Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей

Архітектурні пам’ятки Черкащини

(Огляд-бесіда)

Для читачів-учнів 7-9 кл.

Черкаси 2007

В Україні функціонує більше 60 історико-культурних заповідників державної та комунальної власності. За роки незалежності мережа історико-культурних заповідників України значно зросла та розширилася.

Заповідною землею центрального Подніпров’я України є Черкаська область. На Черкащині є пам’ятки майже всіх історичних епох: від доби неоліту – мідно-кам’яного віку і до рубежу ХІХ - ХХ століть.

Розмаїтість архітектурних стилів, велика кількість оригінальних пам'яток на території Черкаської області не може залишати байдужими тих, хто цікавиться архітектурою. На Черкащині знаходиться 132 об'єкти регіонального (церкви, житлові та промислові будівлі тощо) та 37 об'єктів загальнодержавного значення (культові споруди, садиби, замки та ін.).

     Найвизначнішими серед культових споруд, які вирізняються не тільки архітектурною унікальністю, а мають й історичну, наукову та художню цінність, є Георгіївський (Успенський) собор у Каневі (1144 р.), Іллінська церква у с.Суботові Чигиринського району (1653 р.), Преображенська церква в Кіровому Корсунь-Шевченківського району (1738 р.), Преображенська церква Красногірського монастиря Золотоніського району, Успенський костьол в Умані (1827 р.), Преображенська церква в Мошнах Черкаського району (1830-1840 pp.), Троїцька церква в Гельмязеві Золотоніського району (1841 p.), Олександрівська церква в Лебедівці Кам'янського району (1843 p.). Михайлівська церква в Городищі (1844 p.). Успенська церква в Жаботині Кам'янського району (1851 p.).

     Серед пам'яток громадської архітектури Черкащини вирізняються садиба садиба княгині В.В.Голіциної в Козацькому Звенигородського району (XVII1-XIX ст.), садиба Давидових у Кам'янці (XV1II-XIX ст.), садиба Лопухіних в Корсунь-Шевченківському (80-ті роки XVIII ст.), торгові ряди в Умані (1780 р.), корчма в Рогах Маньківського району на давньому чумацькому шляху (друга половина XV1I1 ст.), мисливський замок у Тальному (1896-1903 pp.) та інші.

     Велика кількість на території області пам'яток промислової та військової архітектури, серед яких останній із побудованих в Україні заклепковий міст через Дніпро в напрямі Черкаси-Золотоноша, цукроварня (1838 p.) графа Бобринського у Смілі, де у 1848 році було впроваджено паровий спосіб по виготовленню сахару, залишки фортеці (XVI-XV1I ст.) на Богдановій горі в Чигирині тощо.

Пам’ятки громадської та промислової архітектури Черкащини.

Дендропарк «Софіївка»

Головний вхід

Серед найвизначніших архітектурних пам’яток Черкащини – парк «Софіївка» в м.Умань. Справжні Єлисейські поля (у розумінні земного раю) збереглися в Україні, а саме на Черкащині, у благословенній Умані. Благословенній тому, що місто лежить в особливій кліматичній зоні, багатій сонцем, насиченій м`яким повітрям і немовби "закритій" від надмірних дощів. Саме тут наприкінці XVIII ст. граф Потоцький розпорядився спорудити один зі своїх маєтків і розбити навколо 20-гектарний дендрологічний парк, в якому було б зібрано унікальні дерева з усього світу.

«Софіївка» - таку назву отримала літня резиденція графа Потоцького в Умані. Споруджена вона на честь його дружини Софії, кохання до якої було вистраждане багатолітньою забороною одружитися і недовгим щастям у шлюбі.

....Відомий російський мандрівник І. М. Долгорукий, відвідавши «Софіївку» в 1810 р., писав: "Якщо ви хочете мати правдиве поняття про те, що звичайно називають полями Єлисейськими, земним раєм, прийдіть у «Софіївку» і подивуйтесь в ній генію творчому. Там природа і мистецтво, поєднуючи всі сили свої, створили пречудову картину. Яка гармонійна злагода в дивовижному злитті їх взаємних робіт! Ніщо не може зрівнятися з тим, що тут бачиш: все зачаровує, захоплює. Не думайте одначе, щоб я хотів представити вам красу надуману. Сад цей - один із щасливих і неодмінних наслідків мистецтва людського...".

У 2004 р. вийшов Указ Президента України Про надання дендрологічному парку "Софіївка" Національної академії наук України статусу Національного.

У 1985 році мала планета № 2259 отримала назву «Софіївка» на честь уманського парку.Місце для будівництва «Софіївки» було вибране дуже вдало: невеликий струмок, здавна прозваний Багном (пізніше річка Кам'янка), столітні дуби, яруги і природні джерела кришталево чистої води, нагромадження кам'яних брил.

З 1796 до 1802 року копали ставки, споруджували водоспади й водограї, прокладали алеї, переносили велетенські гранітні брили, створювали з граніту та гіпсу художні прикраси для архітектурних споруд. Прикрасили парк мармуровими статуями грецьких богів та богинь, філософів та поетів, виготовленими скульпторами Італії та Франції. Уманські умільці створили в долині свою невелику Елладу, батьківщину красуні дружини

За задумом її творців "Софіївка» є наочною ілюстрацією до поем Гомера "Іліада" та "Одіссея", де кожна композиція чи мала архітектурна форма містить певний задум, виражає ідею міфу чи якоїсь події.

Південна частина

Парк починається з головного входу по вулиці Садовій. За ним йде центральна алея. Башти головного входу, споруджені у 1850 — 1852 роках, збереглися до нашого часу разом з в'їзними воротами та хвірткою. Огорожа від башт протягом цих років багато разів змінювалась — від дерев'яної на цегляних стовпчиках до металевої на гранітних колонах, якию вона є тепер, разом з реконструйованим мостом, сходами та комплексом для обслуговування туристів, що тепер носить статус Будинку творчості вчених Національної академії наук України. Цей будинок має оригінальну архітектуру, а на вершині будівлі — оглядовий майданчик. Крім музею в Будинку творчості вчених є готель на 45 осіб, ресторан, сауна.

Праворуч, біля входу в парк, за стіною туї знаходився будинок Музею історії парку. Він був відкритий у вересні 1985 року в колишньому адміністративно-лабораторному примущенні. Музей, створений на громадських засадах завдяки ентузіазму працівників парку та його шанувальників, не був розрахований на масове відвідування. Це був методичний центр для підготовки екскурсоводів. В ньому також були зосереджені матеріали з історії «Софіївки». В 1996 році фонди музею перенесено до нинішнього адміністративного корпусу, який розташований на території парку. Тепер з місця, де був раніше музей, відкривається вид на гранітні скелі та невеличке Женевське озеро, яке виникло в 30-х роках XX ст.

