Держава І право західноукраїнських земель у складі австро-угорської імперії (1772-1918 рр.)
| Вид материала | Документы |
- Тема: ораторське мистецтво в україні, 176.24kb.
- Тема: ораторське мистецтво в україні, 175.99kb.
- Держава І право україни у складі російської імперії у першій половині, 640.03kb.
- Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р. Державотворча діяльність оун, 369.07kb.
- Письменники Волині у боротьбі проти польських впливів у 20-30 роках, 122.35kb.
- Держава І право україни у складі російської імперії у другій половині, 2525.14kb.
- Держава І право українських земель у складі великого князівства литовського та речі, 823.96kb.
- Зміни у державному устрої І праві урср у період другої світової війни, 1140.09kb.
- Держава І право у період відродження, 2439.88kb.
- Держава І право західноукраїнської народної республіки (1918-1923 рр.), 858.46kb.
ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1772-1918 рр.)
1. Загарбання західноукраїнських земель Австрійською монархією і Угорським королівством і австро-угорська колоніальна політика.
2. Суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії.
3. Державний устрій західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії.
4. Характеристика права.
1. Загарбання західноукраїнських земель Австрійською монархією і Угорським королівством і австро-угорська колоніальна політика
За першим поділом Речі Посполитої 1772 р. Австрійська монархія приєднала до свого складу Галичину, а за Кючук-Кайнарджійським мирним договором Росії з Туреччиною 1774 р. захопила Буковину (крім Кремінецького повіту, який за другим поділом Польщі 1793 р. увійшов до складу Росії), а ще у 1526 р. поширила свою владу на Угорське королівство, у складі якого перебувало Закарпаття; тож у другій половині 18 ст. усі західноукраїнські землі опинились під владою Австрійської монархії. У 1809-1815 рр. Тернопільський округ входив до складу Російської імперії, але за рішенням Віденського конгресу (1814-1815 рр.) був повернений Австрії. За Бухарестським мирним договором 1812 р. Хотинський повіт Тернопільщини увійшов до складу Росії. Та за договором Росії, Прусії і Австрії 1815 р. територія Східної Галичини була остаточно закріплена за Австрією.
^ Економічна політика Австрії на західноукраїнських землях зводилась до експлуатації їх природних багатств і була спрямована на утримання їх на становищі аграрного придатку (передусім, постачальника хліба) до промислових районів Австрії, а згодом Австро-Угорщини, чим австрійська влада затримувала розвиток промисловості, зокрема машинобудівної (у промисловості було зайнято лише 2% населення). Фабрично-заводська промисловість у західноукраїнських землях у другій половині 19 ст. розвивалась дуже повільно, притому дрібні підприємства становили понад 95%. У Галичині найрозвинутішою галуззю промисловості було гуральництво (напередодні першої світової війни понад 58% усіх гуралень Австро-Угорщини знаходились у Галичині), оскільки галицькі поміщики ще з польсько-шляхетських часів користувались правом пропінації, тобто винятковим правом виробництва і збуту горілки і пива, повністю звільнялись від сплати податків і акцизних зборів з виробництва алкоголю; формально пропінаційне право великих землевласників було скасоване у Галичині у 1889 р.
^ Колоніальна політика Австро-Угорської монархії щодо Галичини особливо проявилась в її основній галузі – нафтодобувній промисловості: нафту добували і вивозили з Галичини як сировинний продукт, а її переробка зосереджувалась здебільшого у центральних районах Австро-Угорщини, внаслідок чого Галичина не мала своєї нафтопереробної промисловості. Інші галузі обробної промисловості – гірничої, лісової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової тощо також, не витримуючи конкуренції дешевших товарів підприємств розвинутих західних провінцій Австро-Угорщини, занепадали. У промисловості Західної України у другій половині 19 ст. переважали іноземні капіталовкладення - австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об`єднання, іноземні капіталісти заволоділи основними галузями промисловості західноукраїнських земель, передусім нафтовою і озокеритною.
^ 2. Суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії
Селянство. Наприкінці третьої чверті 18 ст. зникли правові відмінності між окремими категоріями селян Галичини, притому кріпаки становили близько 70% усього селянства. У 70-80-х рр. 18 ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низку реформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентаря 1772 р. патент 1775 р. увів рустикальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. заборонили шляхті вимагати від селян понад 3 дні панщини на тиждень або 156 днів на рік і обмежили додаткові повинності на користь землевласника. Патентами було встановлено права селян на вільне одруження, перехід на інші наділи, вихід від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватись у спадщину. Наприкінці свого правління Йосиф ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, але він не був реалізований. У 1789 р. було уведено нове оподаткування – 70% врожаю залишалось селянам, 12% віддавалось державі, а 18% забирав поміщик. Податки на користь держави стягував війт і передавав їх державним урядовцям.
На початку 19 ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентаря 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. У 1845 р. панщина становила близько 83% усіх феодальних повинностей, натуральна данина – близько 11%, а чинш - 6%; повинності поглинали майже 85% чистого прибутку селянських господарств, що викликало масові селянські заворушення у Галичині у 1846 р., внаслідок чого австрійський уряд був змушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їх земельні наділи.
Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів і регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія-Терезія (1764-1772) здійснила урбаріальну реформу – було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні “пішої” панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні – 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику 1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину; у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт, притому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені урбаріальною реформою норми.
У Північній Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено право вільного переходу селян, але збережено поміщицьке землеволодіння, внаслідок чого за селянами залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання, найбільше з яких відбулось у 40-х рр. 19 ст. під проводом Луки Кобилиці.
