Держава І право україни у складі російської імперії у першій половині 19 ст
| Вид материала | Документы |
- Держава І право україни у складі російської імперії у другій половині, 2525.14kb.
- Тема. Становище українських земель у складі Російської імперії наприкінці X viii - першій, 22.34kb.
- Програма з історії України для абітурієнтів, які вступають на спеціальність 01010601, 122.25kb.
- Держава І право у період відродження, 2439.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 342.91kb.
- 1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії, 2845.52kb.
- Держава І право західноукраїнських земель у складі австро-угорської імперії (1772-1918, 3303.83kb.
- Деякі питання української історії, 654.22kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Назва реферату: Доба культурно-національного Відродження (ХІХ – початок ХХ ст.) Розділ, 156.05kb.
ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.
- Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу.
- Суспільний лад.
- Державний устрій.
- Характеристика права.
- Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу
Перша половина 19 ст. і у Росії, і в Україні характеризувалась розпадом феодально-кріпосницького ладу і формуванням капіталістичного укладу, а у середині 19 ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
Провідним в економіці України і надалі було сільське господарство, передусім землеробство, основою якого були поміщицькі латифундії – у 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі, з якої лише 1/3 вони віддавали у користування селянам, за що ті відробляли їм панщину. Проте, у феодальних володіннях відбулись певні зміни – поміщики були змушені пристосовуватись до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва; поміщицьке господарство усе більш набувало товарного характеру (усе більше продуктів поміщики виробляли не лише для власного споживання, а й на продаж) – у середині 19 ст. у поміщицьких володіннях вироблялось 90% товарного хліба, тваринництво теж ставало товарним, товаризація проникала і в натуральне господарство селян. Розширюючи посівну площу під зернові культури, поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, на які зростав попит, - у Полтавській і Чернігівській губерніях вирощували коноплі і тютюн, у Катеринославській (тепер Дніпропетровська область) і Херсонській – льон, на Правобережжі – цукрові буряки. На Півдні України широко розвивалось конярство і скотарство.
Прискорено розвивається промисловість; спершу існували 3 форми підприємств: вотчинні, посесійні і капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства становили 53,8%, а купецькі – 46,2%, а у середині 19 ст. у купців було вже 90% підприємств, причому купці-промисловці стали монополістами у суконній промисловості, а саме у виробництві тютюну і канатів, а також значної частини млинів, олійниць тощо; проте, переважали дрібні підприємства. У поміщицьких маєтках поширеними галузями промисловості були суконництво, цукроваріння, гуральництво тощо; поза тим розвивались нові базові галузі – машинобудування, металургія (виробництво заліза і чавуна), вугледобування, виробництво скла, паперу, селітри і поташу. У 1822 р. в Україні запрацював перший цукровий завод – у маєтку Понятовського у Канівському повіті Київської губернії, а незабаром було створено цукрову промисловість, яка обслуговувала потреби усієї Росії. Були і казенні (державні) підприємства – Луганський ливарний завод, Шостенський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х рр. 19 ст. почала розвиватись кам`яновугільна промисловість Донбасу. Проте, головними галузями української промисловості на той час були харчова і сировиннообробна, а у загальноросійському масштабі промисловість України була насамперед оборонною.
У першій половині 19 ст. в Україні чітко визначились 3 економічних райони: Лівобережжя, де промисловий розвиток досяг найвищого рівня; Південь, який став не лише в Україні, а й у всій Російській державі головним виробником товарної пшениці і продуктів тваринництва, та де водночас відбувався прискорений розвиток промисловості; і Правобережжя, яке було, здебільшого, сільськогосподарським районом, де зберіглись застійні форми феодального виробництва та існували, головно, обробні галузі промисловості, що було спричинене тривалою залежністю Правобережжя і його господарства від феодальної Польщі.
Зростанню хліборобства, тваринництва і промисловості сприяв розвиток торгівлі, передусім українсько-російської. Зовнішній торгівлі особливо сприяло створення чорноморсько-азовських портів, зокрема в Одесі і Херсоні, які стали важливими пунктами всеросійської торгівлі – через них вивозилось 81% усіх експортних товарів і ввозилось більшість товарів, а також Таганрозі, Маріуполі, Бердянську. Одеса отримала статус порто-франко, тобто право безмитної торгівлі, що перетворило її у космополітичне місто. Перший пароплав на Дніпрі з`явився у 1823 р.
У 30-40-х рр. 19 ст. на мануфактурах України внаслідок світового технічного перевороту усе більш застосовуються машини, зокрема парові двигуни, тобто відбувається перехід від мануфактурної стадії промисловості до машинної індустрії, від ручної до машинної праці. Зростає кількість вільнонайманих робітників – у 1825 р. вони становили 25% усіх робітників (кріпосних селян), а у 1861 р. - вже 74%. Мануфактурне виробництво в Україні поступово перетворюється у промислове, фабрично-заводське.
Розвитку економіки України сприяв технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Товаризація поміщицьких господарств, застосування машин і використання вільнонайманої праці, розшарування селянства, заміна ремісничих майстерень і мануфактур великими фабриками і заводами – підривали замкнуте кріпосницьке господарство і спричинювались до його глибокої кризи і занепаду. Для отримання більшої кількості товарної продукції поміщики посилювали панщину – упродовж першої половини 19 ст. вони широко застосовували урочну систему – кожному селянину давалось на день завдання (“урок”), на виконання якого реально потрібно було 2-3 дні, а також застосовували місячину – переводили обезземелених і розорених селян на постійну панщину з видачею мізерного місячного пайка, притому били їх батогами і залізними прутами. Тож феодально-кріпосницький лад став великим гальмом для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості.
2. Суспільний лад
Населення України поділялось на стани дворянства, духовенства (вони звільнялись від сплати податків), міського населення і селянства (вони були податковими станами).