На території поляни, що вище Женевського озера, в 1841 році була збудована дерев'яна альтанка для караульного солдата. Вона нагадувала своєю формою грибок, тому місцевість схилу праворуч по ходу в парк дістала назву Грибок. Альтанка відновлена в 1994 році.

Алея закінчується павільйоном Флори. Перед ним спланована площа, від якої, обгинаючи павільйон, розходяться кілька доріг. Асфальтова дорога через Венеціанський місток веде до Верхнього ставу і до виходу на територію Уманської сільськогосподарської академії (колишнє Головне училище садівництва).

Нижня алея проходить вздовж берега Нижнього ставу. Зблизька павільйон Флори виглядає вишукано, завдяки своїм точним архітектурним формам, високим колонам в доричному стилі та барельєфу на фризі, що зображає листя і грона винограду. Орнамент виконано в 1852 році за малюнками академіка архітектури О. І. Штакеншнейдера. Гранітні сходи ведуть до просторої овальної зали. В проміжках білих колон відкривається панорама Нижнього ставу.

Центральна частина

Венеціанський міст

В основу композиційного вирішення центральної частини парку покладені сюжети з міфології Стародавньої Греції та Риму, а деякі місця нагадують за виглядом оселю грецьких богів, героїв, письменників та філософів.

Праворуч від павільйону «Флора» знаходиться виконаний з гранітних клиноподібних каменів арочного склепіння так званий Венеціанський міст. Міст прикрашають гранітні пілони, між якими звисають важкі ковані ланцюги. Трохи нижче мосту влаштовано дерев'яний шлюз для пропуску води в русло річки Кам'янки.

Через Нижній став до Площі зборів веде металевий місток, з якого відкривається вид на Великий водоспад. Вода надходить сюди через підземну річку Ахеронт із Верхнього ставу.

Побудовано площу і водоспад в перший період створення парку.

Але сама назва з'явилася в період, коли «Софіївка» перебувала у віданні управління військових поселень. Того часу в парку в недільні дні грав військовий оркестр і шляхетні люди міста збиралися тут, щоб послухати музику, потанцювати. Площу зборів прикрашують різноманітні архітектурні елементи паркової композиції.

Ліворуч Площі розташований грот. Велика гранітна брила, вагою більше 300 тонн, зависла без опори і утримується лише на трьох точках. Надійність цієї споруди перевірила сама природа. У 1838, 1976, 1986 роках, коли Умань потрапляла в зону значної сили землетрусів, грот залишився неушкодженим. Грот називають Гротом страху та сумніву (раніша назва — Грот Тантала).

На схід від статуї Амура ліворуч розташовані гранітні сходи, які ведуть до гротів Локетек та Горішок. Вони також створені ще в перший період будівництва парку.

Фазанник Рожевий павільон

На схід від Єлисейських полів знаходиться найбільший, висічений у природній скелі, грот. Він називається Левовий або Громовий (первісна назва — грот Каліпсо).

Далі по алеї знаходиться грот Фетіди (Венери). Грот має вестибюль з напівкруглим вікном, чотири колони якого утримують на собі гранітну плиту.

Ліворуч від гроту Фетіди - круглий павільйон, який назвається Фазанником. Цей павільйон збудований з круглих дубових колон, інкрустований корою дуба, ясена та клена. Встановлений він у парку в 1812 році. Під час повені 1980 року Фазанник також був зруйнований, а його покрівлю потік води заніс на камені Критського лабіринту, де її розібрали й вивезли частинами. Крім відновленої покрівлі, павільйон реставровано з новими деталями за кресленнями інституту «Укрпроектреставрація». Посеред павільйону влаштовано невеликий басейн з фонтаном у центрі. Вода для нього подається по трубі з Верхнього ставу, висота водяного струменя досягає 3—3,5 м.

Павільйон будувався в готичному стилі, але в 1847 році, після відвідування парку Миколою І, за його вказівкою цей павільйон було знесено, а на його місці 1850 року побудували новий в стилі епохи Відродження. Він існує і в наш час, і його називають відповідно до кольору первісного пофарбування Рожевим. Проект Рожевого павільйону зробив для «Софіївки» академік архітектури О. І. Штакеншнейдер, а спорудження його здійснювалося під керівництвом архітектора І. Макутіна.

Нинішній павільйон — висока споруда, яка логічно вписалася в загальний ансамбль острова з його деревами, кущами і є центральною архітектурною точкою на острові. В основі плану павільйону лежить восьмикутник.

Китайська альтанка, зроблена повністю з дерева і пофарбована в різні кольори, неодноразово реставрувалася, останній раз - в 2001—2002 роках.

Чигирин - колиска української державності

На малюнку «Штурм Чигирина» з літопису Самійла Величка зображено місто під час його облоги 100-тисячним турецьким військом у 1678 р., коли було вщент зруйновано ще недавно квітучу гетьманську столицю. На малюнку чітко видно, що Чигирин складався з двох частин — горішнього замку і подолу при березі річки Тясмина. В замку є трибанева, традиційна для української народної архітектури дерев'яна церква, провіантські склади та інші господарські споруди. Нижня частина замку захищена мурованими укріпленнями з в'їзною вежею.

Що ж являв собою Чигиринський замок? Це був замок бастіонного типу, який мав форму, близьку до трикутника з великими наріжними бастіонами. Довжина двох більших сторін трикутника, зі сходу та заходу, була майже однакова — 88 сажнів (тобто 187,5 м). Посередині цих двох сторін (куртин) розміщувалося по одному невеликому бастіону, що є характерною ознакою певної оборонної системи. Третя, менша, сторона трикутника з півдня, або, як тоді казали, «з кримської сторони», мала 65 сажнів (128,5 м).

Таких замків в Україні було багато, але на Подніпров'ї вони майже не збереглися. Відома карта, що її склав у 1656 р. знаний французький архітектор, інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан для книжки «Опис України і ріки Борисфен, званої в народі Ніпр чи Дніпр, од Києва до Моря, в яке ця ріка впадає», зображує майже всі українські міста в оточенні бастіонних укріплень. Саме Боплан тільки на Дніпрі збудував бастіонні фортеці Кодак (тепер у межах Дніпропетровська) та Кременчук. Все це свідчить, що Україна в ті часи не стояла осторонь європейської інженерної думки.

Замок у Чигирині, як і більшість бастіонних замків України, зведено в 30-х роках XVII ст. на основі використання староіталійської фортифікаційної системи. Ця система виникла в Італії в 1-ій пол. XVI ст. Найвідомішим її теоретиком і практиком був видатний інженер Антоніо Сангала, який спорудив бастіонні укріплення Риму, Верони, Неаполя та інших міст.