Внаслідок австрійської буржуазно-демократичної революції 1848 р. імператорськими патентами 1848 р. 17 квітня у Галичині, 1 липня у Буковині, і врешті Законом про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 7 вересня на території всієї Австрії було скасовано кріпацтво – ліквідовано панщину і феодальні повинності, та надано селянам прав громадян держави і права власності на землю, якою вони спадково користувались. Закон про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 1848 р. передбачив повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості усіх річних кріпосних повинностей. За цим законом у власність селян Галицького краю перейшло менше ½ його земельних угідь, тож більшість селян залишились малоземельними і економічно неспроможними, а значну частину їх - халупників, які володіли лише хатами-халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах-коморах, - було звільнено від кріпацької залежності зовсім без землі, і вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовища, за користування якими на правах сервітутів селяни зобов`язувались відробляти або платити поміщикам на підставі “добровільної” угоди. На Закарпатті (і в усій Угорщині) кріпацтво було скасоване угорським сеймом законом 1848 р., підтвердженим австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830-1916) у 1853 р., - на таких же кабальних умовах, як і у Галицькому краї.
Західноукраїнські землі були аграрним краєм – у другій половині 19 ст. сільським господарством тут займалось 94% населення. Однак, селянське господарство було здебільшого малоземельним – у Галичині було 80%, у Буковині - 85%, у Закарпатті - 73% господарств, які мали наділи до 5 га. Крім капіталістичних форм експлуатації у другій половині 19 – на початку 20 ст. селяни були обтяжені відробітками та іншими залишками кріпосництва. Відтак, наприкінці 19 ст. близько ½ усіх селянських господарств стали нерентабельними і часто продавались як збанкрутілі з молотка, а розорені і обезземелені селяни були змушені ставати вільнонайманими робітниками. Відповідно, посилився процес диференціації селянства на зубожіле трудове селянство і заможних землевласників. З метою організації і об`єднання дрібного селянства І.Франко і М.Павлик у 1890 р. створили у Галичині Українську радикальну партію, яка поширила свою діяльність на Буковину і частково на Закарпаття і вимагала, передусім, ліквідацію феодальних привілеїв і надання політичних прав. Селянське малоземелля і відсутність розвинутої промисловості призвели до надлишку робочої сили і спричинили масову еміграцію селян і робітників до Аргентини, Бразилії, Канади, США тощо, причому австрійський уряд усіляко перешкоджав еміграції до Росії.
Міське населення. Правове становище міського населення Галичини наприкінці 18 – напочатку 19 ст. мало змінилось - воно поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У містах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку. Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де використовувалась праця кріпаків; вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У 19 ст. почався розвиток у містах Закарпаття, поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства.
Феодали. У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. Патент 1775 р. вказував шляхті ставитись до “холопів” по-людськи і не вимагати виконання повинностей, понад визначені інвентарями розміри. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що підтвердив патент 1785 р. У Північній Буковині у 1769 р. було закріплено перевагу фільварково-панської системи, притому встановлювалось повне і виключне право феодалів на землю і на селян і було юридично оформлено кріпацьку залежність селян.
Внаслідок скасування кріпацтва у 1848 р. поміщики за втрачену феодальну ренту отримували викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків; притому, більша частина орних земель, лісів і пасовищ залишились за поміщиками, монастирями і церквами (католицькими і уніатськими) і заможними селянами. Зберігалось велике поміщицьке і церковне землеволодіння; поміщикам належало понад 40% усіх земель, і у другій половині 19 ст. вони залишались панівним класом.
Буржуазія. З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. відбулось формування нового класу – буржуазії; причому, поряд з іноземними капіталістами в західноукраїнських землях виникла і українська буржуазія, особливе становище у якій займали представники українського чиновництва, а найчисельнішим і економічно могутнім було куркульство.
Робітничий клас. З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. сформувався ще один новий клас – пролетаріату, яикй поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Притому, багато вільнонайманих робітників були зайняті у сільському господарстві. Робітники зазнавали соціального, політичного і національного гноблення. Попри австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, у західноукраїнських землях він становив 10-12 год., а часто 14-16 год. на добу. Західноукраїнські робітники отримували найнижчу заробітну плату, рівень охорони їх здоров`я, праці і техніки безпеки був дуже низьким. Тож з 70-х рр. посилився робітничий рух – українські, а також польські, румунські і угорські вільнонаймані селяни і робітники виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр, угорських магнатів та українських поміщиків і буржуазії. На початку 20 ст. поширились страйки сільськогосподарських робітників.
На особливому становищі перебувало єврейське населення, яке в Австро-Угорщині становило 1 млн.осіб, половина з яких проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв.
^ 3. Державний устрій західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії
Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, тож у 18 ст. у ній посилився процес централізації державного управління. Прагматична санкція 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, визначивши їх складовими і невід`ємними частинами Австрійської монархії. Однак, до середини 19 ст. у ній виділились 3 групи країв: німецькі – Австрія, Штирія, Крайна, Трієст та ін., слов`янські – Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною, угорські – Угорщина, Закарпаття, Хорватія та ін. На чолі Австрійської імперії стояв спадковий монарх з династії Габсбургів, який зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу; він вважався єдиним джерелом права – видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії; дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, яка, кілька разів змінюючи назву, проіснувала до 1848 р.
Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об`єднав українські і польські землі під офіційними назвами ^ Східна і Західна Галичина в 1 адміністративний Коронний край з центром у Львові. У 1772 р. Східна Галичина увійшла до складу “Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”. У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, що був главою уряду, яка діяла до 1776 р., а потім була відновлена у 1797-1802 рр. Австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 1775 р. створив Галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією, який скликався за потреби. Його головним призначенням було подання прохань (постулатів) імператору, а у 1782 р. його фактично було реорганізовано у дорадчий орган при губернаторі. Сейм складався з представників 3 станів: 1. магнати - князі, графи і барони, та архиєпископи і інфулати (мали звання єпископа, але не управляли єпархією); а також рицарство, тобто усі інші дворяни; 2. духовенство; 3. міські депутати – по 2 представники від найбільших міст (а фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав на 6 р. свій виконавчий орган - постійний Становий комітет з 7 членів – по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів і 1 представник міського стану. Революція 1848 р. ліквідувала ці декоративні установи.
Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. У 1772-1849 рр. у Галичині змінилось 14 губернаторів; усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього – польського магната В.Залеського, та після революції 1848 р. політика онімеччення змінилась полонізацією.
Територія Галицького коронного краю спершу була поділена на 6 циркулів у межах колишніх польських воєводств, які поділялись на 18 дистриктів, поділ на які у 1782 р. було ліквідовано, а натомість поділено територію на 18 циркулів–округів, а у 1786-1849 рр. до складу Галицького краю як 19-ий циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялась на комітати. Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адміністративні і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб: староста, 3-4 комісари, секретар, 2 діловоди, 1-3 практикантів і 3 кур`єри; старостів і комісарів призначав імператор, а всіх решта – староста. Чиновницький апарат на місцях утворювали негаличани – так, наприкінці 18 ст. у Галичині налічувалось 3 тис. службовців, з яких лише 250 були місцевого походження; у 1783 р. з 18 окружних старост був лише 1 українець і 1 поляк, а решта за походженням були німцями, чехами і поляками.
Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат.mandatum – доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Формально вони були державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. Їхня влада мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині 18 ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліційні функції, здійснювали судочинство у першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно були скасовані в Австрії у 1867 р. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована лише у 1856 р. за умов переходу Австрії на шлях конституціоналізму, та попри те, державна влада збереглась за земельною аристократією.
Після 1772 р. австрійський уряд обмежив права багатьох міст Західної України, а більшість невеликих міст перевів у ранг сіл, а їх мешканців перетворив на кріпаків. У 1786 р. було ліквідоване магдебурзьке право у Львові. На території багатьох західноукраїнських міст створювались юридики – дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству, а підпорядковані окремим відомствам.
Внаслідок військових і політичних подій австрійський уряд встановлював в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини у 1774-1785 рр. управлялась військовою владою. Військовий стан уводився на окремих територіях і у першій третині 19 ст.
Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат (а територіально-економічними – домінії, які об`єднували землі міст і сіл, належачих феодалу, церкві чи державі, і до складу яких входила система “клічів”, що складались з кількох фільварків). Існувало 4 жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, які очолювали жупани, призначені угорським королем з вищої аристократії. У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, які здійснювали політичне управління, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підлягали наджупану і Міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялись на комітати; до складу комітатського управління входило 30-40 чол. – окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін., і очолював його жупан комітату – журат. Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом, а після урбаріальної реформи 1764-1772 рр. обирався на 1 р. Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були представництва, які наприкінці 18 ст. практично припинили існування, а натомість були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, до якого входили переважно заможні верстви населення.
Органи поліції мали завданням охорону безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У 1785 р. у Львові і адміністративних центрах усіх інших коронних країв було створено дирекції поліції, а у циркулах організовано комісаріати поліції. У 1793 р. у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувались дирекції поліції і органи цензури. З 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Поліцією стало відати Міністерство внутрішніх справ. Діяли поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгівельна тощо; тобто вона контролювала усі сфери життя країни.
Спершу у Галицькому краї продовжували діяти колишні польські суди, які були ліквідовані у 1783 р. і з 1784 р. почав діяти шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. – у Станиславові і Тарнуві (тепер – територія Польщі). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції, спершу вони розглядали цивільні і кримінальні справи шляхти, та у 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спершу в усіх 19 циркулах, а пізніше – у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові і Чернівцях) компетенцію шляхетських судів було обмежено розглядом лише цивільних справ шляхти, і вони проіснували у Галичині і Буковині до 1855 р. Другою інстанцією для шляхетських і кримінальних судів у Галицькому краї був Апеляційний суд у Львові. Вищою третьою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький, чеський і деякий час галицький, а з 1814 р. об`єднаний чесько-галицький сенати-департаменти. У містах правосуддя здійснювали магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду; а також у містах діяли окремі спеціалізовані суди: єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові (при губернаторі), вексельні, військові. Селяни судились домініальними судами (а фактично мандаторами), яким патент 1772 р. заборонив виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора; їх рішення у Закарпатті могли бути оскаржені у комітатському суді. Йосиф ІІ встановив вимогу щодо поміщика скласти спеціальні іспити на право здійснення судочинства, а в разі їх нескладення мав на власні гроші утримувати суддю – юстиціарія чи мандатора.
У 1781 р. в західноукраїнських землях було утворено інститут адвокатури, для управління якою у Львові, Станіславові і Чернівцях були створені палати (колегії) адвокатів. Наприкінці 18 ст. сільські громади отримали право обирати своїх захисників на суді – пленопотентів.
