1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії
| Вид материала | Документы |
- Деякі питання української історії, 654.22kb.
- Ли Волинь знаходилась в складі Російської імперії, в селі існувала церковно-приходська, 334.75kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 342.91kb.
- Програма з історії України для абітурієнтів, які вступають на спеціальність 01010601, 122.25kb.
- Ької літератури у Москві стало черговим кроком у розв’язаній російською владою війні, 10.54kb.
- Держава І право україни у складі російської імперії у першій половині, 640.03kb.
- "Український визвольний рух в контексті міжблокового воєнно-політичного протистояння, 160.14kb.
- Назва реферату: Доба культурно-національного Відродження (ХІХ – початок ХХ ст.) Розділ, 156.05kb.
- Держава І право україни у складі російської імперії у другій половині, 2525.14kb.
- Відродження Нації, 7180.07kb.
99. Особливості та перспективи розвитку української демократії.
Розвиток демократичних традицій в Україні порівняно з країнами Заходу мав свою специфіку:
· перервність державницького процесу, чергування в українській історії періодів політичного піднесення і занепаду зумовлювали занепад і розвиток демократичних традицій;
· демократичні ідеї в Україні завжди підпорядковувалися соціальній та національній ідеям (концепції демократичного врядування та ліберальних прав і свобод видавалися утопічними і не мали широкої підтримки).
При усіх скрутах, український народ проявляв свободолюбність, повагу до людської гідності і значну міру демократизму.
Перші прояви демократизму в житті українського народу деякі дослідники знаходять уже в найдавніші часи. Це – схильність до індивідуальної свободи, народовладдя у публічному житті (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним), існування поряд з центральною владою місцевого самоврядування, зародки федеративного устрою (удільні князівства в межах однієї держави).
Політична думка епохи становлення й розвитку древньоруської держави зафіксована в “Руській Правді” Ярослава Мудрого (1015-1016 рр.), у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037-1050 рр.), “Повчанні дітям” Володимира Мономаха (1099 р.), “Повісті минулих літ” (1113 р.), “Слові о полку Ігоревім” (1185 р.) та ін.
Проте, ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі тією основою, яка б забезпечила стабільне функціонування великої держави на демократичних засадах.
В системі демократичної традиції українства в XIV – XVI ст. ціла плеяда гуманістів: І. Верещинський, М. Смотрицький, К. Сакович, І. Потій, С. Почаський, С. Оріховський-Роксолан. Зокрема, С. Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.) назвав себе сином “українського народу польської держави”.
Особливе місце у розвитку демократичної української політичної думки XIX ст. посідав М. Драгоманов. Основними напрямками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні з свободою особистості й повагою до людської гідності.
Демократичні ідеї у політичній думці України першої половини XX століття розробляли В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейською освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості і демократизму.
В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише просунулася вперед порівняно з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а певною мірою деградували.
Важливим показником становлення сучасної представницької демократії є формування багатопартійної системи.
Історичний досвід вчить, що необхідною передумовою формування громадянського суспільства та побудови демократичної держави є наявність освіченої еліти, наділеної професіональними знаннями, безкорисним патріотизмом і самовіддачею.
100. Президентські і парламентські вибори 2004-2010 рр.: аналіз політичних подій.
31 жовтня 2004 року відбулися вибори Президента України. 10 листопада були оголошені результати голосування: за Ющенка було віддано 39,87% голосів, за Януковича – 39,32% голосів. 21 листопада проводився другий тур виборів. Відрив між кандидатами на користь Януковича складав по Україні 812 тис. голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. громадян порівняно з першим туром. Тобто підсумки другого туру голосування були визначені голосуванням у Донбасі. Це дало підставу говорити про фальсифікацію виборів.
25 листопада Верховний Суд призупинив процес передачі влади новообраному президенту.
26 грудня відбулося пере голосування другого туру. Підсумки: за Ющенка – 51,99% від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні; за Януковича – 44,2%.