Ми не знаємо імені автора першого проекту Чигиринською замку і точної дати його спорудження, але в запаисах щоденника Патрика Гордона (російський військовий діяч, який перейшов на російську службу при Петрі I. Залишив після себе «Щоденник генерала Гордона») згадується «шість довгих гармат», які Богдан Хмельницький здобув у фортеці коронного гетьмана і краківського каштеляна Станіслава Конецпольського в місті Барі, що на Поділлі. Це свідчення й дозволяє пов'язати спорудження мурованого замку в Чигирині з громадсько-політичною та військовою діяльністю славетного гетьмана України Богдана Хмельницького.

Коли Патрик Гордон прибув до Чигирина, він одразу оглянув наявні укріплення й дійшов висновку, що потрібно, передовсім, забезпечити оборонців замку питною водою — викопати криницю, що й було зроблено. Але основну увагу Гордон приділив проектуванню та будівництву кронверка (укріплення з кількох земляних бастіонів) з кримської сторони.

Треба не забувати й про відносну простоту спорудження земляних укріплень, які можна було звести в найкоротший термін без застосування каміння і при незначному використанні дерева. І справді, значні земляні роботи з будівництва кронверка Чигиринського замку козаки й московські ратні люди здійснили майже за чотири місяці. Для укріплення «нового Верхнього міста» (саме так стали звати кронверк) на валах і куртинах земляної фортеці споруджувалися палісади - спрямовані в напрямку ворога грубезні загострені колоди, що, здавалось, мало б забезпечити повну надійність під час оборони. Влаштування палісадів у такий спосіб — це суто місцева фортифікаційна традиція.

Таким чином, Чигиринський замок складався з двох принципово несхожих фортифікаційних систем: високих мурованих стін з бастіонами і низьких, складних за конфігурацією, земляних укріплень. Це чудово видно на плані Патрика Гордона. Крім того, в Чигиринському замку були зведені дві рублених з дерева вежі,— данина давній місцевій оборонній традиції.

Вивчення описів замку свідчить про те, що там була й кругла мурована вежа – в тій частині його, де зараз знаходиться адміністративний будинок. Гравюра на вежі зображує і загальні обриси, і архітектурні деталі цієї споруди. Кругла, крита черепицею вежа виконувала оборонні функції, у верхній її частині були машикулі – кам’яні кронштейни, між якими розміщені отвори. Маючи оборонне призначення, башта була не позбавлена й вишуканого архітектурного оздоблення – це вікно-біфорій на рівні машикуль – двоє однакових аркових вікон, поділених тоненькою колонкою з базою і капітеллю. Біфорій – одна з ознак, притаманних архітектурі Італії доби Відродження й свідчить про те, що фортеця споруджувалась італійськими зодчими.

В центрі міста розташована Замкова гора – пам’ятка садово-паркового мистецтва. Вона є залишком давньої гірської системи, яка існувала на Правобережній Україні сотні мільйонів років тому. Складається з пісковику (звідси її інша назва – Кам’яна). Площа – понад 40 га, відносна висота – 70 метрів. На горі розташовані відомі пам’ятки історії, архітектури, монументального мистецтва : монумент Богдану Хмельницькому (автори – скульптори О.П.Олійник і М.К.Вронський, архітектор В.Г.Гнєзділов); кам’яний хрест 1912 р. на честь героїв битв з польсько-шляхетськими та турецькими загарбниками 1596-1597, 1677-1678 рр. ; бастіон П. Дорошенка – частина Чигиринської фортеці ХVІІ ст.; та ін.

Біля підніжжя Замкової гори, в центрі міста увагу привертає музейний комплекс – справжня архітектурна домінанта Чигирина. Побудований 1995 р. (проект архітекторів С.К.Кілессо і М.П.Андрущенка) згідно малюнків і креслень “Присутствених місць” (повітової управи) поч. ХІХ ст. В ХVІ-ХVІІ століттях тут була найдавніша церква Чигирина з козацьким цвинтарем, на поч. ХVІІІ ст. – церква Преображення Господня. Музейний комплекс складається з центрального двоповерхового будинку – музею Богдана Хмельницкого і трьох одноповерхових флігелів, які пристосовані під адміністративні приміщення заповідника.

Поряд розташована Каплиця Св.Покрови 1995 р. (проект архітектора С.К.Кілессо), в якій перепоховано останки 263 козаків та мешканців міста, що були виявлені під час розкопок козацького цвинтаря у 1993-94 рр. Згідно досліджень, більшість похованих загинули під час набігів турків і татар в ХVІІ ст.

На схилах Замкової гори – кам’яні сходи (1912 р.), пам’ятний знак “Кобзар” (1954 р.), пам’ятний знак (1992 р.) на честь перебування Т.Г.Шевченка в Чигирині в 1843 та 1845 рр. (архітектор Ю.Соміков). На території сучасного міста є ще кілька цікавих пізньосередньовічних пам’яток: територія верхнього і нижнього міста ХVІ-ХVІІІ ст., підземна споруда ХVII ст., місце переправи через Тясмин ХVІІ ст., місце, де була резиденція Б.Хмельницького.

Козацький хутір вирішили відтворити на Чигиринщині.

На пагорбі височіє гарна дерев’яна церква – пам’ятка української архітектури кінця XVIII століття. З усіх боків церкви – білі сільські хати із солом’яними стріхами. Поряд два вітряки. Навколо пагорба – очерет і ставок, повз які змією повзе стара дорога на Кавказ. Місцеві жителі вперто називають її Капказькою.

Трохи нижче, біля ставків, – обнесена частоколом козацька застава з дерев’яною вежею, на вершечку якої у великому плетеному кошику стоїть козак-вартовий. У його руках – кремінний мушкет, при боці – шаблюка. А неподалік ставків – водяний млин із кузнею. Натужно сопе ковальський міх. Полум’я в горнилі палахкотить так, що аж гуде, раз у раз сиплючи навсібіч іскри. Коваль у шкіряному фартуху затискає у лещатах шматок заліза, розжареного до малинового кольору, кладе його на ковадло та віртуозно товче молотом. До вечора новий леміш буде готовий. А тим часом у садибі пасічника кипить робота: господар у солом’яному брилі та в полотняних штанях і сорочці завзято качає акацієвий мед. Сільський бровар теж байдики не б’є – варить пиво за місцевими рецептами, яких у нього близько 40, і всі вони оригінальні – ніде таких нема. Уночі при світлі місяця рибалка, плаваючи ставком у довбанці, тихенько розставляє сіті. У вдовиній оселі горить каганець. Сивочола вдова-відьма щось довго розтирає в ступці, стиха бурмоче, шепоче, наспівує. Чар-зілля готує... Усе тут, як у XVI–XVII століттях. І жодний звук із XXI століття сюди не долітає. Тут ніби зупинився час.

