1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії
| Вид материала | Документы |
- Деякі питання української історії, 654.22kb.
- Ли Волинь знаходилась в складі Російської імперії, в селі існувала церковно-приходська, 334.75kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 342.91kb.
- Програма з історії України для абітурієнтів, які вступають на спеціальність 01010601, 122.25kb.
- Ької літератури у Москві стало черговим кроком у розв’язаній російською владою війні, 10.54kb.
- Держава І право україни у складі російської імперії у першій половині, 640.03kb.
- "Український визвольний рух в контексті міжблокового воєнно-політичного протистояння, 160.14kb.
- Назва реферату: Доба культурно-національного Відродження (ХІХ – початок ХХ ст.) Розділ, 156.05kb.
- Держава І право україни у складі російської імперії у другій половині, 2525.14kb.
- Відродження Нації, 7180.07kb.
80. Етносоцiальнi процеси в УРСР у перiод загострення кризи радянськоi системи.
Від перепису 1959 р. до перепису 1989р. населення республіки збільшилось на 9,6 млн. осіб і становило 51,7 млн. Україна перебувала на шостому місці в Європі за чисельністю населення після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції.
Період другої половини 60-х — початку 80-х років був часом суттєвих соціальних, етнічних, демографічних змін у суспільстві. На початок 60-х років вдалося подолати жахливі для України демографічні наслідки Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. У 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн. чол., з яких 22,6 млн., або 53% були сільськими жителями. На початку 80-х років чи сельність населення республіки перевищила 50-мільйонну позначку, досягнувши у 1989 р. (за результатами перепису населення) 51,7 млн. чол.
Характерною рисою демографічних процесів були високі темпи росту чисельності мешканців міст. У 1964 р. міське населення у кількісному відношенні перевищило сільське, а на середину 80-х років воно становило вже більше 2/3 населення республіки.
Різке скорочення чисельності селян було викликане як загальносвітовою тенденцією до урбанізації (збільшення кількості міст), так і побутовою невлаштованістю та складністю з працевлаштуванням на селі.
У 1979 р., вперше за тривалий період української історії, смертність сільських жителів перевищила народжуваність — розпочалася депопуляція. На початку 90-х років вона стала явищем, характерним для всієї республіки.
Національний склад населення Української РСР зазнав суттєвих змін. Протягом 60—80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу — українців. Це було пов'язане зі зниженням народжуваності, постарінням українців, а особливо — високими масштабами в'їзду до України представників інших національностей.
За ЗО років - з 1959 по 1989 - частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась із 76,7 до 72,1%, в той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22%. При цьому варто врахувати, що вплив російської ментальності, мови, культури був значно вищим кількості етнічних росіян. Фактично повністю зрусифікованими були українські міста, за винятком західних областей. Все рідше звучала українська мова і в селах Сходу України та Криму.
Русифікація стала державною стратегією, а головний напрям розвитку національних відносин полягав у підтягуванні етносів до мови і культури «великого російського народу».
81. Полiтична опозицiя другоi пол.. 60-х — сер. 80-х рр.: програмнi та органiзацiйнi засади.
Рух опору в Україні – це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та національні права УРСР в СРСР. Головною опозицією 2 пол. 60 – 80 рр. виступали дисиденти. Їхньою формою вияву руху опору були протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидав на література. Одним із перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови в Київському Університеті у лютому 1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншости українцям в РСФСР. У 1962–1963 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у 1964 — анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есе під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?
На початку 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцьку та інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих.
Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.
Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава.
82. Політика русифікації України в 60-х – 80-х роках. Наслідки цього процесу для української нації.
Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму». Пропаганда нібито безнаціонального інтернаціоналізму була насправді зручним засобом російщення національних культур.
Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. Наступ російської школи в національних республіках відбувався навіть без «інтернаціонального» прикриття. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Заходи по її реалізації обговорювалися у травні наступного року на науково-практичній конференції в Ташкенті. Заохочувався перехід на російську мову викладання в старших класах. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову «Про загальні заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».
Витіснення укр. Мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося близько 22 відсотки учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським.
