лицо надев маску молчанья
Заживо схоронил он себя.
В день последний с миром прощанья
Запомнил, как пахнет Земля .
Его жизнь навеки угасла.
Свою печаль забрал он с собой.
Лишь свеча горела не гасла
На могиле с промокшей листвой.
Беспризорник
За, что же нас люди не любят?
За то, что живем мы в норе.
Они нас позорят и общество губят.
Я слышу порою в ночной тишине -
Сбиваемся мы в малые стаи.
И ночь нас накроет своим полотном
Но мы все другие: не Герды и Каи.
А, что же, что будет с нами потом?
Нам все твердят вот будут законы.
Те дяди, что власть не поделят ни как
А ждут нас решетка, нары и зоны
И от дождя почерневший барак.
Любой беспризорник давно уже знает,
Что же его в будущем ждет.
Каждый пятый из нас умирает,
А каждый третий тот вором стает.
****
Запретный плод грешен и сладок
Его взор манит и пьянит
На дне бокала есть осадок
Который хочется допить
Внутри есть пламя, что сжигает
Чувства живущие в тебе
И он уже невставляет
Все манит, манит он к себе.
Запретный плод он как мгновенье
Как лучик солнца озарит
А потом тенью сновиденья
Все манит, манит и пьянит.
