Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса шевченка кафедра кримінального права та кримінології

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

РОЗДІЛ 3

РОЗМЕЖУВАННЯ ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО – ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ІЗ СУМІЖНИМИ ЗЛОЧИНАМИ

У теорії кримінального права розмежування злочинів, як правило, називають зворотнім боком кваліфікації. Цілком очевидно що кожен злочин має певні спільні риси з іншими злочинами але в той же час він має певну кількість відмінностей які визначають його специфіку і виправдовують появу в КК у вигляді окремого складу злочину.

Для правильної кваліфікації суспільно-небезпечного діяння недостатньо встановити ознаки, властиві тому чи іншому складу злочину. Необхідно також виключити ознаки, властиві суміжним складам злочинів.

У літературі сформульовані відповідні варіанти логічних схем розмежування злочинів. Так, В.М. Кудрявцев запропонував для розмежування одиничних злочинів використовувати побудову ієрархічної системи розмежувальних ознак: від більш загальних до більш конкретних від вищого рангу до нижчого. На його думку спочатку необхідно розподілити всю існуючу сукупність суміжних складів на дві (або декілька) груп за найбільш загальними ознаками потім на більш дрібні групи, і так до тих пір поки не залишаться два суміжні склади які різняться між собою мінімальною кількістю ознак нижчого рангу. Автором запропоновані програми розмежування злочинів по кожному з чотирьох елементів складу і по декількох одночасно у вигляді так званого комплексного розмежування [149, С.126].

На наш погляд, такі варіанти логічних схем розмежування злочинів дають загальне уявлення про взаємозв’язок суміжних груп злочинів. Однак і сам В.М. Кудрявцев визнає їх обмеженість оскільки Кримінальний Закон утворювався багато років при цьому нерідко порушувалося логічне співвідношення між нормами які вводились до нього допускалися невиправдані термінологічні відмінності при позначенні тотожних понять. Тому застосування запропонованих схем є проблемним. З набранням чинності КК 2001 р. проблеми в застосуванні схем розмежування злочинів, запропоновані В.М. Кудрявцевим значно зменшуються.

В.О. Навроцький зазначає, що розмежування будь-яких явищ, процесів, предметів включає в себе проведення наступних дій. По-перше, знаходження того спільного, що об’єднує порівнювані об’єкти. Проблема розмежування виникає лише щодо споріднених – суміжних злочинів чи інших правопорушень, тобто таких, які співпадають за низкою своїх характерних рис. Певно ні в кого і ніколи не виникає потреби розмежовувати, наприклад, шпигунство та розбещення неповнолітніх – цілком несхожих між собою злочинів. Водночас розмежування грабежу та розбою, умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого та вбивства – звичайне явище в практиці правозастосування. В цілій низці випадків кримінальний закон сам зобов’язує проводити розмежування між злочинами, передбачаючи відповідальність за певними статтями КК лише за відсутності ознак інших посягань. Так, скоєне може бути кваліфіковане за ст. 355 КК України лише за відсутності ознак вимагання.

По-друге, виведення ознак, за якими порівнювані об’єкти відрізняються між собою. Відомо, що не можуть відрізнятися один від одного взагалі. Вони не схожі між собою за конкретними ознаками, як люди не схожі за віком, зростом, кольором волосся тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Мотив та мета є обов’язковими для кваліфікації вчиненого як вимагання. Мотив та мета корисливі. Для кваліфікації вчиненого як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань мотив обов’язково потрібно встановлювати, оскільки, ми вважаємо його центральною головною ознакою при розмежуванні вимагання й примушування. Підчас примушування мотив не може бути корисливим. Мотив повинен відповідати конктретно поставленій меті – отримати належне за наявним цивільно-правовим зобов’язанням. Виключення становлять випадки вчинення примушування “на замовлення”.

Вимагання є корисливим злочином, тобто для кваліфікації необхідна наявність корисливого мотиву й мети протизаконного збагачення за рахунок одержання майна, на отримання якого винна особа не має жодних законних підстав.

Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що при відмежуванні вимагательства від злочинів, передбачених статтями 155⁸, 198² КК України 1960 р., треба виходити з того, що при вимагательстві винна особа керується умислом на заволодіння не належним їй майном або бажає вчинення на її користь дій майнового характеру. Застосування погроз чи насильства без такого умислу з метою примусити потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання, належить кваліфікувати за відповідною частиною ст.198² КК [32, С.141].