Дворянство. Українське дворянство низкою законів було зрівняне у правах із російським, зокрема, у 1801 р. російський уряд підтвердив Жалувану грамоту дворянству 1785 р. і надав права російського дворянства українському дворянству Слобідської України, а указ “Про Малоросійські чини, що дають право на дійсне чи спадкове дворянство” 1835 р. затвердив станові привілеї і пільги для козацької старшини і її нащадків. Більшість дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина. Становище дворян Правобережжя, до яких належала українська і польська шляхта, ускладнилось після поразки польського повстання 1830 р. – указ “Про розбір шляхти у західних губерніях і про уклад цього роду людей” 1831 р. визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству Російської імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження на підставі документальних доказів і свідчень. Цей розбір тривав кілька років, і спеціальна комісія не визнала права на дворянство багатьох козацьких старшин; а у 1835 р. такий же розбір було здійснено серед татарських мурз. В українському суспільстві зростала кількість російських дворян, головно у степових губерніях України, внаслідок роздачі царатом землі в Україні росіянам, зокрема конфісковані на Правобережжі землі у власників за їх участь у польському повстанні 1830 р. роздавались російським дворянам. Проживаюче в Україні російське дворянство (поміщики і чиновники) отримало у першій половині 19 ст. привілейованіше становище щодо місцевої шляхти – наприклад, за указом 1810 р. російські дворяни, які отримали орендні маєтки у губерніях Правобережжя у нагороду за “відмінну і старанну” службу, звільнялись від податків; у 1841 р. російським орендаторам було продовжено термін оренди на пільгових умовах; а з 1832 р. російські чиновники Волинської і Подільської губерній отримували, крім платні, пенсію за колишню військову чи цивільну службу.
Усе дворянство Російської імперії, у т.ч. України, отримало у першій половині 19 ст. нові привілеї, вони стали монопольними власниками землі – дворяни України володіли 70% земель, і закон про майорати 1845 р. припинив небезпечний для них процес дроблення земель, встановивши порядок спадкування нерухомого майна (передусім землі) виключно старшим (з лат. major – більший, старший) членом сім`ї чи родини. Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи і ремісничі майстерні у містах (раніше вони мали таке право лише у сільській місцевості) і без обмеження кількості робітників на них; тож розширювалась сфера підприємницької діяльності дворян.
Духовенство, як і раніше, поділялось на чорне (чернече) і біле (світське). Воно звільнялось від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань. У першій половині 19 ст. було дозволено переходити у стан духовенства з інших станів та виходити з духовного сану, притому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.
Міське населення. Міста поділялись на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центрами) і містечка. Усе міське населення поділялось на власне міщан (міських обивателів), купців, цехових і робочих людей. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин і капіталістичного ладу у 1811-1858 рр. кількість міського населення України зросла у 2,5 рази. Більшість у ньому становили власне міщани (міські обивателі), наприклад, у Києві за ревізією 1823 р. вони становили 71,5% усього міського населення. Міщани сплачували більшу частину податків, яким обкладалось місто, зокрема, з 1816 р. вони почали сплачувати збори на будівництво доріг, а також сплачували подушне, несли рекрутську та інші повинності. Та поступово обмеження міщан у правах послабились – у 1832 р. їм було дозволено придбавати земельні ділянки у містах для зайняття торгівлею і виробничою (промисловою) діяльністю, та отримали право переходити до купецтва і діставати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.
Царський устрій зміцнював цеховий устрій міст – на Лівобережжі він регулювався загальноімперським законодавством, а на Правобережжі до 1840 р. – місцевим правом; притому в Україні продовжували діяти цехові звичаї, та у 1850 р. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок був встановлений єдиний порядок регулювання цехового устрою.
Зросла кількість купців у містах, зберігався гільдійський устрій купецтва – українські купці здебільшого входили до 3 гільдії, а до привілейованих 2-ої і особливо 1-ої гільдій записувались, головно, російські купці. До гільдій зараховувались також дворяни, які займались торгівлею і володіли підприємствами. Купецтво поступово звільнялось від різних станових обмежень; зокрема, для нього був встановлений дозвільний порядок зміни місця проживання, і при отриманні такого дозволу купець до 1824 р. мав сплачувати державні податки і виконувати повинності і за попереднім, і за новим місцем проживання. Цей дозвільний порядок був скасований у 1841 р., але не для всіх купців, а лише для тих, які переїздили до Волинської, Київської і Подільської губерній; а купці, які переїздили на Правобережжя і у причорноморські міста, навіть отримували різні пільги.
У 1832 р. було створено нову станову групу – почесні громадяни; це звання надавалось заможним купцям, внаслідок чого вони отримували деякі додаткові пільги – звільнялись від подушного податку, рекрутської повинності, тілесних покарань, та мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Купці в Україні і в Росії поступово перетворювались у капіталістів.
На початку 19 ст. у містах України з`являється нова суспільна група, яка перебувала поза міськими станами, - “робочі люди”. У них не було власного будинку і постійного місця проживання, і джерелом їх існування була праця за наймом, тобто це були вільнонаймані робітники, які у 1828 р. становили 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%. У першій половині 19 ст. цей прошарок значно поповнювався за рахунок державних селян – за законом у наймані робітники зараховувались ті державні селяни, які при переході із селянського стану не отримали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства міста або не подали поручительства 6 благонадійних господарів і не сплатили подушний податок; тож вони опинялись серед мешканців міста, але поза їх становими групами і організаціями. Другим джерелом поповнення вільнонайманих робітників були випущені на волю кріпаки. Із появою найманої праці в Україні формується надлишок робочої сили, її ринок. Наймані робітники були доволі безправними, оскільки законодавство майже не врегульовувало їх правовий статус. Поза тим, поява цієї позастанової групи у місті дезорганізуюче впливала на його становий устрій.