Внаслідок австрійської революції у березні ^ 1848 р. австрійський уряд 25 квітня видав першу Австрійську конституцію (Піллерсдорфа) 1848 р., яка проголосила Австрію конституційною монархією і закріпила деякі демократичні права і свободи громадян; однак вже 16 травня вона припинила свою дію. Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Г.Яхимовичем; її обмежену програму підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини і об`єднатись з Галичиною у складі Австрійської монархії. Натомість, представники Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край з власним сеймом – ця вимога була задоволена у 1849 р., що посилило роздроблення західноукраїнських земель.
Австрійський монарх Франц-Йосиф І дарував імперії 4 березня 1849 р. нову одкройовану (накинуту зверху – главою держави, а не представницьким органом), антидемократичну Конституцію, яка створювала централізовану владу, в якій уся влада зосереджувалась в імператора і його міністрів та урізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду. За Березневою конституцією 1849 р. передбачалось отримання усіма 14 коронними краями власних крайових конституцій.
Галицькому краю і відокремленому ^ Буковинському краю Крайові конституції були надані цісарськими патентами 29 вересня 1850 р. Крайова конституція Галицького краю поділила його на 3 округи: Краківський – суто польський, Львівський – змішаний польсько-український, і Станіславський – суто український; цей поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у краї. Начальником Галицької крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені Сеймовими куріями президенти округів. Крайове управління Буковини очолював крайовий президент. Для уведення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини за розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 1850 р. 3 округи Галичини і територію Буковини було розділено на повіти, які у деяких місцевостях називались староствами: у Львівському окрузі – 19, Краківському – 26, Станіславівському – 18, на Буковині – 6.
Галицький крайовий представницький орган складався з ^ 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.
^ Австрійська конституція 1849 р. і Крайові конституції Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли, а цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх, і Австрія знову перетворилась на самодержавну монархію.
За Конституційною угодою 1867 р. була утворена конституційна дуалістична (лат.dualis – двоїста, двоєдина) Австро-Угорська держава: Транслейтанія – Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія – Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною (ці назви виникли, внаслідок розділення Австро-Угорщини на 2 частини рікою Лейтою). Щоправда, жодна з панівних націй не утворювали більшості: австрійські німці в Австрії становили лише 36%, а угорці в Угорщині – 45% населення; з 50 млн. населення Австро-Угорщини слов`яни становили близько 30 млн.
Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був австрійський імператор, який водночас вважався угорським королем, особа якого проголошувалась священною і недоторканою; він також видавав санкцію на прийнятий обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь апарат управління в Австрії і Угорщині складався і діяв незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії, крім 3 спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і 2-палатний парламент: Австрія – Рейхсрат, що складався з верхньої палати панів і нижньої палати депутатів, Угорщина – Сейм, що складався з верхньої палати магнатів і нижньої палати депутатів. Водночас з Угодою 1867 р. Рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. австрійську Конституцію, яка діяла в Австрії, у т.ч. у західноукраїнських землях, до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р.; а в Угорщині була відновлена угорська Конституція 1848 р. Для обговорення загальнодержавних австро-угорських справ була створена окрема представницька установа – Делегації з 60 представників від австрійського і 60 – від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат), притому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1 тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликались імператором почергово у Відні і Будапешті; якщо Делегації не доходили згоди, кожна з них могла запропонувати скликати спільне засідання, на якому спірні питання вже не обговорювались, а відразу виносились на голосування і вирішувались більшістю голосів.
Попри формальну конституційність Австро-Угорської держави, не передбачалось загальне виборче право. ^ Верхня палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки духовенства; кількість її членів становила 150-170 осіб, з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система виборів обмежила коло виборців, притому українське населення, яке становило 13% населення Австрії, у 1879 р. посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897 р. – 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запроваджене загальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 р.
^ Австрійський уряд як вищий орган державного управління утворювала Рада міністрів на чолі з прем`єр-міністром, якого призначав імператор. У період між сесіями парламенту Конституція надавала уряду право видавати закони. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Крім міністрів, які відали окремими галузями управління, були ще міністри “без портфеля”, які не керували жодною галуззю управління, а повинні були наглядати за інтересами певного краю, зокрема у 1871 р. було створене Міністерство для Галичини, до складу якого призначались лише польські магнати Галицького краю, а у 1879 р. було створене Міністерство для Чехії.
Уряду підлягала крайова влада, а їй – місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник (у Галичині – намісник, у Буковині – крайовий президент), призначений імператором і підлеглий йому і уряду. Крайовим начальникам підпорядковувались поліція (зокрема, політична – управління жандармерії), крайові і повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, готували списки виборців, призначали більшість чиновників, боролись з усілякими небажаними для уряду проявами тощо.
Хоча австрійська Конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, однак панівне становище поряд з австрійськими правлячими колами у Східній Галичині займали польські шляхтичі, у Північній Буковині – румунські бояри, у Закарпатті – угорські феодали і капіталісти. Так, з 17 галицьких намісників 11 були польськими магнатами, серед яких особливим шовіністом був граф А.Потоцький, убитий у 1908 р. студентом Львівського університету Мирославом Січинським. Галицьке намісництво поділялось на департаменти, в яких служила майже виключно польська шляхта; а у 1869 р. польська мова була уведена як офіційна в управлінні і судах, і під впливом польської шляхти у школах було запроваджено навчання замість української польською мовою; відтак, за даними 1900 р., читати і писати українською мовою у Східній Галичині вміли лише 7% чоловіків і 4% жінок.