Сучасне життя починається за кілька кілометрів від хутірця, який нині зводять неподалік села Стецівка Чигиринського району. Будівництво туристично-етнографічного комплексу «Козацький хутір» уже почалося, і веде його із власної ініціативи та за державний кошт Національний історико-культурний заповідник «Чигирин». Місце для цього хутора вибрали не випадково. Колись тут дійсно був хутір козака Шамрая. Власне, Стецівка виникла з п’яти таких козацьких хуторів, з-поміж яких – Зачоси, Уса, Стеценка (звідси й назва села) тощо.

В хуторі уже побудовано шинок, хату священика, на місці майбутньої оселі гончаря зведено справжню гончарну піч для випалення великих гончарних форм. Крім того, до хутора з боку Стецівки прокладено дорогу з твердим покриттям, яка пролягає по старій – Капказькій. А колись замість асфальту тут лежала деревина: у ті далекі часи дорогу було вкрито величезними дубовими колодами, розпиляними навпіл уздовж стовбура... Тож цілком можливо, що охочим пожити в такому українському селі залишилося чекати омріяної миті не так уже й довго.

Палацовий комплекс Лопухіних-Демидових.

Розташований він у м. Корсунь-Шевченківському. Започаткований князем С. Понятовським (архітектори Ж.А. Мюнц, Я.Д. Ліндсей) як літня позаміська резиденція. Збудований у 1789 р. кам’яний палац з двосвітньою залою був одним з перших палаців на території Польщі, зведених у стилі неоготики. Розташований ансамбль на кількох островах р. Росі і “материку”.

Палацовий ансамбль складався з багатьх споруд.

Флігель (1782 – 83, 1835 – 40-і рр.), який був у первісному вигляді одноповерховою спорудою, прямокутною в плані, з чотирисхилим дахом, бічні фасади якого були прикрашені дерев'яними фіалами. З'єднувався з палацом ордерною галереєю. У 30 – 40-х рр. ХІХ ст. флігель частково, а у другій половині ХІХ ст. остаточно був надбудований двома поверхами. Будівлю зведено в стилі раннього класицизму. Разом з корпусами, прилеглими до в'їзної брами, флігель утворює господарський авандвір садиби.

Ордерна галерея (триповерхова споруда входу – 1782 – 83 рр., перехідна галерея – до 1787 р.). Автором проекту, вірогідно, був Ж.А. Мюнц. Складалася з двох частин: триповерхова споруда входу, що була з'єднана з одноповерховим флігелем, і перехідна галерея. Вікна споруди триповерхового входу були стрілчастої форми. Перехідна галерея стояла на цегляному оштукатуреному фундаменті, висота якого залежала від рельєфу, і природному камені. Галерея мала 18 (19) пар колон, що утримували трискатний дах. Вірогідно, між колонами стояли скульптури. Галерея була обвита плетючими рослинами. Ордерна галерея з'єднувала одноповерховий флігель і палац. У 30 – 40-х рр. ХІХ ст. з невідомих причин вона була зруйнована. Залишилась споруда триповерхового входу, до якої було прибудовано другий і третій поверхи флігеля.

Палац (1787 – 89, 1835 – 40-і рр.). Зведений за проектом Я.Д. Ліндсе. Відомо, що у травні 1787 р. під час перебування в Корсуні польського короля Станіслава-Августа та австрійського імператора Йосифа ІІ силами місцевих майстрів було зведено дерев'яний в натуральну величину макет майбутнього палацу, фундамент якого на цей час вже був закладений. Після закінчення будівництва (1789) і до 30 – 40-х рр. ХІХ ст. палац мав такий вигляд: двоповерхова споруда, зведена з цегли й дерева, прямокутна в плані, Н-подібна на рівні другого поверху і, вірогідно, з п'ятистінним тамбуром головного входу, по боках – ризаліти. (Це така частина будівлі, яка сильно виступає за основну лінію фасаду). На рівні другого поверху між ризалітами – відкрита тераса з огорожею.

В'їзна брама (30 – 40-і рр. ХІХ ст.). Зведена за проектом невідомого архітектора у формі французької середньовічної оборонної архітектури. Споруда з цегли, прямокутна в плані, із наскрізним проїздом, фланкована по головному фасаду круглими в плані баштами, по тильному фасаду – пілонами. В оформленні брами використані елементи архітектури неоготики. Перший ярус між баштами декорований квадровим рустом (декоративна обробка стін, яка нагадує кам’яну викладку у вигляді рельєфних виступів). Стіни другого ярусу башти та бічні фасади – гладенькі з вузькими віконними прорізами й нішами з стрілчастими перемичками. Склепіння наскрізного проїзду має стрілчасту форму. Арка брами з обох боків оздоблена профільованим архівольтом з декоративними гирками. У 1991 р. споруду прикрасили ворота, виготовлені реставраційною майстернею Вільнюса (Литва). Будівля в'їзної брами належить до нечисленної групи пам'яток архітектури романтизму, художній образ яких створений на основі архітектурних мотивів середньовіччя. Обабіч до брами прилягають довгі одноповерхові корпуси.

Швейцарський будинок. Побудований, вірогідно, у 30 – 40-х рр. ХІХ ст. за проектом невідомого архітектора, як будинок для челяді. Будівля дерев'яна, у плані прямокутна, двоповерхова, з галереями, які оточують будинок з трьох боків. Головний фасад має два яруси галерей. На галерею ведуть надвірні бокові східці, а потім інші східці з'єднують галерею другого поверху з мансардою. Великі прямокутні віконні прорізи розташовані асиметрично у відповідності з функціональним розташуванням груп приміщень. Високий двосхилий дах, краї якого набагато виступають над стінами, добре захищає будинок від атмосферних впливів. Стіни споруди були увиті плетючими рослинами (можливо, диким виноградом). У 1950 – 60 рр. до будинку з обох боків були прибудовані веранди. Будинок знаходиться на, так званому, Швейцарському острові. Є унікальною парковою спорудою архітектури раннього романтизму, що є невід'ємною частиною оточуючого ландшафту кам'янистого острова.

Одноповерховий корпус господарського призначення. Прибудований до в'їзної брами, вірогідно, у 30 – 40-і рр. ХІХ ст. (на його місці ще з 1789 р. була окрема будівля). Будівля з цегли, прямокутна в плані, з глибоким підвалом із стрілчастим склепінням. Віконні прорізи прямокутної форми, дах трисхилий. Споруда побудована в стилі поширених у Росії у ХІХ ст. так званих, будинків з мезонінами (верхній напівповерх над середньою частиною невеликого житлового будинку). Надбудова має три вікна-ілюмінатори. Внутрішнє розташування кімнат – анфіладне.

