Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса шевченка кафедра кримінального права та кримінології
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса, 875.3kb.
- Міністерство освіти України Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 227.18kb.
- Програма конференції передбачає: пленарні доповіді провідних науковців та представників, 93.09kb.
- Київський Національний університет імені Тараса Шевченка Кохановська Олена Велеонінівна, 751.92kb.
- Міністерство освіти І науки україни луганський національний університет імені тараса, 63.51kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
- Міністерство освіти І науки України Луганський національний педагогічний університет, 755.01kb.
- Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка С.І. Сніжкo теорія І методи, 3725.97kb.
- Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
Аналіз основного складу злочину,
передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України
Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань є одним із різновидів зловживання правом. Під останнім у доктрині кримінального права розуміють форму здійснення права всупереч з його цільовим призначенням, за допомогою якої суб’єкт завдає шкоди іншим учасникам суспільних відносин [160, С. 39]. О.О. Маліновський зазначає, що таке зловживання характеризується такими ознаками: 1) суб’єкт, що реалізує надане йому суб’єктивне право, порушує приписи діючого законодавства; 2) внаслідок реалізації суб’єктивного права всупереч з його цільовим призначенням заподіюється шкода охоронюваним законом відносинам; 3) має місце причиново-наслідковий зв’язок між противоправним діянням та негативними наслідками [160, С. 45].
Більш детально такий різновид зловживання правом як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань доцільно дослідити на основі аналізу законодавчої моделі цього злочину.
Законодавча модель злочину певного виду є по суті такою юридичною конструкцією, за допомогою якої законодавець певний тип суспільно-небезпечної поведінки визначає в кримінальному праві як злочин певного виду. У науковій літературі таку юридичну конструкцію прийнято називати юридичним складом злочину [136, С. 90].
В юридичній літературі нема єдиної точки зору на розуміння значення терміна “склад злочину”. Такий термін з’явився в юридичній літературі наприкінці XVI століття. М. Таганцев в свій час зазначав, що термін “склад злочину” спочатку мав процесуальне значення – під складом злочину розуміли сукупність тих ознак, за якими можна було впевнитися в дійсному вчиненні злочину, щоб потім перейти до спеціального розшуку злочинця [239, С. 141].
Вивченням терміна “склад злочину” займалося чимало вчених. Серед них і С.Д. Шапченко, який звів всі існуючи в доктрині кримінального права точки зору на склад злочину до трьох основних: 1) склад злочину як специфічна юридична конструкція; 2) склад злочину як поєднання юридичних фактів; 3) склад злочину як наукова абстракція [136, С. 87-91].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
А.Н. Трайнін свого часу підкреслював, що “у статтях Особливої частини, як правило, нема вказівок на об’єкт злочинного посягання” [ 252, С. 14].
Отже, з’ясувавши загальнотеоретичні підходи до розуміння складу злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, перейдемо безпосередньо до аналізу кожної із чотирьох підсистем цілісного системного утворення такого юридичного складу злочину.
Встановлення об’єкта цього злочину ми розпочнемо з аналізу специфіки самого кримінально-правового поняття – об’єкт злочину.
1.1 Об’єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України
Об’єкт (із лат. Objectum – річ, предмет) – це те, що протистоїть суб’єкту, тобто свідомості, внутрішньому світу як дійсне, як частина зовнішнього світу, як реальний об’єкт [271, С. 313].
У межах цього етапу дослідження враховуючи існування в юридичній літературі поряд із поняттям “об’єкт злочину” також поняття “об’єкт кримінально-правової охорони” на наш погляд, доцільно зазначити, що ці два поняття хоча і взаємопов’язані, але не тотожні.
По-перше, віднесення певних відносин до категорії тих, що охороняються кримінальним законом не перетворює будь-яке посягання на них на кримінально-каране, оскільки злочинами визнаються тільки найнебезпечніші посягання на об’єкти, передбачені кримінальним законом [196, С. 149].
По-друге кримінальний закон охороняє певні об’єкти не лише від злочинних, а й від інших суспільно-небезпечних посягань, які не визнаються злочинами (наприклад, заподіяння шкоди з боку неосудних осіб або тих, які не досягли віку кримінальної відповідальності) [ 175, С. 25].
Таким чином, поняття “об’єкт злочину” вужче, ніж поняття “об’єкт кримінально-правової охорони”.
С.І. Нікулін розглядає поняття “об’єкт злочину” і “об’єкт кримінально-правової охорони” як синоніми, але підкреслює, що це зовсім не означає, що віднесення тих або інших благ (інтересів) до об’єкта кримінально-правової охорони перетворює їх в об’єкт злочину. Слід мати на увазі, що зазначені вище блага (інтереси) не є виключно об’єктами кримінально-правової охорони. Досить часто одні і ті ж соціальні цінності охороняються нормами різних галузей права. Таким чином, віднесення певних благ (інтересів) до категорії охоронюваних кримінальним правом зовсім не перетворює будь-яке із посягань на ці блага (інтереси) у кримінально-каране діяння. Такими стають тільки найбільш небезпечні посягання на ці об’єкти, що вичерпно вказані в Кримінальному кодексі [ 218, С. 54-55].
Кожне суспільно-небезпечне кримінально каране посягання направлене на певний об’єкт, заподіює йому шкоду або ставить під загрозу заподіяння такої шкоди. Злочин неможливий без об’єкта, проти якого він спрямований. Слід підкреслити, що в науці радянського кримінального права переважала точка зору, згідно з якою об’єктом будь-якого злочину визнавалися суспільні відносини [245, С. 43; 246, С. 9; 85, С. 30].
А.А. Піонтковський у свій час писав, що суспільні відносини є загальним об’єктом, на який, зрештою посягає будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством [212, С. 115].
Чимало прихильників цієї позиції є і в наш час [112, С. 94; 246, 9].
Тому ми вважаємо за потрібне проаналізувати й інші найбільш розповсюджені точки зору вчених радянських часів та сучасності на суспільні відносини як об’єкт злочину.
