Geum.ru

Інформаційний вісник

Вид материалаДокументы

Содержание


Семінар на Жидачівщині
Твоєю мовою говоритимуть покоління...
Ii. клятва дідусеві
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Семінар на Жидачівщині


Я. Коцур, директор Львівської ОЮБ


На виконання Указу Президента України Віктора Ющенка від 22 квітня 2009 року за № 260 «Про деякі заходи щодо популяризації класичної української літератури та збереження літературної і культурної спадщини» Львівською обласною бібліотекою для юнацтва на базі Жидачівської районної централізованої бібліотечної системи проведено обласний семінар бібліотечних працівників «Популяризація української художньої літератури як засіб формування національної самосвідомості в юнацтва та молоді», в якому взяли участь 62 бібліотечних працівника практично всіх юнацьких структурних підрозділів при ЦБС області.

«Українська література в процесі суспільного оновлення і завдання бібліотек з її популяризації серед юнацтва та молоді» – такою була тема доповіді директора обласної бібліотеки для юнацтва Ярослава Коцура. Творчість перехідних періодів, епох перемін завжди особлива, вона ніби вбирає в себе тривожну енергетику зламу, мається в надривному пошуку нових цінностей, доки наново не віднайде їх серед цінностей вічних. Межа ХХ і ХХІ століть для української культури якраз і є такою добою перемін. Червоною ниткою через всю доповідь проходила думка про те, що українська література сьогодні надзвичайно різноманітна, багатопланова, сучасна в сенсі реакції на світові мистецькі тенденції. Найперше – підкреслювалось у доповіді і саме це дуже важливо для юнацтва і молоді – вона позбулася цілої низки комплексів, через які вивчення цілих періодів українського письменства в школах, ліцеях, коледжах, вузах нерідко виглядало справою доволі занудною. Йдеться про комплекс «хуторянськості», «сільськодухості» з вічними образами затурканого й злиденного «революційного селянства» і його «соціальної ролі». Це не означає, що сучасні письменники перестали писати «про село»; навпаки – це означає, що нині література відмовилася обмежувати себе ідеологічними схемами, а розповідає про саму людину, добираючи інтелектуальний, міфологічний чи якийсь інший контекст не в залежності від її місця проживання, а співвідносно з її духовними чи морально-етичними пошуками.

Основне завдання бібліотек в цій ситуації – допомогти користувачам розібратися в непростих сучасних реаліях, запропонувати їм до рук своєрідний путівник, послуговуючись яким, вони змогли б обрати собі напрям, школу чи тенденцію до душі й відстежувати її подальший поступ чи занепад за самими творами письменників.

У всякому разі, – підсумував доповідач, – ми маємо напрочуд цікаву літературу, якій конче потрібен такий же цікавий сучасний інтелектуальний читач, а тому фахівцям бібліотек є над чим подумати, про що поспілкуватися.

Проблемам формування ядра фонду української художньої літератури для різних груп юнацтва і молоді з урахуванням вимог навчальних програм, різноманітних течій і напрямів в українській літературі ХХ століття і сьогодення була присвячена консультація зав. відділом комплектування і каталогізації ОЮБ Олени Вовкович.

Роль української класичної літературної спадщини, шляхи, напрямки і проблеми її популяризації серед юнацтва та молоді, виховання патріотизму, формування поваги до рідного слова через художню літературу, сьогоднішнє прочитання української класики, життя класичних творів у різних видах і жанрах мистецтва, робота бібліотек з формування у користувачів вміння критично сприймати класичні твори, відокремлювати справжні цінності від всякого роду ідейних нашарувань – такий був зміст консультації головного методиста.

Особливу зацікавленість викликали методичні рекомендації зав. відділом обслуговування Львівської ОЮБ Олени Микитюк про шляхи активізації форм і методів популяризації української літератури серед юнацтва, проблеми кола юнацького читання художньої літератури та критерії оцінки і відбору художніх творів до цього кола. Мова йшла про відбір як для шкільної програми, так і для списків позакласного читання, для рекомендаційних списків чи покажчиків, в бібліотечний фонд або в ту чи іншу книжкову серію, тобто в різним чином упорядковані підбірки творів, які мають різне цільове і функціональне призначення, а відповідно і специфічні зміст, склад, структуру, обсяг і т. ін.