Оранжерея. Збудована до 1848 р. у стилі неоготики з елементами середньовічної французької оборонної архітектури. Автор проекту – невідомий львівський архітектор. Знаходилась у східній частині острова (нині острів Коцюбинського). Складалася з трьох частин: башти-входу, великого та малого залів. Башта-вхід прямокутна в плані, верхня її частина була прикрашена по кутах напіввисячими (на кронштейнах) круглими башточками. Кожна мала по чотири вузьких вікна стрілчастої форми і була увінчана шатровою покрівлею із шпилем. Стіни башти-входу мали зубчасте завершення. Верхній пояс кожної з чотирьох стін був прикрашений аркатурним фризом, під яким розташовувались вікна-ілюмінатори. Більшу по висоті й ширині частину стін займали потрійні стрілчасті вікна. Віконні рами – дерев'яні, багатосекційні. З двох боків (від палацу й від річки) розташовувались ганки, до яких вело по сім східців. Великий і малий зали оранжереї були перекриті заскленими рамами, які піднімались, що давало змогу регулювати температуру в приміщеннях. Конструкції рам спиралися на цегляну стіну, що завершувалася зубцями. Вони були і прикрасою, і огорожею оглядового майданчика, улаштованого вздовж гребеня великого залу. Вихід на оглядовий майданчик знаходився на верхньому рівні башти-входу. Висота малого залу була майже вдвічі меншою висоти великого залу. Приміщення розташовувались анфіладно. Перед малим залом було облаштовано відкриту терасу, прикрашену мармуровими вазами на спеціальних тумбах підставках. Зруйнована повністю у 1947 р.

Лютеранська каплиця. Збудована у 1835 р., автор проекту не відомий. Знаходилась на південний захід від палацу на скелястому березі р. Росі. Зведена в готичному стилі. Шестикутна в плані, з стрілчастими віконними та дверними прорізами. По кутах прикрашена чотиригранними пілястрами, увінчаними башточками-донжонами. Посередині будівлі здіймалося чотиригранне шатро, на якому було встановлено хрест. По нижньому периметру шатра розташовані трисекційні вікна стрілчастої форми. Вікна та двері були засклені кольоровим склом. До вхідних дверей вели чотири мармурові сходинки. Над дверима – дата будівництва: (1835). Колір зовнішніх стін невідомий. Стіни всередині були побілені, без будь-яких прикрас. Посередині було встановлено мармуровий престол, на якому закріплено великий золотий хрест. З часом каплиця отримала неофіційну назву – каплиця графині Де ля Ферроне, на честь віконтеси Олександри Лаферроне – дочки найяснішої княгині Жанетти Іванівни Лопухіної. Споруду знесено повінню у 1942 р.

Манеж. Зведений у 30 – 40-х рр. ХІХ ст. Автор проекту невідомий. Будівля одноповерхова, цегляна, у плані – витягнутий прямокутник. Віконні прорізи прямокутної форми, на сьогодні мають різну ширину. Вигляд будівлі неодноразово змінювався, у зв'язку з чим відбулося еклектичне нагромадження елементів, притаманних різним архітектурним стилям: неоготика, романська архітектура, класицизм. За роки радянської влади зроблено три добудови до приміщення.

Православна каплиця. Знаходиться на острові Коцюбинського праворуч від входу у триповерховий флігель, на місці колишньої лютеранської каплички. Побудована у першій половині ХІХ ст. Автор проекту невідомий. Побудована з цегли, у плані – шестикутна (на 1856 р.– у плані чотирикутна). Має завершення у вигляді шести фронтончиків, над якими піднімається шестигранне шатро, увінчане фіалом (архітектурної декорації у вигляді піраміди, фігурного шптилю, щипців). Вікна стрілчастої форми. Простінки декоровані неглибокими нішами. Зорієнтована з півдня на північ. З північно-східного боку до неї прилягає цегляна стіна.

Друга православна каплиця. Знаходиться в середині князівського двору біля в'їзної брами. Побудована в середині ХІХ ст. Автор проекту не відомий. Будівля цегляна, у плані восьмикутна, спирається на гранітну скелю. Зорієнтована з південного заходу на північний схід. Має хрестову конструкцію склепіння, що було характерним для храмів Московської держави. Вікна стрілчастої форми. Вхід з боку південно-західного фасаду. Над входом – вікно-ілюмінатор. Простінки декоровані неглибокими нішами із трилопатевим завершенням. До південно-західного фасаду каплиці прилягає цегляна стіна, що йде знизу вверх уступами. У планово-просторовому вирішенні і декорі каплиці проглядаються риси російської середньовічної архітектури, поєднані з елементами раннього класицизму та неоготики.

Стайня-каретна. Її будівля, прибудована до в'їзної брами в середині ХІХ ст. Автор проекту невідомий. Зведена з цегли, прямокутна в плані. На даний час віконні прорізи прямокутної форми, дах трисхилий. У радянські часи було проведено перепланування внутрішніх приміщень. В остаточному варіанті планування коридорне з частково однобічним, часткового з двобічним розташуванням кімнат.

Головна контора управителя маєтком. Знаходиться на скелястому березі р. Росі ліворуч від мосту, що веде на острів Коцюбинського. Починаючи з 1789 р. там завжди була одноповерхова будівля. Існуючий цегляний будинок побудований наприкінці ХІХ ст. Він складається з трьох частин: центральна – двоповерхова з мансардою під двосхилим дахом, дві одноповерхові прибудови – праворуч з односхилим дахом, ліворуч – з трисхилим. Вікна одно - та тристулчасті з напівциркульними перемичками, над вікнами – бровки прямокутної та напівциркульної форми. В основі просторової будівлі лежить ранній класицизм. Будівля неодноразово перебудовувалась.

Каретна. Побудована наприкінці ХІХ ст. Автор проекту не відомий. Зведена з цегли, одноповерхова, прямокутна в плані. Віконні прорізи прямокутної форми, дах чотирисхилий. Внутрішнє планування коридорне із однобічним розташуванням приміщень. У радянські часи неодноразово перебудовувалась. Проте в своїй архітектурі зберегла риси господарського приміщення поміщицької економії кінця ХІХ ст.

Лазня. Розташована в північно-східній частині острова Коцюбинського. Побудована, вірогідно, на початку ХХ ст. Автор проекту не відомий. Будинок одноповерховий, цегляний, прямокутний в плані. Віконні прорізи мають перемички, які за конфігурацією подібні до стрілчастих. В елементах споруди простежується прагнення до деякого узгодження з архітектурним стилем будівель палацово-паркового ансамблю.

У 1830 – 40-х рр. палацовий ансамбль зазнав кардинальних змін (архітектори невідомі). Після закінчення перебудови він набув рис російського романтизму з елементами неоготики й класицизму. У 50-х рр. ХІХ ст. палацовий ансамбль був одним із найбагатших в Європі.

На даний час палацовий ансамбль складається з палацу, триповерхового флігеля, в’їзної брами, швейцарського будиночка, колишніх приміщень стайні й каретної, манежу, господарської добудови до в’їзної брами, лазні, будинку головної контори та двох православних капличок.