Визнання об’єктом злочину суспільних відносин вимагає визначення змісту цього поняття. Перш за все необхідно враховувати, що не всі суспільні відносини врегульовані правом. Частина з них врегульована традиціями, нормами моралі, релігії тощо [ 144, С. 67].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Другим структурним елементом цінностей є інтереси потерпілих та їх права. Ми вже зазначали, що в кримінальному праві об’єктом злочину досить часто називають інтерес. Але були і категоричні твердження про те, що можна використовувати поняття інтересу при визначенні ознак об’єкта злочину [90, С.68-69].
На наш погляд, не слід недооцінювати значення “інтересу”, тому що визначення цього поняття сприяє визначенню спрямованості злочинного посягання, але не слід і перебільшувати роль “інтересу” та категорично визнавати його як об’єкт злочину. Тим більше, що законодавець у багатьох статтях КК для позначення об’єкта, якому заподіюється шкода, вживає саме термін “інтерес”. Взяти хоча б ст. 364 КК, в якій записано: Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, із корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.
Інтерес – це сукупність, єдність як суб’єктивного так і об’єктивного. Суб’єктивність інтересу розкриває його внутрішній бік – це усвідомлення потреб, постановка цілей, рішення про певний характер поведінки особи. Інтерес обов’язково є визначеним традиціями, моральними нормами, правом. Таким чином інтерес не тільки не суперечить закону, а іноді виникає із самого закону і набуває норми суб’єктивного права. Об’єктивність інтересу пов’язана із самою особою, яка є первинним джерелом його зародження, та її зацікавленістю в задоволенні його. Задоволення відбувається шляхом взаємодії та взаємозв’язку.
Взаємодії – це активна поведінка учасників суспільних відносин, спрямована на певні зміни у сфері інтересів цих учасників чи третьої сторони або недопущення таких змін. Під взаємозв’язком необхідно розуміти обопільно усвідомлений суб’єктами фактичний стан відносин між ними, за якого вони можуть вчинювати певні дії, що стосуються їх інтересів чи інтересів третьої сторони, або утримуватися від певних дій.
Головною об’єднуючою рисою для цих двох понять є їх направленість на створення, придбання або забезпечення благ, необхідних для задоволення соціальних та людських потреб.
Блага – це те, що задовольняє потреби людей, відповідає їх інтересам, цілям і намірам [136, С. 126].
Дослідження об’єкта конкретного злочину передбачає необхідність використання класифікації об’єктів, що є важливим і необхідним засобом пізнання найбільш суттєвих рис і якостей цінностей, які піддаються злочинному посяганню.
Питання класифікації об’єктів злочину є дискусійним у теорії кримінального права.
У теорії кримінального права найбільш поширеним є поділ об’єктів за “вертикальною” класифікацією на загальний, родовий та безпосередній. Така класифікація об’єктів відповідає філософським категоріям загального, особливого і одиничного. Але, безумовно, що для кваліфікації важливим є лише родовий та безпосередній об’єкти.
Проте, така класифікація піддавалася деякими вченими критиці [197, С.108-112]. Головним чином, критичні зауваження зводилися до того, що в окремих складах злочинів можливо розрізнити тільки два об’єкти: загальний і спеціальний.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Отже, авторитет – це загальновизнаний вплив, коли розпорядження і вказівки авторитетних органів управління виконуються без додаткової перевірки й обговорення беззаперечно. Посягання на авторитет органів управління полягають у приниженні відповідних символів держави ігноруванні розпоряджень і вказівок органів управління вчиненні певних дій всупереч установленому порядку чи без належного дозволу присвоєнні функцій управлінських органів [181, С. 576].
Отже, з урахуванням механізму заподіяння шкоди авторитету органів управління, зазначені злочинні посягання можна згрупувати таким чином: 1)діяння, яким шкода заподіюється внаслідок приниження честі символів держави її службових та посадових осіб; 2) діяння, яке полягає у тому, що шкода заподієються організацією або керівництвом групою яка ігнорує діяльність державних управлінських органів; 3) діяння, яке полягає у тому, що шкода заподієються самоправними діями (діями які вчинюються без належного дозволу) [181, С. 576].
Наведена теоретична позиція В.О. Навроцького мала місце в період дії КК 1960 р. і відповідно стосувалася положень, викладених в ньому. У нині чинному КК 2001 р. законодавець кардинально змінив назву розділу Особливої частини, в якому знаходиться аналізований злочин.
Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 355 (на той час ст.1982) КК, у своїх попередніх дослідженнях нами називався “порядок захисту порушених прав”. Подальше дослідження цього питання зумовило деякі уточнення в понятті безпосереднього об’єкта примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань – “порядок здійснення (реалізації) права суб’єкта на захист порушеного права”.
У процесі подальшої роботи над темою дисертаційного дослідження нами були внесені ще деякі уточнення в поняття безпосереднього об’єкта примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, передбаченого ст. 355 КК 2001 р.
Зокрема, ми дійшли висновку, що безпосереднім об’єктом даного злочину, є встановлений порядок реалізації права суб’єкта на судовий захист порушеного цивільного права, що виникло на підставі реально об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання.
Між тим у юридичній літературі є й інші точки зору щодо визначення безпосереднього об’єкта розглядуваного злочину. Так, Л.В. Дорош зазначає, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань посягає на суспільні відносини, що забезпечують дотримання встановленого порядку виконання цивільно-правових зобов’язань [135, С. 956].
В.А. Клименко визначає його як “суспільні відносини, що регламентують порядок виконання цивільно-правових зобов’язань” [264, С. 592].
Н.О. Бондаренко та В.І. Терентьєв безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 198² КК 1960 р. називають цивільно-правові зобов’язання, підкреслюючи, що до них відносяться різного роду договори, угоди та інші правові зобов’язання [56, С. 281]. Проте така точка зору є не зовсім вдалою, оскільки суб’єктом злочину може бути заподіяна шкода не самому цивільно-правовому зобов’язанню, а безпосередньо порядку захисту тих прав, які порушені внаслідок невиконання чи неналежного виконання такого цивільно-правового зобов’язання. В іншому випадку, П.П. Андрушко, визначаючи безпосередній об’єкт аналізованого злочину як “встановлений порядок реалізації громадянами належних їм прав” [140, С. 657], на наш погляд, фактично залишає поза увагою той факт, що слід говорити не про всі права, а лише про ті, які виникають з об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання.