Головний підсумок парламентських дострокових виборів 2007 року для учасників виборчих кампаній зі стажем полягає у тому, що через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників удвічі скоротилося число їх учасників у порівнянні із попередньою кампанією півторарічної давності.
Юлія Тимошенко за підсумками дострокових виборів опинилася в найсприятливішій ситуації. Якщо «помаранчева» коаліція не створюється, Президент втрачає свій електорат, його перебирає Юлія Тимошенко. Опинившись в опозиції, вона поширює свій вплив, одержує весь «помаранчевий» сегмент.
Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.
Підсумок Президентських виборів в Україні 2010, перший тур 17 січня:
Янукович В. Ф. – 35,32%, Тимошенко – 25,05%, Тігіпко С. Л. – 13,06%, Яценюк А.П. – 6,96%, Ющенко В. А. – 5, 45%, інші кандидати набрали менше 5% голосів. Другий тур виборів відбувся 7 лютого. За результатами обробки 100% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович – 48,95%, Юлія Тимошенко – 45,47%. Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян.
25 лютого 2010 р. відбулася інавгурація нового Президента України – В. Ф. Януковича.
101. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянських і політичних прав національних меншин.
Під етнографічною групою розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.
Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.
В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністров’яни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.
В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з авколишнім населенням. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.
Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.
Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями.
Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності.
На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.
102. Міжконфесійні відносини незалежної України.
Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту. Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою.
Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов’язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин.
103. Декларація напрямів і принципів зовнішньої політики України після проголошення незалежності. Проблема зовнішньополітичних пріоритетів на етапі 1990-х – початку 2000-х рр.
Україна як суверенна європейська держава спрямовує свою зовнішню політику, що базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, на зміцнення миру і стабільності у світі через захист національних інтересів і безпеку держави. Зовнішньополітична діяльність Української держави спирається на засади рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів. Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:
1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;
2. європейська iнтеграцiя;
3. багатостороння дипломатiя.
104. Концептуальні основи і пріоритети зовнішньої політики України.
Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році. Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнішньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.
Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:
1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;
2. європейська iнтеграцiя;
3. багатостороння дипломатiя.
У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з
сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і
впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя для України - це подальше політичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.
В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:
1. забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних
органiзацiй;
налагодження ефективного регiонального та субрегіонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;
2. активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.
Головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України
відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та
завдань є:
1. Забезпечення національної безпеки.
2. Створення умов, необхідних для нормального функціонування
національної економіки.
3.. Сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку
її національної культури і освіти.
4. Участь у вирішенні глобальних проблем сучасності.
5. Контакти з українською діаспорою.
6. Інформаційна функція.
105. Сучасні євроатлантичні інтеграційні орієнтири України: дилема оцінок та шляхів реалізації.
У сучасному глобалізованому світі економічні, політичні й військові проблеми багато країн світу не можуть вирішувати самостійно, а лише спільними зусиллями з іншими державами. Україна також зіткнулася з низкою проблем, які вона змогла б вирішити у процесі інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Протягом останніх років в українському суспільстві відбуваються політичні суперечки та дискусія щодо набуття членства в Організації Північноатлантичного договору (НАТО).
Для більшості європейських та євроатлантичних країн безпека нині вимірюється не військовими термінами, а загрози безпеці становлять нелегітимні уряди, корупція, організована злочинність, незахищеність кордонів, незаконна торгівля (зброєю, наркотиками, людьми), контрабанда, нелегальна міграція, етнічні та релігійні конфлікти, виробництво зброї масового знищення, нестача природних ресурсів, екологічні та техногенні катастрофи, і, звичайно, тероризм. На нашу думку, Україна повинна розвивати економічну співпрацю з Росією лише на паритетних засадах, але про політичну залежність не може бути й мови, позаяк і Україна, і Росія мають кожна свої національні інтереси, які не співпадають.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС
базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні
сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики
сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа
має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення,
створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового
рівня відносин з ЄС.