Архітектурні пам’ятки в м. Черкаси.

Розробка плану генеральної забудови міста розпочалася ще у 1815 р., коли відомі архітектори В.Гемте, Л.Руска підготували відповідний проект, який було затверджено 1826 р. Головною вулицею на початку XX ст. була Дахнівська, де знаходилися магазини і банки. Центральну частину вулиці, яку називають Хрещатик, прикрашали архітектурні споруди. Деякі з них збереглися і до наших днів.

У 2000 р. більше 30 черкаських споруд були взяті на облік як пам’ятки архітектури і відповідно захищені Законом.

Архiтектурні пам’ятки мiста - полiтехнiчний технікум та музичне училище. Наче 100-рiчнi матрони на балу виступають ці будiвлi. Про їхнi старовиннi корпуси - сьогоднiшня наша розповiдь.

Історичне приміщення політехнічного технікуму розпочинається від казенного винного складу, про який у довiднику «Все мiсто Черкаси на 1911 рiк» читаємо: «Изъ казенныхъ зданiй должно быть отмечено зданiе казенного винного склада по Больничной улице». А вулиця Лiкарняна, - це вулиця Остафiя Дашковича. На її перехрестi iз вулицею Ільїна (колишньою Надпiльною, якою аж до 40-х рокiв ХХ столiття закiнчувалося мiсто) у 80-тi роки ХIХ столiття став формуватися комплекс споруд Казенного винного заводу №17.

Часто у публiкацiях зустрiчаються вiдомостi, що основну споруду комплексу, яка є пам’яткою архiтектури, було побудовано у 1905 роцi. Але є й iншi гiпотези. Вони базуються на начебто знайденiй у стiнi при реконструкцiї у 60-тi роки ХХ столiття металiчнiй закладнiй пластинцi. Із цiєї пластинки стало вiдомо, що споруда будувалася у 1885-1887 роках за участю iнженерiв iз Харкова.

А на початку ХХ столiття фасад був неоднаковим за висотою: мав дво- та триповерховi частини. Казенний винний склад - цiкавий зразок архiтектурної еклектики, тобто змiшання стилiв. У прикрашеннi будiвлi вдало використовується декор iз лекальної цегли (цегла, що має форму сектора, кола, або якусь іншу форму). Для старих будiвель Черкас загалом характерне найрiзноманiтнiше зображення сонця. Форма пiвсонця, як архiтектурне завершення будiвлi, вiнчає багато старовинних побудувань (яскравий приклад цьому - будiвля Палацу одруження). Таким же чином вирiшено фасад будiвлi винного складу з боку вул. О. Дашковича. До сьогоднiшнього дня збереглося первинне керамiчне покриття пiдлоги iз клеймом «Товарищество Геренгейм, Харьков». У пiдвалах збереглися кованi залiзнi баки, фрагменти первинної каналiзацiйної та вентиляцiйної систем.

Пiсля революцiї 1917 року будiвлю Казенного винного складу було передано дворiчнiй професiйно-технiчнiй школi, що вiдкрилася у мiстi. 1 вересня 1922 року почався її перший навчальний сезон. У 1929 роцi рiшенням Ради мiнiстрiв УРСР на базi цiєї школи було вiдкрито iндустрiальний технiкум, який пізніше декiлька разiв перейменовували, а у 1934 роцi затвердилася назва: Технiкум механiзацiї сiльського господарства. У цей же час укрiплюється матерiально-технiчна база навчального закладу: силами учнiв та викладачiв налагоджується третiй поверх навчального корпусу iз актовою залою на 300 мiсць.

За всi роки iснування Полiтехнiчним технiкумом пiдготовлено понад 15 тисяч спецiалiстiв, якi працюють у всiх регiонах України та за її межами. Але для всiх випускникiв початком початкiв є рiдний технiкум та його своєрiдна й гарна будiвля на перехрестi оживлених вулиць.

***

Наш земляк, вiдомий письменник Олександр Лебеденко в однiй iз своїх повiстей так описує одне iз повiтових мiст Росiйської iмперiї: «Город Горбатов подходил к Днепру тремя высокими холмами. На одном из них стояла церковь, пятиглавая, в зеленой ограде их трех рядов персидской сирени, вишен и яблонь. На другом красовалось тяжелое кирпичное здание гимназии, и на третьем белели глухие, без окон, стены городской тюрьмы… Между ними (холмами), замощенная корявым булыжником, ущельем сбегала к реке широкая улица… Внизу, у подножия трех холмов, раскинулся старый город. Среди крепко пахнущих смоляным запахом дровяных дворов по углам - крошечные лавочки-бакалейки, пивнухи… Наверху шли, распланированные под шахматную доску, улицы нового города».

Чи не правда, щось невловимо знайоме мелькає у цьому описi? Ви не помилилися, й мiсто Горбатов, яке зобразив письменник, має чiтко позначену географiчну точку - це Черкаси, старi Черкаси 90-х рокiв ХIХ столiття. А збiгаюча до Днiпра вулиця - звичайно, Замковий спуск. Давно вже зникли iз вершин пагорбiв й Храм Божий, i в’язниця, лише споруда колишньої Першої мiнiстерської гiмназiї залишилася стояти патрiархом посеред змiненого пейзажу. Це будівля нинішнього музичного училища.

Цікава її історія. В кінці XIX ст. місто потребувало нових навчальних закладів. 1891 року відомий київський архітектор В.В.Городецький представив план будiвництва чоловiчої прогiмназiї у Черкасах. Будiвлю вирiшено було споруджувати на територiї садиби купця О. Н. Соколова, позаду iснуючого двоповерхового особняка, над крутим спуском до Днiпра. Треба вiдмiтити, що такий яскравий рельєф Городецький любив використовувати для своїх проектiв, тодi наче сама природа пiдкреслювала велич та красу його споруд. Проект передбачав спорудження двоповерхового приміщення, у якому обладнувалося 13 класних кiмнат, кабiнетiв для вчителiв та iнспектора, а також просторої зали для проведення рiзних зборiв.

Будiвництво проводилося швидко та якiсно. Вже до 1 листопада 1891 року будiвля прогiмназiї була закiнчена. Її суворi, чiткi, класичнi форми, здавалося, самi налаштовували на навчальний процес. Усю зиму тривали оздоблювальнi роботи. Головний фасад будiвлi, що виходить до колишнього Замкового спуску, має центральний виступ шириною у п’ять вiкон. Причому вiкна другого та третього (добудованого пiзнiше) поверхiв ризалiту вiдрiзняються за формою вiд iнших вiкон будiвлi. У них арочнi фрамуги, що надають усiй спорудi пiдвищеного вигляду. Вся будiвля розкреслена, наче оброблена, цегляними поясами, завершується на карнизi мереживом рiзних деталей iз лекальної цегли.