М.І. Мельник основним безпосереднім об’єктом злочину передбаченого ст.355 КК України називає “встановлений порядок виконання цивільно-правових зобов’язань” [189, С. 883; 190, C. 817]. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань Л.В. Дорош відносить до групи інших злочинів проти авторитету держави й діяльності об’єднань громадян [132, C. 358-359]. При цьому авторка пише, що суспільна небезпечність злочину, передбаченого ст. 355 КК, полягає в тому, що він посягає на суспільні відносини, які забезпечують дотримання встановленого порядку виконання цивільно-правових зобов’язань [189, С. 956.]
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Ст. 11 ЦК передбачає, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: 1)договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
Статтею 11 ЦК України також визначено, що цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, або з рішення суду у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події.
Важливо відмітити, що у зв’язку із змінами, які відбулися в цивільному законодавстві, законодавець, враховуючи положення ЦК України, повинен внести зміни і до ст. 355 КК. Зокрема, мова йде про те, що в тексті ЦК України, що вступив у дію з 1 січня 2004 р. відсутній термін “угода ”. Його замінив новий термін – “правочин”. Можна хоча б навести текст ст. 202 ЦК України, із якого точно зрозуміла заміна термінів: “Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори)”.
ЦК УРСР давав визначення поняття угоди (ст. 41 ЦК УРСР). Угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні й неправомірні.
Угоди – це вольові і правомірні дії безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [277, C.140].
Таким чином, термін “правочин” вживається в ЦК України 2003 р. як синонім терміну “угода” і повністю його заміняє.
Д.В. Боброва зазначає, що до найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, а за новим ЦК України – правочини [278, С. 168].
Є.О. Харитонов зазначає, що відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:
1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;
2) правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління;
3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;
4) воля в правочинах завжди спрямована саме на встаноалення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від юридичних учинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків;
5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків [31, С. 136].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Можливий також інший випадок, коли при укладенні угоди під впливом насильства, потерпілий не звертався до суду з метою визнання такої угоди недійсною. В такому випадку зобов’язання ніби “існує”. Потерпілого примушують під погрозою насильства до виконання такого зобов’язання. Мотив таких дій, на наш погляд, може бути і корисливим якщо винний раніше висловлював погрозу (психічне насильство) чи застосував насильство з метою укладення цивільно-правової угоди. Тому, на наш погляд, кваліфікація таких дій за ст. 355 КК України буде помилковою. На нашу думку, такі дії вже слід кваліфікувати як вимагання.
Таким чином, законодавче формулювання примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань дозволяє визначити такі його ознаки: 1) угода до виконання чи невиконання якої примушується потерпілий повинна укладатись до вчинення даного посягання; 2) примушування здійснюється до виконання чи невиконання об’єктивно існуючого зобов’язання яке може виникати з угод (дійсних або недійсних чи відносно дійсних); з адміністративних актів; в результаті відкриттів винаходів раціоналізаторських пропозицій створення творів науки літератури і мистецтва; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; внаслідок інших дій громадян і організацій; внаслідок подій з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків; 3) угода підлягає виконанню: настав обумовлений у ній строк чи інші обставини; 4) виконання чи невиконання зобов'язання намагаються досягти проти волі боржника (потерпілого).
М.І. Мельник підкреслює, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 355 КК, особа може примушуватися до виконання цивільно-правових зобов’язань не лише за дійсними, а й за недійсними чи відносно дійсними угодами [181, С. 886; 190, С. 818].
Недійсність правочину не є перешкодою для кваліфікації діяння за ст. 355, оскільки так само, як і дійсний, недійсний правочин породжує цивільно-правові зобов’язання для однієї із сторін. Наприклад, у разі визнання правочину недійсним з причин укладення його внаслідок обману, сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину [190, С. 818].
Як зазначає В.О. Навроцький примушування до укладення угоди та примушування до зміни вже укладеної угоди не охоплюється цією нормою [179, С. 590]. Він справедливо вважає, що це є прогалиною чинного кримінального законодавства.
Суб’єкти зобов’язання завжди конкретні. Це, як правило, один або кілька кредиторів та/або боржників. Це положення безпосередньо випливає з диспозиції ч. 1 ст. 510 ЦК. Зокрема, кредитором є особа, якій належить право вимоги, а боржником – особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора [277, С. 6].
Разом з тим, згідно ч.2 ст. 510 ЦК у зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Тому їх множинність в одному зобов’язані можлива у вигляді: 1) кількох боржників і одного кредитора; 2) кількох кредиторів і одного боржника; 3) кількох кредиторів і кількох боржників.
Причому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 3 ст. 510 ЦК якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.
Зобов’язання із множинністю осіб може бути частковим, субсидіарним ( як окремий вид часткового зобов’язання) та солідарним [277, С.11].
Якщо у зобов’язанні приймають участь кілька кредиторів або боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов’язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства (ст. 540 ЦК). У частковому зобов’язанні кожен із боржників має свою частку, як правило, рівну із частками інших боржників.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
П.П. Андрушко справедливо зазначав, що “близькими потерпілому є будь-які особи, доля яких для потерпілого має істотне значення: найближчі родичі (батьки, діти, онуки, дід і баба, брати і сестри), чоловік (дружина), інші особи, наприклад, жінка, з якою потерпілий має намір одружитися, знаходиться у фактичному шлюбі, чи підтримує інтимні стосунки тощо” [187, С. 730].
Отже, в чинному КК України законодавець обмежив коло осіб яких може стосуватись погроза – це близькі родичі потерпілого. На наш погляд така новела є невиправданою і буде суттєво впливати на судову практику.