Підсумовуючи зазначимо, що Україна вже в черговий раз стоїть перед доленосним вибором. Бажання будувати стратегічне партнерство як із Заходом, так із Росією, яке випробовували на практиці всі попередні уряди України, зрозуміле, але неприйнятне за нинішніх умов. Яку б модель безпеки не прийняла Україна, в будь-якому варіанті забезпечення національної безпеки і пошук відповідей на нові виклики і загрози повинні здійснюватись в межах коопераційної моделі, власне у системі колективної безпеки з найбільш могутніми в економічному та військовому плані державами світу. Визначення зовнішньополітичного курсу, який би цілком відповідав національним інтересам України, водночас гарантуючи безпеку і спираючись на підтримку населення, – доленосне завдання, що стоїть перед нашою державою.
106. Світові інтеграційні процеси і Україна. Проблема входження України до європейських та трансатлантичних структур.
Україна заявила про свій європейський шлях вибір одразу ж після того, як стала суверенною державою. За роки незалежності вона зробила перші кроки в напрямі європейської інтеграції. У 1994 році було парафовано угоду про партнерство і співробітництвом між Україною і ЄС. Україна стала членом Ради Європи. Нині наша держава вже співпрацює з Європейським банком реконструкції розвитку.
Але в 2003 році стало очевидно, що інтеграційний процес не буде таким простим і передбачуваним, яким його уявляють деякі українські політики.
Намагаючись виробити зовнішньополітичну стратегію України, прогнозуюче майбутнє європейської інтеграції, зокрема шанси України стати повноправними членом ЄС, не слід забувати про культурні фактори. Важливу роль в інтеграції європейського «об'єднаного суспільства» відіграє соціальне забезпечення. Нині ЄС намагається вирівнювати соціальні і трудові права населення держав Спільного ринку. Країни, що є членами ЄС, відрізняються рівнем економічного розвитку, показниками людського розвитку.
Об'єднана Європа висуває ряд умов, після виконання яких шанси України стати членом ЄС зростуть. Найбільш суттєві зауваження Об'єднаної Європи до України: по-перше, це те, що європейці вважають Україну недостатньо демократичною; по-друге, в Україні велика частка бідних; по-третє, Україна відстає від Європи в технічному і технологічному оснащенні економіки.
Україна має власні інтереси щодо Європи. Держава від приєднання до ЄС може отримати певні гарантії безпеки. Підприємці отримають більші можливості для розвитку бізнесу. Громадяни отримають більше можливостей для захисту своїх прав. Для них стануть доступнішими європейські ринки праці. Але не всі категорії українських громадян виграють від зближення з Європою. Очевидно програють українські селяни, вони можуть втратити землю.Складно буде адаптуватися до нових умов людям старшого і середнього віку. Розробляючи зовнішньополітичну стратегію країни, слід врахувати й виграш, і програш від інтеграції України до Європи.
Стосунки України з Органiзацiєю Пiвнiчноатлантичного договору (НАТО) почали розвиватися невдовзі після отримання країною незалежності в рамках багатостороннього форуму для консультацiй i спiвробiтництва з полiтичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлантичного партнерства (до 30 травня 1997 року - РПАС), бiльш iндивiдуалiзованого партнерства у сферi оборони, вiйськового спiвробiтництва та операцiй на пiдтримання миру - Програми "Партнерство заради миру" (з травня 1997 року здiйснюється пiд егiдою РЄАП), а також вiдносин особливого партнерства Україна-НАТО у форматi "19+1" (до середини 1998 року "16+1"), формалiзованих в Хартiї про особливе партнерство мiж Україною та НАТО. Цi стосунки визначаються необхiднiстю налагодження конструктивного спiвробiтництва України з НАТО як провiдною структурою, що має тенденцiї i перспективи стати осередком нової загальноєвропейської системи безпеки, зокрема в контекстi розширення на Схiд.
Нацiональнi iнтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Органiзацiя Пiвнiчноатлантичного договору вiдiграє у пiдтриманнi мiжнародного миру, стабiльностi i безпеки, сприяннi покращенню загального клiмату довiри в Євроатлантичному регiонi, створеннi нової системи регiональної безпеки в Європi, виробленнi пiдходiв до проблем роззброєння i контролю над озброєннями та запобiгання розповсюдженню зброї масового знищення.