Цікавими за змістом і формою подачі були методичні поради головного бібліографа бібліотеки Лідії Крачковської, присвячені довідково-інформаційній роботі бібліотек з літературно-художньої проблематики. Суть цієї роботи, наголошувалось у порадах, полягає в доборі найкращих художніх творів, літературознавчих і критичних матеріалів на різні теми, в бібліографічному уточненні даних про той чи інший твір, у доборі за допомогою книг і довідкових матеріалів потрібних фактичних відомостей про життєвий і творчий шлях письменників. Глибоко проаналізовано основні бібліографічні посібники з української літератури і вказано можливі шляхи їх використання в її популяризації, висвітлено організацію поточної бібліографічної інформації з художньої літератури в Україні.

Надзвичайно цікаво пройшло засідання за круглим столом «Шляхи і проблеми оптимізації роботи бібліотек з українською художньою літературою і її роль у формуванні національної самосвідомості юнацтва і молоді», в якому брали участь майже всі учасники семінару. Сама постановка питань спонукала їх до активного обговорення. Серед найцікавіших були такі:

– Оптимізація роботи з українською літературою. Як Ви її розумієте, в чому бачите її удосконалення?

– Чи задовольняє потреби користувачів інформаційний потенціал з української літератури Вашої бібліотеки? Ваша оцінка кількісного і якісного складу фонду української художньої літератури. Як ліквідувати прогалини? Які шляхи Ви використовуєте?

– Що, на Вашу думку, треба зробити, щоб бібліотечні працівники краще знали українську літературу?

– Назвіть найбільш ефективні форми популяризації серед юнацтва і молоді української художньої літератури. Які з них Ви застосовуєте, від яких відмовились у практичній роботі і чому?

– Від чого, на Вашу думку, насамперед залежить успіх роботи з українською художньою літературою за допомогою рекомендаційних бібліографічних посібників: від бібліотекаря (його знань, ентузіазму); від рівня підготовки користувачів (їх освіти, професії, начитаності, ерудиції); від самих бібліографічних посібників (їх якості, тематики); інше?

– Якими б Ви хотіли бачити рекомендаційні бібліографічні посібники з проблем української художньої літератури? Які теми, не відображені в них, могли б зацікавити юнацтво і молодь?

– Які, на Ваш погляд, існують проблеми популяризації української літератури (недостатня актуальність тематики, низький художній рівень, малий репертуар назв, низькі тиражі тощо?

– Ваш досвід спілкування з шкільними бібліотеками, вчителями української мови і літератури. Чи вважаєте Ви перспективним у роботі з популяризації української літератури серед учнів шлях «від шкільної програми». Обгрунтуйте свою думку.

Протягом семінару проведено цілу низку практичних занять, рольові ігри, анкетування. Серед ситуацій, які викликали жваву дискусію, названо такі:

– Останнім часом видається багато художніх творів з призабутої спадщини. Що Ви враховуєте, замовляючи для бібліотеки ту чи іншу літературу та кількість примірників?

– Молодий читач, що володіє українською мовою, виявляє інтерес до читання літератури лише російською мовою. Якими будуть Ваші дії щодо залучення цього читача до читання україномовної літератури?

– До бібліотеки заходять два читачі. Одному з них бібліотекар подає завчасно підготовлену для нього книгу. Другий читач, побачивши це, каже: «Мені також потрібна ця книга! Дайте її мені». Бібліотекар відповідає, що залишила її іншому, на що читач каже: «Завжди у Вас так – усе краще приховуєте! Коли не прийдеш, нічого немає, усе приховано своїм приятелям!» Як вийти з подібної ситуації?

– Вчитель української мови і літератури скаржиться на відсутність в учнів інтересу до його предмету. Яку допомогу, виходячи з можливостей Вашої бібліотеки, Ви б йому запропонували?

Підводячи підсумки роботи семінару, директор обласної бібліотеки для юнацтва Ярослав Коцур висловив сподівання, що він дасть плідні наслідки, і одне з основних завдань сьогодні – різними шляхами, формами і методами спонукати наших користувачів до розуміння долі української літератури як долі самої України. Більшість українських письменників у важких умовах пробивалися до світла, підносили голос на захист української мови, літератури і культури, виборювали право на легальні українські видання. В тематичних, літературно-мистецьких вечорах, читацьких конференціях, групових та індивідуальних бесідах на основі наявних матеріалів бібліотеки повинні давати правдивий аналіз їх діяльності, вносити цілковиту ясність щодо їх особистостей, що, безперечно, допомагатиме розв’язанню сьогоднішніх проблеми: демократизації, гласності, законності, подоланню бюрократизму тощо. Саме це допоможе популяризації класичної української сучасної літератури в бібліотеках.


Конкурси. Вікторини


Відкриваємо Європу разом!