Майже паралельно iз будiвництвом споруди прогiмназiї iз вересня 1891 року велося будiвництво гiмназiйної церкви.. Примiщення церкви було розраховане на 400 осiб. Але коштів на будiвництво не вистачило, то її було добудовано на пожертви мешканців міста значно пiзнiше (до речi, навчання у гiмназiї було платним - вiд 80 до 100 рублiв на рiк. Зараз на мiсцi гiмназичної Свято-Пречистенської церкви, знесеної 1961 року, знаходиться будiвля обласної наукової бiблiотеки iменi Тараса Шевченка. Із появою у 1914 роцi у Черкасах електростанцiї примiщення гiмназiї було електрифiковано.

Пiсля Жовтневої революцiї 1917 року мiнiстерська гiмназiя отримала статус Єдиної трудової школи №1 iз семирiчним навчанням. Із її фронтону зник надпис: «Гимназия. 1896-1899». У 1931 роцi школу було реорганiзовано у середню. У 1933 роцi до будiвлi, враховуючи всi її архiтектурнi особливостi, було добудовано третiй поверх. Верхнiй поверх та все архiтектурне завершення будiвлi дуже гармонiйно вписувалися до початкового проекту Городецького. У роки окупацiї фашисти розмiстили у будiвлi свiй вiйськовий шпиталь. Пiсля звiльнення міста школа ще декiлька мiсяцiв не працювала, тому що тут лiкувалися пораненi радянськi солдати. Та вже 1 вересня 1944 року школа №1 вiдчинила свої дверi дiтям. А в 1947 роцi у колишнiй гiмназичнiй церквi для неї було обладнано прекрасний спортивний зал.

У 1968 роцi господарi старовинної будiвлi змiнилися. Серденя школа №1 (нинi Перша гiмназiя - часи повертаються) одержала нове примiщення, а будiвлю над Замковим узвозом було подаровано музикантам, нинiшнiм та майбутнiм: студентам та викладачам Черкаського музичного училища iм.С.С. Гулака-Артемовського. Вiдкрите у 1961 роцi iз п’ятьма класами, училище постiйно розвивається. А в 1986 роцi, до 25-рiччного ювiлею музичного училища, трест «Черкасжитлобуд» добудував до навчального корпусу нове примiщення. Так, через десятки рокiв втiлилася у життя мрiя ще першого iнспектора прогiмназiї П. Мировського: знести старий купецький будинок та добудувати, розширити його до Новобазарної вулицi. Звичайно, вони вiдрiзняються, старий та новий стилi в архiтектурi, але архiтектори зробили все можливе, щоб гармонiзувати їх. Кажуть, що архiтектура - це застигла музика. У старовиннiй будiвлi Черкаського музичного училища вона оживає.

Найстаріша пам’ятка архітектури міста – це будинок братів Цибульських, збудований у 1852 р. Цей красень мав три поверхи і вважався найвищим будинком у Черкасах. Нині тут музей Кобзаря.

По бульвару Шевченка знаходиться колишній будинок грабаря Майбороди, збудований в 1905-1910 рр.(нині міська санстанція). Архітектор його – Г.К.Філоферро. У дворі будинку збереглися частки паркану і стайня, збудована у стилі неокласицизму. Тут використано ордерну систему класики. У декорі все розумно, виважено, доцільно. Деякий час тут містилися відділення облікового та позичкового Санкт-Петербурзького банку. Фасади будинку скромно декоровані рослинним орнаментом з тесаної глини.

На розі вулиць Хрещатик і Дашковича стоїть споруда колишнього готелю Скорини «Слав’янський» (тепер тут розташований «Укрсоцбанк»). Забудований на початку XX ст., має чітко виражене об’ємно-планувальне рішення. Фасади перенасичені декором. Центральна частина споруди завершується високим оригінальним шатром. Тут багато загострених стрілчастих куполів, тонких башток, колонок. І все це ніби прагне вгору, будинок неначе хоче злетіти до неба. Це яскравий приклад ще однієї течії в архітектурі початку XX ст. – неоготики.

Свого часу тут розміщувалися магазин годинників Зейгера, кондитерська «Константинополь». У січні 1919 р. у цьому будинку мвстився штаб червоних повстанців, які боролися за встановлення радянської влади. За часів радянської влади тут знаходилися готель «Дніпро», кафе та кілька державних установ.

Нинішній Палац одружень був збудований в 1907-1912 роках як садиба підприємця-грабаря Щербини. Він має піднесено мажорний вигляд. Тут поєднано багато арок і арочок з декоративною колонадою. Карнизи, пілястри з їх заглибинками і виступами, зробленими з цегли, справляють враження мережаного обрамлення.

Там, де зараз міститься редакція газети «Черкаський край», колись був Громадський банк. Це двоповерхова цегляна споруда, побудована у 1914 р. за проектом В.Городецького. В споруді відчувається вплив архітектури модерну – форма вікон, балконних і вхідних дверей, які зроблені у вигляді метелика з прозорими крильцями - боковими вікринцями. Привертають увагу вигинчасте завершення основного покуття з рельєфним куполом, дуже своєрідні ковані балконні грати, в яких металеві лінії ніби рухаються, перетікаючи із форми в форму.

Дещо стримано виражені ознаки модерну на фасаді колишнього приватного будинку по вул. Хрещатик, реставрованого і заселеного об’єднанням «Черкасирембуд». Плавні вигини тяг над вікнами нагадують рушнички. Невисоке декоративне ліплення на стінах та хвилясте завершення фасаду – ото і всі прикраси. Стримано, але естетично довершено. Така головна мета стилю «модерн» - наповнити середовище людського життя красою.

Однією із найстаріших пам’яток архітектури в місті є рафінадний завод, збудований у 1854 р., а найновішою – приміщення річкового вокзалу (1960 р.)

По вул.. Дашковича знаходиться приміщення колишнього Педагогічного інституту, збудоване у 1930 р. У 1988 р. він налічував п’ять факультетів. Пожежа у 1990 р. зробила свою «чорну» справу. За цим приміщенням дивом зберігся один із рибних рядів, збудований у 1909 р. Це капітальна будівля з глибокими погребами, куди взимку завозили лід, щоб зберігати м’ясо та рибу.

По вул. Смілянській знаходиться одна з найкращих споруд міста – колишня жіноча гімназія, зведена в 1902-1906 рр. також за проектом відомого архітектора В.Городецького. Двоповерховий цегляний будинок є цікавим завдяки своєму плануванню з використанням великих конструкцій перекриття приміщень. До 1914 р. тут знаходилася жіноча гімназія, а в період першої світової війни – госпіталь. Після Великої Вітчизняної війни колишня гімназія перетворилася на міську середню школу №4, а з 1967 р. тут знаходився Палац піонерів (зараз – Центр дитячої та юнацької творчості).