За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових кних і брошур, з них укр.. мовою – лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською мовою.
83. Концепцiя «перебудови» в СРСР i Україна.
Причини перебудови:
1.Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.
2. Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.
3. Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.
4. Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.
У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.
На першому етапі (1985-1986) Перебудови перетворення в СРСР здійснювалися на основі попередніх, переважно адміністративних підходів. Не підлягала перегляду і сама соціалістична система, на основі якої керівництво прагнуло «прискорити» соціально-економічний розвиток країни.
Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.
II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві. На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:
1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.
2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали поза-цензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.
III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих Рад. У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів і потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо).
IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень-червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). Поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.
V етап (лютий — грудень 1990 р.) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас. У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 p.; національний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас грошові доходи населення республіки в 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 p., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок.
VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна — Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР окреслився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлев.
84. Суспільно-політичні процеси в Україні в період «перебудови».
Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори», у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення°структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом).
Першою ринула до історичної правди художньо-публіцистична думка. Вслід за московськими виданнями «Мос ковские новости», «Огонек», «Новый мир», «Знамя», «Oктябрь» до цього процесу долучилася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Лідерам Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури раніше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію громадян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.
Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктувало необхідність радикальної політичної реформи — забезпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.
Розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград) та ін. Більшість із них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації. Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.
Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності розв'язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.
Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради. Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, який живило невдоволення соціально-економічним становищем в індустріальних районах республіки. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об'єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).
Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже З тис. кандидатів).
Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухає страйк, спровокований владою з метою «випускання пари» невдоволення економічною політикою та нанесення превентивного удару по демократичних силах України. Але він став яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною опозицією. Навесні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді прокотилася хвиля шахтарських заворушень, у ході яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги.
Отже, незважаючи на складність економічних та політичних проблем, розширився вплив національно-демократичних сил, зростало і набирало сили національне самоусвідомлення українського народу.
85. Розгортання руху за національне відродження України(1985-1991рр.).
На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова».
Активізація національного руху в Україні:
Активізація політичного життя.
1.Політика гласності.
2.Виникнення неформальних громадських об’єднань. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград), у 1988р. – «Громада», у 1989 р. – Товариство укр. мови ім. Т. Шевченка, Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал», Українська студентська спілка, Спілка незалежної української молоді (СНУМ).
3. Початок релігійного відродження. Відродження заборонених і ліквідованих Української греко-католицької і Української православної церкви. Передача собору Св. Юра у Львові католикам.
4. Проведення Першого Собору УАПу, обрання Патріархатом Київським і Всієї України Мстислава (Скрипника).
5. Єпархії, приходи і монастирі на території України офіційно називаються Українською православною церквою, керівником призначено Митрополита Філарета.
6. Активізуються релігійні громади інших напрямів.
Проведення численних мітингів і масових акцій.
Формування народного руху України. У лютому 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників України в газеті «Літературна Україна» було опубліковано проект програми НРУ за перебудову. Розгорнута кампанія тенденційної критики проти НРУ за перебудову. Відбувся Установчий з’їзд, який прийняв Програму і Статут організації, обрав головою Руху І. Драча.
Прояви активізації національного руху:
1. Розгортання діяльності українських дисидентів, національно свідомих представників укр.. інтелігенції, селянства і робітників.
2. Еволюція свідомості частини партійно-радянської номенклатури, депутатів у напрямку націонал-комунізму і визнанні необхідності досягнути суверенітету України.
86. Становлення багатопартiйної системи в Українi. Класифiкацiя новостворених полiтичних партiй. Характер багатопартiйностi.