Л. Драпалюк, Т. Сопова, спеціалісти ДБУ для юнацтва


До Року молоді, оголошеного Президентом України та Постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроінтеграції України на 2008-2011 роки», Державна бібліотека України для юнацтва зініціювала та провела Всеукраїнський конкурc-вікторину «Україна – європейська держава». Саме підвищити поінформованість юних громадян з питань діяльності Євросоюзу і було метою конкурсного опитування юних громадян України.

Конкурс відбувся за спонсорської підтримки Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, Представництва Європейської комісії в Україні, Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції, Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000».

Обласні бібліотеки для юнацтва в 16 регіонах забезпечили проведення відбіркового туру конкурсу. До Києва, для участі в підсумковому турі надійшло 40 робіт.

Компетентне журі, до складу якого ввійшли: Анатолій Саприкін, доцент; Юрій Мартинов, консультант Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції; Ірина Стаднійчук, керівник програм прес-інформації Представництва Європейської комісії в Україні; Ірина Жовта, завідувач сектором інформаційних питань і комунікацій Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України; Олександр Олійник, директор департаменту Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000», – високо оцінило 15 робіт з 11 областей (Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Кіровоградської, Одеської, Рівненської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької).

Запитання до вікторини (загальною кількістю 21) були досить складними, проте цікавими та пізнавальними. Окрім запитань, на які необхідно було дати відповідь «Так» чи «Ні», учасникам пропонувались і такі: «Що таке, у Вашому розумінні, сучасна Європа?», «Ваші аргументи щодо вступу (чи ні) України в ЄС», «На Вашу думку, коли Україна вступить до ЄС? Які умови сприятимуть цьому?» тощо.

Цікаво було читати відповіді. Наприклад, у розумінні молоді «сучасна Європа – це велика спільна квартира з різними кімнатами, де живе чимала сім’я, але це також і великий багатоповерховий будинок...», інші конкурсанти стверджували, «...що сучасна Європа втілюється у надзвичайному проекті – Європейський Союз», або «... це працевлаштування за кордоном, навчання у найкращих вузах, продаж наших товарів без обмежень, вільний в’їзд до країн ЄС, одержання європейських інвестицій ...».

А ось свої аргументи щодо вступу (чи ні) України в ЄС деякі молоді люди висловили в оригінальній інтерпретації «... в ЄС не беруть нахлібників, ще років з п’ять не варто й мріяти про повноправну участь у цьому союзі»; «… не варто орієнтуватися на Європейський Союз, потрібно на Схід», була і така думка «…українській ментальності притаманний, в основному, індивідуалізм».

Термін та умови вступу України в ЄС учасники конкурсу-вікторини визначали по-різному: «…нам потрібно боронити свої національні інтереси і особливості. Ми – європейці настільки, наскільки ми – українці, і лише відчувши себе справжніми українцями, можна збудувати свій український дім за європейськими стандартами»; «…Україна до ЄС вступить через 50 років….»; «...Україна повинна відповідати низці демократичних та європейських критеріїв, які називають копенгагенськими – про це добре відомо українському політикуму».

Ще декілька прикладів відповідей:

«Західна модель краща, ефективніша за моделі, що існують на Схід від України. Західна модель – це не географічний рух, це рух до кращого законодавства, до ефективнішої економіки, до справедливішої судової системи», – відповів Віталій Вараниця з с. Яришівкa Томашпільського району Вінницької області.

А ось Лідія Маяцька з м. Черкаси вважає, що «... тому, хто стукає, відчиняють. І необхідно зосередитися на досягненні так званих копенгагенських критеріїв у галузі демократії та економіки. Тоді в наших руках буде ще й ключ від європейських дверей, і відчинити їх буде значно простіше».

Переможець з м. Єнакієве Донецької області Софія Горбуньова на запитання «НАТО і ЄС: чи обов’язково бути членом НАТО, щоб вступити до ЄС?» відповіла, що: «Ні. Але членство в НАТО дає змогу поширити на нашу територію, так би мовити, ядерну парасольку США, оскільки вони відіграють провідну роль у НАТО». Студентка з Кам’янець-Подільського харчового коледжу Катерина Гончарова стверджує, що «Україна співпрацює з ЄС в безпековому вимірі і повинна узгоджувати співробітництво з ЄС та НАТО», а Марина Вороніна з м. Жданівка Донецької області запевнила журі, що «…не обов’язково бути членом НАТО. Адже є країни, які входять до ЄС, не будучи членами НАТО, і навпаки...».