Ця проблема в умовах всього КК була проаналізована В.П. Ємельяновим. Він зазначає: “Неможливо зрозуміти: чому протидія законній господарській діяльності (ст. 206) і примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов’язків (ст. 280) караються при вчиненні передбачених у статті діях як проти потерпілого, так і його близьких, а вимагання у всіх формах та видах (у КК дев’ять складів вимагання: один загальний – ст. 189 та вісім спеціальних – статті 308, 312, 313, 354, 357, 362, ч. 2 ст. 368, ст. 410) буде мати місце лише у випадку вчинення цих дій проти потерпілого або його близьких родичів? ” Продовжуючи свою думку він зазначає, що враховуючи існування у загальних складах вимагательства КК 1960 р. (статті 86², 144) терміну “близькі особи”, вказана законодавча новела, яка відбилася в новому КК, означає декриміналізацію багатьох найнебезпечніших діянь за рахунок звуження кола близьких потерпілому осіб, охоронюваних кримінальним законом. В.П. Ємельянов вважає, що таку новелу не можна визнати доцільною, тому що це “ніша”, яку рекет нині намагатиметься активно використовувати, оскільки криміналітету не становить труднощів визначити тих близьких для потерпілого осіб, котрі не належать до близьких родичів, але погрози щодо яких не менш значні для потерпілого, проте зовсім безпечні для вимагателів, тому що не утворять складу вимагання. Він робить висновок, що вживання у статтях КК такого терміна як “близькі родичі” є , по суті, “подарунком для злочинців”. Але, нажаль, саме це поняття частіше за інші має місце у новому КК України і безпосередньо вживається у п. 8 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 154, ст.ст. 189, 345, 346, 347, 348, 349, 352, 355, 377, 378, 379, 386, 398, 399, 400. До того ж, потрібно додати 8 спеціальних складів вимагання, в яких мається на увазі даний термін. При цьому двічі у КК вживається поняття “родичі” (ч. 2 ст. 122, ст. 147), шість разів термін “близькі” або “близькі особи” (ч. 2 ст. 126; статті 206, 280; чч. 1, 2, 3 ст. 350) та двічі поняття “інші особи” (ч. 2 ст. 121, ст. 127).
В.П. Ємельянов виправдано зазначає, що потрібно в терміновому порядку позбавити КК цієї термінологічної плутанини й залишити з чотирьох понять одне оптимальне. Найбільш вдалим і апробованим у кримінальному законодавстві є термін “близькі” (“близькі особи”), який однозначно вживається у Кримінальних кодексах: Російської Федерації, Республіки Білорусь та КК інших держав близького і далекого зарубіжжя [98, С. 110].
Однак у літературі деякі автори наполягають на незначності змін і по-суті розглядають поняття “близькі родичі” аналогічно до поняття ”близькі особи”. Зокрема, Л.А. Хруслова пише, що “під близькими потерпілому родичами розуміються чоловік (дружина) батьки діти внуки дід і баба брати і сестри. До кола близьких родичів при певних умовах можна віднести також інших осіб. Наприклад це може бути жінка з якою потерпілий має одружитися або перебуває у фактичних шлюбних чи інтимних відносинах. Критерієм визнання такої особи близьким родичем є сподівання винної особи що погроза насильства або знищення (пошкодження) її майна змусить потерпілого виконати його вимоги” [192, С. 708].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
По-четверте, предметом примушування є цивільно-правове зобов’язання, що об’єктивно існує.
По-п’яте, потерпілим є особа яка має обов’язок виконати об’єктивно існуюче цивільно-правове зобов’язання, а також близькі родичі цієї особи. Тому вважаємо невиправданою заміну в чинному КК 2001 р. терміна “близькі особи” на термін “близькі родичі”.
1.2 Об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України
У теорії кримінального права виділяють два різних поняття “об’єктивна сторона злочину” та “об’єктивна сторона складу злочину”. Під об’єктивною стороною злочину розуміють повну характеристику зовнішньої сторони вчиненого конкретного злочину, його зовнішніх, об’єктивних ознак, існуючих в реальній дійсності [246, С. 94-95]. Об’єктивна сторона складу злочину – це процес суспільно-небезпечного і протиправного посягання на охоронювані законом інтереси, що розглядається з його зовнішнього боку, з точки зору послідовного розвитку тих подій та явищ, які починаються зі злочинної дії (бездіяльності) суб’єкта і закінчуються появою злочинного результату [140, С.7].
Під об’єктивною стороною складу злочину розуміють певну сукупність юридично значимих ознак, закріплених у КК, які характеризують зовнішню сторону даного діяння як злочину певного виду.
В подальшому, при дослідженні питань даного підрозділу, ми будемо використовувати категорію – об’єктивна сторона складу злочину.
Іноді в юридичній літературі вживається термін “об’єктивний бік складу злочину” [224, С. 22], але він не сприймається більшістю науковців і, нам здається, є не зовсім удалим намаганням викласти термін “об’єктивна сторона” українською мовою.
Об’єктивна сторона є одним з елементів складу злочину й охоплює ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочинного діяння.
На відміну від інших структурних частин складу злочину об’єктивна сторона містить більше інформації, необхідної для кваліфікації діяння.
Диспозиція даної кримінально-правової норми є описовою, тому, як і будь-яка описова диспозиція, вона містить ознаки об’єктивної сторони складу злочину. Для того щоб точно оцінити суспільно-небезпечне діяння, пов’язане з примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, його характер та ступінь суспільної небезпечності, треба ретельно досліджувати та правильно тлумачити зміст ознак об’єктивної сторони, які описані в ч. 1 ст. 355 КК України.
Об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину [164, С. 78].
У теорії кримінального права до ознак об’єктивної сторони складу злочину прийнято відносити: діяння (дію чи бездіяльність), наслідок, причиновий зв’язок, спосіб, знаряддя й засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину, або поєднання у різних комбінаціях останніх трьох ознак – ситуацію вчинення злочину [136, С.133; 131, С. 103].
У науці кримінального права ознаки об’єктивної сторони традиційно поділяються на обов’язкові та факультативні. Причому єдина точка зору щодо обсягу перших відсутня. Одні автори відносять до них діяння, його наслідки, причиновий зв’язок. Тому універсальною обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є лише діяння [136, С. 133].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Реальність погрози не означає, що винний дійсно має намір обов’язково привести її у виконання. Достатньо, щоб винний гадав, що залякування, яке він застосовує, сприймається потерпілим як таке, що цілком може бути здійснене, і спроможне змусити його думати, що небезпека заподіяння шкоди, якою йому загрожують, може стати дійсністю, якщо він проігнорує вимогу вимагача.
Погроза має бути доведена до свідомості потерпілого. Хоча в окремих випадках погроза може і не висловлюватися у звичайному смислі такого слова. Винна особа може обмежитись пред’явленням вимоги виконати чи не виконувати цивільно-правове зобов’язання, вважаючи, що потерпілому і без оголошення погрози зрозуміла можливість заподіяння йому шкоди у разі невиконання пред’явленої вимоги.