Проводячи відмежування примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань від вимагання, слід виходити з того, що при вчиненні злочину, відповідальність за який передбачена ст. 355 КК 2001 р., винний не посягає на чуже майно, право на нього, не вимагає від потерпілого вчинення інших дій майнового характеру, які останній не зобов’язаний вчиняти. Він примушує потерпілого виконати свій юридичний обов’язок, який випливає з цивільно-правових зобов’язань, або ж утриматись від його виконання. При вчиненні цього злочину посягання на власність відсутнє, більш того, винний шляхом примушування може прагнути поновити порушені з вини потерпілого відносини власності [190, С. 819].

М.Й. Коржанський зазначає, що не вважається вимаганням вимога, поєднана з відповідними погрозами чи насильством, повернути борг, якщо він виник на законних підставах [124, С. 214].

Якщо винний вимагає від потерпілого також і відшкодувати заподіяну ним шкоду (зобов’язання, що виникає внаслідок спричинення шкоди), зокрема, вимагає відшкодувати шкоду в повному обсязі, коли за рішенням суду розмір відшкодування зменшений, то його дії необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 355 та 189 КК, причому в частині відшкодування шкоди, розмір якої визначений судом, дії винного розглядаються як примушування до виконання цивільно-правового зобов’язання (ст. 355 КК), а в частині, що перевищує такий розмір – як вимагання (ст. 189 КК).

На жаль, на практиці зустрічаються непоодинокі випадки неправильного застосування практичними працівниками положень ст. 355 КК (198² КК 1960 р.). Наприклад, органами досудового слідства дії А.Р. та М. неправильно були кваліфіковані як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене за попереднім зговором групою осіб.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В судовій практиці трапляються непоодинокі випадки неправильної кваліфікації діянь, пов’язаних з примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Так, вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 1997 р. Н. та Г. засуджено за ч. 2 ст. 142 КК 1960 р. ухвалою судової колегії у кримінальних справах Київського міського суду від 31 березня 1998 р. вирок щодо обох засуджених залишено без змін. Н. та Г. визнано винними у тому, що вони 13 жовтня 1996 р. за попереднім зговором із не встановленими слідством особами з метою заволодіння індивідуальним майном Д. напали на нього й затягли в автомобіль, де всі почали бити його руками по голові, а не встановлена слідством особа тримала біля шиї ніж. Потім вони вивезли Д. На берег річки і там продовжували бити його руками та ногами, а не встановлена слідством особа погрожувала ножем. Після заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я, вони заволоділи належними Д. грошима та одягом на суму 339 грн.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про зміну судових рішень, перекваліфікацію дій засуджених із ч. 2 ст. 142 КК на ч. 3 ст. 144 КК.

Фактичні обставини справи було встановлено вірно, але діям засуджених дано неправильну юридичну оцінку.

За показаннями свідка Б. та потерпілого Д. у судовому засіданні, Б. позичив Д. 4 тис. доларів США, з яких той повернув тільки половину. Свідок Б. також показав, що з приводу неповернення Д. решти боргу у нього відбулася розмова з Г., проте він не просив останнього допомогти відібрати у Д. 2 тис. доларів США.

Як видно з показань потерпілого, коли Н. та Г. разом з іншими особами, застосовували до нього насильство і погрози, вони вимагали від нього долари США, які він отримав у Б. в борг і вчасно не повернув. Запропоновані ним гроші вони брати відмовилися, але забрали його одяг, який порізали.

Засуджені Н. та Г. у судовому засіданні підтвердили, що вони та інші особи побили Д., забрали в нього й порізали одяг, який викинули в річку, пояснивши, що вони це зробили у зв’язку з неповерненням Д. боргу їх товаришеві Б. Засуджені також показали, що застосовуючи до Б. насильство та погрози, вони вимагали у нього 2 тис. доларів США, хоча Б. не просив у них допомоги у відібранні в Д. грошей.

Згідно з даними судово-медичної експертизи, Д. заподіяно легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я [296].