«...Сьогодні Альянс став світовою організацією безпеки, і з цим не можна не рахуватися. Тому, вступ України до нього – найбільш виправданий. Впродовж років незалежності усі політичні сили і всі політики виступали за те, щоб ми побудували демократичну державу з високими людськими цінностями. І в цьому сенсі НАТО відповідає нашим інтересам» відповіла Аліна Мангул з м. Черкаси.

23 жовтня в ДБУ для юнацтва відбулася церемонія нагородження переможців конкурсу-вікторини «Україна – європейська держава». З вітальним словом до переможців звернувся директор бібліотеки, кандидат педагогічних наук, доцент Георгій Анатолійович Саприкін. Він зауважив: «Варто пам’ятати, що перед нами велика і тяжка праця. Наша країна робить невеликі кроки до демократизації, до зміни, до трансформації. Вступ до ЄС передбачає потужний розвиток економіки, надійність законодавчої сфери, захищеність кордонів. І саме вам, молодим, називатися європейцями в цивілізованому значенні цього слова. Ви, молоде покоління, не повинні загубити національну ідентичність».

Промова Голови журі конкурсу, кандидата історичних наук, доцента Анатолія Георгійовича Саприкіна була сприйнята переможцями та гостями з великою увагою і захопленням. Він наголосив, що не треба шукати у ЄС порятунку і вирішення всіх наших проблем, а слід іти власним шляхом розвитку, як самостійна й повноправна держава світу.

Директор департаменту МБФ «Україна 3000» Олександр Олійник констатував, що такий конкурс в Україні є корисним для патріотичного виховання молодого покоління нашої держави. Чудово, що молодь має змогу висловити думки щодо свого майбутнього. Також він побажав учасникам конкурсу багато подорожувати країнами ЄС та на власні очі побачити, як виглядає об’єднана Європа, який там рівень життя, демократії, культури тощо.

Підсумовуючи відповіді учасників конкурсу, можна зробити висновок: аби здійснити свій «глобальний задум» – інтеграцію до Європи – Україні необхідно бути, перш за все, цікавою для Європи своєю безконфліктністю і неповторністю, зберегти свою ідентичність, глибинну історію, культуру, традиції.


Конкурси. Вікторини


Редакція вісника продовжує друкувати роботи переможців І-го туру Всеукраїнського конкурсу творчих робіт «Я – патріот!».


Номінація «Мова – душа моя»


ТВОЄЮ МОВОЮ ГОВОРИТИМУТЬ ПОКОЛІННЯ...


Лілія Орищук, с. Самари-Оріхові, Ратнівський р-н, Волинська обл.,

студентка Волинського інституту економіки та менеджменту


Присвячую моїм прабатькам Адаму та Єві


І. ЗАГАДКА БАБУСИНОЇ СКРИНІ

Сидить мій прадід, кволий, худий, сивий, втомлений життям і

одинокий.

– Добридень, діду. Як здоров’я?

– Здрастуй, дитино. Давно не навідувалась. А що скажеш? Ох і важко мені старому. Вісімдесят третій пішов...

– Дідусю, можна взяти бабину спідницю на свято? Народні вечорниці в школі готуємо.

– Авжеж, бери, дитино. Тільки не перекидай все в скрині. Хай буде так, як Єва моя поклала. А скриня на горищі. Лізь туди, бери драбину і вибирай собі спідницю. А я старий, ходити важко. Три літа минуло, як господині не стало... Ох-ох-ох...

Дідусь зронив сльозу, і його глибоко посаджені очі помутніли і впали в спогади. Згадав він свою кохану, добру, чуйну, працьовиту і неповторну, богобоязку і щиру Єву – мою прабабцю, якої я ніколи не забуду. Дивний збіг – Адам і Єва.

– Не плачте, діду, бабусі не вернеш, а життя вічне, – намагаюсь я втішити його.

В темні, холодні стіни впирається темрява. Ледь-ледь протискається світло через щілини даху. Вологе і сире повітря давить на груди. Трухлява драбина, назустріч якій роблю крок. Старі дошки під ногами лякають мене – щоб, бува, не провалились крізь стелю. Нитки густого павутиння перешкоджають зосередитись в пошуках скрині. Нарешті натрапила: розмальована з голубим відтінком скриня стояла переді мною. Вона вкрилась пилом, вицвіла від давності літ. Тремтячою рукою я мала порушити пам’ять своїх предків, своєї прабабусі Єви. Чи, може, залишити свої наміри, обійтись? Але ж дідусь дозволив, здавалось мені, він навіть зрадів тому, що я збудила у його пам’яті такі дорогі спогади.