***

На Драбівіцині також був такий розкішний палац і парк або, як інколи його називали, «химерний сад». Це садиба Тетяни Густавівни Волховської у Мойсівці, яку сучасники порівнювали з паризьким Версалем — всесвіт-ньовідомою пам'яткою паркового мистецтва, зразком довершеності мистецького твору. В садибі був палац, парк із статуями, фонтанами, альтанками, гротами, що мали вигадливі назви: «Храм кохання», «Грот Діани», «Сховище пастушок».

Був палац із парком і в Драбові, можливо, не такий розкішний, як у Волховської, однак теж вражав своїх сучасників вишуканістю та величчю. Він належав князю Л. І. Барятинському, хоча проживав тут управитель Анрі де Докте (родом із Бельгії), який був запрошений князем Барятинським для розвитку технологій з обробки льону та виробництва цукрових буряків.

На превеликий жаль, мало що залишилось на Драбівщині від рукотворних шедеврів минулих віків. Єдиною пам'яткою архітектурного мистецтва, яка занесена в Державний реєстр пам'яток архітектури, є Мойсівська церква, названа на честь, святих великомучеників Петра і Павла, побудована 1808 року і, на жаль, спалена в 1973 році. До цього часу повністю не відбудована.

В Степанівці цього ж району є будинок поміщика II гільдії Абросимова Степана Петровича. Будинок за своє столітнє існування (побудований він був у 1904 році) зазнав значних змін, як і вся садиба, але в ньому ще збереглися певні штрихи, які нагадують про велич і розкіш будівлі, що поєднувала колись у своїй архітектурній композиції готичний стиль та бароко. Нині це приміщення пристосоване для місцевої школи.

Немає вже такої пам'ятки історії та архітектури, як будинок Чикаленка в Кононівці, в якому проживав український письменник М. Коцюбинський і писав про чарівність нашого краю у своїх творах.

***

Одним із місць архітектурних візиток Черкащини є Смілянщина. Старих забудов у самій лише Смілі збереглося більше, ніж у Черкасах. Здебільшого архітектура міста формувалася у кінці XIX- на початку XX ст. Нині на Смілянщині більше 50 пам’яток архітектури.

Головною смілянською архітектурною пам’яткою є Бобринські забудови – цукрові заводи та залізнична станція. До наших днів дожив лише один цех цукроваріння. Свою лепту в архітектуру Сміли внесла залізниця Фастів-Знам’янка, відкрита у 1876 р. Того ж року було споруджено станцію Бобринську. Наразі тут збереглися два експонати: паровоз і вагон-музей, де в 1944 р. розміщувався штаб по відновленню залізничного вузла. Тепер це станція ім. Т.Шевченка.

Крім цього, місто Сміла, маючи славне минуле, багате і на інші унікальні пам’ятки архітектури громадського значення: Петербурзьке управління ощадного банку (1859 р.), будівлі чоловічої (1909р.) та жіночої (1910р.) гімназій, технічних класів (1906р.).

Найвидатніші культові споруди-пам’ятки на Черкащині.

Храми, як і люди, мають свою долю, свій вік, свою історію. Деякі з них починають нове життя, інші так і залишаються забутими.

На території області є 61 культова споруда, які мають юридичний статус пам’яток архітектури. 21 з них – національного значення, а решта – місцевого.

У Черкасах не збереглося жодної церкви із десяти, які знаходилися тут. Останніми з них у 60-х роках XX ст.були знищені Миколаївська церква, розташовані в районі Пагорба Слави, та монастир на вул. Чехова. Було втрачено Соборну церкву, яка знаходилася в районі Будинку Природи. У 50-х роках під час будівництва корпусу педагогічного університету було зруйновано Покровську церкву

Історія Св’ято-Миколаївського собору в Черкасах нараховує більш ніж 250 років і починається з 1693 року, коли було освячене місце під його забудову. Церква була дерев’яна, з трьома банями у стилі козацького барокко і розташовувалась на розі вулиць Хрещатик і Дашковича. Потім церкву було перенесено до самісінького центру з новим переплануванням і вона стала кам’яною, з цегляними арками, трьома дерев’яними банями, в тому числі одним великим центральним куполом. Площа, на якій розташувався храм вважалася найбільшою і називалась Соборною.

Завершилася діяльність церкви трагічними сороковими роками XX ст. 20 лютого 1945 р. було складено акт на її знесення. Згодом на місці величного колись собору було споруджено будинок облдержадміністрації, Соборна площа перетворилася на відомий у місті майдан В.І.Леніна, хоча це уже також перегорнута сторінка історії.

Іллінська церква в Суботові - визначна пам’ятка архітектури ХVІІ ст. –(1653-56 рр.) Вимурувана з місцевого пісковику, за наказом і коштом Б.Хмельницького. Архітектор не відомий. Мала призначення родової усипальниці і оборонної споруди. Є перехідною пам’яткою від середньовічної і ренесансної архітектури до українського бароко. За літописними свідченнями, в 1657 р. в церкві було поховано Б.Хмельницького. У ХІХ ст. церкву двічі реставрували, зокрема, в 1874 році було зведено дзвіницю. В ХХ ст. церкву двічі закривали: в 1923-1941 рр. в ній влаштували сільській клуб, а потім зерносховище, в 1962-1990 рр. в ній діяв музей-усипальниця гетьмана. З 1990 року відновлено богослужіння.

Основні розміри церкви: довжина – 23 м, ширина – 14,08 м, висота стін – 7,35 м. Церква збудована із каменю і цегли, товщина стін – 1, 8 м Місце для церкви вибрано надзвичайно вдало з погляду оборонного, а також містобудівного та художнього.

На початку 1970-х років церкву знову реставрували. Архітектору Кілессо С.К. вдалося відновити первісну форму даху із заломом, розміри і форму «муравлиної» зеленої полив’яної черепиці, віконні дубові рами з круглими литими кольоровими шибками, первісну форму порталу та барокового фронтону. В церкві встановлено новий іконостас за зразком кінця XIX ст.

Під час підготовки до 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького відбулася чергова реставрація церкви. В результаті одного із археологічних досліджень були отримані нові дані щодо архітектурного вирішення храму: можливі підземні ходи, що з’єднували церкву із садибою Богдана Хмельницького.

За програмою «Золотої Підкови Черкащини» у 2006 р. в церкві розпочалися нові ремонтно-реставраційні роботи.

Відвідувачів сучасного Холодного Яру завжди цікавить розташований тут Свято-Троїцький Мотронинський жіночий монастир, історія якого починається з 1568 р. У 1735 р. у монастирі була побудована дерев’яна Троїцька церква. Проіснувала вона до 1800 р., коли через ветхість була розібрана. В 1804 р. на її місці було побудовано нову муровану церкву.

В 1820 р. була побудована дерев’яна трапезна церква в ім’я Івана Златоуста.

Blog

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Содержание