Проблема розмежування постає не лише перед українськими вченими та практичними працівниками, але й російськими юристами. Так як за КК Російської Федерації дії направлені на примушування кваліфікуються за ст. 330 (“самоправства”), проблема розмежування постає між самоправством і вимаганням. Російська авторка Т.Ю. Орєшкіна зазначає, що самоправство належить відмежовувати від інших складів злочинів, найчастіше від розкрадання й вимагання. На практиці іноді самоправне таємне вилучення майна винною особою у потерпілого, який утримував таке майно незаконно, помилково кваліфікується як крадіжка, відкрите вилучення такого майна –як грабіж, а вимога передати таке майно з погрозами – вимагання. Однак на відміну від розкрадання або вимагання під час самоправства винна особа не ставить за мету заволодіння чужим майном, а вилучає або вимагає передачі такого майна [122, С. 580]. На сторінках своєї роботи вона посилається на постанову Президії Кіровського обласного суду від 23 червня 1999 р. якою дії Щ. Т. були перекваліфіковані з п. “а” ч. 2 ст. 163 КК РФ на ч.2 ст. 330 КК РФ, оскільки вони хотіли забрати золотий ланцюжок у К., який вважали своїм.

Таким чином, можна зробити висновок, що проблема розмежування примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань і вимагання вирішується за допомогою наступних критеріїв:

1. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань і вимагання різняться за родовим і безпосереднім об’єктами посягання.

Родовим об’єктом вимагання є право власності (родовий і безпосередній об’єкти співпадають).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

М.І. Хавронюк цілком слушно вважає, що “примушування потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань за відсутності ознак вимагання і заподіяння матеріальної шкоди чи обмеження законних прав та інтересів того хто займається господарською діяльністю за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 355 КК” [ 189, С.537].

Обов’язковою ознакою цих складів злочинів є потерпілий. І тут є суттєва різниця. Як правильно зазначає М.Хавронюк: “На відміну від злочину передбаченого ст. 155⁸ КК потерпілим від злочину передбаченого ст. 198² КК може бути не тільки громадянин-підприємець засновник або певна посадова особа суб’єкту підприємницької діяльності а і будь-яка особа яка є стороною в цивільно-правовому зобов’язанні” [189, 540].

Потерпілим від злочину відповідальність за який передбачена ст. 206 КК 2001 р., є особа яка на законних підставах займається господарською діяльністю і може самостійно приймати або суттєво впливати на хід прийняття рішення про її припинення чи обмеження або про укладення якої–небудь угоди.

Це може бути громадянин зареєстрований як підприємець фермер власник приватного підприємства чи засновник (власник) господарського товариства (крім акціонерного) особа яка є керівником колективного чи іншого підприємства або яка входить до складу правління дирекції чи іншого виконавчого органу господарського товариства.

Л.В. Дорош зазначає, що примушування – це вимога, пов’язана із погрозою насильства щодо потерпілого або його близьких родичів або із погрозою пошкодження або знищення їх майна, за відсутності ознак вимагання [135, С.956].

Вимога не виконувати укладену угоду означає викладену у рішучій (категоричній) формі пропозицію винного потерпілому негайно або у визначений строк не вчинювати ті дії, які випливають з даної угоди, що може заподіяти матеріальну шкоду або обмежити права чи законні інтереси того, хто займається господарською діяльністю. В цій частині аналізований злочин потрібно відмежовувати від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК).

О.О. Дудоров зазначає, що з одного боку, ст. 206 КК характеризується специфічними сферою застосування і потерпілим – це господарська діяльність і той, хто нею займається. З іншого боку, вжите у ст. 206 КК поняття “угода” охоплює не лише цивільно-правові зобов’язання, а більш широке коло правовідносин. У зв’язку з цим співвідношення складів злочинів, передбачених ст.ст. 355, 206 КК, навряд чи можна визначити як конкуренцію загальної і спеціальної норми [96, С. 704]..

Треба сказати і про те, що у ст. 355 КК на відміну від ст. 206 КК України 2001 р. фігурують не близькі особи, а близькі родичі, і така законодавча новела порівняно зі ст. 198² КК 1960 р., мабуть, є невиправданою.

Діяння, караність яких передбачена ст. ст. 355, 206 КК, можуть утворювати сукупність злочинів. Як приклад можна навести ситуацію, описану М.І. Хавронюком. Йдеться про особу, яка шляхом погрози застосування насильства примушує повернути дійсний борг і одночасно вимагає як компенсацію за несвоєчасне повернення боргу укласти угоду про передачу в лізинг частини основних засобів, без яких виробництво на даному підприємстві зупиниться [95, С. 324].

Кримінальна відповідальність за самоправство передбачена cт. 356 КК України. Самоправство, тобто самовільне всупереч установленому законом порядку вчинення будь-яких дій правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством установою чи організацією якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина державним чи громадським інтересам або інтересам власника.

В юридичній літературі співвідношення між самоправством і примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань нерідко називають співвідношенням загальної і спеціальної норм.