Довго я ще вагалась, і чим більше проходило часу, тим сильнішим виявлялось бажання торкнутись пам’яті рідної мені людини. Піднімаю віко і напружено вдивляюсь: синя спідниця, охайно зібрана в складки і перев’язана крайкою, лежить зверху, далі – червона, зелена, а потім – вишита сорочка, крамнина, намисто і знову – спідниця. «Кобзар» Т. Г. Шевченка!!! «Кобзар»?

Звідки ж у бабусиній скрині ця книжка? Бабуся й читати-то не вміла, бо з діда-прадіда селянкою була, тим більш неграмотною. Бабусю, як зрозуміти тебе зараз? Як же розгадати твою таємницю, що спонукало берегти «Кобзар»?

Зручно всілась я на якомусь хламі і, ледве торкаючись обкладинки, розгортаю книжку. Очима пробігаю по відкритих мною Шевченківських рядках «Тополі»:

Хто ж викохав тонку, внучку

В степу погибати!

Постривайте – все розкажу.

Слухайте ж, дівчата!

Який знайомий і близький зміст слів поета. Кожен рядок свідчить про зворушливу любов його до краси земної, до простої селянської дівчини, якою була колись і моя прабабуся. Тепер я уявила її чарівною молодою дівчиною з голубими очима і яскравою стрічкою у темному волоссі. Ось вона стоїть біля куща калини і ніжно посміхається. Ці очі назавжди затаїли в собі невичерпну синяву неба, а темне волосся зберегло свій відтінок, хоч похоронила вона двох дорослих дітей і довелось годувати внуків. Сильною вона була духом! Як же я пишаюсь нею зараз! А далі Шевченко розкриває широкі картини тяжкого життя кріпаків, тягар соціального і національного гніту, що зависав чорною хмарою над поетом, його сім’єю, українським народом. Але віра в сили народу, в його перемогу, любов до життя, до трудящої людини надихала на справжній подвиг, яким, напевно, і пишались наші предки.

Тяжко жить на світі, а хочеться жить:

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє,

Як пташка щебече, байрак гомонить.

Вмить мені здалось, що саме тут, на горищі, я збагнула сутність і значення творчості Великого Кобзаря, усвідомила зміст його таланту як майстра слова, художника, філософа. Я відчула, що сягаю незбагненної вершини його величі як поета, творця, мислителя.

Уявляю босоногого сільського хлопчика, захопленого небесними краєвидами, що відтворяться пізніше в його малюнках та поетичних надбаннях. Бачу високі мальви і вишневий садок, чую спів солов’я. А навкруги – високі ниви колосяться. Стомлена кріпачка, міцно тримаючи в руках серп, витирає спітніле чоло, а там, під копою жита – її сповита дитина. Згадую бабусину розповідь. Важка то праця була – жати серпом нескінченні лани. Ще й діток годувати треба було, а їх Бог дав бабусі аж семеро! Сторінка за сторінкою гортаю книгу Шевченка. Разом з ним переживаю його почуття:

Як умру, то поховайте мене на могилі,

Серед степу широкого, на Вкраїні милій...

Рядки, сповнені високих патріотичних почуттів. Це велич глибокої пошани до рідної України, щире прагнення назавжди залишитися вірним землі українській. Знову знаходжу позначку бабусі Єви – це засушений листочок любистку. Вдихаю його дивний аромат і чую:

А красота-то, красота!

Мій Боже милий! А трудяще.

А чепурне та роботяще...

Саме такою була моя бабуся! Людиною віруючою, вродливою, працьовитою. Шевченко звертається до Всевишнього, як це часто робила моя прабабуся. Саме вона навчила мене першої молитви. А тут ще й розповідь про те, що краса людини в праці. Тепер я розумію, що праця для поета – мірило людської гідності, честі. Без праці людина спустошується, втрачає дієвість, духовно бідніє. Так вважав поет, і, впевнена, бабця Єва. Шевченко протягом усього життя, на жаль, мав можливість спостерігати, як експлуататорський лад вбиває в людині красу, здоров’я.

Знемігся неборака –

Хоч продавай хату

Та йди в найми, отак його

Отой пан проклятий

Допік добре.

В кількох творах поет закликає не схилятись перед життям, він протестує проти спотворення життя існуючим ладом. В своїх творах Шевченко закликає до боротьби з польськими магнатами, поміщиками – гнобителями і констатує факт:

Дочку й теличку однімають

У мужика.