Поміщицькі селяни. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершилось юридичне закріпачення усіх селян України. За переписом-ревізією 1810 р. поміщицькі селяни становили 60,5% усіх селян; вони вважались власністю дворян-поміщиків, які здійснювали щодо них усю повноту адміністративної, поліційної і судової влади, та розпоряджались самим селянином і його господарством, переселяли їх у маєтки в інших місцевостях, продавали або обмінювали їх, регламентували їх сімейний побут. Основним обов`язком поміщицьких кріпаків було відбування панщини – у першій чверті 19 ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях відрізнялись розміри панщини, та у цілому внаслідок урочної системи вони доходили до 6 днів на тиждень, оскільки розміри завдань-уроків були надто великими і їх виконання потребувало фактично затрати більше часу від юридично встановленої їх тривалості. Новизною було переведення кріпаків на місячину – товаризуючи своє господарство, поміщики відбирали у них землю, надаючи їм місячне утримання, внаслідок чого не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, а на Правобережжі - 1/6, а у 40-х рр. 19 ст. загальна кількість місячників на Україні становила до 25% усіх кріпаків. Поза тим, кріпаки працювали у поміщицьких мануфактурах. Кріпаки як піддані мали сплачувати податки також Російській державі.
У Правобережній Україні, де кріпосницький гніт був найтяжчим, під впливом селянського руху, очолюваного Устимом Кармелюком, з ініціативи Малоросійського генерал-губернатора Д.Бібікова у 1847-1848 рр. було проведено інвентарну реформу з опису поміщицьких маєтків – на основі інвентарних описів були складені правила, які визначали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали розміри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ надавався селянинові у довічне користування, і поміщик не міг його забрати чи зменшити. Та внаслідок невдоволення поміщиків у 1848 р. за розпорядженням Малоросійського генерал-губернатора князя Васильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки, надані кріпакам першою реформою, зокрема селянам було надано право набувати у власність землі, будинки, крамниці і нерухоме майно лише з дозволу їхніх поміщиків; однак, збереглись деякі обмеження сваволі поміщиків, зокрема заборона їм здачі селян у рекрути чи заслання їх до Сибіру.
Хоча юридичне становище кріпаків було однаковим, та розвиток товарно-грошових відносин поглиблював їх розшарування, внаслідок чого сформувалась заможна верхівка сільської буржуазії.
Державні селяни становили другу верству українського селянства, вони отримували земельні наділи від царської влади, були феодально залежними від держави і не мали права без дозволу поліційної влади залишати свої землі. Найбільше їх проживало на Лівобережжі – 50%, на Правобережжі – 13%, а на півдні України - 37%. У другій чверті 19 ст. кількість державних селян в Україні досягла 41% усіх селян. Основною формою їх експлуатації була податки державі, які вони сплачували як піддані держави, та феодальні повинності (грошова рента і натуральні повинності), які вони несли як феодально залежні від держави. На Правобережжі їх часто переводили на господарське становище – вони здавались в оренду поміщику-посесору, який експлуатував їх, як своїх кріпаків. Та розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837-1841 рр. міністром державних маєтностей графом Кисельовим було проведено реформу з управління ними – державні селяни отримали право обирати сільські і волосні органи самоврядування та сільські і волосні суди (розправи), але це було доволі обмежене самоврядування, оскільки воно залежало від державних органів – окружних начальників у повітах і губернських палат державних маєтностей, а очолювало цю систему міністерство державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила їх економічне становище – збільшились їх земельні наділи, а феодальний подушний податок був замінений поземельним промисловим податком, та заборонялось у подальшому віддавати державні землі в оренду поміщикам.
Значно обтяжило становище державних селян утворення військових поселень для полегшення царському уряду утримання армії, які засновувались здебільшого в Україні – у 1817-1895 рр. у Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях було розміщено 16 кавалерійських і 3 піхотних полків у формі військових поселень, а у 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало близько 20 тис. селян. Військові поселення і їх поселенці були передані в управління військовим командирам. Військові поселенці поділялись на довічних солдат діючих частин і господарів, які забезпечували військові поселення засобами існування та виконували обов`язки військовослужбовців. Дітей солдатів з 7 р. зараховували до кантоністів (новобранців певного військового округу), з 12 р. – у резерв, а з 18 р. – у військові частини, де вони перебували до 45 р., а опісля переходили на нестройову військову службу. Військові поселенці були водночас і селянами, і солдатами. Становище військових поселенців жорстко регламентувалось – у “розпис” входили не лише військова муштра, сільськогосподарські роботи, а й сон і народження дітей; за найменшу провину їх жорстоко карали. Формально вони працювали 3 дні на казну і 3 дні на себе, а фактично працювали на казну увесь тиждень, оскільки урок “на день” реально відроблявся 2-3 дні. Внаслідок селянських повстань царський уряд у 1857 р. був змушений ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.
У першій половині 19 ст. поширились антикріпосницькі виступи у формі повстань, зокрема рух під проводом У.Кармелюка тривав майже 20 р., а також протести військових поселенців, зокрема Чернігівський полк повстанням у грудні 1825 р. підтримав декабристів. Розвиток буржуазних виробничих відносин супроводжувався страйками робітників – вперше в Україні застрайкували робітники друкарні Києво-Печерської лаври у 1805 р. Для приборкування непокірних українські поміщики отримали право засилати своїх селян до Сибіру без суду, а російські поміщики користувались цим правом ще з 18 ст.
Декабристський рух. У березні 1821 р. було створено Південне товариство декабристів в Україні (м.Тульчин Вінницької області), а у 1822 р. – Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибірського генерал-губернатора полковником П.Пестелем, було за програмою радикальнішим за Північне товариство, очолене внуком гетьмана Д.Апостола М.Муравйовим-Апостолом.