Так, П.П. Андрушко зазначає, що якщо самоправні дії є способом вчинення іншого, більш тяжкого злочину, наприклад, примушування боржника до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання (ст. 355), то дії винного повинні кваліфікуватися лише за статтею, яка передбачає відповідальність за конкретні самоправні дії, і додаткової кваліфікації за ст. 356 не потребують, оскільки в такому разі застосовуються правила кваліфікації при конкуренції загальної (ст. 356) і спеціальної (відповідна частина ст. 355) норм, за яким дії повинні кваліфікуватись за спеціальною нормою [192, С. 773; 193, С. 798].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Самоправні дії, які утворюють склад злочину, передбачений ст. 356, можуть і не заподіювати фізичну чи іншу шкоду конкретній фізичній особі, тоді як для складу примушування наявність конкретного потерпілого є обов’язковою.

Обов’язковою ознакою загального складу самоправства є оспорюваність правомірності дій винного, тобто визнання їх такими, що суперечать закону. Відсутність факту такого оспорювання свідчить про відсутність злочину, передбаченого ст. 356. Натомість ст. 355 такої обов’язкової ознаки для примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не передбачає. Як не визначає вона і заподіяння значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, що відповідно до ст. 356 є необхідною ознакою об’єктивної сторони самоправства [189, С. 886].

Проблема розмежування цих злочинів не є суто теоретичною, оскільки питання розмежування самоправства і примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань виникають і на практиці. Зокрема, вироком Старокиївського районного суду П. було засуджено за ст.198 КК 1960 р. за те, що 1.08.1998 р. П. уклала з С. договір оренди кіоску строком на один рік. Зазначеним договором була передбачена орендна плата за користування приміщенням, яку С. не виплачував жодного разу. Оскільки потерпілий не розрахувався з нею, П. вирішила вивезти товар. 30.12.1998 р. близько 13 год. вона вивезла із кіоску товар, про що зазначила в накладній. Всього було вивезено майна на суму 7 370 грн. 80 коп., яке належить С., що завдало останньому істотної шкоди. П. вважала, що вчиняє правильно, оскільки за договором оренди С. заборгував орендну плату.

Отже, дії П. були правильно кваліфіковані за ст. 198 КК України 1960 р., а не за статтею 198², яка передбачала відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання, оскільки П. не погрожувала С. і не вимагала від нього сплатити орендну плату за користування кіоском за договором оренди, а взяла те, що вважала своїм самоправно, як компенсацію невиплаченої орендної плати.

Деякі вчені, при розмежуванні самоправства із суміжними злочинами, наголошують саме на суб’єктивних ознаках. Зокрема, М.І. Вєтров, аналізуючи питання розмежування самоправства із суміжними злочинами (як вже зазначалося вище, в КК РФ відсутня стаття, подібна до ст. 355 КК України), зазначає, що на практиці виникають питання розмежування самоуправства і суміжних з ним складів злочинів. Нерідко наприклад кредитори з метою стягнення боргу застосовують насильство до непоправних боржників. Такі дії схожі на розбої грабежі вимагання. Однак ці дії не являються формами розкрадання так як умисел винного направлений на реалізацію свого права (дійсного або припущеного) тому такі дії слід кваліфікувати як самоуправство. Для розкрадання необхідно усвідомлення винним того факту що він заволодіває чужим майном з корисливою метою обертаючи його на свою користь або на користь інших осіб. Оскільки при самоправстві особа заволодіває оспорюваним майном і вона це усвідомлює в її діях нема складу розкрадання.

Проблема розмежування примушування до виконання чи невиконанняцивільно-правових зобов’язань набуває ще більшої ваги у зв’язку із її постановленням у практиці розгляду судами справ такої категорії. Так, Дніпровським міським судом м. Києва була розглянута кримінальна справа по обвинуваченню Г., З., Р., В. у скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 355 КК України. Кримінальна справа була порушена 21.07.2002 р. СВ ТУМ Дніпровського РУ ГУМВС України в М. Києві відносно Г., Р., В., З. Та Л. за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України. Приводом та підставою для порушення даної справи послужили матеріали дослідчої перевірки по заяві М.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

РОЗДІЛ 4

Порівняльна характеристика злочину,

передбаченого ст. 355 КК України, із

тотожними чи подібними злочинами

Blog

Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса шевченка кафедра кримінального права та кримінології

РОЗДІЛ 3

РОЗМЕЖУВАННЯ ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО – ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ІЗ СУМІЖНИМИ ЗЛОЧИНАМИ