Пригадую розповідь покійної бабусі про те, як проходила колективізація на селі в роки встановлення радянської влади. Як страждала не одна сім’я, коли виводили з хліва годувальницю-корівоньку, забирали з хоромів запаси хліба, господарчий інвентар. Яка асоціація із Шевченковими переживаннями. На душі в мене сум і хвилювання... Далекі події і реальність сьогоднішньої незалежної України. Перед очима – прабабусина скриня, в руках – «Кобзар» Т. Г. Шевченка. Як поєднати все це в єдине ціле? Яка скарбниця відкрилась мені сьогодні? Здається, вловила її секрет. Так просто: життя моєї прабабусі тісно переплітається з рядками «Кобзаря». Вони були їй настільки близькими і дорогими, що вона берегла їх з найціннішими речами в своїй скрині.

Минули літа молодії,

Холодним вітром надії

Уже повіяло. Зима!

Долинули слова Шевченка до моїх думок. Стало гірко, пригадала сльози скорботи, коли померла баба Єва. Згадую, як бігала до неї босоніж, ніби малий Тарас, літньою порою.

– Чого прибігла без хустини? Зав’яжи, дитино, ось цю синю з квітками. І як же вона тобі пасує! – вихваляла бабця.

Й дотепер зберігаю її щирий подарунок і згадую, коли пов’язую на голову її квітчасту хустину. Тішилась бабуся мною, вірила в мене, як вірив Шевченко в світле майбутнє:

Ти посійся не словами,

А розумом, ниво!

Вийдуть люди жито жати...

Веселії жнива!..

Цими рядками поет стверджує те, що саме людина – господар своєї долі. Його ідеями живе сьогодні наше суспільство.

Мені захотілось встати і низько вклонитись пам’яті тих, кого згадувала тут: і бабусі, і безсмертному «Кобзарю».

– Чого це ти так довго, дитино? Може, спідниці не знайшла? Чуєш? Схаменулась, схопила спідницю, обережно опустила в скриню «Кобзаря», закрила її.

– Так, діду, чую. Зараз спущусь. В цю хвилину мені дуже закортіло дізнатись про те, як опинився в бабусиній скрині «Кобзар». І я поквапилась спуститись вниз. Через якусь мить я стояла перед дідом.

– О, знайшла, значить, спідницю. Ну, то бери її, дитино.

– Дідусю, а можна у вас щось запитати?

– Питай.

– У скрині я знайшла книжку Шевченка. Чому її берегла бабуся? Вона ж і читати не вміла...

Я витримую погляд спокою і глибокого хвилювання.

– Книжка, кажеш. Пригадую, як любила слухати моя Єва, коли довгими зимовими вечорами засиджувались удвох. Хто ж його знає, може, й правду писав... Тільки моя небога так слухала ті вірші, що аж дух у неї перехоплювало. А очима прохала: «Продовжуй...»

Раптом я уявила, як в зимовий темний вечір горить трісочка в дідовій грубці, а вона, його дорога Єва, гортає сторінки «Кобзаря».

– А ще казала моя Єва, – продовжує дід Адам, – щоб передав я цю книжку онукам, то забери ти її і бережи, як це робила вона.

– Дякую, дідусю. Кластиму спідницю в скриню, тоді і заберу. А зараз поспішаю. Бувайте!

Я зірвалась з місця і швидкою ходою залишила дідову хатину. Мені хотілось зосередитись на думках, якими сповнилась моя душа. Я ще більше збагнула, як шанують Шевченка в народі, в пам’яті людській...


II. КЛЯТВА ДІДУСЕВІ

Мово моя, українська –

Батьківська, материнська,

Я тебе знаю не вивчену

Просту, домашню, звичну...

В. Бичко

Промайнуло півтора року з тих пір, як не стало мого дідуся Адама. Відійшов у вічність на побачення зі своєю єдиною коханою Євою... Але життя триває. І сьогодні я вже студентка. Щоденно згадую рідну домівку, сумую за батьками та друзями. Саме на відстані найвідчутніше, якими близькими та рідними є вони для мене. Особливо радісно приїздити додому, де тебе чекає маленький братик-другокласник, кидається при зустрічі в обійми і запитує: «А ти мені що-небудь купила?» Як же світяться очі від радості у малого! Як мало йому треба для щастя!..

Тепер іду у двір, чую – там порається мама. Вибігає назустріч:

– Донечка приїхала! Привіт! (цілує).