Наміснику Галичини і крайовому президенту Буковини підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Вони діяли одноособово і до їх відання належало адміністративне управління в економічній сфері, у галузі народної освіти, охорони здоров`я, поліції, а головним завданням їх було придушення щонайменшого невдоволення австрійським пануванням – у їх розпорядженні перебувала жандармерія, а за потреби вони могли використовувати і військові частини, розташовані на території повіту. У селах аналогічні функції виконували війти, а у містах – бургомістри, яких призначали повітові старости.
Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялась на 71 жупу (область) і комітати. На початку 20 ст. закарпатські землі складались з 4 жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської і Мармарошської. Влада у жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населенням, збирали податки та інші платежі; іноді у жупах скликались магнатсько-шляхетські збори. У комітатах влада належала начальникам комітатських управлінь, підлеглим жупній адміністрації. Низову адміністративну одиницю становили села, які здійснювали самоврядування через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління, очолювані старостами, що підпорядковувались безпосередньо начальникам комітатських управлінь.
У середині 19 ст. відбулось остаточне відокремлення суду від адміністрації, відміна станового суду, проголошення усіх суддів незалежними; вже у 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. Верховна судова влада, тобто право помилування, пом`якшення покарання і звільнення від судового переслідування, належала імператору, причому усі судді призначались ним довічно і усі суди діяли від його імені, що зумовлювалось прагненням скасувати домініальний суд, який діяв від імені окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди і перетворити усі суди на державні. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку 20 ст. їх було скорочено до 190) і організовано повітові одноособові і колегіальні у складі 3 суддів (невдовзі ліквідовані) суди, крайові (згодом перейменовані на окружні) суди і Вищий крайовий суд у Львові, який поширював свою юрисдикцію і на Буковину, а найвищою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. При окружних судах для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалось покарання у розмірі не менше 5 р. тюремного ув`язнення, створювались суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ – мирові суди. Присяжні засідателі і мирові судді призначались за віковим, майновим і освітнім цензом. Для військовослужбовців існували окремі військові суди 3-х інстанцій – військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. Спори між підприємцями і робітниками та самими робітниками розглядав створений у 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.
При проведенні судових реформ було засновано державну прокуратуру для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі у розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством і місцями ув`язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор, що перебував при Верховному судовому і касаційному трибуналі у Відні, і підпорядковувався безпосередньо міністру юстиції. При Вищих крайових судах передбачалось заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах – державного прокурора.
Органи крайового і місцевого самоврядування.
Крім урядових органів адміністративного управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування – крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави чи недоцільності. Намісник мав право розпустити повітові, міські і сільські ради, щоправда, вони могли оскаржити це перед міністерством, однак, подача скарги не припиняла виконання рішення про їх розпуск.
У ^ Львові і Чернівцях у 1861 р. для посилення впливу на Галичину і Буковину Франц-Йосиі І створив крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення: 1. до складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти – митрополити, єпископи і ректори університетів; 2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії – великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Більшість депутатів Галицького сейму були поляками, а Буковинського – румунами. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданнях крайовий маршалок (Галицьким - 1 з представників польських магнатів, а Буковинським – 1 з румунських магнатів) чи його заступник (Галицьким - львівський уніатський митрополит, а Буковинським – буковинський православний митрополит), які призначались імператором.
Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх державних податків, притому ці додатки часто перевищували основну податкову суму. У сфері місцевого самоврядування сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу – крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Рішення сейму, хоч вони мали другорядний характер, затверджував імператор.
На підставі державного закону про місцеве самоврядування 1862 р. було прийнято галицький крайовий закон про громади 1866 р., за яким було створено повітові громади (гмини), які територіально збігались з адіміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором.
За Міськими статутами, наданими в Австрії 33 містам, у т.ч. Львову у 1870 р., Кракову і Чернівцям, органами міського самоврядування були міська рада і магітсрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини.
^ 4. Характеристика права
Джерела права.
На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права, однак внаслідок багатонаціонального характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Проте, ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цивільного права різних австрійських провінцій – для ліквідації партикуляризму у праві й 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цивільного кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила.
Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті 18 ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у Галичині, а відтак їх чинність поширювалась і на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині; відповідно, припинило дію старе польське феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1812 р. уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини: вступ – загальні положення про цивільний закон, 1 – про особові права, 2 – речові права, 3 – спільні положення про особові і речові права. Його джерелами були: пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим нормами капіталістичного права магнатсько-шляхетським зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він продовжував діяти на території Галичини і після її включення до складу Польщі – аж до прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р.
Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р. в Австрії був затверджений ^ Кодекс вексельного права з 53 статей, який регулював питання кредиту. Його чинність у 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювались звичаєвим правом.
Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу розпочалась робота над складанням ^ Цивільного процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу – від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825 р. був розроблений новий проект Австрійського цивільного процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та пізніше були уведені в дію його окремі розділи – адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду Австро-Угорщини.
Робота над кодифікацією кримінального права почалась у ^ 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з 2 частин: процесуального і матеріального права; і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права. У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв.
Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала зразки процесуальних документів і форми боанків для судової статистики, а відтак, була своєрідним Процесуальним кодексом.
У ^ 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримінального права, та у цілому був феодальним кодексом. Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну кару; уперше в історії австрійського кримінального права він поділив злочинні дії на кримінальні злочини, які розглядали суди, і тяжкі поліційні проступки, які розглядали адміністративні органи.