Відбулися форми в політичній системі СРСР. Листопадовий (1988) пленум ЦК КПРС ухвалив рішення ґрунтовно змінити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Вищим законодавчим органом держави оголошувався З’їзд народних депутатів. Передбачався поступовий перехід влади на всіх рівнях від партапарату до конституційних органів. Було сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР, Головою Верховної Ради СРСР обрано М. Горбачова. Лютневий (1990) пленум ЦК КПРС визначив з Конституції Радянського Союзу статтю 6, що закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві. Партія визнавала політичний плюралізм і багатопартійність як необхідну передумову нормального суспільного розвитку і власного оновлення. Втрата КПРС та Компартією України монополії на владу прискорила їхню кризу. На той час буди такі партії: УРП – дана партія прагнула побудови Української незалежної держави, засудження комуністичної ідеології; СДПУ – прагнула не залежності України, відмови від ідей оновити соціалізм, проведення ринкових реформ; СДПУ (о) – бачили Україну в складі конфедерації радянських республік, федеративний устрій, багатофункціональну економіку; ПЗУ – прагла створення «солідарного суспільства», в якому інтереси громадян поєднувалися б з біосферними законами природи, не сприймала ні комуністичної ідеї, ні капіталізму, шукала третього типу розвитку суспільства. Програмними цілями ПДВУ були: Україна – член конфедерації радянських республік, відмова від комуністичної ідеології, проведення ринкових реформ. УНП прагнула відновлення УНР, проголошеної в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах. Програмними цілями ДСУ були: членів ОУН і УПА визнати героями визвольної боротьби за волю України, КПУ – злочинною організацією. УПА прагнула створення альтернативних державних структур і комітетів громадян на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади.
На 1 січня 1998 р. в Україні була 51 політична партія.
87. Формування передумов незалежностi України: 1985-1991 рр.
Політичні передумови суверенізації:
1. Вибори до Верховної Ради України (1990 р.).
2. Початок роботи Верховної Ради УРСР нового скликання (травень 1990 р.).
3. Ухвалення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).
Проголошено:
1. Право укр. нації на самовизначення і створення нац. держави в існуючих кордонах.
2. Принцип народовладдя, що здійснюється на конституційних засадах.
3. Самостійність у вирішенні державних питань. Поділ держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову.
4. Збереження громадянства СРСР, гарантування прав і свобод громадянам УРСР. Територія України в існуючих кордонах є недоторканою.
УРСР – самостійна держава, яка створює свою банківську, цінову, фінансову, податкову систему, формує бюджет, запроваджує свою грошову одиницю. УРСР самостійно здійснює охорону природи, захист усіх фор власності. УРСР самостійно вирішує питання розвитку науки, культури, освіти і духовного розвитку громадян, забезпечує національно-культурне відродження. УРСР має право на власні Збройні Сили, внутрішні війська й органи державної безпеки. УРСР самостійно налагоджує міжнародні відносини. УРСР визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права загальнолюдських цінностей.
88. Погіршення економічної ситуації в Україні у другій половині 80-х років. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.
Друга половина 80-х років ознаменувалася стрімким наростанням кризи радянської системи, закономірним наслідком якої став розпад СРСР і відродження в 1991 році незалежності України. Протягом 1982-1985 рр. в СРСР тричі змінилося партійно–державне керівництво. Мільйони радянських громадян байдуже або з роздратуванням спостерігали за цими подіями, зворотньою стороною цих подій була прихована боротьба на найвищому рівні, що точилася після смерті М.Брежнева в 1982 році.
Соціально-економічна криза вимагала корінних змін у всіх
сферах житті суспільства. Від соціально-економічних змін залежало життя
радянської системи та існування СРСР як єдиної централізованої держави.
М.С. Горбачов був представником тієї частини партій і керівництва країни, яка прагнула до радикального реформування радянської системи. Закінченої програми у М. Горбачова і його прибічників у 1985 р. не було, тому
йшов постійний пошук шляхів виходу з кризи.