107. Україна і ЄС: проблеми та перспективи інтеграції.
Україна заявила про свій європейський шлях вибір одразу ж після того, як стала суверенною державою. За роки незалежності вона зробила перші кроки в напрямі європейської інтеграції. У 1994 році було парафовано угоду про партнерство і співробітництвом між Україною і ЄС. Україна стала членом Ради Європи. Нині наша держава вже співпрацює з Європейським банком реконструкції розвитку.
Але в 2003 році стало очевидно, що інтеграційний процес не буде таким простим і передбачуваним, яким його уявляють деякі українські політики.
Намагаючись виробити зовнішньополітичну стратегію України, прогнозуюче майбутнє європейської інтеграції, зокрема шанси України стати повноправними членом ЄС, не слід забувати про культурні фактори. Важливу роль в інтеграції європейського «об'єднаного суспільства» відіграє соціальне забезпечення. Нині ЄС намагається вирівнювати соціальні і трудові права населення держав Спільного ринку. Країни, що є членами ЄС, відрізняються рівнем економічного розвитку, показниками людського розвитку.
Об'єднана Європа висуває ряд умов, після виконання яких шанси України стати членом ЄС зростуть. Найбільш суттєві зауваження Об'єднаної Європи до України: по-перше, це те, що європейці вважають Україну недостатньо демократичною; по-друге, в Україні велика частка бідних; по-третє, Україна відстає від Європи в технічному і технологічному оснащенні економіки.
Україна має власні інтереси щодо Європи. Держава від приєднання до ЄС може отримати певні гарантії безпеки. Підприємці отримають більші можливості для розвитку бізнесу. Громадяни отримають більше можливостей для захисту своїх прав. Для них стануть доступнішими європейські ринки праці. Але не всі категорії українських громадян виграють від зближення з Європою. Очевидно програють українські селяни, вони можуть втратити землю.Складно буде адаптуватися до нових умов людям старшого і середнього віку. Розробляючи зовнішньополітичну стратегію країни, слід врахувати й виграш, і програш від інтеграції України до Європи.
108. Співробітництво України з НАТО: перспективи і можливі форми реалізації.
До найважливіших інтересів НАТО в Україні у сфері воєнної безпеки варто віднести виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Європі
(ДЗЗСЄ). Виконання Україною цього Договору сприяло усуненню дисбалансу сил у Європі, що склався ще в період “холодної війни”. До числа
пріоритетних інтересів безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також
дотримання Україною заходів воєнної довіри і відкритості у воєнній сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу, що зафіксовано в Новій стратегічній концепції НАТО. Таким чином, від реалізації вищезгаданих інтересів НАТО у воєнній сфері безпосередньо залежить як безпека самого Альянсу, так і міжнародна
безпека загалом. Через наявний військовий компонент, а також винятково
важливе геостратегічне положення, Україна більш за інші країни здатна
впливати на стан безпеки в Центральній та Східній Європі. Проте головні інтереси Альянсу, пов’язані з Україною, зосереджені не у воєнній сфері, за всієї її важливості та першорядності, а в площині політичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням західної європейської цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і найважливішими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів є побудова демократичного суспільства в державі та встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами. Отже, намір України вступити до НАТО передусім є виявом прагнення розбудувати демократичне суспільство.
Для того, щоб досягти поставлених цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції України, яка б враховувала національні інтереси, зовнішньополітичні умови та внутрішні особливості розвитку нашої країни.
109. Українсько-російські відносини, їх стан та тенденції розвитку.
Російська Федерація — держава-сусід України, кордон із якою проходить на північному сході та сході країни. Відносини із нею мають стратегічне значення [1][2] для України і значною мірою визначають її зовнішню, а часом і внутрішню політику. З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і наразі перебувають у напруженні. Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.
Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократичних виборів Україна занепокоєна[Джерело?] висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору. Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р.[Джерело?] Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 р.[3], але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні[Джерело?]. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України.
Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими.