Інформаційний вісник

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5

МОЛИТВА ДО МОВИ

Наталія Цісарук, с. Губча, Старокостянтинівський р-н, Хмельницької обл., студентка Хмельницького державного університету

Мово! Пресвятая Богородице мого

народу!

З чорнозему, з любистку, м’яти,

рясту, євшан-зілля, з роси, з

дніпровської води, від зорі й місяця

народна.

Мово! Мудра берегине, що не

давала погаснути земному вогнищу

роду нашого і тримає народ на

небесному Олімпі волелюбності,

слави і гордого духу.

Мово! Велична молитво, у своїй

нероздільній трійці, що єси ти і Бог

Любов, і Бог Віра, і Бог Надія!

«Хто ти за походженням?» – запитають тебе. «Українець» – з гордістю відповіси ти. «Чому?» «Тому, що я розмовляю українською!»

Кожен народ гордий з того, що він має свою державу, свою мову, волю і гарне життя у своїй країні. Кожен народ – патріот своєї країни, він любить її, поважає її закони і бореться за її незалежність і волю, якщо того немає.

А ми, українці, тільки зовсім недавно здобули свою неза-лежність, а саме у 1991 році. Тепер у нас є свої держава, воля, своя мова. І хоч як не глумились із нашої мови, принижували і забороняли; не хотіли слухати і чути її мелодику звучання, а сьогодні вона відроджується. Бо й не змовкла в устах патріотів рідного слова, звучала в народній пісні, бо люди берегли її як перлину, щоб колись заговорити нею на повний голос. Яка ж вона чиста, гарна, багата і мелодійна, наша українська мова!

Чому, коли ти кажеш гучно та гордо: «Це моє покоління, це моя мова!», – то в тебе починає співати душа? Чому? Тому, що тут зійшлися дві стихії. Молодь і мова. Хіба може бути щось сильніше?

Молодь і державна мова! Ну як? Ви відчули ту силу, те почуття поваги? Відчули? Я знаю напевне, що відчули!

Так ось, щоб зрозуміти зв’язок молоді і державної мови, треба спочатку зрозуміти, що таке мова і що таке молодь.

Молодь – це хвиля! Хвиля, яка йде. Хвиля, якій підвладне все, яку неможливо зупинити, вставити в будь-які рамки, яка заполонила вулиці міста, яка розправляє свої могутні крила, це хвиля, яка є вічно.

Молодь – це сила! Сила, яка відсторонює всіх, хто стає їй на заваді! Сила, яка приходить тобі на допомогу, щоб ти встав та полетів з нею до зірок. Сила, яка була, є і буде.

А що таке мова? Мова – це все! Мова – це душа. Моя душа, Твоя душа. Душа всієї країни! Мова – це полум’я. Полум’я наших сердець! Полум’я, яке гріє вірних та спопеляє ворогів. Полум’я, яке горітиме, скільки б його не гасити! Полум’я, яке вже тисячоліття світить нам у пітьмі! Тож хіба можна розірвати молодь і мову? Мова – це корені. А молодь – це плід! Але іноді плоди забувають про свої корені, від чого стає дуже гірко... Слова тут зайві. Треба дивитись правді в очі. А правда каже, що тепер в Україні серед молодих людей десь лише 40 % спілкуються державною мовою.

Шановні ровесники. Настав час, коли нам треба серйозно замислитись не лише над власним життям, а й над долею народу, адже кожен з нас – його часточка. Чому нікому не спаде на думку почати з себе? Так! Почати налагоджувати становище в країні з себе. Стежити за собою в усьому. А про державну мову я взагалі мовчу! Хіба ж нам мати не казала, що мова людини – це дзеркало її культури, її народу і країни? Коли ви востаннє спілкувалися державною мовою? Звичайно, в школі, в інституті або на роботі. Та лише по три-чотири речення в день. І це все? Скажіть відверто, чи не соромно вам! Звичайно, ви можете сказати мені: «Ось розумниця знайшлася!!! Ну, якщо ти така розумна, то скажи, коли, нарешті, встане з колін Матір-Україна наша?» А тоді, коли наша рідна державна мова і молодь зіллються в одне! Хіба ж ви ще не зрозуміли, що молодь не може жити без рідної мови, як не може існувати на білому світі і мова без молоді!

Мова – це не просто набір звуків для передачі інформації. Мова – це бурхлива ріка, що увібрала в себе струмочки з усіх діалектів нашої України, усю душу нашого народу, його красу і розум.

Від мови, що звучить в інформаційному просторі нашої держави, від мовного стилю людей, що заволодівають умами української молоді, залежить успішний розвиток нашої країни. Так, ми рухаємося до гурту розвинених держав, хочемо увійти у світову спільноту. Але світу не потрібна така досить поганенька копія ФРН чи Швеції, йому потрібна Україна з її самобутньою красою, красою людей і красою їхньої мови. Йому потрібні наші Тарас Шевченко і Леся Українка, І. Франко і О. Довженко...

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Григорович Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу та силу українського слова. Заслуга Т. Г. Шевченка полягає в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов. Подальший розвиток української літературної мови нерозривно пов’язаний із творчістю І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим, з одного боку, сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, а з іншого – збагачує її засобами виразу, шліфує літературні норми. І заблищала вона дорогоцінним діамантом серед інших мов світу. Це визнавали навіть майстри літературного слова інших народів. Максим Горький ставив українську мову на друге місце в світі (після італійської) за її музичністю. В. Маяковський був у захваті від синонімічного багатства нашої мови. В російській мові, говорив він, однаково звучить «люблю картошку» і «люблю девушку», а в українській є прекрасне слово «кохаю».

Українську мову забороняли різними циркулярами, називали мужицькою... А вона жила! Жила в чарівних піснях Марусі Чурай, в думах Остапа Вересая. На академічну висоту підняв її колишній кріпак, геній українського народу Тарас Шевченко. Квітла вона в творах мужньої Лесі та незламного Франка. Жила в кожній українській хаті. Пізніше, за часів тоталітарного режиму, закривали українські школи, штучно підносили престиж російської (бо нею розмовляв бюрократичний апарат влади), всіляко заохочували небажання різних безбатченків її вчити. І попри все, мова наша продовжувала жити у своєрідних і сильних віршах І. Драча, у глибокій ліриці Л. Костенко, в трагічній поезії В. Стуса. Нарешті, вона вирвалася на простір вільного розвитку і дістала статус державної. Тож не будемо зрікатися рідного слова, і хай звучить повноголосо наша чудова мова, і «чистіша від сльози вона хай буде» (М. Рильський). Ті, що зрікаються рідної мови, втрачають корені, швидко зникають у безвісті. Не будемо ж такими! Адже ми – діти славної України.

Усі ми любимо нашу співучу та дзвінку українську мову. В нашій уяві вона завжди, як чарівна пісня, що вміщує в собі і палку любов до вітчизни, і ярий гнів до ворогів, і волелюбні думи народні, і ніжний запах рідної землі. Мова і пісня – дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої кордони. Бо втративши кордон, державність, народ завжди має можливість їх відновити, а мови не відновить ніколи. Вона втратиться на віки віків. Цінності її немає з чим порівнювати. Її не можна замінити чужою мовою, бо це означало б, що народу потрібно прищепити чуже серце, вселити чужу душу. Відомо, що мова кожного народу – явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим витвором багатьох поколінь. Кожне витворене й прийняте для вживання слово – це своєрідний символ сформованої ідеї, мета якої проникнути у світ природи і в людську сутність, у світ людського духу. Вироблення граматичних законів, творення нової лексики – справа тисячоліть.

На жаль, багато традицій минулого відійшло у забуття. Бабуся часто розповідає мені, як весело було вечорами в українському селі.

Чому стихли пісні, забулися танці, ігри, забави? Чому буйну молодечу стихію дозвілля так швидко замінили щодення нудні посиденьки біля телевізорів або «ящиків», як їх жартома називає молодь? Дехто ладен зарахувати мову тільки до засобів комунікації, інструменту порозуміння між людьми, спілкування між народами. Насправді це не так. У мові закодовує нація всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. У ній вся розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, прагнень, ідей. З нею і тільки через неї розвивається культура. І в цілому світі, в кожному випадку це явище неповторне, у всіх відношеннях самобутнє, однакове за своєю природою з іншими і відмінне в своїй окремішності. Тому як ніхто не має права відбирати життя в людини, так ніхто не має права відбирати мову. Коли ж народ сам, добровільно чи під примусом, стає на шлях зречення рідної мови, – він стає на шлях самогубства. Адже багато хто з нас погано володіє рідною мовою або зовсім її забув чи зрікся. Як отой персонаж пристрасного вірша Дмитра Павличка:

Ти зрікся мови рідної. Віки

Ти йтимеш темний, як сльоза осіння.

Від погляду твого серця й зірки

Обернуться в сліпе каміння.

Ти зрікся мови рідної. Ганьба

Тебе зустріне на шляху вузькому.

Впаде на тебе, наче сніг, журба –

Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма –

В твій слід він кине сміх-погорду!

Рідна мова. І чується лагідний, теплий голос матері, яким вона будить нас уранці. Хіба ще хтось вміє промовляти такі слова, як наші українські мами? Адже цілий світ відзначає, що українська мова – чудова, мелодійна, багата. Вона нам рідна, як мама і тато, як та земля, на якій ви зростаєте. Бо це мова, яку ми всі чуємо змалку, якою ми промовили перші слова. Ця мова зрозуміла і рідна всім нам. Бо без мови немає народу. І так само, як у кожної людини є одна мама, так і мова рідна лише одна. Людина може знати дві, три і більше мов, але рідною залишається материнська мова.

Коли людина знає багато мов – це чудово. І поваги заслуговують усі мови, бо немає мов «вищих» і «нижчих». Але знати й шанувати мову рідного народу, знати державну мову й користуватися нею – це не тільки обов’язок, а й найперша потреба кожної справді культурної людини. Українська мова, враховуючи кількість тих, хто нею користується, стоїть десь на 15 – 20-му місці у світі. Це одна з найрозвиненіших мов світу. Вона має опрацьовану систему стилів: розмовного, художнього, публі-цистичного, офіційно-ділового, наукового. Надзвичайно багатий її словниковий склад, і він інтенсивно збагачується.

Мало виходить українською мовою книжок, газет; у коридорах українських шкіл нерідко чуєш замість української російську мову. Настав час розширити сфери вжитку української мови: нею варто користуватись у духовній, культурній, офіційно-діловій, державно-управлінській, науково-виробничій галузях.

Що дає громадянам України вивчення державної мови? По-перше, можливість реалізувати всі свої права і свободи в межах української держави на виборах, державних, виробничих посадах (незалежно від етнічного походження і віросповідання). По-друге, реалізувати творчий потенціал у всіх сферах культурно-освітнього життя. По-третє, мати доступ до джерел духовності, культури, науки, літератури, мистецтва, традицій, а також можливість постійно урізноманітнювати свій світ відповідно до соціальної ролі. По-четверте, відчувати єдність з землею, на якій живеш, з народом-творцем і носієм української мови; почуватися комфортно й усвідомлювати те, що ти є спадкоємцем однієї з найдавніших культур.

Не може ніяк звестися на ноги наша древня українська мова. Хоч у статті 10 Конституції України зазначається, що державною мовою в Україні є українська, але, насправді, такою вона ще не стала.

Треба дивитися на десятиліття вперед. Ставлення української держави, як і її громадян, до української мови та до освіти не повинне бути байдужим.

Мова – живий організм. Вона єднає сучасну людину з минулими поколіннями. Саме тому на Генеральній конференції держав-членів ЮНЕСКО у 1999 році було схвалено рішення про щорічне відзначення Міжнародного дня рідної мови. Під час першого його святкування, 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО (Париж) було проголошено, що всі 6000 мов, які нині існують у світі, вважаються рівними, унікальними. Спадщину кожної з них треба оберігати.

За Указом Президента України, Міжнародний день рідної мови відзначається в нашій країні з 2002 року з метою зміцнення державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвитку мов національних меншин. Слід звернути увагу на те, що постановою КМ України від 2 жовтня 2003 року № 1546 затверджено Програму розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 роки. Метою програми є створення належних умов для розвитку і розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування почуття патріотизму у громадян України.

Українська мова в своєму домі, на споконвічній своїй землі повинна посісти належне їй чільне місце, надаючи відповідний простір і для інших мов. Тож ми не повинні бути байдужими до долі рідної мови, долі рідної держави. Нам потрібно робити усе для відродження, розвитку своєї мови, для її поширення в усіх сферах життя! Ми повинні пишатися нею, бо українська є високорозвинутою європейською мовою; водночас вона увібрала в себе глибокі й багаті традиції прадавньої цивілізації. Упродовж багатьох століть українці віддавали життя, щоб вільно співати українську пісню, увечері тихо проговорити рідною мовою молитву, а в неділю з високо піднятою головою йти до храму Божого... Мову чудову, глибинне і пружне слово дав нам народ, немов гостру зброю, дав цю мову і наказав свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску. Виконаймо ж наказ наших пращурів, зробімо все від нас залежне, щоб збагатити нашу українську мову. Це мова великого народу, великої культури.

Тому саме на нас, молодь, покладено відповідальність подбати про рідну мову. Підтримати її, допомогти розвиватися. Бо нам випала велична місія – піднести Україну до світових вершин. Прилучити її до числа могутніх держав. Нехай за одне покоління не можна змінити того, що формувалося століттями. Як писала Ліна Костенко, «ми – поранені люди, нас лікувати треба словом».

Отож, «не цураймося Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації». Лікуймося, відроджуймося, вивищуймося!

МОВА – ДУША МОЯ

Юлія Гресь, Олександрівська загальноосвітня школа I – III ст.

Новотроїцького р-ну Херсонської обл.

Ти частка тих, що вже давно померли,

їх кров живуща, їх жага нетлінна,

Безсмертне і величне, як Говерла,

Багате і дзвінке, як Україна.

Закоханим – ти лагідна, як мати,

А недругам – як постріл із гармати.

Беру тебе, як скарб, в пісенній вроді

З джерел, що не міліють у народі.

Д. Луценко

Швидко сплинули шкільні роки, і ось я на порозі самостійного життя. Тисячі доріг ведуть молодих людей у світ праці і творчості, без яких немислиме людське життя. Та не можна уявити повноцінність життя сучасної людини без усвідом-лення значимості рідної мови. Я – українка! Не було в нашій сім’ї тих, хто виявляв байдужість до рідної мови, землі, на якій працювали з діда-прадіда, розмовляли зі своєю годувальницею, мов з рідною людиною. З чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпрової води, від зорі і місяця народжена українська мова.

Ранки у моєму рідному селі Олександрівка, що на Херсонщині, тихі і прозорі, оповиті дивною чарівністю південного степу. Першим струшує з себе сон хлібне поле. Ще не видно сонця, ще лише схід багряніє стиглою малиною, а воно вже прокинулося, хвилюється майже стиглими хлібами, здається, горить-переливається всіма барвами. Ледь помітний вітерець колише ковилу, заплітаючи її в дивні коси, зазирає в очі ромашок, гойдається на сріблястих дзвониках, безмежними степовими просторами котить рідний і близький до щему в грудях запах полину.

Спогади дитинства, далекого і яскравого, сповненого найчис-тішими почуттями, мріями і сподіваннями. Здається, треба лише дуже захотіти, заплющити очі, й відчуєш поряд себе найріднішу людину, яка першою допомогла побачити джерельний скарб – рідну мову. З теплотою і любов’ю згадую свою прабабусю.

Ось я, мале дівча, і поруч бабуся. Довгий зимовий вечір, за вікном мете хурделиця і вітер на різні голоси співає в димарі, а бабуся розповідає мені казки. Знала вона їх силу-силенну, розповідала цікаво, лагідним голосом. І коли я нині до найменших подробиць відновлюю те в пам’яті, то розумію, як мудро і тактовно за допомогою казки вчила мене бабуся співчувати чужому горю, ненавидіти зло, бути доброю і чуйною, ставитись до людей з повагою, а разом з тим, непомітно вкладала в мою душу любов до народної мови, такої рідної, близької та милої.

Багато знала прабабуся приказок, прислів’їв, пісень. І цим народним скарбом розпоряджалася вміло. Ніколи не кричала на мене, не кидала дратівливо зауважень. Не послухаюсь її – скаже влучне прислів’я, і я одразу розумію, що добре, а що погано, що годиться робити, а що – ні. Я пішла в школу і поруч – прабабуся. У неї тихий і лагідний голос. Батьки увесь час на роботі, їм ніколи, тому ази шкільної науки дала мені теж вона, прабабуся Тася. У її хаті – всі пори року. На стінах багато рушників і пучечки трав. Тут і від кашлю, і від безсоння, і ще багато від чого. Я сідаю край столу й дивлюся, як бабусині руки місять тісто – вона сьогодні пектиме хліб. У селі знали, що кращого хліба не спече ніхто. У ньому – запах степу, неба і джерельної водиці. Мабуть, тому, що вона вклала в цю роботу частинку своєї щедрої душі, хліб виходив на славу – високий та пишний. І ось хліб посаджено в піч. Бабуся миє руки, лукаво всміхається до мене. Ми сідаємо вчити уроки. Йшли роки... Бабусиних знань вже було замало, щоб долати складні шкільні науки. У лабіринтах складних задач і вправ я вчилася розбиратися сама.

... Прабабусі вже немає серед живих. Та я безмежно вдячна їй за науку, за її бабусину педагогіку. З часом у школі я захопилася українською мовою, мені подобається милозвучний світ її звуків, чарівність слів, багатство синтаксичних конструкцій тощо. Зараз я розумію, що це у мене – від бабусі. Була вона звичайною жінкою-трудівницею, вміла розмовляти з квітами, деревами, дитинно раділа дощеві, веселці, знала багато пісень, приказок, легенд і навіть не усвідомлювала, що була закохана в рідне українське слово. Свою закоханість вона щедро передала мені.

Сьогодні інколи можна почути таку думку: «навіщо дітям розповідати казки, вчити вірші? Піде до школи – там і навчать всього, що потрібно». Я дотримуюсь іншої думки. У школі йде процес колективного навчання і виховання. Не треба применшувати індивідуальної роботи з дитиною. Ніяка телепередача, ніякий кінофільм не замінять живого слова, погляду, жесту близької людини. Коли я слухала бабусину казку, то вірила, що та казка – тільки для мене і про мене. Тим-то так вона і хвилює.

Бабусина педагогіка. Може це звучить нині якось не по-науковому. Але вона існує, ця педагогіка, ця народна наука. Я впевнена, що саме вона є джерелом сучасної української мови.

Мова – душа моя. Ось я, вже майже доросла людина, збиваючи росу, біжу поміж городами вузенькою стежиною рідної мови, що стелиться серед високих соняхів. Це моя стежина, це я її протоптала від хати моєї прабабусі до захоплюючого світу науки. Ось обійду розкішний калиновий кущ, що радує око будь-якої пори року – то цвітом білосніжним, то ягодами соковитими чи листям із червоного золота, і здається, всміхнуться до мене веселим блиском віконця бабусиної хатини. Стоїть собі вона у моїх дитячих спогадах, обквітчана квітами. Тут росте барвінок: це про нього бабуся співала: «хрещатий барвінку, стелися низенько, а ти, милий-чорнобривий присунься близенько». Стріли мальв задивилися в голубінь неба, чорнобривці п’янять повітря, холодить від м’яти і меліси, майорці ледь утримують велику квітку-голову, жоржини – їх багато, вони різнокольорові. Такі ж, як і слова української мови, – грають відтінками різнобарв’я, переливаються діамантовим блиском, треба лише мати бажання побачити цю неоціненну красу, навчитися берегти й цінувати її.

«Мова нашого народу залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її... – роздумує Олесь Гончар. – Віками народ витворював цю мову, витворив її, одну з найбагатших мов слов’янства, триста тисяч пісень склала Україна цією мовою, в тім числі явивши пісенні шедеври незрівнянної краси, дала світові геніальних поетів, зажило українське слово шани й визнання серед народів близьких і далеких».

«Діамантом золотим» назвав її колись Володимир Самійленко, а наш сучасник Дмитро Білоус – «дивом калиновим».

Купана, цілована хвилями Дніпровими,

Люблена-голублена сивими дібровами,

З колоска пахущого, з кореня цілющого,

Із усмішки і сльози, сонця, вітру, і грози

Наша мова, –

зазначає Наталя Білоцерківець.

Ну що б здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує! –

писав Тарас Шевченко. І дійсно рідне слово – це найдорожчий скарб людини, тому воно зворушує її душу. «Рідна мова дорога людині, як саме життя», – говориться в народному прислів’ї. Найглибше цю думку розвинув Панас Мирний: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка живого духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, роздуми, досвід, почування».

Українська мова, якою говорили ще наші пращури, дуже старовинна. Уперше її слова (страва, мед, каша) були зафіксовані ще в V ст. н. е. візантійським мандрівником та істориком Пріском Панійським. А в Х ст. невідомий український майстер на руків'ї меча вибив прості слова: «Коваль Людота».

Отже, у ті далекі часи предки розмовляли мовою, близькою до сучасної української. Краса цієї мови відбита у численних фольклорних скарбах українського народу, зокрема, в обрядових піснях, які линуть до нас із сивої давнини.

Та мовою простого народу у феодальному суспільстві нехтували. І лише в XIX ст. українську мову почали відшліфовувати Іван Котляревський, Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко та інші письменники, і вона стала літературною в Україні, відбивши у своїх глибинах чарівну душу народу.

Моя рідна мова надзвичайно багата словниковим складом. Вона поетична, мелодійна, красива і співуча. Багато в ній пестливих слів, на що звертав увагу російський письменник Лев Толстий: «Я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, квітисту, й таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, пестливих слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько». А скільки лагідних слів витворив наш народ для означення найдорожчого слова «мати». Це і матінка, матіночка, мамочка, мамуня, матуня тощо.

Відштовхуючись від багатющих народних джерел, нашу мову плідно збагачували українські письменники. Про це гарно писав Петро Мах у вірші «Мово моя!»

Я радий, що в тобі луна

Франків вогонь і дух Тарасів

Що мужність чисту, як весна,

Знайшла ти в Лесиній окрасі...

Що від Довженка твій порив,

А від Сосюри мрійність юна;

Що розум Рильського бринить

В тобі, немов мотив світання;

Що до прийдешніх ти століть

Несеш всі наші поривання.

Лети, наша мово, над світом, дійди до кожного серця, зігрій його своєю любов’ю і ласкою, своїм теплом і щирістю, зачаруй пелюстковою ніжністю збайдужілі серця, не дай їм зневіритись у собі. Об’єднай всіх, хто любить тебе, хто бореться за тебе, і набирайся сил, щоб стати могутньою, щоб до тебе прислухався увесь світ: ти того варта!

І якби наша рідна українська мова могла до нас прийти, як людина, вона прийшла б в образі красивої жінки і промовила чарівним голосом такі слова: «Я – ваша рідна мова, я зіткана із вашого тепла і любові, із сонячного усміху і ранкової роси, із диво-квітів і мальовничих краєвидів, із співу жайворонка й соловейка, із вишневих садів і левад, із тиші та грому, із живих кольорів веселки, із людської задушевної пісні, з колосистого жовтого лану і високого синього неба. Я – ваша рідна мова! Я йду до вас, повертаюся із забуття, лечу на дужих крилах. Я піду по всіх дорогах і в’юнких стежках України, зайду у кожну родину, щоб розбудити заснулу, збайдужілу душу, щоб зігріти її ласкою і ніжністю, щирістю і любов’ю рідного слова. Я понесу до кожного серденька лагідну материнську пісню «Ой люлечки-люлі, летіли зозулі та й стали кувати, долю роздавати...»

Я, ваша рідна мова, іду до вас! Не зачиняйте, люди, переді мною двері ваших будинків, ваших родин і сердець... відчиніть їх! З великою любов’ю відкрийте ваші серця і душі назустріч мені, і ми підемо з вами у цей веселковий світ разом! Бо ж ми – українці!

Шановні колеги!

Від щирого серця вітаємо вас із довгоочікуваними і світлими святами – Новим Роком та Різдвом Христовим! Усі ми з дитинства з нетерпінням чекаємо на ці світлі і радісні дні, сповнені веселощів, очікування дива й казки, душевного тепла і надії.

Озирнувшись назад, можна сміливо сказати, що 2009-й рік був прожитий недарма. Цей рік був насичений подіями, напруженою працею, глибоким змістом та звершеннями. Він подарував нам радість зустрічей та відкриттів, перемог і досягнень, новий професійний і життєвий досвід.

Напередодні Нового Року прийнято загадувати бажання і вірити, що вони обов'язково здійсняться. Від усієї душі зичимо вам великого людського щастя, міцного здоров'я, добра й радості, вірних друзів та близьких людей поруч. Нехай наступний рік виправдає ваші сподівання та принесе достаток і добробут вашим сім’ям. Нехай панують у ваших домівках мир, взаєморозуміння й любов.

З Новим Роком та Різдвом Христовим!

Редколегія

Примітки

БІБЛІОСВІТ

Інформаційний вісник № 4 (32) 2009

Редакційна колегія: Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова

(відп. ред.), С. Чачко, Т. Якушко

Редактори: В. Кучерява, М. Стельмах, С. Чачко

Комп’ютерна верстка В. Кучерявої

Засновник – ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва»

Виходить чотири рази на рік

Підписано до друку 25. 12. 09. Зам. № 121. 89 стор. Тираж 100 пр.

Просп. Перемоги, 60, м. Київ, 03057

ссылка скрыта

E-mail:inform@4uth.gov.ua

1 На час підготовки статті сайти Житомирської, Запорізької, Одеської та Хмельницької ОЮБ не відкрилися

2 клаптик городу

3 картопляна хвороба

Blog

Інформаційний вісник

Содержание