З ім’ям генсека ЦК КПРС М. Горбачова пов’язують поняття „перебудова”. Суть і зміст цього поняття змінювалася кілька разів. На
квітневому Пленумі ЦК КПРС (1985 р.) цей термін згадувався лише на контексті поліпшення управління господарством. Поступово термін наповнювався новим змістом, означаючи оновлення, модернізацію всіх сфер життя, „очищення” соціалізму від негативних рис минулого. Перебудова – спроба партійно-державного керівництва СРСР вивести країну з
гострої кризи, що охопила всі сфери суспільства. Всі ці заходи здійснювалися на початковому етапі 1985-1987 рр. В подальшому саме життя вказувало на те, що без поглиблення реформ неможливо подолати кризу. В керівництві КПУ не було творчого ставлення до перебудови, що розпочалася в квітні 1985 року. Все нове, демократичне надходило з центру. Авторитет КПУ стрімко знижувався Партійне керівництво не змогло вирішити найгостріші проблеми, що стояли перед республікою. (перш за все економічні). КПУ не змогла підтвердити статус керівної політичної сили в нових
умовах. Саме тому в кінці 80-х років КПУ не змогла оволодіти політичною ситуацією в Україні.
До того ж народ України не міг вибачити владі екологічну
катастрофу в республіці, якою стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25
на 26 квітня 1986 р.
В 1982 році тут завершено спорудження четвертого енергоблоку. В переддень аварії в 30-км зоні навколо АЕС проживало 110 тис. чоловік, з яких ½ - в містах атомних енергетиків, 13 тис. – в районному центрі Чорнобиля.
Катастрофа призвела:
- до забруднення навколишнього середовища;
- до радіоактивного опромінення тисяч людей;
- до появи 30- кілометрової зони;
- до масового переселення жителів із забрудненої зони.
Керівники компартій зайняли таку позицію: інформація про аварію замовчувалася і приховувалася.
89. Початок релігійного відродження в період становлення незалежної України.
Демократичні процеси в суспільстві, крах комуністичної ідеології сприяли відродженню релігійного життя, розширенню ролі церкви в формуванні духовності народу України. Проголошення незалежності активізувало в Російській православній церкві в Україні ті сили, які прагнули відокремлення від Московського патріархату й консолідації православ'я на автокефальних засадах, розбудови в суверенній країні помісної церкви. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що християнство на Русі започатковано в Києві у X ст., а самостійна українська держава мусить мати незалежну від Москви церкву, як було до кінця XVII ст.
Виходячи з цього, частина духовенства УГЩ та УАПЦ доходить згоди щодо необхідності об'єднання двох православних церков. У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор. Патріархом Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП — так вона стала називатися після об'єднання) було обрано Мстислава (Скрипника), а його заступником — Філарета (Денисенка).
Та єдина православна церква в Україні не склалася. По-перше, об'єднавчий собор викликав незадоволення Московського патріархату, який не хотів змиритися із втратою однієї з найвпливовіших і найбагатших церков. Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП) очолив митрополит Володимир. По-друге, не визнав об'єднання, хоча номінально очолював й УПЦ-КП, 92-річний Мстислав, за яким пішла частина автоке-фалістських парафій.
Після смерті Мстислава 1993 р. розкол поглибився. Його закріпив собор УАПЦ і обрання на ньому патріархом Димитрія . До того він очолював одну з автокефалістських громад Львова.
У свою чергу, на соборі УПЦ-КП на звільнений після смерті Мстислава патріарший престол у жовтні 1993 р. було обрано Володимира (Романюка) — відомого богослова, видатного українського правозахисника. Його заступником став згадуваний митрополит Філарет (Денисенко).
Таким чином, українське православ'я виявилося розколотим на основні три гілки, що негативно впливало на міжконфесійні стосунки та духовне життя в цілому.
Кінець 80-х — початок 90-х років характеризувався зростанням впливу на релігійне життя республіки сектантства: євангельських християн-баптистів, Свідків Єгови, адвентистів сьомого дня тощо. Поряд із християнською релігією в Україні існують іудаїзм та іслам.
Наявні міжконфесійні суперечності не гальмують активізації релігійного життя народу України, який через релігію повертає собі втрачені духовні й морально-етичні орієнтири. Мільйони людей уже зробили свій вибір. Протягом 1991-1995 рр. свій статус оформили понад 6 тис. релігійних громад. В Україні відроджено та засновано близько 40 нових монастирів. 10 духовних семінарій і училищ, 2 духовні академії, 3 тис. храмів. Справжня, а не декларована свобода совісті стала важливим елементом життя України, духовності українського народу, його національного відродження.