Програмний документ Південного товариства - “Руська правда” П.Пестеля, прийнята у 1824 р., передбачала ліквідацію кріпацтва, безплатне наділення селян землею з державного фонду, ліквідацію військових проселень, скорочення строку служби в армії, проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку і віросповідання. “Руська правда” передбачала встановлення республіканського ладу в єдиній для усіх народів централізованій Російській державі; верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу – Державна дума, нагляд за виконанням законів – Верховний собор.
Програмний документ Північного товариства – Конституція М.Муравйова, прийнята у 1825 р., передбачала створення конституційної монархії, притому Росія мала перетворитись на федерацію 15 держав з власними парламентами, у т.ч. до Російської федерації мали входити на правах автономії Чорноморська держава з центром у Києві і Українська держава з центром у Харкові. Верховна влада у федерації мала належати двопалатному Народному віче, яке складалось з Верховної думи (42 члени) і Палати народних представників (депутат від 50 тис. жителів чоловічої статі). Встановлювався високий майновий виборчий ценз. Менш демократично розв`язувалось земельне питання – селяни мали отримати лише по 2 десятини (трохи більше 2 га) орної землі на двір, а переважна більшість земель залишалась у поміщиків.
У 1823 р. у Новоград-Волинському (тепер Житомирської області) брати Борисови заснували Товариство об`єднаних слов`ян, яке вимагало скасування кріпацтва і висунуло ідею добровільного об`єднання слов`янських народів у федеративну республіку. У вересні 1825 р. воно увійшло до складу Південного товариства.
Декабристський рух завершився невдалим повстанням 14 грудня 1825 р. у Петербурзі та 29 грудня 1825 р. Чернігівського полку на Київщині – Пестеля, Муравйова-Апостола, Рилєєва, Бестужева-Рюміна і Каховського було страчено, а решту офіцерів засуджено до заслання на каторгу у Сибір.
3. Державний устрій
З метою збереження кріпосницьких порядків російське самодержавство проводило політику зміцнення централізованої поліційно-бюрократичної монархії, що зумовило остаточну ліквідацію залишків автономії управління в Україні. У першій половині 19 ст. було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.
У першій половині 19 ст. Україна у складі Російської імперії офіційно називалась Малоросія, а за південною (степовою) Україною закріпилась назва Новоросія, та Лівобережну Україну народ продовжував називати Гетьманщиною. Для зручності управління Україною російський уряд поділив її територію на губернії і генерал-губернаторства. У 1803 р. в Україні було утворено 9 губерній: на Лівобережжі – Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі – Волинська, Київська і Подільська; на півдні – Катеринославська, Таврійська і Херсонська; які згодом було об`єднано у 3 генерал-губернаторства: Малоросійське – охоплювало лівобережні губернії, Київське (з 1832 р.) – правобережні губернії, Новоросійсько-Бессарабське – південні губернії і Бессарабську область, яка потрапила під владу Росії у 1812 р. Територія кожної губернії поділялась на повіти. У подальшому цей поділ практично не змінювався, лише з русифікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську, а назву Малоросії було змінено на Південно-Західну Росію.
Центральні органи. Верховне управління Україною здійснював російський імператор, що був самодержавним монархом і користувався необмеженою владою. При ньому діяла його царська канцелярія з дуже розгалуженим апартом, зокрема її перше відділення контролювало міністрів, а третє відділення становила політична поліція, утворена після повстання декабристів у 1826 р. для боротьби з революцією і вільнодумством, вона опиралась на жандармський корпус. З 1810 р. при імператорі перебував дорадчий законодавчий орган – Державна рада з нечітко визначеною компетенцією. У 1811 р. завершилась реформа центрального галузевого управління – замість колегій були утворені міністерства, очолювані міністрами, які безпосередньо підпорядковувались царю; міністерства мали органи у системі місцевого управління Україною. Діяльність міністерств координував дорадчий при цареві орган – Комітет міністрів, на засіданнях якого головував імператор, і його рішення вступали у силу лише із санкції імператора. Сенат було перетворено у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.
Місцеві органи. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві, відповідно, генерал-губернатор, а в губерніях – губернатор і адміністративно-поліційні губернські установи. Генерал-губернатори і губернатори призначались імператором переважно з вищих військових чинів – армійських генералів, вищих чиновників, знатних дворян. Генерал-губернатор наділявся необмеженими повноваженнями, поєднуючи цивільну і військову владу - у його розпорядженні перебували війська, які часто використовувались для придушення народних повстань. Губернатор, представляючи вищу урядову владу в губернії, здійснював адміністративні і поліційні повноваження. В управлінні губернією він спирався на очолюване ним губернське правління, до якого входили віце-губернатор, радники, прокурор і канцелярія. В губернії також функціонували губернські галузеві установи як місцеві органи відповідних міністерств, які також підпорядковувались губернатору, – казенна палата, рекрутське “присутствіє”, “присутствіє” поліції, суд, з 1840 р. палата державних маєтностей та ін.
Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління - у повіті влада належала земському суду (до 1837 р. він називався нижній земський суд) на чолі з капітаном-справником. Земський суд був паралельно адміністративно-поліційною установою і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо. На відміну від центральних російських губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і до нього входили крім засідателів-дворян ще по 2 засідателі від державних селян, у губерніях України (крім Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому лише з дворян, а голови суду – земські справники – призначались Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ.
Повіти поділялись на стани. Для управління державними селянами були створені волості, очолювані волосними правліннями, до яких входили волосний голова, старости і писар. Управління у містах здійснювали поліційні органи – управи благоустрою, які підлягали губернатору. У 1803 р. в Одесі, Херсоні і Феодосії (до 1783 р. – Кафа) були створені градоначальства (городництва), очолювані градоначальниками (городничими), які наглядали за судочинством у місті і отримували безпосередні розпорядження і вказівки від імператора і міністра внутрішніх справ, а також їх влада поширювалась на військові і морські органи. Поступово зменшувалась кількість міст, які користувались самоврядуванням за магдебурзьким правом, зокрема у 1835 р. було скасовано самоврядування у Києві; а там, де самоврядування ще зберігалось, воно перебувало під контролем губернатора.