На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у ^ 1796 р. і Східній Галичині у 1797 р. Кримінальний кодекс, підготований австрійським юристом Й.Зонненфельсом, який у 1803 р. із незначними змінами був був уведений у дію у всій Австрії (Францішкана). Він складався з 2 розділів – матеріального і процесуального права. Він встановив смертну кару за деякі злочини, щоправда, імператор у порядку помилування збедільшого замінював смертні вироки позбавленням волі. У 1852 р. цей кодекс був переглянутий і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до введення там Польського кримінального кодексу 1932 р. Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини – про злочини і проступки. За вчинення злочину він передбачав смертну кару через повішення або тюремне ув`язнення на різні строки, а за проступки – грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в Австрії у 1867 р., заборону проживати у даній місцевості тощо; притому, повністю звільнялись від кримінальної відповідальності лише діти, віком до 10 р.; кодекс передбачав також застосування його статей за аналогією. Цей кодекс був доповнений у 1855 р. Військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами, та поза тим залишався застарілим.
У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відобразився дуалістичний характер держави – Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, у т.ч. у Галичині і Буковині, а в Угорщині було видано Угорське кримінальне положення про злочини і проступки 1879 р., чинність якого поширювалась і на Закарпаття. Натомість, цивільне право в Угорщині не було кодифіковане, а складений наприкінці 19 ст. проект Цивільного кодексу не був затверджений.
Процесуальна частина Кримінального кодексу 1803 р. діяла до 1853 р., коли було прийнято окремий ^ Закон про кримінальне судочинство, який запровадив частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. У 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам судочинства, тому у 1869 р. був доповнений Законом про суди присяжних, а у 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який із незначними змінами проіснував аж до розпаду Австро-Угорщини. Він встановив усність і гласність процесу, допустив участь громадськості, тобто суду присяжних, у розгляді тяжких злочинів, закріпив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був уведений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс, а поза тим, військові суди розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.
Цивільне право (Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 р.)
Права осіб стосуються особистих властивостей і взаємин та сімейних відносин. Кожна людина має природжені права, тому вважається особою, а відтак рабство чи кріпацьке становище не допускаються. Повне користування цивільними правами набувається шляхом громадянства, яке надається дітям австрійського громадянина через народження.
Особи, що не досягли зрілості, душевнохворі та ті, які з інших причин неспроможні самостійно здійснювати свої права, перебувають під особливим захистом законів. До них належать: діти віком до 7 р., малолітні віком до 14 р. і неповнолітні віком до 24 р.; навіжені, божевільні і слабоумні, які не здатні усвідомлювати наслідки своїх вчинків; оголошені судом марнотратними, внаслідок чого їм заборонено подальше управління своїм майном; а також відсутні і общини (громади). Ненароджені діти з моменту їхнього зачаття мають право на захист законів – щодо наданих їм прижиттєвих прав вони вважаються народженими, але мертвонароджена дитина щодо надаваних їй прижиттєвих прав визнається такою, що взагалі не була зачата, притому у разі сумнівів щодо новонародженого презюмується народження живої дитини, а народження мертвої дитини повинно доводитись. Безвісно зниклий визнається мертвим за таких обставин: 1. якщо з часу його народження минуло 80 р. і місце його перебування невідоме упродовж останніх 10 р.; 2. якщо про нього не отримано жодних відомостей упродовж 30 р.; 3. якщо він був тяжко поранений на війні або перебував на кораблі у час його аварії, чи в іншій крайній життєвій небезпеці і відтоді упродовж 3 р. безвісно відсутній.
А) Речове право
Речі – це все, що слугує людині для використання. Речі, що перебувають на території держави, становлять державне і приватне майно. Приватне майно належить окремим чи юридичним особам, товариствам чи цілим общинам (громадам). Безгосподарні речі – які надані усім членам держави для привласнення. Загальне (публічне) надбання – речі, надані усім членам держави лише для користування: шляхи, річки, приморські гавані і морські береги. Державне майно – те, що призначене для покриття державних потреб: монетна, поштова та інші регалії, казенні маєтки, рудники, соляні копальні, податки і мита. Общинне надбання становлять речі, які слугують кожному члену певної общини для користування; а общинне майно становлять речі, доходи з яких призначені для покриття общинних витрат.
^ Речі поділяються за властивостями на тілесні і безтілесні, рухомі і нерухомі, споживні і неспоживні, оцінювані і неоцінювані. Тілесні речі – які сприймаються органами чуттів, а решта – безтілесні: право полювати, рибалити та усі інші права. Рухомі речі – які без їх пошкодження здатні до пересування на місцевості, а решта – нерухомі. До нерухомих належать також рухомі речі, які за законом чи з волі власника становлять приналежність нерухомої речі, тобто перебувають у постійному зв`язку з нею: 1. приріст речі, поки він не відокремлений від неї - трава, дерева, плоди і усі придатні до використання речі, вирощені на поверхні землі, залишаються нерухомим майном, поки не відокремлені від землі; риба у ставку і дич у лісі лише тоді стають рухомими речима, коли риба зловлена, а дич спіймана чи вбита; 2. придаткові речі, без яких головна річ не може використовуватись чи які закон або власник призначив для постійного використання при головній речі – зерновий хліб, дрова, корм для худоби та інші вже зібрані речі, а також уся худоба і усі приналежні до нерухомого маєтку знаряддя й інструменти, оскільки вони необхідні для подальшого ведення господарства; а також те, що збудовано на землі назавжди – будинки та інші будівлі з повітряним простором над ними по відвісній лінії, усе, що прикріплено до землі, стіни чи прибито цвяхами (пивоварні і горілчані котли, вироблені у стіні шафи), та речі, призначені для постійного використання чогось цілого (канати, ланцюги, пожежні інструменти і т.п.). Права вважаються рухомими речима, якщо вони не пов`язані з володінням нерухомою річчю чи не оголошені за законом нерухомістю; причому боргові зобов`язання не перетворюються у нерухоме майно внаслідок забезпечення їх нерухомістю.