А ще вона називає мене доцею, донькою, Лількою, Ліля-ночкою, Лільочкою. Тато ж звертається просто, але з відчутною батьківською теплотою: «Ліля». Взагалі, зовусь я Лілією - тією білою, ніжною квіткою, яка росте на водоймах, милуючись своїми розкішними пелюстками. Зустрічала я цю тендітну квітку і на наших озерах, в моєму рідному селі. Увібрало моє ім’я всю милозвучність, багатозначність, лагідність, чарівність і блискучість рідної мені української мови. Завдяки їй так широко і по-різному звучить моє ім’я:

Є слова, що білі-білі,

Як конвалії квітки,

Лагідні, як усміх ранку,

Ніжно сяйні, як зірки.

Так писав про мову Олександр Олесь. А якою ж мовою розмовляли наші предки? Чи цінували вони її?

У спогадах виринає вересень. Відтворюється в пам’яті початок навчання на другому курсі. Звичайний ритм студентського життя: навчання, лекції, семінарські заняття, бібліотека. Як раптом лунає телефонний дзвінок з дому, який порушує спокій та звичайну течію життя:

– Лілько, – чую мамин голос, – ти тільки не хвилюйся, помер дідусь Адам...

Приголомшлива тиша панувала якусь мить. З’являються сльози, нестерпно гнітить всередині, схлипую:

– Мамо, я обов’язково приїду.

– Дивись, доню, щоб з навчанням все добре було. Дідуся не вернеш... Не плач.

– Наздожену, – відповідаю схвильовано. На цьому розмова скінчилась.

Тепер біжу купити вінок на могилу прадіда, поспішаю за квитком на найближчий маршрут і, нарешті, в дорозі додому. Плакати не хочеться, але сльози просяться самі, зніяковіло озираюсь, не соромлячись, витираю очі. В пам’яті якийсь хаос, не можу зібратись з думками. Нарешті мною опанував спокій і я дала волю далеким спогадам, що не зовсім чітко відтворювались в пам’яті. Це були спомини дитинства:

Ільо, – так називав мене прадід Адам, – там, за жердьми поносуха з травою, забери її і занеси корові. Грядки прополював, то й наскуб.

– Зараз, діду, тільки мамі скажу.

– А сама не можеш!? Он яка хойсисько вимахала! - грюкнув дідусь. – Мама зайнята, бери й неси, – якось грізно чи докірливо прозвучало з вуст дідуся, тому виконати його наказ все ж довелось.

Як же зраділа мама своїй помічниці, не запідозрюючи, що все те – заслуга дідуся. Залюбки згадую мамину похвалу, а подякувати дідусеві так тоді й не здогадалась. Пам’ятаю, виглянула, а дідусь сидить на призьбі, ніби нічого й не сталось. Тільки тепер усвідомила, якими чарівними були його слова, яку виховну магічну силу застосовував він у своєму щоденному спілкуванні, як уміло йому це вдавалось. Його мова здавалась мені тоді дивною, слова незрозумілими, я і не намагаюсь шукати в них істину. Разом з тим спілкування було таким приємним, слова такими підбадьорюючими, що хотілось бігати і співати. Він розмовляв на місцевому діалекті, поринаючи в бувальщину минулих літ, і його розповіді манили, затягували розмаїттям, соковитістю, відвер-тістю. Іноді я зупиняла його, очікуючи пояснень, і дідусь намагався все розтлумачити.

Ой, яка чудова українська мова!

Де береться все це, звідкіля і як?

Є в ній ліс – лісок – лісочок,

пуща, гай, діброва,

бір, перелісок, чорноліс.

Такими словами виграє мова в Підсухи. Дотепність, виразність явищ тягуче поєднує людські почуття з таїнством природи. Чаруюче живе оточення вабить нас своєю красою. І тим краще ми сприймаємо її, чим має влучнішу назву, ту, єдину, що закріпилась на всі віки.

– Бувало, – згадував дідусь Адам, – я зайвих людей цурався. Ні для чого вони мені. А от районне начальство знав... Рибалкою був, ще й яким... Приїдуть, що вип’ють, що з’їдять, ще й із собою наберуть, але й собі лишиться крихта, – переймається шанобливо господар.

Я слухаю, і, нічогісінько не второпавши, кажу прямо:

– Ну, який хист, діду, в тому, що заберуть, ви ж бачите, це несправедливо.

– Що ти кметиш, – зухвало теревенив дід, – зате я своїм чоловіком був у районі.

Звичайно, тепер я розумію, що дідусь не тільки «своїм чоловіком» в районі був, а й хорошим господарем, шанованою людиною на селі. Тоді ж відчувала власну неспроможність довести протилежне. Та чи змогла б? Знаю, обоє, дід Адам і баба Єва, були дуже працьовитими. Не задумувався, напевно, що після його смерті я, та сама нетямуща правнучка, збагну, що саме він розкрив переді мною суть важливих речей. Завдяки його словам я можу відчувати насолоду від почутого багато років тому.