Судова система в Україні на початку 19 ст. не була одноманітною. Суд перебував під владою чиновників-дворян. Давня судова система зазнала певних змін – було ліквідовано проміжну, другу судову інстанцію – верхній земський суд для дворян, губернський магістрат для міщан, верхню розправу для вільних селян. У місцях компактного проживання іноземних переселенців до 1864 р. діяли особливі національні суди, зокрема у Маріуполі діяв грецький суд. До судової системи в Україні входили і селянські суди, які розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи за звичаєвим правом. У 1828-1829 рр. судочинство в Україні було переведено на російську мову. Управління судами здійснювало Міністерство юстиції, що зміцнювало зв`язки суду і адміністрації.
У Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах – земські суди для дворян і селян, у містах – магістрати і ратуші для купців і міщан; другою інстанцією – губернські суди, які складались з палати кримінального і палати цивільного суду. Крім того, у губерніях діяли совісні суди – для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх, та надвірні суди – розглядали кримінальні і цивільні справи осіб, щодо яких було складно визначити станову приналежність (різночинці), та чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували у цій місцевості у справах служби; а в Одесі (як і в Росії) у 1808 р. було створено комерційний суд.
У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях судову систему очолював як апеляційна інстанція Головний суд, яикй складався з 2 департаментів – цивільних і кримінальних справ. Його компетенція була аналогічною компетенції палат кримінального і цивільного суду інших губерній, а крім того, внаслідок відсутності на Правобережжі совісних судів, їм були підсудні справи про злочини малолітніх і божевільних, які після їх розгляду у Головному суді в обов`язковому порядку передавались у 5-ий департамент Сенату; а також справи, які перебували у віданні надвірних судів Волинської і Подільської губерній до їх ліквідації у 1802 р. На вироки і рішення Головного суду апеляція і скарги подавались до Сенату. Судами першої інстанції були: повітові суди – станові суди для дворян і селян, магістрати і ратуші – станові суди у містах, та підкоморські суди – станові суди у межових спорах. Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту 1588 р.проводили у повітах повітові, а в містах – міські суди, а у 1812 р. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків – воно передавалось у містах міській поліції, а у повітах нижнім земським судам.
Судова система Лівобережної України була подібна до правобережної – вищою судовою інстанцією був Генеральний суд, причому старшому з генеральних суддів доручалось за відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з 2 департаментів (цивільних і кримінальних справ), до кожного з яких входили генеральний суддя і 2 радники, призначені урядом, і 5 засідателів, обирані дворянством кожних 3 р. Першу інстанцію становили повітові і підкоморські суди, аналогічні правобережнім. До 1861 р. зберігались суди, що діяли на підставі Литовського Статуту 1588 р., - маршалківсько-комісарські суди, які розглядали скарги на рішення підкоморського суду, а з 1801 р. на їхні рішення апелювалось до Генерального Суду або Сенату, якщо комісари були призначені без погодження із сторонами.
Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольна губернаторам – так, кримінальні справи в обов`язковому порядку подавались губернаторам для ознайомлення, а в разі розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалась до Сенату, який, здебільшого, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, Головного чи Генерального суду.
Деякі особливості у губерніях України упродовж 30-х рр. 19 ст. були ліквідовані – так, Генеральний і Головний суди перетворили на Палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначались імператором за поданням міністра юстиції, а радники – міністром юстиції.
Збройні сили. Для підтримки своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили, утримання яких було покладено на місцеве населення, головно на селян, а також засновувала в Україні військові поселення – так, у 1817-1895 рр. у Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і 3 піхотних полки військових поселенців, а у 1837 р. у Київській і Подільській губерніях було створено 5 нових округів військових поселень. Київ, що був адміністративним центром Київського генерал-губернаторства, теж перетворився у військовий центр – до нього було передислоковано з Могильова штаб першої армії, де було збудовано фортецю.
Упродовж першої половини 19 ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки, потребуючи високопрофесійного військового вишколу і досвіду. Уперше козацькі полки почали створювати у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона – на Правобережжі було сформовано 4 полки (3 тис. козаків), а на Лівобережжі – 15 (18 тис. козаків), та по завершенні війни у 1816 р. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні – уланські полки, а лівобережні – розформовані, і селяни, які входили до них, були змушені повернутись до своїх поміщиків. Вдруге – у 1830 р. Малоросійський генерал-губернатор М.Репнін отримав царський наказ сформувати козацькі полки для придушення польського повстання – було організовано 8 полків по 1000 козаків у кожному, та по придушенні повстання вони були перетворені на регулярні військові формування і лише 2 з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терекського козацького війська.
У 1828 р. кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії для допомоги їй у війні з Туреччиною, по завершенні якої козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке несло берегову охорону, та у 1865 р. його було ліквідовано, а козаків переселено на Кубань. Задунайську Січ після втечі Гладкого було спалено, багато козаків із сім`ями вирізано, а вцілілу решту ув`язнено.
4. Характеристика права
Джерела права. Перша половина 19 ст. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законодавства, яке визнавалось Російською імперією. Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х рр. 19 ст. мали певні відмінності – у Слобідсько-Українській губернії застосовувалось російське законодавство; у лівобережних і правобережних губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у 18 ст.: Литовський Статут 1588 р. і збірники магдебурзького права, а до початку 40-х рр. там поширилось застосування російського законодавства. Врешті, у 1840-1842 рр. на території України у складі Росії було уведено в дію “Звід законів Російської імперії”, що привело до уніфікації системи джерел права, діючих в Україні, і припинило застосування норм попереднього права. Поза тим, у всіх районах України ще продовжували діяти норми звичаєвого права.