Адресатом погрози відповідно до ст. 355 чинного КК України може бути як сам потерпілий, так і його близькі родичі. Як зазначалося, згідно з попередньою редакцією цієї статті, коло потерпілих було значно ширше. Зокрема, ними могли бути не лише близькі родичі, а й інші близькі особи.
Погроза – це залякування потерпілого застосуванням до нього або до його близьких родичів фізичного насильства самим винним або іншими особами, які діють на прохання та від імені винного або залякування невідворотністю загрози фізичного насильства потерпілому або його близьким родичам.
Погроза – тобто психічне насильство – це зовнішній, суспільно-небезпечний з боку інших осіб вплив на психіку людини, що здійснюється проти її волі інформаційним або неінформаційним шляхом, що здатен пригнітити свободу її волевиявлення і спричинити їй психічну травму [211, С. 9].
Погрожуючи, винний може посилатися на “авторитетних кримінальних елементів”. Так в одному з епізодів справи, що розглядалася Московським районним судом, Ткаченко й Антоненко згадували в розмові, що вони діють від Валерія Івановича на прізвисько “Прищ” і, якщо їм не повернуть гроші, то у фірми й особисто у потерпілого виникнуть серйозні проблеми з цим злочинним угрупованням, і при цьому вони говорили, щоб потерпілі шукали гроші будь-яким шляхом.
Погрозу насильством над потерпілим або його близькими родичами чи знищенням або пошкодженням їх майна слід розуміти як таку, що може бути реалізована негайно або в майбутньому.
При оцінці характеру погрози ми повинні виходити з того, що під погрозою за ч. 1 ст. 355 КК України слід розуміти будь-який її прояв, крім тяжких та особливо тяжких форм: погрози вбивством чи нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, які утворюють кваліфікований вид складу злочину примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ч. 2 ст. 355 КК України).
Психічне насильство під час примушування до виконання чи до невиконання цивільно-правових зобов’язань полягає в погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або його близьких родичів. Якщо винна особа погрожувала потерпілому позбавленням життя або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, його дії при відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 355 КК.
Погроза пошкодити або знищити майно потерпілого чи його близьких родичів полягає в погрозі пошкодити чи знищити будь-яким способом рухоме чи нерухоме майно, що належить потерпілому чи його близьким родичам на праві власності чи щодо якого вони мають хоча б одну правомочність власника (володіння, користування, розпорядження), чи за яке несуть матеріальну відповідальність.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є спосіб учинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Способом є погроза: 1) насильства над потерпілим або його близькими родичами; 2) пошкодженням чи знищення їх майна. Доцільно, на наш погляд, доповнити ч. 1 ст. 355 КК України словами “із погрозою обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, розголошення відомостей, які можуть спричинити істотну шкоду правам і законним інтересам потерпілого або його близьких”.
1.3. Суб’єкт злочину та суб’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України
Суб’єкт (від лат. Subjectus – той, що лежить в основі) – це індивід, якому протистоїть об’єкт і який направляє на цей об’єкт свої дії [271, С. 441]. Термін “суб’єкт злочину” прямо не вживався в статтях Кримінального кодексу України 1960 року. Законодавець використовував більш широкі за змістом терміни: “особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчиненні злочину”, “особа, яка засуджена” тощо. У КК 2001 р. уперше дається визначення суб’єкта злочину. Зокрема, у формулюванні назви розділу IV Загальної частини КК законодавець поряд із терміном “суб’єкт” вживає термін “особа яка підлягає кримінальній відповідальності”. Згідно з ч. 1 ст. 18 КК 2001 р. суб’єктом злочину є фізична осудна особа яка вчинила злочин у віці із якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
У ч. 1 ст. 22 КК 2001 р. зазначено що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
Поняття суб’єкта злочину давалося в юридичній літературі ще до набрання чинності КК України 2001 р., таким вважалася фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння і спроможна нести кримінальну відповідальність [136, С. 150].
“Бути суб’єктом злочину, – зазначав А.А. Піонтковський, – значить бути винним у вчиненні злочину і нести за нього кримінальну відповідальність.” [212, С. 244].
У теорії кримінального права розрізняють такі поняття як “суб’єкт злочину” і “особа злочинця”. Як зазначав П.С. Матишевський: поняття “особа злочинця” охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психофізичні), тобто комплекс його ознак: особисті властивості, його зв’язки та стосунки з іншими людьми, його моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, його життєві установки [171, С. 35]. Тому можна зробити висновок, що термін “особа злочинця” хоча і має застосування в кримінальному праві (при призначенні покарання суд повинен врахувати особу злочинця), але находить своє основне застосування в кримінологічній науці. Термін “суб’єкт злочину” широко застосовується в науці кримінального права, оскільки, як вже зазначалося вище є одним з елементів складу злочину.
Не можуть бути суб’єктами злочину особи, неспроможні усвідомлювати характер своїх дій або керувати своїми діями (особи неосудні), а також особи, що не досягли віку кримінальної відповідальності. За українським кримінальним законодавством не можуть бути суб’єктами злочину також і юридичні особи.
На нашу думку, суб’єктом злочину, передбаченого ст. 355 КК України, може бути будь-яка особа, яка досягла на момент його вчинення 16 років.
У кримінальному праві при визначенні віку, з досягненням якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, за основу береться рівень свідомості людини, її здатність розуміти характер учинюваних нею дій, їх суспільну небезпечність і значення, а також здатність керувати ними.