Мова наша, мова, –

Літ минулих повість,

Вічна юна мудрість,

Сива наша совість, –

стверджує Юрій Рибчинський, і разом з ним про сивину почутого згадую я, спираючись на оповіді свого прадідуся.

– Що тепер жити?.. От колись, до війни, було важко. Пішки до Бреста ходили, хліб пекли з тирси, з голоду пухли. Така правда, Ілько, – зітхав, спираючи голову на обидві руки. – За Совєту всього навидався... Сім’ї не те, що тепер, були. По десять-п’ятнадцять ротів в хаті... Ох-ох-ох... – Замислився. Намагаюсь не пропустити жодного слова, не часто буває таким відвертим, коли болить душа. Щоб краще збагнути сказане, мовчу та заглядаю в очі.

Часто не все вислуховувала, перебивала й зупиняла діда, а сама прислухалась більше до шуму на вулиці, де вередувала дітвора, дідусеві ж безкінечні історії залишала на потім. А дідусь розумів мене як ніхто. В ту ж мить ніби наполягав: – Біжи, дитино, грайся.

...Тепер, йдучи востаннє поруч з дідом, я пригадую все нові й нові розповіді, аналізую їх, роблю повчальні висновки. Мовчить мій прадідусь. Відійшли його літа. Оплакуючи втрату, усвідомлюю значення кожного його словечка, його заповідей. Розумію, наскільки змістовними були його слова, якою щирою була його мова, яким чуйним, добрим, спокійним, рідним залишиться він в моїй пам’яті. Знову пригадую дідові слова:

– Поглянь, на одній залісі2 бульба посходила, а там згинула. Що за лихо?! Певно, пліш3 завівся.

– Не турбуйтесь. Баба Таня мішок картоплі дасть, мама мішок, то й перезимуєте, – втішаю діда.

Своє хотів мати, поки ще здужаю, – не сподобалась моя втіха, – скільки буде, вистачить, – змирився старенький. «Ну, – думаю, – образила». Піднімаю очі і бачу ту ж лагідну посмішку, ті ж задумливі очі. І, здається мені, пам’ятаю його від свого народження. Як часто слова дідуся, сповнені гіркоти та суму, перетворювались у доброзичливу струну, що несе за собою повноцінне життя, вирує турботами та пахощами, викликає приємні почуття. Його історії, відтворюючи традиції народу, несли пережите й повсякденне, нагадували про минуле й спонукали до майбутнього, не втрачаючи набутого. Слова дідуся пройняті любов’ю до ближнього, розумінням і повагою. Завдяки спілкуванню з ним я ввібрала скарби слов’янського мовлення та культури. Мене переповнює гордість, коли вдягаю крамнину прабабці Єви, що подарував мені дідусь Адам із бабусиної скрині.

Рік за роком дідусь передавав мені бувальщини: кумедні історії, цікаві розповіді про побут минулих поколінь. Захоплююче та вдало в нього виходило. Мастак був, хоч і малограмотний. Одночасно сивіли його скроні, блідла шкіра, виснажувались сили. Дідусь Адам намагався передати щонайбільше досвіду нащадкам. А досвід був немалий – вісімдесят п’ять років!

Оповіді прадідуся у свій час чули мої бабуся, дідусь та батьки.

Недовірливо, напевно, він ставився до попередніх слухачів, побоювався, що за повсякденними турботами розгублять вони почуте. Саме в мені бачив дідусь не розпорошену пам’ять, яка донесе його слова в далеке майбутнє.

Сьогодні я запевняю: «Дідусю, ти не помилився!» Твої оповіді слухатимуть діти та внуки, твоєю мовою говоритимуть покоління, бо вона довершена, глибока, своєрідна. Буду я навчатись мови золотої...»

У трави-веснянки, у гори крутої,

В потічка веселого, що постане річкою,

В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Осінь. Сумуючи, завмирає природа. Жовтіє все довкола. Моя рідня – за поминальним обідом. Кожен з власними переживаннями, спокутою, болем. Я гірко переживаю втрату, але вірю, що дідусь обов’язково опиниться поруч зі своєю Євою на стежині райського саду і, милуючись незвіданою красою, згадає і мене, безмежно вдячну за життєву науку.

Коли ж уже не плачеш ти

І не смієшся,

Оглухнув серцем,

Не радієш, не болиш...

Тоді з землею поодинці зостаєшся,

Знов мовою одною, рідною мовчиш.