Кодифікація права
Усі роботи з кодифікації українського права проводились паралельно і з огляду на кодифікацію права Російської держави. Під впливом нових умов суспільно-політичного розвитку, враховуючи невдачі кодифікаторів 18 ст., в урядових колах поширювалась думка про необхідність встановлення єдиного порядку застосування правових норм і цілковитого усунення місцевих відмінностей і особливостей – внаслідок максимального наближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства. На таких позиція стояла Комісія для складання законів, яка здійснювала кодифікаційні роботи у 1804-1808 рр. під загальним керівництвом російського науковця М.Сперанського, а наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. 19 ст. – Імператорська канцелярія, яка при Миколі І фактично стояла над усім апаратом управління. Головою Кодифікаційної комісії був міністр юстиції граф П.Завадовський; у її складі було утворено 3 експедиції: перша – кодифікувала основи права і загальноімперське законодавство Росії, друга – кодифікувала право окремих провінцій, у т.ч. укладала окремий кодекс для України, третя – редагувала вироблені проекти.
Над кодифікацією права України у складі 2-ої експедиції працювало 2 групи: перша, очолена А.Повстанським, займалась правом правобережних, а друга, очолена українським правознавцем Д.Давидовичем, - правом лівобережних губерній. Група Повстанського розробила проект “Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”, а група Давидовича підготувала “Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії” 1807 р., поширене під назвою “Зібрання малоросійських прав”.
“Зібрання малоросійських прав” стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку 19 ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Його джерелами були норми звичаєвого права і збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські Статути і Саксонське зерцало. “Зібрання” поділялось на 3 частини, викладені у 5 книгах: 1. правові норми, які визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок укладення шлюбу, майнові і особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей; 2. право зобов`язань, зокрема правові норми щодо осудності, волевиявлення, договорів і випливаючих з них зобов`язань; 3. правові норми, регулюючі майнові відносини, зокрема про володіння і власність, способи набуття права власності, спадщину, давність тощо. Однак, офіційно “Зібрання” не було затверджене, а лише частково увійшло до “Зводу законів Російської імперії”.
За “Зібранням малоросійських прав” недієздатними вважались неповнолітні - чоловіки до досягнення 18 р. і жінки до 13 р., та душевнохворі - вони не могли заповідати своє майно, а також душевнохворі не могли виступати свідками.
Дикі звірі, птиця, риба і уся флора, будучи за своєю природою нічиїми, вважались власністю того, хто їх перший впіймав. Учасники у спільній власності мають рівні права на неї, оскільки спільно її охороняють і отримують рівну частку прибутків, розподіляючи між собою і збитки. Кожен міг вільно продавати свої батьківські чи материнські, вислужені, куплені чи будь-яким іншим способом набуті маєтки. Передбачалась передача на збереження речей. Про найм слуги для роботи у місті повідомлялось у цех, а у містечку чи іншому поселенні – в уряд, у відомстві якого перебував наймодавець, про що робився запис в урядовому реєстрі. Шляхом ссуди за взаємною домовленістю чи договором набувалось право на чужу річ, притому отриману у ссуду річ не можна було використовувати іншим чином, ніж було повірено, а інакше вимагалось заплатити за неї.
Шлюбний вік наставав із досягненням повноліття. Кожен міг одружуватись необмежену кількість разів у разі смерті другого з подружжя; а якщо чоловік одружувався вдруге при живій дружині, то він і його друга дружина, якщо вона знала про існування першої, підлягали смертній карі. Презюмувалось батьківство тих батьків, які визнавали дитину своєю, поки не буде доведено інше. Визнання чи заперечення материнства доводилось показами свідків, присутніх при пологах даної жінки. Дозволялось усиновлення старшим молодшого (але не навпаки), притому усиновителем міг бути лише вільний, щоправда, незалежно від його бездітності. Діти були зобов`язані утримувати своїх батьків, незалежно від їх проживання окремо від них. Неповнолітні у разі смерті батьків перебували під опікою разом з батьківським рухомим і нерухомим майном, а по досягненні повноліття виходили з-під опіки і вступали у володіння майном. Опікунами могли бути лише місцеві уродженці, а не іноземці, притому добропорядні і немарнотратні, та з власним маєтком у тому ж повіті, де проживав опікуваний, у т.ч. родичі теж повинні були мати маєток, крім тих, яких безпосередньо призначив батько у заповіті. Сини і дочки спадкували батьківське і материнське майно нарівні. Ненароджені діти мали рівні спадкові права щодо батьківського майна з народженими, якщо батько у заповіті визнав своїми спадкоємцями і ще ненароджених дітей, зачатих при його житті.
За вбивство шляхтича призначалось, крім страти, стягнення на користь родичів убитого поголовних 100 коп грошей. За відрубання обидвох рук, ніг, вух та виколення чи вибиття обох очей, а також відсікання пальців на руках чи ногах карали аналогічними каліцтвами і стягненням грошових компенсацій (зокрема, за кожен палець – по 20 коп грошей) на користь потерпілого. За словесну образу лавника у суді винний сплачував йому моральне відшкодування, а також штраф судді. За вигул собаки у громадському місці, де вона покусала когось, її господар сплачував штраф суду і відшкодовував збитки потерпілому у подвійному розмірі. За порубку чужого дерева, викошення чужої трави і вилов риби у чужих водах винний сплачував штраф і відшкодовував збитки.