Установлення мінімальної календарної вікової межі для кримінальної відповідальності має бути соціально та кримінологічно обґрунтованим. При цьому враховується ряд факторів: ступінь фізичного і психічного розвитку соціально-психологічні особливості (інтелектуальні вольові емоційні) людини рівень її соціалізації як особи що визначають здатність даного суб’єкта під час вчинення діяння усвідомлювати його фактичний характер і суспільну небезпечність; кримінологічні показники (поширеність діянь даного виду серед осіб певного віку їх тяжкість тощо); принципи кримінальної політики (наприклад, доцільність встановлення кримінально-правової заборони) [194, С.36].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
З цією метою в період з 27.02.1999 р. по 25.03.1999 р. Моісеєв А.М. неодноразово, разом із зазначеними особами по телефону і при зустрічах з погрозою застосування насильства, що не є небезпечним для життя й здоров’я зажадали від Антоненка О.В. передачі зазначеної суми грошей. 27.02.1999 р. приблизно о 14.00 годині Моісеєв А.В. із цією метою разом із Ткаченком А. домовився зустрітися з Антоненком А.М. на пр-ті Перемоги, навпроти Палацу одружень в м. Києві, де при зустрічі Моісеєв А.М. і Ткаченко О.М. зажадали передачі вказаної суми Антононком О.В., погрожуючи у випадку невиконання їхніх вимог фізичним насильством, у зв’язку з чим Антоненко О.В. змушений був передати Моісеєву 1000 гривень, реально сприймаючи погрозу застосування насильства з боку зазначених осіб. Вироком Московського районного суду м. Києва Моісеєва А.М. було засуджено за ч. 2 ст. 1982 КК України.
Суб’єктом розглядуваного злочину може бути, як зазначає П.П. Андрушко, і законний представник кредитора, який зокрема, за плату примушує боржника виконати цивільно-правове зобов’язання перед кредитором. Суб’єктом може бути і службова особа, наприклад, службова особа навчального, виховного або лікувального закладу, в якому під наглядом перебуває неповнолітній, який не досяг 15 років, що примушує батьків такого неповнолітнього відшкодувати заподіяну ним шкоду, в той час, як майнову відповідальність за таку шкоду несе відповідний заклад, якщо не доведе, що шкода виникла не з його вини.
Дії службової особи, яка примушує потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання, за наявності в них ще й ознак службового злочину, повинні кваліфікуватися за ст. 198²; ст. 165 чи ст. 166 КК 1960 р. України [187, 795]
Н.М. Ярмиш зазначає, що суб’єкт цього злочину – будь-яка особа. Учинення аналогічних дій службовою особою кваліфікується як перевищення влади або службових повноважень [ 139, С. 381].
Розглядаючи склад злочину як сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, які є взаємопов’язаними і взаємообумовленими, теорія кримінального права виходить із того, що тільки на основі цієї єдності можна розкрити дійсний зміст цих ознак, показати їх значення у визначенні суспільної небезпеки вчиненого діяння і кримінальної відповідальності. Причому суб’єктивна сторона, як правило, не отримує зовнішнього виразу в протиправній поведінці, як це має місце під час прояву об’єктивних ознак злочину.
Суб’єктивна сторона є необхідною складовою частиною будь-якого складу злочину. Її зміст і оцінка залежать, перш за все, від змісту та оцінки самого суспільно-небезпечного діяння.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
В іншому випадку – додатково як грабіж або розбій.
Отже, підбиваючи підсумки проведеного дослідження на цьому етапі, ми прийшли до наступних висновків. Суб’єкт вчинення примушування – загальний, тобто фізична, осудна особа яка досягла 16 років. Але враховуючи цивільну право- та дієздатність, коли певні види угод можна укладати з досягненням певного віку, слід зазначити, що суб’єктом цього злочину є, як правило повнолітня особа. Суб’єктом злочину може бути і службова особа.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мотив, як правило, не корисливий. Виключення становлять випадки примушування, вчиненне “на замовлення”. Мета, яку ставить перед собою винний – досягти реального виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.
РОЗДІЛ 2
КВАЛІФІКОВАНІ ВИДИ ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО – ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
2.1 Кримінально-правова характеристика кваліфікуючих ознак передбачених ч. 2 ст. 355 КК
У більшості кримінально-правових норм за ступенем суспільної небезпеки відповідальність диференціюється шляхом розробки законодавцем декількох складів певного злочину. У теорії кримінального права за ступенем суспільної небезпеки традиційно виділяють основний та кваліфіковані склади злочину.
Під кваліфікованими розуміють склади злочину, які наділені ознаками, що посилюють відповідальність, тобто крім ознак основного складу містять також ознаки, що характеризують підвищену суспільну небезпечність діяння порівняно з основним складом [124, С.60].
У переважній більшості “специфічна” частина кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину міститься в диспозиції частини другої (третьої четвертої, п’ятої) тієї самої статті Особливої частини КК що передбачає і “специфічну” частину основного складу злочину. Такий традиційний підхід має місце і у випадку законодавчого конструювання складу примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань на рівні ст. 355 КК. У ч.ч. 2 та 3 ст. 355 КК України описані відповідно кваліфікований та особливо кваліфікований склади примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.
Орієнтиром підвищення ступеню суспільної небезпеки діяння є санкції відповідних частин статті – за вчинення кваліфікованого злочину настає більш суворе покарання, ніж за вчинення основного; за вчинення особливо кваліфікованого – найбільш суворе покарання.
Окремої уваги заслуговує питання про механізм утворення специфічної конструкції та конкретного змісту кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів цього злочину. У теорії кримінального права виділяють декілька варіантів такого механізму:
1) до основного складу злочину законодавцем “додаються” нові елементи – іноді з відповідними зв’язками, що характеризуються відповідними ознаками. Таким чином кваліфікований та особливо кваліфікований склади злочину відрізняються від основного як специфічною конструкцією так і конкретним змістом.
2) специфічна конструкція основного складу злочину не змінюється але окремі елементи цієї конструкції законодавець характеризує за допомогою додаткових “нових” ознак.
3) поєднання першого і другого варіантів [129, С. 109-110].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Якщо перший злочин – ч.1 ст. 355 КК, а другий злочин – ч.3 ст. 355 (за будь-якою особливо кваліфікуючою ознакою), то остаточна кваліфікація повинна здійснюватися за сукупністю: ч.1 ст. 355 і ч.3 ст. 355 КК (інкримінуються всі ознаки в тому числі повторність).
Якщо перший злочин – ч.2 ст. 355 КК (за будь-якою кваліфікуючою ознакою), а другий злочин – ч.3 ст. 355 КК (за будь-якою особливо кваліфікуючою ознакою), то остаточна кваліфікація повинна здійснюватися за сукупністю: ч. 2 ст. 355 і ч. 3 ст. 355 КК (інкримінуються всі ознаки в тому числі повторність).