^ Споживні речі – які без їх зруйнування чи знищення не приносять необхідної користі; неспоживні речі – які внаслідок їх зруйнування чи знищення втарають свою користь. Оцінювані речі – вартість яких може бути визначена шляхом порівняння з іншими, перебуваючими в обігу речима; до них належать також особисті послуги, фізична і розумова праця. Неоцінювані речі – вартість яких не може бути визначена шляхом порівняння з іншими, перебуваючими в обігу речима.
Речові права – права, які належать особі на якусь річ незалежно від інших осіб. До речових прав належать: право володіння, власності, застави, сервітута, спадкування.
Право володіння. Утримувач (держатель) – особа, що має річ під своєю владою чи під своєю охороною; володілець – держатель, який спрямовує свою волю на утримання речі за собою, як своєї. Усі тілесні і безтілесні речі, які є предметом правового обігу, можуть бути предметом оволодіння. Добросовісний володілець – який на вірогідних підставах вважає річ, перебуваючу у його володінні, своєю; недобросовісний володілець – який знає чи за наявними обставинами повинен припускати, що перебуваюча у його володінні річ належить іншій особі.
Право власності. Власність особи – усе, що їй належить, усі її тілесні і безтілесні речі. Право власності – це влада розпоряджати природою і вигодами якоїсь речі на власний розсуд і усувати від цього будь-кого іншого. Предмет права власності становлять усі речі. Власність може бути набута на правовій підставі і законним способом. Способом набуття власності є привласнення безгосподарних речей, шляхом якого особа оволодіває безгосподарною річчю з наміром чинити з нею як зі своєю власною, притому правовою підставою такого привласнення є свобода оволодівати безгосподарними речима. Особа, яка врятувала чужу рухому річ від неминучої втрати чи загублення, вправі вимагати від власника, вимагаючого повернення речі, відшкодування понесених витрат і відповідної винагороди не більше 10%. Способом набуття власності є також приріст – тобто, усе, що походить від речі чи знову до неї приєднується, якщо воно не передане власнику іншою особою; приріст здійснюється природно, штучно чи спільно природою і штучно. Також власність набувається шляхом передачі речі законним способом одним власником іншому. Також власність набувалась шляхом набувної давності.
Позовна і набувна давність
Позовна давність – це втрата певного права, яке упродовж передбаченого законом строку не було здійснене. ^ Набуте за давністю право – те, яке, будучи погашене давністю, водночас на підставі законного володіння переходить до іншої особи; спосіб набуття такого права – це набувна давність.
Позовна і набувна давність стосуються всіх приватних осіб, які здатні самостійно здійснювати свої права; щодо осіб, перебуваючих під опікою чи піклуванням, щодо церков, общин та інших юридичних осіб, щодо управителів громадським майном та безвісти відсутніх давність застосовується з певними обмеженнями. Речі, які можуть набуватися будь-яким способом, можуть набуватись і внаслідок набувної давності; це не стосується речей, якими неможливо володіти за їх властивостями чи в силу закону, а також речей, які не відчужуються. Відповідно, права, що належать лише главі держави (право встановлювати мита, чеканити монету, накладати податки тощо), не можуть набуватися і погашатися давністю; інші права, що належать не виключно лише главі держави (право на ліси, полювання, рибальство тощо), можуть набуватися й іншими громадянами за давністю. Взаємні права подружжя, батьків і дітей не є предметом набувної давності. Право людини на власні дії і на свою власність (право купівлі товару в одному й тому ж місці, користування своїми луками і водами тощо) не підлягає давності, крім випадків, коли за законом нездійснення цих прав упродовж певного часу призводить до їх втрати; якщо ж особа забороняла чи перешкоджала іншій у користуванні цими правами, то вона отримує право на таку заборону чи обмеження з часу, коли інша особа підкорилась їй, і за наявності законних підстав особа отримує позовну і набувну давність на ці права.
^ Набувна давність передбачає дієздатність особи чи предмета, а також реальне, законне, добросовісне, правильне (тобто не внаслідок примусового, оманливого чи таємного заволодіння) і тривале володіння річчю чи правом, яке набувається за давністю. Набувною давністю вважається володіння на підставі права власності (дарування, купівля, міна, позика тощо). Закладені, віддані у ссуду, на зберігання чи володіння з правом користування речі не вважаються набутими за давністю їх утримання.
^ Право власності на рухому річ набувається за давністю 3-річного законного володіння; право власності на нерухому річ, володіння якою підтверджують документи та реєстраційні записи, набувається за давністю 3-річного законного володіння, а володіння якою підтверджують судові акти – за 30-річною набувною давністю. Сервітути та інші особливі права, здійснювані на чужій землі, набуваються за давністю, як і право давності: за реєстраційними записами – через 3 роки, а за відсутності письмового підтвердження – через 30 років. Набувна давність щодо державного майна за підтверджуючими документами становить 6 років, а за відсутності письмових документів – 40 років. В разі перебування власника за межами провінції, в якій знаходиться річ, час його відсутності обчислюється для отримання права набувної і позовної давності удвічі скорочено, тобто один рік відсутності володільця вважається 6 місяцями давності володіння річчю; але тимчасова відсутність володільця не більше як 1 рік не скорочує строку давності володіння; притому сукупний строк відсутності володільця не повинен перевищувати 30 років. Особа, яка набула рухому річ від неправильного чи недобросовісного володільця або з невідомого джерела, набуває право власності на неї після спливу подвійного строку давності.