У 1809 р. Кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділень, і 6-му відділу було доручено складати зводи для українських губерній. Однак, фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х рр. 19 ст., а у 1826 р. Комісію для складання зводів було перетворено на 2-е відділення Імператорської канцелярії, яке мало постійно займатись кодифікаційними роботам; його очолив виходець із Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету М.Балуг`янський, що тісно співпрацював над кодифікацією з М.Сперанським. Внаслідок масштабних кодифікаційних робіт було складено і опубліковано у 1830 р. “Повне зібрання законів Російської імперії” у 46 томах, яке охопило у хронологічному порядку законодавство 1649-1825 рр., а у 1832 р. – “Звід законів Російської імперії” у 15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права, притому цивільному праву було відведено 10-ий, а кримінальному – останній 15-ий том; “Звід” набув чинності з 1 січня 1835 р.
Водночас у 1830-1833 рр. спеціальна група у складі 2-го відділення на чолі з професором Київського, а пізніше Московського університету І.Даниловичем підготувала обширний “Звід місцевих законів західних губерній” (губерній Правобережної України і Білорусі)” – добре систематизований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838 р. його схвалила Державна рада, але юридичної сили чинного джерела права він так і не набув.
У ході запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії у 1840 р. на Лівобережну і у 1842 р. на Правобережну Україну поширилось загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство, притому для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а на Лівобережній Україні допускалось застосування лише тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до “Зводу законів Російської імперії”, - це були лише 53 статті, які стосувались спадкового і сімейного права, з усіх 3979 статей. Порівняно зі скасованим в Україні Литовським Статутом 1588 р., правова система за “Зводом законів Російської імперії” мала сучасніший, хоча все ще феодальний, характер.
Цивільне право
Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної, статевої приналежності, за місцем проживання, законно- чи незаконнонародженістю тощо, внаслідок чого закріплювалось безправ`я кріпосних селян і міських низів. Дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, натомість, селянам, навіть які отримали свободу, було заборонено виділятись з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який перебував у їх користуванні.
У “Зводі законів Російської імперії” вперше в історії російського законодавства було дано визначення поняття права власності як права володіти, користуватись і розпоряджатись майном. В окремих випадках це право обмежувалось сервітутами, відомими ще з 18 ст. Захистом закону користувалось не лише право власності, а й право володіння, що розглядалось як особливий правовий інститут.
Розрізнялось рухоме і нерухоме майно. Нерухомим майном вважались землі й угіддя, села, будинки, заводи, фабрики, лавки, будівлі, пусті дворові місця. Верховне володіння державним майном належало виключно самодержавній владі імператора, володіння удільним майном належало виключно членам Імператорського дом; а усі інші права на майно могли набувати: члени Імператорського дому, двірцеві управління, казна; дворянські, міські і сільські товариства; єпархіальне начальство, монастирі і церкви; кредитні установи, релігійні заклади, наукові і навчальні заклади, приватні особи; стани осіб – товариства, компанії, конкурси.
З розкладом феодалізму наприкінці 18 – на початку 19 ст. значна частина земельних наділів вільних селян і козаків перейшла до поміщиків. Право дворян розпоряджатись нерухомою власністю не обмежувалось. Іменний указ 1828 р. обмежив право власності козаків на землю – заборонив їм продавати належні їм на праві власності землі. За правовою традицією на Правобережжі допускалось право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до уведення загальноросійського законодавства. Кріпосний стан селян визначався положеннями “Зводу законів Російської імперії”, а також сеймовими постановами про пожалування селян і судовими рішеннями. На Правобережній Україні, де поміщиками були переважно поляки, прямо чи побічно пов`язані з польським національно-визвольним рухом, царський уряд провів у 1848 р. інвентаризацію їх землеволодінь, на підставі якої уклав інвентарні правила, які визначали розміри селянських господарств (які формально не підлягали змінам) та форми взаємовідносин між селянами і поміщиками.
У першій половині 19 ст. певна своєрідність у договірних відносинах в Україні, порівняно із Росією, полягала у наданні власникам вотчин права продавати свої вотчини, якщо вони за договором чи судовим рішенням перебувають у тимчасовому володінні третіх осіб. Договір укладався за взаємною домовленістю сторін; його предметом могли бути майно або дії осіб, а мета його мала відповідати закону, добропорядності і суспільному порядку. На власний розсуд за взаємною домовленістю сторони могли включати у договір умови про строк, оплату, неустойку, забезпечення тощо. Договори і зобов`язання могли за взаємною домовленістю скріплюватись і забезпечуватись: порукою, неустойкою, заставою нерухомого майна, закладом рухомого майна.
Шлюбно-сімейні відносини. У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані. Шлюбний вік становив для чоловіків 18 р. і для жінок 16 р., та заборонялось вступати у шлюб по досягненні 80 р., а також заборонявся шлюб з душевнохворими. Заборонялось укладення шлюбу без згоди батьків, опікунів чи піклувальників, а також заборонялось поміщицьким селянам і дворовим людям вступати у шлюб без дозволу їх власника. Шлюб укладався у формі усного чи письмового договору між 2 сторонами. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, який часто відбувався за деякий час по здійсненні церковного обряду. Крім законних шлюбів із церковним вінчанням у правобережних губерніях існував шлюб “на віру”, тобто фактичні шлюбні відносини, притому жінка була рівноправною з чоловіком.