Якщо перший злочин – ч. 3 ст. 355 КК (за будь-якою особливо кваліфікуючою ознакою), а другий злочин – ч. 2 ст. 355 КК (за будь-якою кваліфікуючою ознакою), то остаточна кваліфікація – сукупність: ч. 3 ст. 355 і ч. 2 ст. 355 КК (інкримінуються всі ознаки в тому числі повторність). (Таблиця (Б.1))
Примушування не буде повторним, тобто ця ознака, передбачена ч. 2 ст. 355 КК, буде відсутня, у випадку вчинення так званого продовженого злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним умислом.
У ч. 3 ст. 1982 КК 1960 р. була передбачена така особливо кваліфікуюча ознака як вчинення примушування особливо небезпечним рецидивістом. У КК 2001 р. вона відсутня. Для кваліфікації дій за ч. 3 ст. 1982 за ознакою вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом, необхідно було, щоб особа до його вчинення була визнана особливо небезпечним рецидивістом вироком суду, який набрав чинності. У теорії кримінального права рецидив як форму множинності злочинів поділяють на два види – загальний та спеціальний, кожен із яких має самостійне юридичне значення [ 61, С.111-112; 129, С. 297-302].
Особливо небезпечний рецидив, як і будь-який рецидив, передбачав наявність в особи судимості за вчинені раніше злочини. Судимість не повинна була бути знята чи погашена.
Загальний рецидив має місце тоді, коли особа, що в минулому вже була засуджена за який-небудь злочин, вчиняє новий злочин який не тотожний першому. У відповідності з п. 1 ст. 41 КК 1960 р. (п. 1 ст. 67 КК 2001 року законодавець вживає термін “рецидив”) загальний рецидив повинен був враховуватись судом при призначенні покарання як обставина, що обтяжує відповідальність.
Під спеціальним рецидивом розуміли випадки, коли особа після засудження за перший злочин, вчиняє новий тотожний попередньому чи однорідний злочин.
Ст. 34 КК 2001 р. визначає рецидив як “вчинення нового умисного злочину особою яка має судимість за умисний злочин.” Таким чином законодавець дещо звузив поняття рецидиву порівняно з теорією кримінального права (виключені необережні злочини).
На думку багатьох вчених, обставини, які характеризують особу винного, в тому числі її суспільну небезпечність, але не відображені в самому діянні, не повинні називатись кваліфікуючими [235, С. 33-35; 155, С. 15-16] Такі обставини можуть бути враховані лише при призначенні покарання.
На нашу думку, така позиція є правильною — обтяжуючими повинні визнаватися лише ті обставини, які характеризують вчинене діяння, або одночасно і діяння, і особу злочинця.
Хоча не всі вчені згодні з думкою про зникнення з Особливої частини такої особливо обтяжуючої обставини як рецидив. Так, Н.Ф. Кузнєцова зазначає, що принциповим недоліком є те, що новий КК РФ відмовився від визнання вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом кваліфікуючою ознакою. В ньому небезпечний і особливо небезпечний рецидиви девальвовані до рівня рядової обтяжуючої покарання обставини.
На нашу думку, виправданими були пропозиції вчених повністю відмовитися від використання для диференціації відповідальності такої обставини як особливо небезпечний рецидивіст [139, С. 28], що і було сприйнято законодавцем як Російської Федерації, так і України. Як альтернативу, вчені пропонують використовувати поняття спеціальний рецидив.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
2.1.4 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я.
Фізичне насильство – це протиправний вплив на здоров’я потерпілого, який винний здійснює всупереч волі потерпілого. Насильство являє собою вплив на організм потерпілого, а саме на його зовнішні частини та тканини та (або) внутрішні – наприклад, отруєння.
КК України 2001 року, так само, як і його попередник – КК України 1960 р. – не містить законодавчого визначення поняття насильства, що не є небезпечним для життя та здоров’я, пп. 9-10 Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 25 грудня 1992 р. №12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” роз’яснив: “Під насильством, що, є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дії (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечні для життя чи здоров’я в момент заподіяння [31, С. 138].
Такий підхід судової практики повністю відповідає теоретичним основам кваліфікації злочинів, зокрема інституту конкуренції кримінально-правових норм.
Дослідити питання змісту насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я, неможливо без аналізу питань конкуренції кримінально-правових норм. Тому перед тим як розглянути безпосередньо самі питання змісту цієї ознаки, нам видалось за потрібне дати стислий аналіз питань конкуренції кримінально-правових норм. У теорії кримінального права під конкуренцією кримінально-правових норм розуміють передбачення певного діяння двома (кількома) кримінально-правовими нормами одночасно [129,С.169].
М.Й. Коржанський зазначає що ”характерною особливістю конкуренції кримінально-правових норм є те що вона виникає лише тоді коли було вчинено один злочин ( на відміну від повторності чи сукупності злочинів). Але такий злочин має ознаки передбачені двома (кількома) кримінально-правовими нормами тобто при кваліфікації такого злочину виникає конкуренція двох чи більше кримінально-правових норм” [118, С. 54].
Під конкуренцією частини і цілого розуміють такий вид конкуренції злочинів при якому конкурують з одного боку декілька складів різних злочинів що охоплюють певну суму фактичних обставин але самостійно. Згідно із загальним правилом кваліфікації при конкуренції частини і цілого “ з двох (кількох) норм має застосовуватись та норма яка повніше охоплює всі фактичні ознаки вчиненого діяння.”[142, С. 259] С.А.Тарарухін називає такий вид конкуренції конкуренцією кримінально-правових норм за змістом [228, С. 52].
В даному випадку частина (насильство що не є небезпечним для життя чи здоров’я) представлена в цілому (ч. 2 ст. 355 КК) в загальних ознаках і може виступати в якості різних за ступенем суспільної небезпечності складів конкретних злочинів але кожний із них менший за ступенем суспільної небезпечності ніж ціле. Тому діє загальне правило при кваліфікації, а саме: кваліфікація здійснюється за тією нормою, що більш повно описує всі ознаки діяння.
В. Навроцький, аналізуючи поняття насильства що не є небезпечним для життя чи здоров’я як обтяжуючу обставину, що передбачена ч. 2 ст. 1981 КК України 1960 р. включав до поняття такого насильства не лише умисні легкі тілесні ушкодження що не призвели до короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності а і такі легкі тілесні ушкодження що призвели до вказаних наслідків. Такий висновок ми робимо із аналізу матеріалу який він подає у вигляді таблиці [173, С. 456]. Для повного уявлення проблеми ми наводимо згадану таблицю на сторінках цієї роботи (Додаток Б.2 ).