90. Спроби реформації Компартії України. Демплатформа.
Комплекс реформаційних змін не був системним і стосувався перш за все економіки; його суть полягала в удосконаленні реально існуючих процесів, у виправленні окремих деформацій соціалізму, у більш повній реалізації його потенційних можливостей. Архівні матеріали засвідчують, що він сприймався на місцях як чергова кампанія наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів.
В 1990-1991 pp. сотні тисяч членів КПУ вийшли з лав Компартії України.
В 1990 р група реформаторів — членів КПРС — об'єдналися в Демократичну платформу і виголосили головну мету: перетворення КПРС в партію парламентського типу. В КПУ були прибічники Демплатформи. На XXVIII з'їзді КПУ вони сформулювали свої вимоги: реорганізація КПРС, перетворення її в союз компартій союзних республік; деполітизація КДБ, МВС, Збройних Сил і управлінських державних установ. З'їзд пропозицій не прийняв. Демплатформа оголосила про свій вихід з КПУ і створила нову партію — Партію демократичного відродження України (ПДВУ), ліво-демократичної орієнтації. Частина членів Демплатформи залишилась в КПРС. До 1991 р. КПРС, КПУ лишалися владними партіями, під контролем яких знаходились суспільство і держава.
В березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради і місцевих рад народних депутатів.
Рух, УГС, «Меморіал», «Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка», асоціація «Зелений світ»та багато інших створили для координації дій на виборах Демократичний блок. Демблок виступив за суверенітет України, багатопартійну систему.
Демблок отримав майже третину місць у Верховній Раді, сформував опозиційну Народну Раду на чолі з академіком І. Юхновським. ПДВУ в новій Верховній Раді отримала 40 місць (депутати — члени партії і співчуваючі), Демократична партія — 25, Республіканська — 12.
В травні 1990 р. Верховна Рада УРСР розпочала роботу. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла історичний документ — Декларацію про державний суверенітет України.
91. Спроба державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991р., його вплив на процес державотворення в Україні.
Державний переворот 19-21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшло 8 осіб, у тому числі й названі змовники, заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити розпаду Радянського Союзу. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мі-тинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.
Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилась остаточно дискредитованою. Народна Рада перейшла в рішучий наступ. Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України, що мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 р. Підтримали Акт 346 депутатів, "проти" - один: такими були результати голосування. Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометовані прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес дезінтеграції СРСР набрав незворотного характеру.
1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.
8 грудня 1991 р. Президенти Росії, України і Білорусії підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
В процесі державотворення незалежна Україна пройшла перший і, безумовно, найтяжчий та вирішальний етап. В його ході можна виділити дві основні стадії, які характеризуються: І-а глибоким падінням економіки та кризою влади (24 серпня 1991 р. – весна 1994 р.). ІІ-а масштабними компромісами з противниками демократії, незалежності і державності (почалася весною 1994 р.).
Демократичні сили України з різних причин не змогли взяти на себе формування владних структур тому їм довелося, з одного боку ламати шалений опір старої держпартноменклатури, з другого – співробітничати з нею у вирішенні складних, інколи несподіваних проблем державотворення таких як: нелегітимного відділення Криму, спроб відновлення Криворіжської республіки, статусу Севастополя, розподілу Чорноморського флоту, територіальних претензій з боку Росії і т.п.
Незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно. Вона живе повноцінно і повнокровно, в усіх властивих суверенним державам вимірах і параметрах. На 2000 р. Україна мала дипломатичні відносини з 153 країнами світу і з 187 здійснювала торгівельні операції. 9 листопада 1995 р. – першою з держав СНД – Україна вступила до Ради Європи. В липні 1997 р.
Відбулися якісні зміни в усіх сферах суспільства, і насамперед в економіці. Прийшли й міцніють нові форми господарювання, засновані на приватній власності, економічній зацікавленості, діловій ініціативі. Появився відповідальний господар. Кількість підприємств, які не належать до державного сектора сягнула за 80% від їх загального числа. До такої ж цифри наближається частка промислової продукції, яку вони виробляють.