Чоловік був зобов`язаний любити свою дружину як власне тіло, проживати з нею у злагоді, поважати, захищати, вибачати її недоліки і полегшувати її немічність, а також надавати їй харчування і утримання відповідно до свого стану і можливостей. Дружина була зобов`язана коритись своєму чоловікові як главі сім`ї (притому, вона не звільнялась від зобов`язань і щодо своїх батьків), перебувати у любові, пошані і необмеженому послуху йому, догоджати йому у всьому як господиня дому. Дружина, яка належала до нижчого стану, набувала усіх прав і привілеїв, пов`язаних із станом, чином чи званням її чоловік, і не втрачала їх, навіть якщо він за вчинений ним злочин позбавлявся прав свого стану. Подружжя було зобов`язане проживати разом, а відтак: 1. заборонялось самовільне розлученя; 2. дружина була зобов`язана слідувати за чоловіком у разі його переселення, зміни місця служби тощо, крім заслання його на каторжні роботи чи на поселення; і чоловік міг вимагати здійснення свого права особистої влади над дружиною через поліцію, яка видавала паспорт дружині лише за згодою чоловіка; 3. при передачі кріпосного права одним власником іншому подружжя кріпаків не розлучалось. Шлюб не утворював спільної власності майна подружжя – кожен з них міг мати і набувати свою окрему власність. Дорослі діти, проживаючі з батьками, не мали права вступати у зобов`язання і видавати векселі без згоди батьків.
Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з подружжя або розривався: 1. за клопотанням в разі заслання одного з подружжя за судовим вироком за вчинення злочину на каторжні роботи чи на поселення; 2. за клопотанням в разі безвісної відсутності другого з подружжя; 3. за позовом про розлучення. На Лівобережній Україні визнання шлюбу недійсним чи розлучення подружжя за постановою духовного суду мали наступні наслідки щодо його майна: 1. якщо чоловік визнавався винним, то був зобов`язаний повернути дружині її придане, а також дружина отримувала у пожиттєве володіння майно чоловіка, яке слугувало забезпеченням її приданого; 2. якщо суд обвинувачував дружину, то вона втрачала своє придане на користь чоловіка; 3. якщо жоден з подружжя не визнавався винним, а їхній шлюб з якоїсь причини оголошувався недійсним, то їхнє майно поверталось у його дошлюбний стан; 4. якщо при розірванні шлюбу, укладеного на заборонених ступенях спорідненості чи свояцтва, викривалась обізнаність обидвох з подружжя про існуючі перешкоди до укладення їхнього шлюбу, вони визнавались винними і позбавлялись права розпоряджатись своїм майном, яке переходило до їх дітей від попереднього законного шлюбу, а в разі відсутності таких дітей – до їх ближчих родичів; та притому вони отримували від тих, хто набув їхнє майно, утримання відповідно до свого стану і доходів від цього майна.
У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.
Кримінальне право
Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-ий том “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. і “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., уведене у дію з 1846 р., яке вміщувало 2224 статті і закріплювало деякі принципи буржуазного кримінального права – визначення поняття злочину, дія закону у часі і просторі, особиста відповідальність тощо, однак, за змістом було феодально-кріпосницьким кодексом, зокрема, дворяни мали право засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно і т.п. Значно розширився перелік складів злочинів – Уложення передбачало нові види злочинів, зокрема участь селян в антикріпосницьких виступах і робітників у страйках вважались політичними злочинами.
Поняття злочину у Зводі визначалось як заборонена законом дія під загрозою покарання, а в Уложенні – як дія, що посягає на недоторканість прав верховної влади і встановлених нею влад або на право і безпеку суспільства чи приватних осіб. Злочинні дії поділялись на тяжкі злочини, злочини і проступки. Формами вини визнавались умисел і необережність. За вчинення політичних злочинів Уложення встановлювало рівні міри покарання незалежно від стадій злочину і ступенів співучасті.
Метою покарання було передусім залякування, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертню карою. Система покарань складалась з 35 видів – від смертної кари до догани (осуду). “Звід установлень і статутів про утримуваних від вартою і про засланих” 1832 р. – перший документ загальноросійського тюремного законодавства, що регламентував застосування таких видів покарання, як заслання, каторга, тюремне ув`язнення. Зберігались тілесні покарання, від яких звільнялись дворяни, духовенство, купці 1-ої і 2-ої гільдій, почесні громадяни тощо. Щоправда, “Уложення про покарання кримінальні і виправні” у новій редакції 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але допускалась заміна короткотривалого ув`язнення для осіб, не звільнених від тілесних покарань, покаранням різками. Короткотермінове ув`язнення дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом чи арештом у приміщенні відомства, в якому вони перебували на службі.
Судочинство
Царським указом 1842 р. у лівобережних губерніях було уведено російське законодавство з судочинства, відтоді на усю територію України було поширено єдині загальноросійські джерела процесуального права – 10-ий і 15-ий томи “Зводу законів Російської імперії” і “Сільський судовий статут” 1839 р.
Судочинство у цивільних справах поділялось на: 1. вотчинне – спори про право власності на землі, спори про села, спори про дворових людей і селян без землі, спори про міські і приміські двори, мизи, сади, рибні ловлі, млини та інше нерухоме майно, спори про право власності на рухоме майно; 2. позовне – усі спори за невиконаними договорами і зобов`язаннями, спори зі стягнень за порушення прав образами, збитками, втратами і самочинним заволодінням.
У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство і виконувала вироки. Кримінальна справа починалась за донесенням або ініціативою прокурорів, стряпчих чи поліції. Судового слідства не існувало. Справа доповідалась одним з членів суду або секретарем. Зазвичай, свідки чи експерти у суд не викликались. Обвинувачений був не суб`єктом, а об`єктом процесу. “Звід” закріплював систему формальних доказів; за недостатності доказів суд не оголошував вирок, а залишав підсудного під підозрою, що для селян і міщан іноді завершувалось виселенням до Сибіру.
Злочини проти держави і віри розглядались у спеціальних судах, утворених за указом царя. Справи селян за антипоміщицькі виступи, придушені військовими командами, розглядав військовий суд в особливому порядку. Дрібні кримінальні справи (крадіжки до 20 крб., легкі побої, пиятика тщо) вирішувались у скороченому порядку поліційними чиновниками. Закон надавав поміщикам право здійснювати судочинство над своїми селянами за незначні злочини.