На наш погляд такий підхід В. Навроцького є не зовсім виправданим. Зокрема, легкі тілесні ушкодження що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності слід включати до поняття насильства що є небезпечним для життя чи здоров’я виходячи із самого змісту поняття насильства який розкривається у згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду України. Така точка зору вже висловлювалась в літературі [181, С.797].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Не має значення вартість такого майна, яке погрожують пошкодити чи знищити, його споживча, естетична, історична, культурна тощо цінність.
Так, Тисменицьким районним судом Івано-Франквської області С. В. Було засуджено за ч. 2 ст. 355 КК за те, що він вчинив примушування потерпілого А. до виконання цивільно-правового зобов´язання, поєднане з пошкодженням майна. Злочин скоєно за наступних обставин. Підсудний 06 серпня 2002 року біля 22 год. 45 хв. у смт. Лисець Тисменського району на подвір'ї будинку № 5 по вул. Польова, де проживає потерпілий, почав вимагати, щоб останній повернув йому борг в сумі, що еквівалентна 300 доларам США, за виконані ним разом з М. та В. ремонтно-будівельні роботи.
Для кваліфікації примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань за ч. 2 ст. 355 КК за ознакою пошкодження або знищення майна, на відміну від ч. 1 ст. 194 КК, не вимагається, щоб потерпілому або його близьким родичам була заподіяна шкода у великих розмірах. У тому разі, коли знищення або пошкодження майна вчинено загально небезпечним способом, дії винного потребують додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194 КК.
2.2 Кримінально-правова характеристика особливо обтяжуючих обставин передбачених ч. 3 ст. 355 КК
2.2.1 Вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань організованою групою
У складних сучасних умовах розвитку та функціонування українського суспільства все більше випадків вчинення примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань організованими групами.
C.О. Єфремов і А.І. Редька зазначають, що організована група є найбільш типовим для сучасної злочинності видом організованого злочинного угруповання; організованими групами здійснюється основна маса злочинних посягань, різних за своїм характером та суспільною небезпекою, в цьому розумінні саме їх діяльність становить основу організованої злочинності [97, С. 51].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
1). Заподіяння під час примушування до виконання не невиконання цивільно-правових зобовязань умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я чи незначну втрату працездатності.
а) Кримінально-правова оцінка ситуації з точки зору конкуренції кримінально-правових норм – конкуренція частини і цілого, де частина – ч.2 ст.125, а ціле ч.3 ст. 355.
б) Формула кваліфікації: ч. 3 ст. 355 КК.
в) Юридичне формулювання обвинувачення: примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань поєднане з насильством, що є небезпечним для життя й здоров’я.
2) Заподіяння під час примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження.
а) Кримінально-правова оцінка ситуації з точки зору конкуренції кримінально-правових норм – конкуренція частини і цілого, де частина – ст. 122, а ціле ч. 3 ст. 355 КК.
б) Формула кваліфікації: ч. 3 ст. 355 КК.
в) Юридичне формулювання обвинувачення: примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань поєднане з насильством, що є небезпечним для життя й здоров’я. (Додаток В. 1)
Таким шляхом іде й судова практика. Наприклад, Кіровським місцевим судом м. Донецька С. було засуджено за ч. 3 ст. 355 КК України. С. вимагав у Т. гроші в сумі 740 грн., які останній повинен був віддати за отримані за усним договором купівлі-продажу автомобільні запасні частини. Потерпілий відмовився повернути борг, тоді С. наніс йому удар правою долонею у праву скроню. Від удару Т. упав, а С. наніс йому ще два удари долонею правої руки в область лівої скроні, три удари кулаком у ліву скроню і два удари у нижню щелепу. В результаті нанесених ударів потерпілому було спричинено синець верхньої повіки лівого глазу, внутрішньої поверхні лівого плеча, травма лівого вуха, із синцем і струсом головного мозку, які згідно висновку судово-медичної експертизи відносяться до пошкоджень середньої тяжкості.
3) Заподіяння під час примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань умисного тяжкого тілесного ушкодження.
а) Особливий випадок – конкуренція частини і цілого переростає в сукупність, де частина – ст. 121, а ціле ч. 3 ст. 355.
б) Формула кваліфікації: ч. 3 ст. 355 і ст. 121 КК.
в) Юридичне формулювання обвинувачення: примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань поєднане із насильством, що є небезпечним для життя і здоров’я й умисне тяжке тілесне ушкодження.
4) Учинення під час примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань умисного вбивства.
а) Особливий випадок – конкуренція частини і цілого переростає в сукупність.
б) Формула кваліфікації: ч. 3 ст. 355 і ст. 115 КК.
в) Юридичне формулювання обвинувачення: примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань поєднане з насильством, небезпечним для життя та здоров’я потерпілого й умисне вбивство.
2.2.2 Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки
Така особливо обтяжуюча обставина як велика шкода відноситься до оціночних понять. С.Д. Шапченко зазначає, що “оціночні поняття не можуть бути поняттями в точному розумінні слова і з точки зору традиційної формальної логіки є особливим різновидом загальних уявлень” [285, С.9].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Як кваліфікувати злочини що містять різні обтяжуючи обставини передбачені різними частинами ст. 355 КК? Формула кваліфікації: ч. 2 ст. 355 і ч. 3 ст. 355 (ч. 1 ст. 355 і.ч.3 ст. 355) КК. в юридичному формулюванні обвинувачення ми вказуємо всі обтяжуючи обставини, в тому числі повторність.
Як кваліфікувати злочини у вчиненні яких брали участь виконавець та підбурювач (пособник або організатор)? Формула кваліфікації: ч.2 ст. 355 КК.
Юридичне формулювання обвинувачення: примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Можливі два варіанти кваліфікації. Варіант 1 – ч.1 ст. 355 КК. Варіант 2 – ч.2 ст. 355 (із буквального тлумачення ч.2 ст. 28 КК). (Додаток В. 3)