Оскільки набувна давність містить у собі й позовну, відповідно вони тривають одночасно, але для позовної давності досить лише некористування певним правом іншою особою упродовж 30 років, незалежно від наявності підтверджуючих документів у реального володільця. Зобов’язання, що випливають з сімейного права та особистих майнових прав, а також з права вільно розпоряджати своєю власністю, не підлягають позовній давності. Володіння ввірителем закладом, а також право боржника викупити свій заклад не підлягають давності. Позовна давність щодо заповідального розпорядження, дарування, оплатного договору, розподілу спільного майна, а також щодо договорів, укладених під страхом чи внаслідок помилки, становить 3 роки. Позовна давність за правом сервітута – 3 роки. Позовна давність за зобов’язанням відшкодування шкоди – 3 роки з часу, коли потерпілому стало відомо про заподіяну шкоду, та 30 років, якщо потерпілому не було відомо про шкоду або вона була заподіяна внаслідок злочину. Позовна давність щодо особистої образи словом, листом чи жестами – 1 рік, а дією – 3 роки.
Між подружжям на час шлюбу та між неповнолітніми дітьми і їх батьками чи опікунами набувна і позовна давність не обчислюється. На час перебування особи на державній чи військовій службі, а також в час повного зупинення здійснення правосуддя (наприклад, в час чуми чи війни) набувна і позовна давність не починається, а раніше розпочата – зупиняється. Набувна і позовна давність переривається, якщо володілець речі чи права визнав власником речі чи права іншу особу, а також якщо до володільця пред’явлено позов і триває судовий процес; якщо ж такий позов за судовим рішенням не підлягає задоволенню, то давність вважається неперерваною.
Право застави – це надаване ввірителю речове право отримати з якоїсь речі вигоди, якщо зобов`язання не буде виконане у певний строк. Річ, на яку ввірителю належить це право, - застава. Заставою може бути будь-яка річ, що перебуває в обігу, притому рухома річ – це ручний заклад, а нерухома – іпотека чи поземельна застава.
Право сервітута – коли власник зобов`язаний на користь іншої особи щось терпіти (зазнавати певних незручностей) чи чогось не робити (зазнавати певних обмежень) щодо своєї речі. Право сервітуту щодо володіння нерухомим маєтком – поземельний сервітут, усі решта – особисті сервітути. Поземельні сервітути передбачають 2 володільців землі, з яких одному як зобов`язаному належить зобов`язаний маєток, а іншому, який має право, - панівний маєток. Залежно від сільськогосподарського чи іншого використання панівного маєтку розрізняють сільські і будинкові сервітути. До будинкових сервітутів належать: 1. право користуватись чужою будівлею як опорою для своїх забудов; 2. укріплювати у чужій стіні балки чи канати; 3. зробити у чужій стіні вікно – незалежно чи для освітлення, чи для краєвиду; 4. будувати дах чи балкон над повітряним простором сусіда; 5. проводити дим через трубу сусіда; 6. спускати воду з даху на чужу землю; 7. видивати чи відводити рідини на землю сусіда. Внаслідок цих та подібних будинкових сервітутів володілець будинку отримує право робити що-небудь на землі свого сусіда, а той зобов`язаний терпіти це. Внаслідок інших будинкових сервітутів володілець зобов`язаний не робити чогось такого, що він зазвичай вправі робити: 8. не збільшувати висоти свого будинку; 9. не зменшувати висоти свого будинку; 10. не позбавляти панівного будинку світла і повітря; 11. не позбавляти панівного будинку краєвиду; 12. не відводити стік води з даху свого будинку від землі сусіда, якому стік може бути корисним для зрошення його саду чи для наповнення його водосховища тощо. До сільських сервітутів належать: 1. право переходу, перегону худобу чи проїзду чужою землею; 2. право черпати воду, напоювати худобу, відводити і підводити воду; 3. право сторожувати і випасати худобу; 4. право рубати ліс, збирати обсохлі гілки і хмиз, збирати жолуді, згрібати листя; 5. право полювати, рибалити, ловити птицю; 6. право дробити каміння, копати пісок, гасити вапно. Особисті сервітути: необхідне особисте користування річчю, володіння з правом використання, проживання.
Право спадкування. Спадкове майно (спадок) – сукупність прав і зобов`язань померлого, які не мають суто особистого характеру. Право спадкування – виключне право вступити у володіння усім спадковим майном чи його певною частиною. Право спадкування настає лише по смерті спадкодавця; якщо майбутній спадкоємець помре раніше спадкодавця, то він не може передати своїм спадоємцям право спадкування, ще не набуте ним. Спадкування за законом повністю чи частково відбувається, якщо померлий не залишив дійсного заповідального розпорядження чи розпорядився не щодо усього свого майна, або якщо наділив не у належному розмірі тих осіб, яким за законом був зобов`язаний залишити спадкову частку, або ж якщо призначені спадкоємці не можуть чи не бажають прийняти спадок. Спадкоємцями за законом є ті, хто перебуває зі спадкодавцем у найближчій ліній спорідненості за законним походженням.